Олесь Бердник зоряний корсар роман-феєрія Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую

Роман-феєрія

Книга перша. Чорний папірус

Ти прийди, Неповторна, на стежку мого пориваная.

Ти ступи у колиску моєї душі.

Я готую для тебе початок нового світання,

Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,

В скелю серця вдаря галактичний прибій…

Мою душу охоплює туга безкрая,

Розгортає у вічність тривоги сувій.

Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?

Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?

Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,

А без слова твого — небуття.

Прилети, Неповторна!

Минають секунди-століття,

Блискавиці небесні обпалюють серце моє.

Я чекаю тебе над безоднею світу,

Де безжалісний птах Прометея клює.

Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,

Люта втома байдужістю душу вбива.

Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,

Щоб були непотрібні слова!

Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,

Сколихнеться від жаху Кривава Гора!

Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…

Нам пора… Нам пора…

Частина перша

Що зі мною діється?

Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енергії, відгуку­ється па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене.

Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе?

Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутува­ти заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну ла­вину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну да­лину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і тради­ційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмис­лити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості.

О небесний океане, чому одвіку мовчиш? Яка невідома космічна буря пробудила тебе? Чому ти почав гнівно котити буруни буття в метагалактичних просторах, кидати піну жит­тя у примхливий, калейдоскопічний політ? Чи не краще було б тобі спати у вселенському спокої, колихаючи в неосяжному лоні міріади зерен ненародженого життя? А так — полонив сам себе пасткою часу, древньою павутиною Хроноса, і борса­єшся в ній, паче барвистий метелик-ефемера. А все-таки ні, не метелик! Відчуваю в собі страхітливу силу, яка дорівнює по­тугою силам зірок і галактик. Знаю: мушу розгадати дивовиж­ну таємницю. Приховане знання тривожить, бентежить, розриває. Я ніби льох, начинений динамітом. Жадаю іскри підпа­лу і страхаюсь її. Де ж, коли з’явиться благословенний обрій розкриття?

…Прокинувся в тривозі й нечуваній радості. Такого ще зі мною не було. Дивний сон. Чи не сон? Яскраве видіння, що перехопило дух. Увімкнув світло. Четверта година ночі. Не можу заснути. Треба записати.

Снилось, немовби я втікаю по гострих скелях від юрби ворогів. Не можу зупинитися, бо одразу впаду, і сотні списів та мечів пошматують тіло, кинуть до безодні, де клубочаться тумани і гримотить бурхливий потік. Вище, вище. Почалася кам’яниста пустеля. Ні травинки, а вгорі — палюче сонце. І тиша — моторошна в своїй небувалості. Вороги поспішають за мною нечутно, ніби товпище тіней.

Переслідувачі знають: здобич не втече. Останні кроки. По­переду — прірва, за спиною — вбивці, у серці яких нема жалю. Ось поруч виступ скелі, до якої я тулюся знеможено. Вгорі — принишкла безодня чорного неба, що байдуже дивиться на мою драму. Блискають зловісно леза мечів, вістря списів. Остан­ній подих!

Але чому я маю загинути? Чому в очах переслідувачів палає така жагуча ненависть? Що їм дасть моя загибель?

Я не хочу, не можу загинути. Я невмирущий. Сонце, що палахкотить у містичній чорноті неба, — то моє серце. Далекі трударі на жовтіючих нивах — зі мною. Хто може знищити мене?

У моїх грудях спалахує багряне сонце. У буряній динамі­ці миттєвого вибуху розгортається феєричним віялом, грає всіма кольорами спектра — жовтим, синім, зеленим, фіолето­вим, сяє сліпучим білим колом, розтоплює моє тіло і котиться ураганною лавиною увсебіч, спопеляючи ворогів.

І диво дивне. Я живий. Я не зник. Я народжуюсь новою істотою, ніби казковий птах з яйця. Я бачу себе ультрафіоле­товим пташеням, відчуваю, що невимірна природа — моя ко­хана мати — дає мені нове буття. Віднині я дитя свободи.

З шелестом розгортаються крила. З кожним помахом вони ростуть. Я проникаю в невимірність. І таке щастя заливає мої груди, така вдячність вселенській матері, що я від радості пла­чу і кричу у безконечність:

— Спасибі, мамо!

Ніхто вже не знищить мене. Я — у всьому. Все — в мені. Ультрафіолетове пташеня свободи вирушає в нескінченний політ…

Звідки таке видіння? Химера, але яка радісна. Фантазія, але чому вона залишила відчуття реальності?

Символи, символи… Скільки кодів приховано в підсвідо­мості, надсвідомості людини. Вся природа — код. Безупинне розгортання якоїсь програми, невмолимий потік причинності. Яке ж зерно приховано в людині? Що має вирости з нього?

Тепер уже не засну до світанку. Крило несказанного торк­нулося мене, буду слухати відлуння нечутного голосу. Може, потім стане гірко, сумно, ще важче, ніж раніше, але знаю одне: небувале в нас.

…Я покохав. Сум? Яка дурниця. Песимізм? Гомін розлад­наної душі. Ось воно — кохання. Я перечитую попередні сто­рінки і сміюся. Наші розчарування, вселенська скорбота, пе­чаль — лише пошуки повноти. А повнота — то кохання.

Ми шукаємо в нескінченності. Міряємо час міріадами років. А завершення — поза масштабами. Метелик і квітка. Мати і дитя. Хлопець і дівчина. Поет і пісня.

Як це сталося? Скільки часу минуло? Не знаю.

Був новорічний вечір. Веселе безладдя. Очікування два­надцятої. Хтось танцював, хтось сміявся, хтось готував на сто­лах традиційну вечерю. А я в гурті хлопців та дівчат вів роз­мову про суть часу. Нестримно рухалися стрілки, наближали­ся до умовної межі. Ми говорили. Про що? Тепер це не має значення. Філософські абстрагування. Я збагнув: можна збу­дувати нескінченну лавину моделей. І кожна претендуватиме на право першості, па виключність істинності. Безмежність може вмістити скільки завгодно варіантів гіпотез чи теорій, як скульптор може виліпити з глини будь-яку форму.

Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відго­мін вулиці. Роздягалася, вибачалася, щось говорила господи­ні, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось.

Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шу­мувало шампанське. Я бачив лише широко відкриті очі — ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша.

Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинс­тва. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто?

Але чому просто? Не хочу гадати. Не хочу мудрувати.

Хай буде просто.

Вона підійшла. Вимовила своє ім’я. Віта. Життя. Дивися, дивися в моє серце своїм прозорим поглядом, дивне, чарівне створіння.

— Я жду вас давно…

— Я шукала вас, — просто відповіла вона.

