О. В. Захарова, О. О. Шумаєва, В.І. Мозговий

а) дзвінких приголосних дз і дж, яких немає в російській мові: рос. зеркало, пчела – укр. дзеркало, бджола);

б) додаткових сонорних [ў] і [ĭ] (рос. кровь[ф’], колбаса, сарай – укр. кро[ў], ко[ў]баса, сара[ĭ]);

в) відкритих складів, яких більше порівняно з російською мовою (рос. говорим – укр. говоримо; рос. ходить – укр. ходити; рос. первичной материей – укр. первинною матерією тощо).

Таким чином, головною ознакою і нормою української орфоепії є майже повна вимова голосних звуків, які, як правило, не підлягають кількісним або якісним змінам (тобто редукції: від лат. редукціо, що означає «зміна») і оглушенню дзвінких приголосних. Відповідно до цієї норми наголос і позиція звуків у слові суттєво не впливають на характер вимови: в українській мові ми вимовляємо і пишемо (вода, дуб, мед, розбити, розчистити), а в російській мові пишемо (вода, дуб, мёд), але не вимовляємо (вад`а, [дуп], [м’от]), а відтак, українські графічні норми відрізняються від російських.

Під графічними нормами розуміють правильне користування алфавітом – системою букв, яка передає звуки. Оскільки фонетичні системи української та російської мов різняться, різними є й їхні графічні системи: український алфавіт (у ньому нараховують 33 букви) побудований за принципом монофункціональності (тобто одна буква виконує одну функцію), а російський – поліфункціональності (кожна літера виконує декілька функцій). Передусім це стосується українських букв е, є, ьо, йо, г, ґ, апострофа і м’якого знака:

1. Російська буква е у слові день вимовляється як ’е, у слові центр – як э, у слові единый – як йе (виконує три функції); буква ё у слові лён означає ’о, а у слові подъём – йо (виконує дві функції); буква и позначає звуки и, ы, йи: билет, цирк, соловьи (виконує три функції); буква г передає то звук g (ґрунт), то в кінці слова і перед наступним глухим – к (друг), то у словосполученні Бог даст – звук h (виконує три функції).

У цій же ситуації в українському алфавіті різному звучанню відповідатимуть різні букви: звуки ’е, э будуть передаватися буквою е (день, центр)¹; звукосполучення йе – буквою є (єдиний); російська буква ё – буквосполученнями ьо або йо (льон, підйом); звуки и, ы, йи – буквами і, як у слові білет (один звук – одна крапка над буквою), ї, як у слові солов’ї (два звуки – дві крапки над буквою) або и, як у слові цирк. Незнання алфавіту в таких ситуаціях руйнує графічні норми української мови і призводить до правових казусів при відтворенні власних назв українською мовою формами Тєплов (тоді він Тьйеплов?), Дємєнтьєв (тоді він Дьйемйентьєв?), Солов’йов чи Соловьйов (треба Теплов, Дементьєв, Соловйов).

Російська «г» в українській мові зазвичай передається також ж літерою: друг, горобець. Проте в сучасному алфавіті існує і буква «ґ», яка передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний в запозичених і зукраїнізованих словах на місці західноєвропейського [g] або латинської літери g: аґрус, ґазда, ґедзь, ґанок, ґрати, ґвалт, ґуля, ґніт, ґава, дриґати, Ґалаґан, Ґудзь, реґіон, ґрунт, фата морґана, персона нон ґрата, альтер еґо, ґуд бай, Ґданськ (і Гданськ), Ґренландія (і Гренландія), Ґібралтар (і Гібралтар), Ґарибальді (і Гарибальді), Ґете (і Гете) та ін. (повну інформацію про вживання літери «ґ» можна отримати в «Орфографічному словнику української мови»).

2. Через вплив російської мови нормоване вживання апострофа і м’якого знака в українській мові є найбільшою проблемою. В російській мові ь лише іноді використовується за призначенням, тобто для позначення м’якості (наприклад, день), а в більшості випадків – для передачі певної граматичної форми (печь, ночь – жіночий рід іменників третьої відміни; читаешь – друга особа однини дієслова; режь – наказовий спосіб дієслова) або твердої роздільної вимови після приголосних (бьют, соловьи). Остання функція дублюється розділовим твердим знаком, який ставиться перед я, ю, е, ё після префіксів і першої частини складних слів на приголосний (подъезд, двухъярусный). З фукціонального погляду більшість таких вживань не мають відношення до алфавіту, бо пов’язані не з вимовою, а з морфологією слова.

