У БОРОТЬБІ ЗА “АНЖУЙСЬКУ ІМПЕРІЮ”

У БОРОТЬБІ ЗА “АНЖУЙСЬКУ ІМПЕРІЮ”

Капетинги об’єктивно намагалися досягти єдності свого королівства, а васальний, підпорядкований статус англійських королів з Анжуйської династії за їх французькі володіння був у реальній політиці хоч і важливою, але формальністю. Натомість Плантагенети прагнули створити державу універсального типу – тобто не національну (це поняття тоді не вживалося), а імперського характеру, об’єднуючи різні терени і народи, провадячи експансію у Франції, на Британських островах та у Середземномор’ї. На підвладних анжуйцям французьких теренах вони не сприймалися як загарбники, - бо теж були французами, а лояльність населення і лицарства базувалася у ХІІ-ХІІІ ст. на феодально-династичному принципі (вірності сеньйору), а не національному. Плантагенети вважалися законними володарями своїх земель, і цілі французьких королів по об’єднанню країни були важкодосяжними. Перші три анжуйські королі – Генріх ІІ та його сини Ричард і Іоанн – були замало англійцями, майже не знаючи мови і життя країни, опікуючись переважно французькими справами. Їх оточення та верхівка адміністрації теж були французького походження. За їх правління навряд чи можна говорити про самостійну англійську історію, Англія тоді дійсно була лише часткою “Анжуйської імперії”.

Син Матільди, дочки Генріха І, і Джеффрі Плантагенета, графа Анжуйського, Генріх II здобув гарну освіту, частково в Англії, частково на континенті. Крім Нормандії, отриманої від діда, і Анжу - від батька, одружившись у 1152 р. на Алієнорі Аквітанській (яка незадовго до цього розлучилася з французьким королем Людовиком VII), він став володіти ще й Аквітанією. Стараннями матері Генріх повернув собі законне право на англійський трон після смерті узурпатора Стефана в 1154 р., і став, таким чином, правителем однієї з найбільших європейських держав. З 34 років свого правління лише 14 він провів в Англії, як і інші англійські королі (до його сина Іоанна Безземельного), які розцінювали острівні володіння як другорядні. У правління Генріха збільшилися англійські володіння на самому острові - Уельс і Ірландія фактично опинилися в складі королівства, а Шотландія перебувала в залежності від нього.

“Людина з рудуватим волоссям, середнього зросту; обличчя в нього левине, чотирикутне, з очами на викоті, наївними і лагідними, коли він у доброму настрої, і кидаючими блискавки, коли він роздратований. Його ноги, які бувають в кавалериста, широкі груди, руки атлета видають людину сильну, вправну і сміливу … З ранку до вечора, без зупинки, він опікується справами королівства … Дуже важко дізнатися, де він знаходиться і що він буде робити у цей день, оскільки він часто змінює свої наміри. Він піддає жорстоким випробуванням витривалість свого почту, якому доводиться іноді проблукати три-чотири милі незнайомим лісом, вночі, спати у брудних хатинках. Але таким чином, у той час як інші королі почивають у своїх палацах, він може захопити зненацька і привести у розпач своїх ворогів, і він за усім споглядає, особливо намагаючись судити про тих, кого він поставив суддями над іншими. Коли він не тримає в руках меча, він знаходиться на нараді або зайнятий читанням. Немає людини більш дотепної та красномовної, і коли він може звільнитися від своїх клопотів, він любить сперечатися із вченими. Він великий будівничий: чи йде справа про облаштування огорожі для мисливського парку, або садочку для риби, або ж про побудову палацу, - ніхто не може бути більш вправним… Він ненавидить кровопролиття і вважає мир найбажанішим благом, яке лише може дати король своєму народові … саме для нього він наводить страх на вельмож, смиряє гордих, будує замки, укладає угоди і союзи”.

Володіння Генріха, умовно названі “Анжуйською імперією”, не мали одне з іншим законодавчо оформлених зв'язків, складалися з розрізнених земель різного статусу, отриманих за допомогою воєн, дипломатії, шлюбів двох його синів; заміжжя його трьох дочок дали йому політичний вплив у Німеччині, Кастилії і Сицилії. Відносини з Людовиком VII у Генріха були натягнутими: Генріх був чоловіком колишньої дружини Людовика Алієнори, Англія і Франція мали спірні території на континенті, французький король підтримував архієпископа, що став неугодним королю, Томаса Бекета. Суперечки з Людовиком VII зблизили Генріха з Німецькою імперією, що у той час ворогувала з Папою. Водночас Генріх зміг зберегти гарні відносини з Римом.