Просто. Як крапля дощу — на спраглу квітку. Як ранко­вий промінь сонця — на росину. Так просто.

Минула новорічна ніч. Ми йшли засніженими вулицями Києва, мовчали. Інколи зупинялися. Зустрічалися поглядами, усміхалися безмовно. І знову йшли.

Вона мешкала біля ботанічного саду. Зупинилися біля її будинку.

— Що ж тепер буде? — зітхнув я.

— Буде? — дзвінко засміялася вона. — Сталося!

— Що?

— О ви, ходячі кібермашини, — жартівливо сказала Віта. Малесенька скорботна рисочка лягла біля вуст. — Все вам, чоловікам, треба пояснювати…

Я поцілував її. Вона заплющила очі, ніби прислухалася до свого відчуття. І не стало снігу, зірок, проблем часу й просто­ру. Замкнувся світ радості.

Кладу перо. Не хочу більше писати. Житиму в світі без­конечного щастя. Може, це і є оте народження, яке я пережив недавно вві сні? Мене переслідували потвори, а я тепер вибух­нув коханням і лечу у таємничі сфери Повноти! Якби-то!..

Що зі мною? Я знову ніби падаю. Біль у серці. Сум у душі. Коли це сталося? Де поділася повнота?

Ми були разом. Найінтимніші доторки, найніжніші обій­ми, її слабіючий голос між хвилями нестями. І потім… майже нечутний легіт сорому. Не збагну…

Невже вся грандіозна фантасмагорія кохання — лише пре­люд до зачаття, яке потрібно природі? А ніжність, а містерія єднання — то лише рефлекси? О небо! Хай це буде лише химерою мого втомленого розуму.

***

…Безліч подій. Захист кандидатської. Поїздка в Гаагу на сим­позіум. І мої тяжкі роздуми, моє горіння на власному вогні. О жарт природи, невідомого експериментатора, який стоїть за на­шою спиною! Як позбутися протилежностей, що становлять суть нашого єства? Та й чи потрібно це? Будую космогонічні теорії, й не можу розв’язати проблеми власного почуття. “Релятивізм у світі мікрочасток”. Тобі за це дали ступінь кандидата наук. А який науковий ступінь ти маєш за досвід у світі кохання?

Усе частіше вона відводить погляд. Чому? Хіба щось змі­нилося в мені? Чи жіночий мікросвіт уже хоче іншого деміу­рга? Безумство.

Втім, брешу. Не лише вона змінилась. Я теж. Нема вже тієї новизни, яку я відчував під час перших зустрічей.

Я тільки тепер дізнався, що в неї с чоловік. Найдавніше те, що мене це не вразило. Боже, яка недосконалість стосун­ків. Навіть у світі флори і фауни все набагато простіше, пре­красніше і величніше. Квітка і промінь сонця. Кохання лебе­дів. Вони вмирають, коли гине один з них. Там нема проблем, там найповніше завершення. Спільний політ, спільне гніздо. Суть і дія нероздільні.

Хочеться забути про все, що було. Якщо прекрасне приве­ло до падіння, то навіщо воно?

Раніше на кожний мій поклик вона летіла на крилах. Те­пер: “Не можу”, “Завтра не дзвони мені, чоловік буде вдома”, “Не розмовляй зі мною ніжно по телефону…”

Послухай, Сергію! Не вдавай з себе героя мелодрами. Все це — результат твого безсилля. Ти ідею кохання зробив домі­нуючою. А може, це не так? Може, ця ідея взагалі не має ніякого значення у вирішенні смислу буття?!

Мудрую. А серце плаче. Ми більше не зустрінемось. Чор­ні руки відчаю стискають мене. Мільярди людей на планеті, а ніхто не розрає, не втішить. Яка страшна кара бути людиною. Цілий світ лягає на твої плечі, і ти повинен нести його, кара­тися.

***

Маю вирішити проблему часу. Невблаганний потік заби­рає від нас усе найдорожче, найсвятіше, а ми сидимо на його березі або пливемо в його бурхливих хвилях і складаємо ліричні оди. Від Прометея до наших днів. Віднині — до вічності. Хтось повинен почати.

А найгучніше волає “Я” — чутливе, ніжне, болісне “Я” людини. Радість і трагедія буття. Суть свідомості, її поча­ток і кінець. Альфа і омега. Незламне, хистке, нерушиме й плинне. Звідки воно з’явилося? Де було до того, як СТАЛО БУТИ?

Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескін­ченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.

Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерз­лою землею зривалася хуга? Може, моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!

Пізно! Невблаганно мурувалася в’язниця з кісток, м’язів, крові й найтонших нейронів. Будівник життя поспішав поло­нити мандрівника безміру, дитину незримості. Сповнена теп­лого молока грудь заткнула волаючий рот. Усе, ланцюг конеч­ності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі…

…Спливають дні. У повсякденному вирі життя я інколи забуваю про невблаганну межу, якої жахаються люди, назива­ючи смертю. Що там — за нею?

Кінець? Кінець чого?

Життя вирує. Не дає збагнути самого себе, заглибитись у найпотаємшше. Стій! Я віднині не дамся твоїй навальній хви­лі, древній безжалісний Хроносе! Ти більше не обдуриш мене барвистими лаштунками любовної вистави.

Хочу знати правду про себе, про тебе, про світ, якою гір­кою вона б не була. Знаю: ти насміхаєшся наді мною.

Все підкорилося твоїй тиранії. Зорі, планети, галактики, мегасвіти, атоми, амеби, космічні катаклізми, теорії, незлічен­ні форми життя. Клен на краю асфальтового майдану, а з ньо­го злітають сотні, тисячі прегарних літачків-гелікоптерів. Лег­кі, чарівні створіння, що несуть у собі зародки безлічі кленів. Мати-природо!

Навіщо такі безглузді втрати? У мертве покриття віяти ніжну життєву плоть? Ось де твоє торжество, Хроносе! І лише дух людини не здається тобі. Ти ненавидиш його, лютий Хро­носе, бо, коли людина відкриє всі таємниці буття, ти щезнеш, як мара.

Знаю, що мрія духу недосяжна, доки нема єдності, доки безмір клекоче хаосом і ворожнечею. І тому ти насміхаєшся, тому я чую твій владний голос — зневажливий, зверхній:

— Мізерія, ілюзія природи. Піна мого океану. Ти смієш звести голову для заперечення? Знай же, що й твій протест — моя гра. І твоє “Я” — лише випадковість у химерному спле­тінні моїх велетенських перетворень.

Хто дасть відповідь? Без іронії?..