Зовсім інша ситуація в українській мові. Тут м’який знак незалежно від походження слова (українського, російського, іншомовного), вимови (роздільної чи не роздільної) і якості попередніх звуків (губних, [р], [к] чи [д’], [т’], [з’], [с’], [л’], [н’]) передає м’яку вимову (кінь, адью, мідь, суть, восьмий, дядько, кільце, молотьба, бульйон, віньєтка, Віньї, Дементьєв, Дьяков, каньйон, компаньйон, кондотьєр, марсельєза, Ньютон, Севілья, Фетьйо), а апостроф, відповідно, тверду роздільну вимову: з′їзд, без′ядерний, об’єм, під’їхати, з’явитися; двох’ярусний, пів’яблука, пан’європейський, дит’ясла, комп’ютер, Лук’ян, ад’ютант, Джоґ’якарта, ін’єкція, кон’юнктив, кон’юнктура, к’янті, миш’як, Монтеск’є, п’єдестал, Руж’є, Фур’є. Отже, для дотримання графічних вимог у такому контексті треба знати систему алфавіту і зовсім не обов’язково правила, сформульовані в підручниках, бо вони в більшості випадків спираються на морфологію (як в російській мові) і не враховують українські орфоепічні норми.

До найголовніших винятків належать:

– нечітка вимова голосних звуків [е] – [и] у ненаголошеному складі, де е зберігається лише на письмі, а у вимові перетворюється в [е^и] (весна [ве^исн`а]);

– розмита вимова голосних звуків [и] – [і] після г, к, х (який, якій [яки^ій]);

– вимова приголосних звуків [г], [з], які можуть оглушуватися перед наступним глухим (вогко [в`охко], безсердечний [бес:е<sup>и</sup>рд`ечний]).

У цих випадках треба спиратися на морфологічну будову слова, наприклад:

1) у прислівниках після кінцевих [г], [к], [х], шиплячих або [ц] і в суфіксах до складу яких входять ці звуки, писати -и: тільки, по-київськи; перевіряючи документи; Рєзник, Новикова); у прикметниках чоловічого роду фіксувати закінчення -ий (київський проспект), а у відмінкових закінченнях жіночого роду – -ій (київській вулиці); в іменниках у множині називного відмінка або у родовому відмінку однини після г, к, х писати закінчення -и (що? – руки, ноги; кого? – Сороки Ольги), а -і тоді, коли воно з’являється в результаті чергування у давальному і місцевому відмінках іменників жіночого роду (кому?, чому? – Сороці Ользі; руці, нозі);

2) у префіксах роз-, без-, від-, через-, над-, під- кінцевий звук фіксувати як дзвінкий (розчистити, розігріти, безпечний, безвідповідальний, черезмірний, черезсмужжя, підсилити тощо), але у префіксі з- перед к, п, т, ф, х зберігати за вимовою с-: збити, зчистити, але спитати, схвалити, стверджувати (правило кафе «Птах»).

Під впливом російської або діалектної вимови з’являються й порушення акцентуаційних норм. Ми досить часто чуємо буд`емо, б`юлетень, вип`адок, дошк`а, кн`ижки, контр`актовий, лист`опад, л`юблю, маш`инопис, н`овий, од`инадцять, п`ерепис, пом`илка, р`укопис, ф`аховий, шл`яхи, хоча правильно б`удемо, бюлет`ень, д`ошка, в`ипадок, книжк`и, контракт`овий, листоп`ад, любл`ю, машин`опис, нов`ий, один`адцять, пер`епис, п`омилка, рук`опис, фахов`ий, шлях`и (див. таблицю «Фонетичний мінімум. Норми наголосу).

Проте для тих, у кого українська мова не є рідною, виникають проблеми з вимовою і, відповідно, з орфографією. У такому випадку слід пам’ятати:

1. Дієслівні форми на -ть вимовляються м’яко і пишуться з м’яким знаком (чують, працюють, говорять, будується);

2. Наприкінці слова та складу звуки [з], ц, н пом’якшуються: боєць, близько, палець, швець, няньчити, кицька, кицьці, крім випадків, коли н твердий у своїй початковій формі або далі йдуть шиплячі чи інші м’які приголосні: (вінця, бо вінець, кінцівка, кінчик, бо кінець; волинський). М’який знак присутній також у всіх відмінках, якщо він стоїть у початковій формі: Галька – Гальці, дівчинонька – дівчиноньці (але галка – галці, сторінка – сторінці, пасмо – у пасмі);

3. Суфікси -ськ-, -цьк-, -зьк- вимовляються м’яко: донецький, по-київськи, ризький, польський, кицька тощо;

4. У родовому відмінку множини іменників жіночого роду м’якої групи І відміни та середнього роду на -ння, -ця ІІ відміни відбувається пом’якшення: друкарень, крамниць, матриць, пісень, робітниць, стаєнь; бажань, знань, кілець, місць, сердець (і серць);