Він мав величезні володіння у Франції, які охоплювали більше половини країни, її найбагатші та найродючіші землі. В намаганні посилити свою владу король руйнував в Англії баронські замки, проводив чистку серед корумпованих шерифів і робив спроби зменшити вплив церкви на державні і судові справи. Ця боротьба корони і церкви була характерною для ХІІ століття, коли в Європі почала посилюватися королівська влада, що прагнула позбутися контролю з папського Риму. Конфлікт з Томасом Бекетом, довгі роки перед тим вірним і відданим королю канцлером, вибухнув після того, як у травні 1162 р. Бекета обрали архієпископом Кентерберійським. Бекет стояв за розширення прав Церкви, і політичних, і матеріальних, Генріх прагнув натомість підкорити Церкву централізованій королівській владі і якнайменше залежати від Папи Римського. У ході цього протистояння двох сильних особистостей і двох позицій Бекет змушений був кілька разів відправлятися в заслання на континент. Після того як у 1170 р. Генріх II відкрито побажав смерті непокірного архієпископа, комендант Дуврської фортеці і його люди убили Бекета під час служби прямо в соборі Кентербері. У липні 1174 р. король, за вимогою Папи, привселюдно був змушений принести покаяння в Кентербері на могили Бекета.

Слід відзначити внесок правників Генріха ІІ, які, застосувавши норми римського і канонічного права, привели в якійсь лад заплутану англійську правову систему. За його правління утвердилася адміністративна верхівка країни: юстиціарій (чиновник зразка першого міністра), канцлер (зберігач державної печатки) та скарбник.

Різким контрастом цим війнам і смутам було облаштування системи державної адміністрації, що стала стараннями Генріха II кращою в Європі. Відносини з Церквою, її підпорядкування державі було проголошено у т.зв. Кларендонських установленнях (1164р.), по суті нав’язаних церковним ієрархам Англії на чолі з Бекетом (який потім відмовився приймати їх). Судова реформа, підсумком якої стала Кларендонськая ассиза (1166р.), встановила суд присяжних, упорядкувала суд по куріях, покарання за різні види злочинів, порядок розв’язання земельних позовів. Одночасно була встановлена звітність королівської адміністрації. У 1181 р. була випущена Ассиза про озброєння, що установила, хто з вільних яке озброєння повинен мати, що істотно підвищило ефективність армії. Додатковим її наслідком було певне послаблення феодальної системи, оскільки лицарі здобули можливість відкупатися від безпосередньої щорічної служби у королівському війську.

Генріх ІІ мав чотирьох дорослих синів. Перший, Генріх Молодший, що керував Нормандією, був коронований ще за життя батька, але не пережив його. Другий, Ричард Левове Серце, отримав у володіння Аквітанію, третій, Іоанн (Джон) – спочатку нічого (за що був прозваний Безземельним), а згодом - Ірландію, четвертий, Жоффруа (англійською - Джефрі), - Бретань. Досягаючи успіху в багатьох своїх справах, Генріху не вдалося, втім, добитися ладу у власній родині: проти нього повставали сини і власна дружина, Алієнора. У 1170 р. Генріх II коронував свого старшого сина Генріха (Генріха Молодшого), формально зробивши його співправителем, але на ділі не давши ніякої влади. Коли ж король Генріх спробував збільшити долю улюбленого молодшого сина, Іоанна (Джона), за рахунок володінь іншого сина, Джефрі, в Англії і Нормандії розпочався баронський заколот, підтриманий Людовиком VII і Вільгельмом Левом, королем Шотландії. Хоча після убивства Бекета і податків, що збільшилися, престиж Генріха упав, він успішно придушив повстання спочатку на континенті, а згодом і в Англії, і незабаром захопив у полон шотландського короля. Таким чином, заколот був утихомирений, сини прощені, і лише Алієнора залишалася в полоні до смерті чоловіка.