Квітка проростає з зерна, стебло — із зерна, плід — із зерна. Зовні — лише промені сонця, вода, повітря. А причина і наслідок — у зерні. І загадка. Я — в мені самому. Пізнай себе. Давній, мудрий, безсмертний заповіт. Але… сказати легко. А де той кінчик нитки, щоб схопитися за нього?

Доки не розв’яжу цієї моторошної загадки — не заспоко­юся. Тисячоліття билися люди об стіну Хроноса, потрапляли у ненажерливе черево, гинули у мороці небуття, волаючи до тих, які лишилися у світі:

— Думайте, боріться!

…Дзвонила Віта. Кликала. Я уже хотів забути все, летіти до неї. Знову відчути тепло жіночих рук, заглянути в її прозо­рі очі, слухати тривожний шепіт. Не хочу! Якщо немає в обій­мах радості, геть з тих обіймів! Вони стають кайданами.

На тім боці телефону пливло крижане мовчання. Простір уже не мав значення. Нас розділяло більше ніж простір.

Може, колись стрінеться МОЯ? Може, тоді. Ах, дурнику! Прадавня легенда Платона морочить усім вам голову. Розді­лені половинки. Шукайте, шукайте! Зливайтесь у жагучому пориванні, а потім нещадний Хронос скористається результа­том вашої інтимності: змусить крутити колесо світу ваших нащадків. І так без кінця. Доки не прийде новий Платон, щоб проголосити нову ідею.

Пробач, геніальний вчителю! Я не повстаю супроти тебе, а лише хочу доповнити тебе. Не на половинки розділили все­ленську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих час­ток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною. Полюбити жінку — простіше. Треба полюби­ти незмірність і вмістити її в своєму серці…

Прощай, Віто! Плаче моє звичне, людське, земне “Я”. І спокійно завмерло космічне. Спокійно? А може, брешу? Як просто ти розділив сам себе на “земного” й “космічного”. “Космос віддзеркалюється в кожній росині, в зіниці кожного ока”, — сказали древні мудреці. А ти…

Досить. Досить логічної павутини… Сухе клацання важіль­ця апарата. Техніка двадцятого віку. Як легко вона з’єднує і роз’єднує душі. Подарунок Хроноса. “І вогонь зводить з неба на землю”. Манить. Полонить. Регламентує зустрічі і розлуки.

А серце болить. Розум не може його заспокоїти. Воно не­залежне. Боли, моє серце, боли!

З чого ж почати аналізувати, синтезувати?

Свідомість? Так. Але це не всеосяжне знаряддя. То лише промінчик у безмежному спектрі пізнання. Окрім аналітично­го, є багато інших — уже відомих і ще невідомих. Пізнання світу художнє, наукове. Існує бачення релігійне, доросле, дитя­че, сприйняття утилітарне, байдуже, радісне, песимістичне. Минуле нагромадило багато зерен пізнання й уяви про світ. Треба розглянути все, що досяжне. Чи є серед них життєдайні?

Книга буття. Легенда про Адама і Єву. Деміург творить людей, щоб населяли планету, щоб панували над світом і лю­били його. Що ж, і таку гіпотезу слід мати на увазі. Моделю­вання еволюції. Могутні космоцивілізації спроможні здійсни­ти планетарний експеримент. Все в знанні матерії. Але наві­що? Мільйони років страдницького життя — боротьба зі сти­хіями природи, війни. Потоки крові, в’язниці, вогнища інкві­зиції, смерть міріадів невинних — як виправдати такий експе­римент? Яке серце повинне бути в деміургів, щоб воно не розірвалося від жаху і жалю?

А втім, жаль — то, може, лише рефлекс нашого самозбере­ження? Адже ми не жаліємо дерево, камінь, експериментую­чи? Ба, навіть тварин не жаліємо, хоч вони й дуже схожі на нас. Отже, в тих міфічних деміургів може бути взагалі відсут­нє почуття жалю й співстраждання? Ми для них — експери­мент. Наші болі, муки, криваві війни і пошуки істини — лише елементи певної реакції, які вони старанно вивчають, десь використовують. Огидно! І знову ж — огидно для нас. А якщо йдеться про голий інтелект?

Тоді проблема Хроноса — не в наших руках. Час не може бути подоланий. Ми — в’язні. Немає простору для втечі, бо за стінами в’язниці нема буття. Наша можливість — повзання у спіралях гіперпростору. “Прах ти є — і в прах повернешся”. Древнє прокляття. Невже в ньому істина? Невже вся пробле­ма — не торкатися яблука пізнання добра і зла? Бути смирне­нькими рабами деміурга, жити інстинктами, бути в злагоді з фауною й флорою?

Ні, залишу поки що цю гіпотезу. Тут — безвихідь. Єдине, на що мають надію її прихильники, — замирення через смирення, покору, повну віддачу себе на милість деміурга. Тоді — життя в світі радості й повноти. Але якої повноти, якої радості? Знову без свідомості, знову в імлі інстинкту, де не можна буде розпізнати, хто ти є — вільний дух чи елемент космічної кібермашини?

Ні, ні! Треба йти далі. Схід залишив нам багато символів і доктрин. Чи немає серед них нових зерен пізнання? Древні дуже багато міркували над проблемою часу і теж намагалися звільнитися від його ланцюгів. Брахманізм, джайнізм, буддизм. Всі вони залишили грандіозну космогонію і вражаючий ан­тропогенез. Веданта підвела підсумок, здійснила синтез.

В океані вічності пливе тисячоголовий Змій Шеша — Час. На ньому дрімає Вішну — сукупність і суть життя. Інколи — суворо періодично — з його лона виростає, розквітає чарівний Лотос Буття, а на ньому сидить творець світу — Брама. Мина­ють нескінченні кальпи — більйони років космічного розвою. Зароджуються і вмирають зоряні скупчення, спалахують і зга­сають планети, з’являються і безслідно щезають живі істоти, люди, боги, асури, цивілізації, царства, месії, аватари, кшатрії, парії, раби і володарі, кохані і бездомні, мудрі і безумні. Все, все, все гине в нескінченних спіралях еонів, і навіть верховний Брама вмирає, коли кінчається його сто років, — невимірний для земних обчислень вік, і тоді в’яне небесний Лотос, пори­нає в лоно Вішну. Знову — невимірний океан вічності, а серед нього — безсмертний Шеша з дрімаючим богом на спині.

І так без кінця. Без виміру. Без смислу. Так єсьм. Так буде.