5. Губні, шиплячі, г, к, х та р наприкінці слова і складу тверді (а губні ще й на початку слова), що й позначається на правописі попередніх і наступних букв: воротар, піч, ріжте, любов, степ, сузір’я, п’ять, в’язи, львів’янин, сидячи, тільки, Радищев, тупик, Писарев, Лазарев, Аракчеєв, Пугачов, менше, тонший, Уманщина тощо;

6. Роздільна вимова можлива тільки на стику складів або морфем, а також на початку слова при твердій вимові попереднього приголосного. Порівняйте: бур’-ян, але бу-ряк; м’ясо, але ряд; під’-їзд, сузір’-я, любов’-ю, але свя-то, мав-пячий, мор-квяний; комп'ютер ([п] твердий), але Дьяков ([д’] м’який).

7. Апостроф не пишеться після пом’якшеного р’ (рябий, буря) і приголосних [б], [п], [в], [м], [ф], якщо у корені перед ними стоїть інший приголосний (апостроф додає в цьому випадку третій звук й, який неможливо вимовити): цвях, свято, духмяний, морквяний, різдвяний (крім р, бо це сонорний, а не приголосний звук: торф'яний, верб’я, арф’яр, черв’як).

8. Канонічні церковнослов’янські слова типу бож`ественний пишуться з подвоєними -нн-, незважаючи на вимову;

9. У словах або морфемах, у яких від написання залежить передача інформації, спрощення не фіксується. У цьому випадку дотримуються морфологічного принципу правопису: наддніпрянський, контрреволюція, ірраціональний, законний, інноваційний, сюрреалізм, імміграція, винний, кінний, баштанник, годинник, віконниця, Вінниця; пасся, піднісся, розрісся, міськком, страйкком, юннат (на стику морфем); тонна, тонн (вага) і тона, тон (висота звука); казахський (щоб не сплутати з козак); хвастливий, контрастний, форпостний, компостний, інтелігентський, фашистський, шістнадцять, шістдесят, шістсот (через незрозумілість коренів хвас-, контрас-, форпос-, компос-, інтеліген-, фашис-, -шіс); ніццький, баскський (від Ніцца, баск); Голландія, Марокко, Дарданелли, Міссісіпі, Тольятті, Руссо, Бессарабія (і андоррський – від Андорра, яффський – від Яффа), Таллінн, Ватт (такі форми власних назв передають написання в мові-джерелі для правової ідентифікації об’єкта номінації). Проте якщо похідне слово віддаляється від значення префікса, приголосний не подовжується: нотація – анотація, конотація (деякі зі змін у сучасному правописі зафіксовані у додатку «Орфографічний мінімум. Слова, правопис яких зазнав змін згідно з новими правилами 1993 року»).

.

1.5. Граматика та морфологічні норми української мови

До граматики належить не тільки морфологія, а й синтаксис, оскільки мовна система охоплює принципи будови слів певного класу та їхнє поєднання у речення з метою передачі або отримання інформації. При цьому орфографія залежно від ступеня обізнаності з морфологією дозволяє адекватно або неадекватно передавати живе мовлення у площині писемної форми.

Таким чином, граматика – це розділ мовознавства, який вивчає будову слова, класи слів за їхньою будовою і формами словозміни, а також типи словосполучень і речень. Вона поділяється на морфологію (від гр. morphe – «форма, частина» і logos – «слово, вчення») і синтаксис (гр. syntaxis – «побудова, порядок з’єднання»).

Морфологію не цікавить лексичне значення слова, а тільки його граматична структура. Наприклад, різні щодо лексичного значення слова комітет, організація мають одну граматичну структуру з однаковими граматичними катеґоріями роду, числа й відмінка. Синтаксис же цікавить конкретне лексичне значення слів і словосполучень, тому він вивчає зв’язки між ними у реченні.

Умовно кажучи, морфологія – це вертикальний зріз мови (об’єднання однакових за морфологічною структурою слів у певні частини мови: вихід, склад, громада, рішення, референдум – іменники; із, за – прийменники; сільський, відповідний, територіальний – прикметники; виходити, здійснюватися – дієслова), а синтаксис – горизонтальний зріз мовлення, яке здатне об’єднати з метою спілкування абсолютно різні за будовою слова в речення, наприклад: Вихід із сільської громади здійснюється за рішенням референдуму відповідної територіальної громади (із Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Правильне розуміння граматики набуває, таким чином, цілком конкретного значення, яке ґарантує дотримання морфологічних і пунктуаційних норм для досягнення ясності й точності ділового спілкування.