Другий заколот виник у 1181 р. через Аквітанію. Після смерті синів, Генріха і Джеффрі, Генріх II хотів віддати Аквітанію Іоаннові, але другий (тепер вже старший) син Ричард Левове Серце, об’єднавшись з Філіпом II Августом (що змінив свого батька Людовика VII на французькому троні), з боєм змусив батька відступити. Звістка про те, що молодший син Джон прийняв бік брата, потягла за собою смерть короля в 1189 р.

Він помер як раз під час чергового конфлікту з дітьми, який вилився у справжню війну. Йому наслідував син Ричард, який увійшов в історію як легендарна постать, взірець лицарської вдачі.

Таке посилення контактів та зв'язків з Францією сприяло збільшенню обсягів торгівлі з континентом, де головними напрямками були, крім Франції, Фландрія (територія сучасної Бельгії), німецькі Ганзейські міста (Бремен, Любек та ін.) та Прибалтика. Осередками торгівлі були міста - Лондон, Дувр, Портсмут, Гастінгс, Бостон, Іпсвіч. Протягом ХІІ ст. особливу вагу для зовнішніх зв’язків отримала Фландрія, куди спрямовувався дедалі зростаючий експорт англійської вовни - сировини для виготовлення сукна. Англійська вовна ставала чимось на зразок визначального чиннику і критерію балансу й стабільності зовнішньої торгівлі королівства.

Зовнішня політика Генріха ІІ Плантагенета спрямовувалась у двох напрямках: посилення ролі Англії на Британських островах та енергійна боротьба із французькими королями. Від Папи Адріана він отримав буллу (постанову) про те, що поки вільна Ірландія передається йому у спадкове володіння. Скориставшись з місцевих кланових усобиць граф Пемброк Великий Лук у 1169 р., а сам король Генріх ІІ у 1170 висадилися в Ірландії з кіннотою та лучниками. Частину країни завдяки відсталості ірландського суспільства та неспроможності організувати опір вдалося захопити, і на цих землях встановлювалось феодальне землеволодіння за англійським зразком. Центром англійської колонізації Ірландії став “Пейл” (загорода) - укріплений район навколо міста Дублін. Плантагенет перебував на “смарагдовому острові” протягом 1171-1172 рр. і змусив багатьох ірландських ватажків визнати його зверхність. Повне завоювання острова ще вимагало багато часу, оскільки відсутність на ньому єдиної влади вимагала постійного втручання короля. Втім, бідність цієї країни не сприяла великому зацікавленню Генріха в ірландських справах.

У Шотландії йому теж не змогли опиратися: скориставшись з участі шотландського короля Вільяма Лева в заколоті англійських баронів, Генріх дійшов з військом до Единбурга. Вільям Лев приніс йому оммаж за своє королівство. Але, звичайно, такі васальні стосунки не могли стати тривалими. В перспективі боротьби Англійського королівства з Францією Шотландія ставала для Капетингів надзвичайно зручним союзником, який міг коли треба, відкрити проти Англії “другий фронт”. В Уельс Генріх ІІ здійснив три важкі походи, встановивши там такі ж стосунки, як в Ірландії та Шотландії, - знову ж таки формального сюзеренітету.

На континенті королі-анжуйці намагалися утримати контроль над своїми різнорідними володіннями, де було багато сильних самостійних міст та войовничої сепаратистської знаті. Найміцнішим був контроль влади над Нормандією, - ще з Вільгельма Завойовника оплотом англійських королів. Це був багатий терен із розвиненою економікою та добре налагодженою адміністрацією. Від Нормандії королі отримували значну частину своїх прибутків. Зазіханням французьких королів на цей край заважав потужний англо-нормандський патріотизм, який для населення робив французів з королівського домену ворожою силою. Для французів, натомість, Нормандія була кісткою в горлі, оскільки була поряд із Парижем – вага якого як столиці зростала в цей час, і закривала вихід Французького королівства до моря. Безперечним успіхом Генріха було одруження його сина Жоффруа із Констанс, - донькою бретонського графа. Це поставило Бретань під повний контроль Плантагентів. В Аквітанії ситуація була гіршою, оскільки ця велика земля розривалася феодальними чварами, постійними приватним війнами, багато міст та феодалів не дотримувались своїх зобов’язань перед англійською королівською владою, постійно змінюючи свою орієнтацію між Генріхом ІІ, його синами або сусідом - французьким королем. Певним гарантом стабільності була дружина Генріха Алієнора Аквітанська, жінка яскрава та енергійна, одна з найвідоміших постатей своєї доби, яка утримувала у місті Пуатьє свій двір. Втім, і їй не були чужі політичні інтриги, і у 1173 р. вона підтримала (якщо не ініціювала) заколот своїх синів проти чоловіка. Після цього Генріх дванадцять років протримав її у полоні. Найвіддаленішими планами Генріха ІІ був територіальний вихід до Середземного моря. Задля цього він видав свою доньку за короля Кастілії¹, постійно претендував на графство Тулузьке, яке перекривало шлях до Середземномор’я. Але більших результатів на цьому напрямку досяг його син Ричард Левове Серце.