Єдине просвітлення — метемпсихоз, ідея перевтілення. Ось ти гад, птах, корова, кажан. Тобі тяжко, ти повзаєш по землі, ти стаєш жертвою жадібного хижака, але сподівайся, молися творцеві сущого — Брамі. Ти зможеш в майбутті народитися людиною. А пройшовши вдало шлях людини, можеш підняти­ся до царства девів-богів. Але й там тебе підстереже вічність. Насолода вимагає віддачі. Неминучий ритм взаємозалежності кине тебе до царства ракшасів-демонів, де ти спокутуєш цикл небесної насолоди. І знову — через царство мінералів, рослин і тварин — до людської еволюції…

Моторошна доктрина. Але, справді, треба їй віддати належ­не. Вже тисячоліття тому мудреці Індії відчули невичерпну і безжальну суть Хроноса — часу. Доки ти в його потоці — нічого будувати химери. Ти — лише частка на його хвилях, клітина вселенського організму.

Вперше повстав проти деспотії Хроноса мужній Гаутама. Він проголосив ідею свободи. Не боротися зі світом Брами, а вийти з нього. Куди? У невідомість! Як відчайдушний мандрів­ник на благенькому човникові в море. Що там, за обрієм? Може, чарівний острів? Може, небачені ліси і казкові жар-птахи? Може, ураган і загибель у бездонній прірві океану? Хай! Аби не тут, де все так остогиділо, де все вивірено, як ритміка піщаного годинника, що його раз у раз перевертає досвідчена рука космічного велетня Шеші.

Як побороти деспотизм Хроноса? Як вийти з його пастки?

“Відкинути всі жадання, — сказав Гаутама. — Розрубати комплекси прагнень. І тоді рука Мари не захопить тебе. Ти знову зіллєшся з океаном свободи, вийдеш із світу форм”.

Прекрасно! Але ж це втрата індивідуальності. І потім, хто доведе, що твоя енергія — уже в стані пасивності — не буде використана свідомим чи несвідомим деміургом для нового імпульсу життя, що вона не буде крутити інше колесо світу? Нема такої гарантії, доки тим гарантом не буде твоя свідо­мість. Отже, збереження індивідуальності — найперша необ­хідність. Несвідомий боєць — не боєць. Пасивний боєць — не боєць. Він жертва, він здобич Хроноса.

Пізніше безліч окультних, містичних мислителів вдоско­налили, осучаснили східні доктрини. Гігантські манвантари — еволюційні цикли проявлення і пралайї, відпочинки косміч­них стихій — стали потрібними лише для періодичного проход­ження незліченної лавини монад, що набували в світах форм необхідний досвід. Семеричні цикли планет, світів були необ­хідні для вдосконалення, придбання досвіду, щоб з тими здо­бутками нарешті повернутися до Абсолютного Лона, як повер­тається з квіткового поля бджола з солодким нектаром.

Поміж тими крайніми пунктами існувало безліч сфер — астральна, ментальна, будхічна і багато інших, вже незбагнен­них. Там після смерті духовний комплекс людини проходив періоди відпочинку, кари, нагороди, підбивав підсумки, пла­нував майбутнє фізичне життя.

Що ж! Прекрасно. Все досить розроблено, логічно, може, навіть справедливо. Теорія Карми — справедливої дії та зако­ну причин і наслідків — доповнювала цей світогляд. І не треба ніяких богів, ця доктрина тісно змикається з матеріалізмом, з ідеєю ритмічності буття.

Але чому дух заперечує проти такої викінченості? Чому дихає моторошністю від величавих кальп і манвантар? Що може дух, який народжується з Абсолютного Лона, взяти від жалюгі­дного світу форм, де він ледь-ледь повзає у пітьмі інстинктів та нікчемних проблисків інтелекту? І що може дати досвід матері­альної сфери для надпросторових, надчасових координат?

І знову безвихідь. Неможливість стати над часом, над древ­нім Хроносом. Хай навіть я коли-небудь стану богоподібним титаном, але ж буду запряжений у вселенську ритміку. Невже древні мудреці не збагнули цього?

Самадхі? Трансцендентне злиття з єдиним полем буття? Непорушне тіло, оскалені зуби, блаженна посмішка. Гаразд! Хай ти сягнув потоку блаженства, а інші? А мільярди твоїх братів? Чи відкрив ти їм бажану стежечку свободи? Чи дав доказ правдивості тієї стежечки, окрім суб’єктивного тверджен­ня? Деякі релігії запевняють, що всяка смерть є перехід у царство свободи! Хіба не переконує у цьому людей християн­ська церква, та й не лише вона?

Стій! Досить!

Це нічого не дасть. Ствердження закономірності, необ­хідності того, що є, що існує, — це холуйство у невідомого творця, хто б він не був: свідомий експериментатор чи не­свідома природа. Навіть життя може виявитися хворобою матерії, навіть геніальний скульптор може зіпсувати десят­ки шматків найкращого мармуру, доки втілить свій задум у досконалу форму. Саме так! Відчуття неповноти, невдово­лення — доказ недосконалості творення. І людина, відчув­ши це, повинна знайти шлях до повноти, до краси, завер­шення.

Де той шлях?

Відчуваю — в нас самих. Ми — наслідок безконечного ланцюжка причин. Якщо так, то в надрах клітин, генів, у ще глибиннішому єстві нашому є сконденсоване знання про ми­нулі проходження. Щоб сягнути свободи, треба довідатися, як ми потрапили в рабство. Прослідкувати, де були наші поперед­ники, що вони діяли, чому привели нас саме сюди.

Це — проблема багатомірності. Синтез біології, психоло­гії, енергетики, космогонії, біоніки, історії. Так, історії у всій її неосяжності, записаної в нашому духові.

Звідки почати? Ще не знаю. Буду радитися з друзями. Ера космонавтики почалася. Експерименти, отже, можна буде проводити в космічних масштабах. Дещо в свідомості визрі­ває, але ще боюся про це писати. Треба обміркувати. Стій! Дзвонить телефон…

Знову вона. Віта. Крига розтанула. Ласкавий, тремтячий голос. Може, піти?.. Що зі мною? Після таких злетів думки знову опинитися в обіймах? А як же з проблемою часу? Генів? Хроноса? Він сміється. Я чую його холодний регіт. Ніби тріщить крига навесні, коли скресає Дніпро! А, байдуже! Піду!..

***

Однієї ночі мені ніби привиділось…

Я сиджу на камені над водою, дивлюся на ніжно-зелене пагіння очерету, думаю думу. Про що? Тепер важко згадати. Якась туга, сум за втраченим, поклик невідомого…

— Вогневиче! Вогневиче! — Чуються здалека голоси.

Вогневик — це я. Мене поважають і трохи побоюються.

Вважають чаклуном, характерником. Бо я знаю таємниці трав і звірів, мови інших народів і чарівні слова, які зупиняють кров, одвертають очі ворогів і ще багато-багато іншого.