Аналіз структури українських слів і частин мови дозволяє зробити висновок про те, що основною морфологічною нормою української мови є її підвищена граматична синонімія, що позначається на правилах вживання прийменників, сполучників і навіть суфіксів і закінчень. Найчастіше під впливом російської мови саме в них з’являються помилки, що руйнують ясність і точність документа або висловлювання. Проаналізуємо найпоширеніші з них.

Закінчення родового відмінка в іменниках чоловічого роду другої відміни однини в українській мові можуть мати варіанти -а (-я) і -у (-ю). Уявлення традиційної граматики про те, що вони вказують тільки на граматичну форму слова, у цьому випадку не спрацьовує, бо граматична синонімія впливає на його лексичне значення (порівняйте: підійдіть до стола і йдіть до столу). Описання ситуацій, у яких може вживатися той чи інший варіант, практично нічого не дає: ситуацій без­ліч, і описати всі неможливо. Більш надійнішим і дієвішим є принцип розкриття лексичних значень через граматичні синоніми.

Граматичним варіантом -а (-я) передається інформація про предмети, на які можна показати (у тому числі на географічній карті для точкових об’єктів) або які можна точно визначити з погляду розміру, часу, ваги тощо: Івана, документа, елемента живлення, кілограма, м’якого знака; коштовного каменя, Києва, Івано-Франківська, вівторка, метра, місяця листопада. Відповідно. Граматичним варіантом -у (-ю) передається інформація про предмети зі значенням узагальненості, абстрактності або невизначеності з погляду розміру, часу ваги тощо, на які не можна показати (у тому числі на географічній карті для просторових об’єктів): маркетингу, болю, елементу процесу, комітету, виробництво каменю, Кабінету міністрів, знаку божого, океану, Дунаю, Кривбасу, району, періоду, часу, розміру, пора листопаду, яру.

Виняток становлять просторові, узагальнені та процесуальні поняття з наголосом на закінченні: Дніпр`а, Дінц`я, Дністр`а, Іртиш`а, мост`а (й м`осту), плот`а (й пл`оту), вівс`а, ліск`а, ставк`а, ярк`а, гопак`а, козак`а, ривк`а, стрибк`а, стусан`а тощо (більш докладно про ситуації, у яких вживаються варіанти -а (-я), -у (-ю) див. в «Українському правописі, с. 68–71).

Іменник на протязі, що калькує російське на протяжении, перекладається російською мовою на сквозняке. Ось чому якщо йдеться про прийменник, нормованим є вживання форми протягом. Отже, «Ми працювали при відчинених вікнах, на протязі», але «Протягом тижня йшли дощі».

Не менш складним є переклад інших російських прийменників і сполучників. Треба запам’ятати:

Таким чином, щоб спілкування відбулося, а мова перетворилася на зрозумілий мовленнєвий потік, слова треба пов’язати у речення за певною системою. Вивченням цієї системи й займається синтаксис – розділ граматики, який описує будову і способи поєднання слів у словосполучення й речення для передачі інформації. У багатьох ситуаціях усного спілкування інформація може передаватися і невербальними засобами комунікації (жестами, мімікою, паузами, інтонацією), що фіксується на письмі за допомогою розділових знаків.

Отже, для адекватного користування пунктуаційними нормами треба, по-перше, знати основні принципи синтаксичної будови речення, а по-друге, розшифрувати функції і значення розділових знаків. Але для такої розшифровки (і дотримання пунктуаційних норм) необхідно відповісти щонайменше на три запитання: у яких членах речення зосереджена головна інформація, коли вона повна чи неповна, і скільки інформацій у реченні.

1. Головна інформація зосереджена у граматичному центрі речення – підметі та присудку (або тільки присудку). В узвичаєній традиції підмет і присудок (категорії синтаксису) ототожнюються з іменником і дієсловом (категоріями морфології), які нібито відповідають на питання хто?, що? або що робити?, що зробити?. При такому розумінні у реченні Боротися – значить, жити підмет відсутній, а в реченні Заходи до річниці Перемоги на завершенні – відсутній присудок. Насправді синтаксис не цікавлять частини мови, бо він вивчає не окремі слова, а словосполучення й речення, орієнтуючись на їхнє значення при спілкуванні (одиниці мовлення). Ось чому вирвані із контексту слова у наведених прикладах можуть бути об’єднаними в одну частину мови (боротися, жити – дієслова; заходи, на завершенні – іменники), розрізнюючись принципово як одиниці мовлення (боротися, заходи – підмети, а жити, на завершенні – присудки). З погляду синтаксису головні члени речення не можуть відповідати на запитання, бо вони не залежать один від одного або від інших членів речення. Підмет – це головний член речення, який повідомляє, про що йдеться мова (тема речення), а присудок – про те головне, що ми узнали про підмет (ідея речення). Вони можуть виражатися будь-якими частинами мови, невербально, словосполученнями і навіть складними синтаксичними конструкціями, аж до цілого тексту: Крим – півострів України (підмет і присудок – іменники); Думати – значить, жити (підмет і присудок – дієслова); 1941 рік… (присудок фіксується трьома крапками); Зима! (присудок домислюється); Більшість з нас – студенти (підмет виражений словосполученням).