Ричард Левове Серце і третій хрестовий похід. Активне втручання в загальноєвропейську політику посилилося за правління Ричарда І Левове Серце (Richard I Lionheart, 1189-1199). Він став одним з ініціаторів третього хрестового походу, приводом до якого стало захоплення священного міста Єрусалиму військами арабського полководця Саладина (Салах-ед-Діна) у 1187 р. Мрією Ричарда було встановити свою владу в Єрусалимському королівстві хрестоносців² і втілити у життя мрії про Анжуйську імперію. У попередніх хрестових походах європейського лицарства у Палестину англійці участі майже не брали, оскільки за нормандських королів контроль над щойно завойованою Англією був важливіший, і барони не хотіли залишати королівство напризволяще.

Якщо для Генріха ІІ мир був ціннішим за війну, то для Ричарда війна була зосередженням всіх його інтересів. Ще за молодих літ він уславився як лицар, взірець всіх чеснот шляхетного воїна. Воював він переважно в Аквітанії проти бунтівної знаті, захищав прочан у Піренеях проти розбійників, згодом підняв повстання проти свого батька, якого ненавидів. Після поразки він визнав свою провину і надалі приборкував вже своїх колишніх спільників по заколоту. За ці коливання, різкі зміни рішень і швидкі кидання з однієї крайнощі в іншу аквітанські поети прозвали Ричарда “Так-і-ні”. Усі молоді літа Ричарда кожний рік проходив у численних військових походах і звитягах. Смерть Генріха ІІ надала йому можливість втілити у життя свій давній задум – хрестовий похід. У ньому він мав діяти спільно із французьким королем Філіпом ІІ Августом, об’єктивним ворогом експансіоністських планів Плантагенетів, та німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Підготовка до походу вимагала величезних витрат. З цією метою були впроваджені додаткові податки, збори, продавалися важливі державні посади. Шотландці (король Вільям із братом Девідом) заплатили у Кентербері великі гроші за підтвердження на майбутнє своєї незалежності. Ричард говорив, що якби він міг продати комусь Лондон, то зробив би і це. Загалом Ричарда не можна назвати добрим королем для Англії: за десять років свого правління він був в Англії хіба-що півроку. Він зростав при аквітанському дворі матері Алієнори, осередку тогочасної куртуазної культури, де панувала романтична поезія співаків-труверів, що створювала культ шляхетного лицарства та запроваджувала культ Прекрасної Дами. Сам Ричард писав талановиті французькі вірші і був вихований у дусі космополітичного християнського лицарства. Англія була для нього лише джерелом грошей для військових звитяг.