Козаки оточили мене тісним кільцем. Я бачу багато суво­рих облич. Тільки очі їхні дитячі, довірливі. Вони ждуть? Чого вони ждуть? Відповіді. Чому я маю дати її?

— Вогневиче! Чи схвалюєш ти похід?

— Заждіть, браття! Треба запитати в Чорної Грамоти..

Я витягую з-за пазухи оксамитно-чорний сувій на срібно­му ланцюжку, розгортаю його. Він міниться на сонці моторо­шною глибиною, вібрує.

— Чорна Грамото, козаки запитали, чи на добро цей по­хід?

— Серце палає — на добро. Серце холодне — зупиніться! — Почувся тихий голос Чорної Грамоти.

— Славно! Славно! — заревли козаки. — Ой гарно сказа­ла, Чорна Грамото! Горять, горять наші серця! Пливемо, брат­тя, пливемо! Хай начуваються бусурмани!

— А чи довго нам тримати шаблю в руці? — сумно запи­тав хтось у мене за спиною, коли змовкли крики.

— Доки є ворог, — сказала Грамота.

— Невже довіку?

— Всьому є кінець.

— Коли ж? Коли?

— Відповідь у ваших серцях. Доки в могили ховаєте сла­ву свою, козаки, доти нерозривне вороже кільце…

Гомін, гомін мужніх голосів. І тануть обриси порогів. І я знову в своїй київській квартирі.

Що поєднало далекі епохи? Звідки примхливе видіння — таке фантастичне, неймовірне?

Чорна Грамота? Сувій дивної речовини, що дає відповіді на запитання? Чому він мені знайомий? Звідки? Десь я читав про таку річ, тільки вона інакше називалася.

Здається, ще й досі відчуваю ніжний доторк сувою, трем­тіння теплої чутливої речовини. Щось давно забуте, глибин­не…

Стій, згадав. Дещо згадав…

Олександр Великий ходив через палючі піски до храму Амона. Там він розмовляв з жерцями, прийняв посвяту. Йому дали Чорний Папірус. Цар носив його на шиї. Легенда розпо­відає, що той Папірус тримав у собі сокровенне знання таєм­ниці світу. Великий полководець радився з Чорним Папіру­сом, нерозлучно мав його при собі. Таємничий сувій було по­ховано разом з останками царя…

Невже це він? Невже Чорна Грамота? Чи моя підсвідома вигадка, фантазування?

Якщо правда, то як сувій потрапив до козаків? Ой леле! Я вже приймаю сон за реальність.

А чому б і ні? Адже я не думав про таке? І моє видіння не просто сон, а розкриття генетичної інформації. Якісь мої по­передники мали справу з Чорною Грамотою, а я…

Гм… Не вельми міцний ланцюжок, але все-таки… Що може означати той сувій? Звідки він? Схоже на універсальну кібер-машину, яка входить у контакт із психікою людини і дає уза­гальнені відповіді, точніше — символи відповіді, які треба роз­в’язувати відповідно до темпераменту й ерудиції.

Проте хто б міг створити такий чудовий пристрій? Наші предки? Нізащо. Тоді пришельці? На чужопланетних космона­втів тепер мода, їм приписують усе незрозуміле, незбагненне…

Є одна ідея… Спробую перевірити…

Знову Новий рік. Учора запрошували до товариства — я не пішов. Вона зустрічала у своєму гурті. Подзвонила, сказала, що не може. Не може? Хай! Я сидів як сич удома, дивився на вулицю, слухав гомін веселих людей, думав.

За шибками легко кружляв лапатий сніг. Мені було сум­но й просто. Ні гіркоти, ні болю. Транс, майже байдужість. Марилися якісь незнані образи, пливли поруч, спліталися в образи неземного світу. Заспокоювали.

Я збагнув, що конче треба розірвати коло звичайності. Ми бачимо світ лише крізь вузьку щілину кількох почуттів, а потім догматизуємо те бачення і заперечуємо все, що від­різняється від догми. Так не досягти синтезу. Ніколи. Син­тез — це насамперед допущення багатомірності і навіть — невимірності.

Може виявитися, що проблема часу дуже просто вирі­шиться, коли сягнути нового ступеня світобудови. Не абсолют­ний же він — Хронос? Абсолютне не міняється, воно всеосяж­не, а час — вічноплинна сутність, калейдоскоп явищ. Отже, породжений якимось пахтанням, роздрібненням більш знач­них основ, ніж він сам.

Подорож у часі — ось що необхідно насамперед. Науко­вий експеримент. Не теоретизування, не суб’єктивні відчуття, а мандрівка в минуле чи в майбутнє. Ну, в майбутнє — це проблематично. А в минуле — ймовірно. Перший крок. А по­тім тисячі дослідників кинуться на допомогу. А поки що не жди ентузіазму. Надто абстрактна проблема. З домішкою міс­тицизму.

За що ж узятися, за який кінчик нескінченного клубка?

Є в мене божевільний план. Все боюся про нього говори­ти із своїм товаришем — гіпнологом. Лише він допоможе, А якщо ні? Невже не зважиться?

Нарешті ми зустрілися з Володькою Молотом. Просиділи за пляшкою бренді до пізньої ночі, розмовляли до отупіння. Він іронізував, потім захоплювався, сміявся і замислювався, розпитував і мовчав. Нарешті так ухопився за мою ідею, що вирішив провести експеримент не відкладаючи.

— Кілька днів на підготовку, я прочитаю деяку літерату­ру… і почнемо. Не боїшся?

— О ні! — засміявся я. — По-моєму, не ти прийшов до мене?

— Всяке буває, — загадково сказав Володька. — Зовнішня свідомість наша хапається, готова зробити те й інше, а потім вступає до дії інерційна сила підсвідомості… І все летить шке­реберть! Ми не знаємо себе й на один відсоток. Людина — як айсберг, пробач за таке відоме порівняння! Основна маса — невидима…

— Зрозумів тебе. І все-таки готовий.

— Тоді я чекаю…

Завтра ми спробуємо. Тривога і надія. Все так незвично, несподівано. Доки чогось не досягнемо — нікому ні слова.

***

Сталося! Неймовірно, але факт!

Запалили грубку, ждали, доки в кімнаті потепліє, говори­ли про щось несуттєве. Тим часом смерклося, за вікном, на оксамитному небі, поплив місяць-молодик, розсипав срібні іс­кри па сніговій ковдрі. Володька вимкнув горішнє світло, за­лишив тільки нічну лампу з м’яким зеленкуватим забарвлен­ням.

— Чаклунська ніч, — усміхнувся він, глянувши на місяч­ного серпа.