2. Повнота розуміння інформації пов’язане з поняттям повного або неповного речення. Неповне – це речення, у якому немає повної інформації без контексту. Наприклад, у реченні Люди відкритого комунікативного типу зосереджують увагу на партнерові, а закритого – на собі друга частина без першої незрозуміла, бо в ній пропущена фраза а люди… комунікативного типу зосереджують увагу на собі. З цього погляду речення типу Вечоріє. Зима. Тиша. – повні, а діалог майже завжди складатиметься з неповних речень:

– Ти корінний киянин?

– Так (речення неповне, ускладнене, поширене).

3. Складні речення краще класифікувати за типом зв’язку між окремими частинами, а не за наявністю або відсутністю сполучників. Із цього погляду складні речення поділяються на сурядні й підрядні. При сурядному зв’язку частини рівноправні і з’єднуються між собою сполучником сурядності (складносурядне речення) або єднальною інтонацією (складносурядне безсполучникове речення). Цю граматичну й інтонаційну рівноправність на письмі підкреслює кома і сполучник і або тільки кома, якщо з’єднується три або більше сурядних частин. Порівняйте: Нова глобальна інформаційна економіка стає поступово віртуальною, і цим кардинально підривається фондоутворення у галузях традиційної економіки і Прийшла весна, прилетіли птахи, розпустилися дерева тощо. При підрядному зв’язку, як мінімум, одне з речень не може існувати без головного. З’єднуються такі речення сполучниками підрядності, які вказують на значення причини, наслідку, умови тощо (і тоді між частинами ставиться кома) або відповідною інтонацією (і тоді між частинами замість сполучників треба вживати двокрапку, тире або крапку з комою). Порівняйте: Глобальний економічний обіг звужується, тому що він все більше концентрується у «клубі» елітних країн (складнопідрядне речення з підрядним причини) і Глобальний економічний обіг звужується: він все більше концентрується у «клубі» елітних країн (складнопідрядне безсполучникове речення з причинною інтонацією).

Значення і функції розділових знаків. Для правильного вживання того або іншого розділового знаку, треба знати, для чого він ставиться. Якщо в усній формі мовлення інформація часто залежить від інтонації, жестів, міміки і пауз, то на письмі вона передається тільки відповідними розділовими знаками, які в реченні виконують певну функцію або несуть змістовне навантаження. Так, відоме прислів’я, записане у формі Щастя в повітрі не в’ється – воно в боротьбі достається передає значення висновку, протиставлення. Якщо ж між його частинами поставити двокрапку (Щастя в повітрі не в’ється: воно в боротьбі достається), речення буде передавати значення причини: І, нарешті, кома буде вказувати на рівноправність, сурядність частин складного безсполучникового речення, яки у вимові підкреслюється відповідною інтонацією: Щастя в повітрі не в’ється, воно в боротьбі достається.

Із цього погляду всі розділові знаки поділяються на інтонаційні (крапка, знак питання, знак оклику, три крапки) і змістовно-інтонаційні, серед яких розрізнюють фукціональні (кома, коми, крапка з комою, дужки) і інформативні знаки (двокрапка й тире).

У практиці ділового мовлення серед інтонаційних розділових знаків вживається, як правило, тільки крапка, тому помилки при її вживанні практично не зустрічаються. Ось чому основну увагу треба зосередити на змістовно-інтонаційних знаках, де помилки змінюють значення висловлювання, а отже, впливають на юридичну, наукову і професійну адекватність тексту.

Кома служить для з’єднання однорідних членів речення або сурядних (однорідних) безсполучникових речень у складне речення. Так, у реченні На столі лежали і книги, і зошити, і олівці «і» є підсилювальною часткою, а функції з’єднання однорідних понять на письмі виконує кома (порівняйте: великий святковий салют – поняття різні, тому кома не ставиться). У сполучниковому реченні (хоч складносурядному, хоч складнопідрядному) кома не виконує функції з’єднання (для цього є сполучники). Вона є сигнальним знаком, який вказує на кількість інформацій: На Матвіївській затоці в цей час висока повінь, і тому здається вона дивно просторою (В.Собко); Це в першу чергу стосується дрібних і середніх підприємств, що орієнтовані на промислове виробництво (З журналу).