Хрестовий похід було розпочато у 1189 р., коли Ричард на чолі великого флоту відправився у Середземне море, де його зупинками стали Сицилія і Кіпр. Втім, майже одразу хрестоносців спіткало лихо – по дорозі у Святу землю загинув Фрідріх Барбаросса, і після цього військо німецьких хрестоносців розійшлося. На Сицилії зібралися англійський та французький король із своїми васалами. Спільність інтересів Ричарда і Філіпа Августа була надто сумнівною, щоб не позначитися на їх стосунках. На острові почали виникати конфлікти між анжуйцями та французами, між вояками та місцевим населенням. Ричард намагався вирішити також і свої сімейні справи: у полоні нинішнього господаря острова Танкреда де Лечче знаходилася молода сестра Ричарда Джоанна, удова попереднього сицилійського короля. Ричард, користаючись із присутності свого війська та флоту, змусив Танкреда звільнити сестру. У цей же час загострилися стосунки між Ричардом і Філіпом, які ніколи власне не були щиро приязні. Танкред Сицилійський в свою чергу намагався грати на цих міжусобних сварках, переповідаючи королям про їх взаємні інтриги. Пристрасті заспокоїлися лише після того, як Філіп пообіцяв не мати проти Ричарда претензій за його незгоду одружитися із його сестрою принцесою Аделаїдою (яка вже мала дитину від ричардового батька). Ричард за це поступався фортецею у Нормандії, але розв’язував собі руки стосовно шлюбної політики. Саме у цей час Сицилію відвідала королева-мати Алієнора, яка запропонувала Ричардові шлюб із донькою наваррського короля Беренгьєрою. Краса нареченої та стратегічна важливість Наварри у суперечках з Францією обумовили згоду англійського короля.

На подальшому шляху до Палестини частка англійських кораблів розбилася на берегах Кіпру, а тих, що вижили, та їх майно було захоплено місцевим володарем, візантійським імператором Ісааком Ангелом. Пихате і зверхнє поводження Ангела у відповідь на всі прохання Ричарда відпустити полонених озлобило англійського короля. Флот Ричарда блокував Кіпр, а висаджені війська надзвичайно швидко позбавили кіпрського володаря влади. На Кіпрі на двісті років встановилася влада хрестоносців. Але на християнське військо ще чекала Свята Земля.

На момент прибуття Ричарда ситуація там була вкрай важкою, європейські лицарі довго і безрезультатно обкладали фортецю Акра (Сен-Жан-д’Акр), страждаючи від голоду, хвороб і спеки. Прибуття підкріплення з Англії та Франції змінило хід подій: покращилося постачання, піднявся бойовий дух християнського вояцтва. Влітку 1191 р. Акра здалася, а спроби султана Саладина завадити цьому не мали успіху. Здавалося, що часи поразок хрестоносців минули, і невдовзі Єрусалим буде звільнено від сарацинів. Але цьому завадили внутрішні суперечки в таборі християн: французький король вирішив, що йому для слави взяття Акри цілком достатньо, і час повертатися до домашніх, французьких справ. Філіп ІІ Август, виправдовуючись важкою хворобою і смертю свого васала, фландрського графа (подальшу долю земель якого треба було вирішити), повернувся додому. Весь тягар боротьби із силами мусульман ліг на плечі Ричарда Англійського. Подальша війна позначалася жорстокістю з обох сторін і загальною рівністю сил суперників. Ричарду вдалося відвоювати узбережжя Палестини, розбивши ворогів біля Арзуфу, але ресурсів і можливостей для тривалої облоги Єрусалиму, - загальної мети походу, - у нього вже не було.
Хроніст Амбруаз про битву поблизу міста Арзуф 7 вересня 1191 р.:

“Більше 30 000 турок кинулося в запалі на військо, верхи на конях, швидких, як вітер, і які здіймали пилові смерчі. Попереду емірів йшли сурмачі із сурмами і несли барабани і дзвіночки та здійняли такий галас і таке гикання, що не чути було б і як Бог гримить, настільки незносно гучно били барабани… а вслід за ними йшли негри і сарацини і бедуїни, піхотинці вправні і кмітливі, вмілі зі своїми легкими луками та щитами… З моря та суходолу вони насідали на [наше] військо так вперто, і з такою силою… що змогли завдати шкоди великої, убиваючи перш за все коней…

“Коли кіннота франків¹ збилася докупи, і стало зрозумілим, що порятунок неможливий (хіба що за допомогою Вищої сили), вона згуртувалася для нападу. Я своїми очами бачив, як усі ці вершники скупчилися біля тину, котрий створила із себе їх піхота. Вони всі схопилися за свої списи, усі разом вигукнули свій військовий клич, а лави піхотинців розкрилися, пропускаючи вершників, і вони попрямували на всі боки. Один їх загін накинувся на наш правий фланг, інший – на лівий, третій їх підрозділ напав на наш центр, і все у нас прийшло у безлад”.