Я мовчав. Чомусь волосся на голові в мене ворушилося, ніби від електричних розрядів. Тіло тремтіло в напрузі.

— Почнемо?

— Гаразд, — відповів Володька. — Ляж і заглибся в себе. Спробуй відсторонитися від сучасності. Ти не Горениця. Ти не вчений, не фізик. Ти — безіменний. Ніби хмаринка в небі. Ніби подих вітру. Ніби промінь світла…

Що він каже? Я вже відчував себе колись так. Мчав у безмежності й не знав, коли скінчиться нескінченний шлях. Не знав, бо не було часу, не було виміру, межі, масштабу, до якого б прикласти свої відчуття.

Ось і тепер… Мене захопила потужна хвиля, метнула в простір.

— Вогневик! Чи говорить тобі щось це ім’я?

— Знаю. Це я. Це мій далекий вияв.

— Рік. Згадай рік.

— Народився тисяча п’ятсот десятого. Вбитий — тисяча п’ятсот шістдесят сьомого.

— Вбитий.

— Так. У бою з татарами. Ніби в тумані все. Миготить, ворушиться, гримотить. Блискотять шаблі, кричать козаки. На мене напало одразу троє татарських вояків. Свистить стріла…

— Стій, стій! — Зупинив мою мову Володька. — Зупинись. Глянь трохи раніше. Може, якісь деталі, може, місцевість. Може, ім’я, назва…

— Спробую. Важко, але я спробую…

…Вогневик зупинив свого вороного, скочив на землю, кив­нув супутникам — молодому джурі Іванові та старому козако­ві Семенові.

— Тут спочинемо. Біля Дівич-скелі. Путь ще далека, тре­ба полуднувати. Та й водиця славна витікає з-під скелі.

Козаки розсідлали коней, пустили пастися на м’яку вес­няну траву, що густо обліпила кам’янисту гряду. Самі сіли в коло, дістали кому що Бог послав: в’яленого ляща, півпаляниці, кільце ковбаси, плескату череп’яну пляшку з оковитою. Джура збігав до джерела, зачерпнув прохолодної води казан­ком, приніс до гурту. Вогневик розгладив рудуваті вуса, при­пав до прозорої вологи. Передихнувши, сказав:

— Славна вода. Чиста, як дівоча сльоза.

— А все-таки оковита краще, — поважно заперечив козак Семен. Він палив горілки в окований сріблом ріг, пустив по колу. — Без оковитої, брате Вогневиче, не жити…

Вогневик ще раз ковтнув води, витер уста рукавом кунтуша.

— Е, ні, брате Семене. Буває таке, що за один ковть води барило оковитої віддаси, та ще й душу на додачу. Не кажи дурного. Горілка — то, як не кинь, чортівське зілля. А вода… Без води нічого не буде в нашому грішному світі…

Козаки помовчали, оцінюючи мудрість козака-характерника.

Очі молодого джури від випитої чари заблищали, він за­ворушився на своєму камені, благально глянув на Вогневика.

— Послухай, отамане, адже недарма ти сказав про воду — як дівоча сльоза?

— Недарма, — скупо одвітив козак.

— І скеля зветься так недарма?

— Недарма.

— Розкажи мені, пане отамане, про теє. Бо, їй-бо, не мати­му спокою, доки не взнаю. Вельми ця скеля мені до вподоби. І тривожно чомусь на серці. І ніби голос я чую якийсь. Тужну пісню співає…

— То вона, — сказав Вогневик.

— Хто вона? — пошепки перепитав джура.

— Дівчина Галя, — зітхнув козак, показуючи на скелю. — Та, що тепер ось тут мешкає. Навіки, доки ворог буде топтати землю українську.

— Розкажи! — Аж підскочив джура, і його чорні очі запломеніли.

— Гаразд, — мовив Вогневик, поклавши недоїденого ляща на камінь. Набивши маленьку прокурену люльку тютюном, він викресав вогню, пустив дим. — Раз ти такий нетерплячий, то слухай.. Ось тут недалеко, за цією грядою, було село. Вже й не знаю, як воно називалося — чи то Лелеки, чи то Журавлі. Таке життя було їхнє — як у птахів: вічний вирій, вічний політ. Бо ж самі знаєте — татарва не дає спокою гречкосіям українським. Еге ж. І одного разу орда налетіла на те село, запалила, почала брати ясир. Які були козаки чи молоді хлоп­ці — всі погинули, захищаючи матерів своїх та дівчат. Старих дідів та матерів теж вороги порубали, бо нащо ж їм тягти Чорним шляхом немічних — все’дно помруть. Вспокійся, джу­ро, не хапайся за шаблю. Ще стане на твою долю супротивни­ків. Слухай далі. Потрапила в полон чужинецький і попівна Галя — красуня небачена. Жив у тому селі панотець, ще не старий, і була в нього дочка, про яку я оце сказав. Дивна дівка. Знала пісень багато чудових, на кобзі грала, співала думи. Не минали козаки панотцевого дворища, бо всім корті­ло глянути в очі блакитні, на русяву косу помилуватися, голос голубиний почути. Всім до вподоби була дівчина-королівна, а ніхто не смів зайняти її. Чиста була, як омита росою квітка.

Так отож… Впав панотець під ятаганами ворожими, захи­щаючи донечку, а Галя потрапила в полон. Повели бранців Чорним шляхом, і йшли вони ось тут, мимо цієї гряди. Зупи­нили коней, дали щось там бранцям поїсти. А над’їхав тим часом славетний мурза ногайський Гюрза-бей, побачив попів­ну серед жінок наших, загорівся жадобою чорною. Наказав розв’язати дівчину, накинувся на неї, хотів тут же, при всіх, ґвалтувати. Сиди, кажу, джуро, бо не буду розповідати далі…

— Мовчу, мовчу, — тремтячи від збудження, прошепотів джура Іван. По його щоках текли сльози, суха долоня лежала на ефесі шаблі. — Я мовчу, пане отамане!

— Та не довелося йому споганити дівочої краси. Вирвалася Галя з рук ногайських, вихопила шаблю в якогось татарина, кинулася до оцієї скелі. Хотіли кримчаки її стрілами прохроми­ти, та мурза заборонив. Сам вийшов на двобій з дівчиною — певно, хотів вибити шаблю з її рук, щоб здійснити задумане. Люто, яро билася Галя. Ніби десять козаків у неї вселилося. Розпанахала вона навпіл мурзу, а сама ввійшла в цю скелю. Щезла… І як тільки те сталося — вдарило джерело з-під каменя. Злякалися кримчаки, знялися з цього місця, рушили далі. Та за порогами, над Дніпром, стріли їх козаки, одбили ясир, поверну­ли на Вкраїну. Так Галя навіть після смерті своєї допомогла душам християнським. А камінь цей з того часу називається Дівич-скелею. Чи до вподоби, джуро, моє казання?