За відсутності сполучника (як правило, коли в складносурядному реченні більше двох граматичних центрів), його функцію виконує кома: Шумів травою степ шовковий, сміявся день, пісні лились (О.Олесь); Перше пленарне засідання розпочнеться 12 жовтня 2004 року, заключне засідання відбудеться 15 жовтня 2004 року. Крім цього, кома може з’єднувати пряму мову і слова автора: “Ніщо так не красить людину, як натхнення”, – подумала Ярослава (З газет).

1. Між частинами супідрядного однорідного речення, з’єднаними одиничними сполучниками і, та, або, чи (у цьому випадку друге підрядне речення неповне) наприклад: Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас в гості чи хоча б мама почала співати (М.Стельмах);

2. Якщо в складному реченні збігаються поряд два сполучники, наприклад: Вася Багіров з досвіду знав, що коли почався такий наступ, то батальйон, рано чи пізно, піде вперед (О.Гончар). Проте, коли підрядне речення можна опустити без шкоди для будови всього речення, кома залишається: Іван Антонович, розлютившись, кричав, що, доки командує ротою, нікому не дозволить створювати в ній нездорові взаємини (О.Гончар).

Коми – це парні знаки-функції для відокремлення частин, які повністю або частково відірвались від основного змісту речення. Вони вживаються:

1. Для відокремлення слів або словосполучень, граматично не зв’язаних з реченням (звертань, вставних конструкцій, слів-речень так або ні, вигуків): Ви, вельмишановний пане Вікторе, мабуть, знаєте, що Київміськбуд розпочав будівництво нового мікрорайону на Троєщині; За даними Держкомстату України, у 1998 р. інновації здійснювали 1738 промислових підприємств, що складає 18,7% їх загальної кількості; Так, я буду крізь сльози сміятись (Л.Українка); Ох, зійди, моя зірко лагідна! (Л.Українка). У наведених прикладах виділені слова й словосполучення не відповідають на запитання і виражають суб’єктивну оцінку мовця стосовно викладеної ним інформації.

2. Для відокремлення різного роду уточнень, які розпізнаються за допомогою словосполучення а саме…, що додається до головного слова за адресним принципом (а саме де?, а саме хто, а саме що?, а саме коли?, а саме як?, а саме який? тощо): Ніч була темна, аж чорна (М.Коцюбинський) – уточнювальне означення); В долині, край лісу, висить синя імла (М.Коцюбинський) – уточнювальна обставини місця; Я, Мацько Дмитро Сергійович, одержав від Красикова Петра Андрійовича гроші в сумі 3000 (три тисячі) гривень – уточнювальний підмет. Різні уточнення досить часто вводяться в речення за допомогою пояснювальних сполучників та приєднувальних слів тобто, цебто, або, чи, а саме, зокрема, навіть, особливо, наприклад, у тому числі, хіба що, причому: Кумис, або перешумоване кобиляче молоко, вживається як ліки. При цьому пояснювальні сполучники або, чи треба відрізняти від однозвучних розділових сполучників: Їй би вчителькою бути або актрисою.

3. Для відокремлення поширених прикладок і додатків: Рими, дочки безсонних ночей, покидають мене (Л.Українка) – прикладка; Свої пропозиції щодо поновлення постачання надіслали всі підприємства, що співпрацювали з нами, крім Вашого (відокремлений додаток).

4. Для відокремлення обставин, виражених дієприслівником або дієприслівниковим зворотом, і поширених означень, якщо вони стоять після головного слова: Робітники несуть повну матеріальну відповідальність за збитки, спричинені з їх провини підприємству (поширене означення, виражене дієприкметниковим зворотом); З плавнів знявся білий туман, сивими хмарами покотився по тихому Дунаю, покриваючи блакитні гори (М.Коцюбинський) – поширена обставина, виражена дієприслівниковим зворотом; Підрахувавши, ми прийшли до висновку про недоцільність подальшої співпраці з Вашою фірмою (обставина, виражена дієприслівником); І раптом щось гуркоче в далечині, чорній і тривожній, і хмари захоплюють все небо й сонце (поширене означення, виражене прикметниками). Проте якщо одиничні дієприслівники наближаються за значенням до прислівників, вони не відокремлюються: Бійці сиділи деякий час задумавшись (О.Гончар).

Іноді поширені означення (і навіть одиничні) відокремлюються, незважаючи на те, що стоять перед означуваним словом, якщо вони мають обставинний відтінок або після них стоїть особовий займенник (власна назва): Завжди урівноважений і терплячий, капітан Чумаченко ставав нещадним, коли виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми (О.Гончар). Або: До краю збуджений, він стояв біля входу.

5. Для відокремлення обставини допустовості з прийменниковою сполукою незважаючи на, а також, за бажанням автора при видільній інтонації з прийменниками і прийменниковими сполуками всупереч, наперекір, попри, при, залежно від, за наявністю, за відсутністю, за браком, на випадок, у зв’язку з, завдяки, внаслідок, згідно з, на відміну від: Всупереч зовнішній легковажності, Люба напрочуд чесно уміла зберігати таємниці (О.Гончар); Атоми металів, на відміну від атомів кисню, не зв’язані в молекули.

Крапка з комою – знак-функція для роз’єднання різних за змістом інформацій, об’єднаних у безсполучникове складне речення (як правило, з одним неповним реченням). Це подвійний, антонімічний до коми розділовий знак, який вказує, з одного боку, що частини речення далекі між собою за змістом (для цього між ними ставиться крапка), а з іншого, що їх все ж таки з’єднали у межах однієї синтаксичної конструкції (для цього до крапки додають ще й кому): Вербовий частокіл до самого берега прийнявся і пустив од себе широке гілля; вербові гілки, густо повтикані в землю, стали високими вербами (І.Нечуй-Левицький). У практиці професійного спілкування вживання крапки з комою можлива при об’єднанні у межах одного речення різних інформаційних деталей: За виконання обов’язків, передбачених цим контрактом, працівникові виплачуються грошові винагороди, що містять у собі:

а) щомісячні виплати;

б) одноразові виплати за виконання окремих завдань;

в) виплати за виконання обов’язків з високою якістю.

З образністю й метафоричністю мови у межах публіцистичного або художнього стилів пов’язане вживання крапки з комою у складносурядному реченні, якщо прості речення далекі одне від одного за змістом або вже мають інші розділові знаки: І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники (П.Мирний); Не всі серця дадуться хробаку, не всі шляхи у круг закуто; і проросте зелена рута на жовтому піску (М.Бажан).

1. У безсполучниковому складному реченні, якщо друга частина розкриває зміст першої або вказує на причину того, про що йдеться в першій частині: Весна була тепла: парувала земля, від перших листочків ішов тонкий аромат (П.Панч); Сторони уклали цей контракт про наступне: за цим контрактом Працівник зобов’язується виконувати обов’язки консультанта, а Роботодавець зобов’язується створювати необхідні умови для Працівника, виплачувати йому грошову винагороду і надавати соціально-побутові послуги.

2. Після узагальнювального слова перед однорідними членами речення:

Крім питань, зазначених у частині першій цієї статті, виключно на пленарних засіданнях обласних рад вирішуються такі питання:

– затвердження відповідно до законодавства правил забудови і благоустрою населених пунктів області;

– прийняття у межах, що визначаються законами, рішень з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, які передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність;

– встановлення відповідно до закону місцевого збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, визначення порядку його сплати… (Із Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

3. Після слів автора при прямій мові або при цитуванні: Даний контракт передбачає: «Роботодавець має право своїм розпорядженням додатково покладати на Працівника виконання обов’язків відсутнього працівника підприємства (відпустка, хвороба тощо) на термін не більше як на два місяці». Або: «І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі! Мені тебе жаль!» (Л.Українка).

Тире – знак, що передає інформацію наслідку, висновку, протиставлення (знак «розриву»). Як антонімічний до двокрапки (тому що – ось чому), він ставиться у таких випадках:

1. У складному безсполучниковому реченні (іноді і в складносурядному, якщо це художній стиль), коли друга частина містить протиставлення або висновок до першої частини: Проминуло за весною літо – все навколо золотом повито (Н.Забіла); Думав, доля зустрінеться – спіткалося горе (Т.Шевченко); Гляне – холодною водою обіллє (М.Вовчок); Дмухнув вітер понад ставом – і сліду не стало (Т.Шевченко).

2. Після однорідних членів перед узагальнювальним словом: Щастя, здоров’я, веселість – все цвіло в тім домі (М.Коцюбинський).

3. При прямій мові, якщо далі йдуть слова автора: «Що це за дівчина? Де вона взялася в нашому селі?» – думав молодий Джеря, надіваючи шапку і перекидаючи свитку через плече (І.Нечуй-Левицький).

4. На знак пропуску дієслівної зв’язки між підметом і присудком, якщо вони стоять в одній граматичній формі і виражені однією частиною мови: Загальні збори – зібрання всіх чи частини жителів села (сіл), селища, міста для вирішення питань місцевого значення. Але: Я студент. Будівництво на завершенні.

Іноді в одній позиції збігається кілька розділових знаків, якщо вони мають різні функції або різні призначення (дужки і будь-який розділовий знак, кома і парне тире): А хіба література (і мистецтво взагалі) – не складова частина життя? (М.Рильський); Те, що ми звемо «любовною» поезією, позначене у Підсухи – не тільки у нього, звичайно, – щирою чистотою (М.Рильський).