Джура, лігши на землю ниць, мовчав. Тільки спина його судорожно тремтіла.

— Еге, хлопче, — м’яко сказав Вогневик, — не для нашого часу твоя душа сотворена. Надто ніжна вона. Ну, та нічого! То гарно. То добре, мій хлопче. З такою душею завжди прийдеш на поміч друзям-товаришам…

— Послухай, Вогневиче, — озвався старий козак Семен. — Дивлюсь я на тебе, дивуюся. Якийсь ти не такий, як всі. Щось в очах твоїх дивне, нетутешнє. Козак з тебе добрячий, мудрий ти, — а все ж таки схожий на якогось птаха перелітного, що невідомо звідки з’явився. І Чорна Грамота твоя, що промовляє словами. І чаклунство твоє…

— Е, пусте, — махнув рукою Вогневик, лягаючи горілиць на траву. Він дивився на хмаринку, що пливла в блакитній безодні, і в його очах струменіла якась туга. — Ніякого чак­лунства нема, пане брате. Дурні плітки людські. Та страх нік­чемний. Передам тобі своє знання, ти теж робитимеш те самісіньке. А душа моя справді якась перелітна. Кудись пориває мене, несе, сум невимовний сповнює серце. Наче я щось утра­тив, ніби маю когось зустріти. А Чорна Грамота… про теє можу тобі розповісти. Доля її незвичайна… Почув я про неї від од­ного полоненого турка, який потрапив на Січ. Турок той не простий — письменний чолов’яга. Бував він і в єгипетській землі, і в Єрусалимі, і в місті Іскандер-паші, або Олександра по-нашому. Був колись такий войовник. І розповів мені той турок древню бувальщину…

— Еге, брате Вогневиче! Зажди! — озвався козак Семен, припадаючи вухом до землі. — Чи не орда?!

— Вона! — ствердив Вогневик, завмерши на якусь мить. — Сідлайте коней. До дніпровської яруги. Там ногаї не зуздрять. А ми — вплав через Дніпро.

Та не довелося козакам непомітно щезнути. Доки сідлали коней, доки кинулися до рятівного яру, кільце ногаїв замкну­лося, і довелося запорожцям приймати нерівний бій.

— Що ж, — спокійно сказав Вогневик, стримуючи гарячо­го коня. — Певно, пора нам, брате Семене, своєю крівцею землю рідну покропити.

— А нора! Мені вже давно пора, — суворо мовив Семен, готуючи пістолі. — Ось Івана-джуру жаль! Молоде ще, не на­жилося!

— Мо’, Івана ще й можна врятувати, — сказав Вогневик, пильно приглядаючись до лави кримчаків, які невблаганно зближалися. — Окрім того, Чорну Грамоту треба було б січо­викам передати. Не хочеться мені, щоб вона знову в турецькі землі потрапила. її місце тут, на вкраїнській землі. Гей, джуро, прошу тебе як батько: бери Чорну Грамоту, заховай гарнень­ко, скачи між нами. Ми вріжемося між кримчаків. Семен — праворуч, я — ліворуч. А ти не зупиняйся, мчи до Дніпра. Ну, а там — Бог допоможе. Знайдеш на Січі козака Грицька-харак­терника, йому Чорну Грамоту передаси.

— Щоб я вас покинув? — скрикнув джура. Ніздрі його роздувалися, як у бойового коня. — Та ніколи!

— Ей, дурню! — грізно крикнув Вогневик. — Те, що я тобі велю, значніше від твого геройства! То справа велика, небува­ла! Чорна Грамота має потрапити в руки наших онуків, щоб велику справу зробити. Вір мені, і я на небі благословлю тебе!

— Вірю, пане отаман! — Крізь сльози мовив джура, хова­ючи чорний сувій на грудях.

— Вперед! — грізно-весело закричав Вогневик, і троє верш­ників врізались тараном між лави ногаїв.

Славний був бій. Мов орли гірські, ширяли між ворогами козаки, встеляючи весняну траву напасниками. А тим часом джура щосили скакав до яруги, захищений надійним засло­ном.

Та кримчаки розгадали козацький задум. З десятеро во­рогів кинулися навперейми джурі. Інші накинулися на стар­ших козаків. Втомилися руки лицарські, пощербилися шаблі. Упав прострілений з лука джура. Гримнувся на землю рідну, схопившись руками за груди, де була захована Чорна Грамота. Навіки замовк старий козак Семен, поцілений в горло татар­ською стрілою. Ще якийсь час метався по полю Вогневик, відбиваючись від ногаїв. Та й він не витримав поєдинку: роз­рубали вороги йому праве плече. Перекинув козак шаблю в ліву руку, ще повалив п’ятьох кримчаків, та й сам ліг між потолочені квіти, заюшивши їх ярою кров’ю.

Розбрелися ногаї по полю, почали ловити коней козаць­ких, здирати з трупів прикраси, забирати шаблі та зброю вог­непальну. Знайшли на грудях джури і чорний сувій, поклика­ли мурзу свого, показали. Той подивився на дивну річ, знизав плечима, почепив собі на шию. Дав наказ рушати далі.

Недалеко доїхали кримчаки. Того ж дня перестріли їх ко­зацькі загони і вирубали до ноги. На грудях мурзи перекопського знайшов отаман Чорну Грамоту, біля сідла — шаблю Вогневика, розцяцьковану срібними візерунками.

— Ех, не встигли! — зітхнув отаман. — Нема вже, браття, нашого характерника. Ось його шаблюка вірна у проклятого бусурмана і Чорна Грамота. Треба найти славного козака та поховати як належить…

Увечері знайшли козаки мертвих побратимів. Недалеко від Дівич-скелі рядочком поклали їх, покрили їхні лиця баг­ряною шовковою хустиною. До рук дали шаблі бойові, поруч поклали пістолі, порохівниці.

— Хай і на небі будуть воями, — тихо та сумно сказав отаман. — І Чорну Грамоту покладіть, браття, на груди Вогне­викові. Він знає, звідки вона та нащо. Яка її доля — така вона

й буде. А нам до того ще нема розуміння! Прощаймося, това­риство, з братами нашими!

Похиливши чубаті голови, пішли козаки повз мертвих за­порожців, сипали землю шапками, громадили високу могилу. На славу вікам, на диво майбутньому…

***

— Казка. Ніхто не повірить.

— Треба знайти, — втомлено заперечив я. — Знайти місце поховання. Уявляєш собі? Підтвердження генетичної інфор­мації. Це ж ціла епоха.