Якщо цього не робити, помилки типу виробничий шлюб (замість виробничий брак) здатні зруйнувати наукову або ділову основу документа.

Причиною подібних помилок стає і міжмовна омонімія, наприклад:

на минулій неділі ми обговорювали це питання (треба минулого тижня);

слідуюче, любе питання (треба наступне, будь-яке);

міжнародні відношення замість відносини;

сварка замість зварювання (сварка – це рос. ссора);

область виробництва, діяльності замість галузь, сфера;

об’єм виробництва замість обсяг (об’єм вживається як фізична величина);

управління колективом замість керівництво (але управління заводу);

учбовий заклад замість навчальний (але: учбовий літак, тобто «тренажер»);

суспільне (рос. общественное) підприємство замість спільне.

Паралельне вживання паронімів типу місцеві органи влади – міські органи влади пов’язані з невизначеністю близьких за звучанням слів і міжмовною російсько-українською омонімією (местный – місцевий, міський, хоча останнє значення належить до російського поняття городской).

Природа цих помилок в тому, що українська мова довгий час контактувала з багатьма європейськими мовами і культурами, вбираючи своєрідність їхньої лексики, і в той же час зберігаючи свої варіанти, які стали основою для розгалуженої лексико-семантичної системи: фах – спеціальність (За фахом я лікар, за спеціальністю – терапевт), крапка – точка (поставити крапку, точка зору), лук – цибуля (стріляти з лука, цибуля до страви), брак – шлюб (брак у роботі, вступити до шлюбу), ціль – мета (влучити у ціль, мета дисертаційного дослідження, але: цілі дисертаційного дослідження), процент – відсоток, гелікоптер – вертоліт, перукарня – цирульня та ін. Слова фах, крапка, цибуля, брак, місто, мета, процент, ґелікоптер, цирульня, олівець, кома, страйк, позитивний, неґативний прийшли з латинської, грецької, польської, німецької, італійської та інших мов, проте традиційні терміни типу кут, розчин залишаються українськими.

Поширене варіювання при правильному вживанні слів з їхніми основними і переносними значеннями піднесло українську мову до рівня найрозвиненіших мов світу. У той же час невміле користування лексичною скарбницею при неправильному розумінні значень, стилістичних і граматичних розбіжностей російської й української мов звужує можливості останньої і перетворює процес спілкування у слабо вмотивований мовленнєвий потік з великою кількістю двозначностей, недоречностей і семантичних парадоксів.

У зв’язку з цим користування лексичною системою в межах наукового й ділового стилів вимагає дотримування певних норм:

1. Терміни прагнуть до інтернаціоналізації та однозначності, бо їхнім основним завданням є міжмовне розуміння професійних понять. Ось чому при наявності двох або більше дублетів перевагу слід надавати інтернаціональному варіантові, якщо він широко ввійшов у розмовну практику (наприклад, телефонна трубка, масштаб, екватор, фотографія, аеродром а не слухавка, мерило, рівноденник, світлина, летовище), і українському (загальнослов’янському), якщо він не має метафоричного значення або не несе незвичного емоційного навантаження і більш відомий, ніж його закордонний ерзац (наприклад, вертоліт, керівник, євро, міліціонер, дівчина, а не гелікоптер, чільник, евро, міліціянт, юнка).

2. Терміни іншомовного походження (у тому числі й російського), які ввійшли до широкого вжитку, не підлягають перекладу, але вимагають дотримування фонетичних і граматичних особливостей української мови:

а) правильної передачі звуків [і, и, е] – інжиніринг, маркетинг, кальцій, стартова доріжка (але стежка у лісі);

б) обізнаності зі специфічними суфіксами: -ення, -ання, -іння (здійснення, визнання, творіння) -ість (зайнятість), -ство, -цтво (сумісництво), -ова-, -ува-, -юва- (виконувати, моделювати), -ння (знання), -ття (прийняття), -учи- (враховуючи), -ачи- (дивлячись), -ен- (зроблений для форм доконаного виду, але який робить, а не роблячий; що мешкає, а не мешкаючий тощо.

3. За наявності двох українських варіантів у професійному спілкуванні (розмовно-діалектного чи емоційно-метафоричного) перевагу слід віддавати нейтральному, наприклад: не заробітна платня, а заробітна плата; не буцегарня, а в’язниця; не гоцати, а танцювати; не відсоток, а процент; не виші, а вузи, вузівський (бо вузи – не абревіатура, яка перекладається як ВНЗ, а слово). У цьому контексті в діловому й науковому стилях велика роль надається книжним словам, термінологічній лексиці і зводиться нанівець уживання професіоналізмів типу козел, збити докупи рахунок, проголосувати питання, які мають незвичне значення або незвичну форму.