— А координати?

— Відомо не так уже й мало. Дівич-скеля. Недалеко Дніпро…

— Дівич-гір повно на Вкраїні, — усміхнувся Володька. — А Дніпро простягнувся на сотні кілометрів…

— Все’дно знайдемо, — вперто сказав я. — Дай отямитися, подумати. Треба знайти розумних хлопців — археологів, істо­риків. Допоможуть. Тут потрібний не поспіх, а мудрість…

— Гаразд. Я згоден з тобою. Що зможу — допоможу. Ате скажи мені, звідки інформація в тобі, в твоїх генах про долю Вогневика? Не був же він твоїм предком після своєї смерті? Практично не міг бути…

— Чому ти так механістично підходиш до проблеми гене­тики? — сказав я. — Крім особистого генетичного коду, може існувати колективний, природний…

— Де?

— Цікава думка. Ось моя рука. Будемо бити в цю скелю. І все-таки — чи не нафантазувала твоя підсвідомість? Га? Мов у сні? Відома інформація сплітається у небувалі поєднання…

— Навіщо ж даремна суперечка? Хай скаже слово реаль­ний пошук.

Знайшлися хлопці та дівчата серед археологів, істориків. Ого, як загорілися. Було всього — суперечок, безладдя, гіпо­тез, фантасмагорій. Почали шукати слідів у древніх манускриптах, поїхали по Україні, розпитували людей, записували старовинні перекази. Разом ми вибрали кілька варіантів, най­ближче до гіпотетичних подій. Точніше — три варіанти. Всі три Дівич-гори в поясі між Россю і Тясмином. Це підходить. У травні поїдемо на пошук, експедиція на громадських заса­дах. Хвилююся, тривожуся. Що ж воно буде? Пощастить? Якщо вийде, це буде перша перемога над Хроносом…

Кілька думок з приводу проблеми часу.

Найбільш бентежить мислителів парадокс, який може ви­никнути при мандрівці в минуле. Мовляв, пришельці з майбут­нього порушуватимуть причинність сьогодення, і це вносити­ме хаос у хід історії.

А звідки ми знаємо, хто звідки? Як потрапив у цей світ? Не можна механістично розуміти такі мандрівки. Навіть в од­ній людині може поєднуватися кілька осіб — з минулого, су­часного і майбутнього. Крізь органи чуття фізичного організ­му може дивитися у цей світ розум будь-яких сфер, будь-якого часу. В окуляр телескопа може зазирнути і грайлива дитина, і геніальний учений, і байдужий астроном — фіксатор небесних зірок. А фізичні мандрівки в минуле, певно, будуть, здійснюватися вельми обережно, під контролем учених, істо­риків. Треба уважно вивчити проблему часу, а не заперечува­ти можливість хрономандрівок з огляду на якісь парадокси, побудовані на застарілих концепціях…

Знову зустрівся з Вітою. Вона обнімала мене, мені було гарно, ласкаво, але уже чогось не стало. Я розповів їй про свої плани, про перспективи майбутніх пошуків, а вона мило усмі­халася, стримуючи позіхи. Чому? Ми — ніби два поїзди, які йдуть навстріч один одному. Ось, ось… Ближче, ближче…

Вікна миготять, крізь шиби видно обличчя, зараз, зараз відкриється жадане, потаємне! А потім — раз! — порожня чор­нота, останній вагон, і за ним — німо! Все. Було чи ні?

Так і в нас. Наближається останній вагон. Я відчуваю. Ну й хай! Мені вже мариться інше буття. Суворий Вогневик, за­пальний джура Йван, старий козак Семен! Допустіть до свого прачистого минулого, відкрийте його для наших сердець, для наших душ. Ачей, може, й ми продовжимо ваш нерівний бій серед широкого степу!..

Весна. Млосно співають жайворонки. Ми розпочали ро­боту. Ми — це я і ще п’ятеро друзів. Троє хлопців, дві дівчини. Історики, археологи. Поруч — Дівич-скеля. Вона чи ні?

Я намагаюся пригадати свої видіння. Ніби щось схоже. А може, й ні? Довкола поля, сади, села. За стіною соснового лісу — висока труба цукрового заводу. Серед зеленого вруна пше­ниці — три могили. Під якоюсь із них мають бути останки Вогневика і його побратимів, якщо це та сама Дівич-скеля.

Ми ходили в сусіднє село, розпитували старих людей, чому так названо скелю. Ніхто не знав. Так, мовляв, називали її діди, батьки, так і ми називаємо.

З-під каменя тече джерельце. Воно менше, ніж мені зда­лося в гіпнотичному видінні. Та й не дивно. Скільки віків!

Вода прозора, шумує, піниться. Хлоп’ята-пастухи люблять її пити, вона вгамовує спрагу. Місцевий лікар аналізував воду, виявив сильну мінеральність. Мабуть, згодом тут буде водолі­карня.

Ми почали копати. Голова з сусіднього колгоспу іноді дає нам автоекскаватор. Це прискорює розкопки. Вечорами ми ле­жимо в спальних мішках просто неба, мріємо про ті дні, коли стіну часу буде повалено.

— Скільки проблем вирішиться, — тихо промовляє Рита, двадцятирічний археолог. — Космічні польоти для багатьох людей недосяжні. Хіба що десятки, сотні космонавтів зможуть задовольнити спрагу пригод, пошуків! А мільярди? Вони по­винні обмежитися розповіддю тих, піонерів, суб’єктивними пе­реказами щасливчиків! А мандрівка в часі! Це ж подорож у новий світ! Це мільйони років!

— Куди б же ти помандрувала, якби була можливість? — насмішкувато запитала її подруга, висовуючи носа зі спально­го мішка.

— Туди, де важко, — серйозно відповіла Рита. — Де жили такі, як Вогневик, Байда. Знаю, там смерть чигала на людей Щоднини, щогодини, але байдуже! Інколи година напруженого життя серед небезпек цінніша, ніж довгі роки рутини… А поба­чити Спартака? Джордано? Живого Тараса? Або побувати в Атлантиді? Друзі! Ви лише подумайте! Ні, слова безсилі…

Ми мовчали. Справді, що означав би перелік тих можли­востей, які дасть мандрівка в часі? Складно це, непросто, але грандіозно! І, мабуть, зовсім не так, як ми уявляємо! Може, проблема Хроноса лежить не в тій площині, якою рухається сучасна технізована наука? Може…

Чорний Папірус, Чорна Грамота… Якщо ми знайдемо її — це буде першим кроком, я відчуваю. Де взялася ця певність? Не знаю. Вірю, знаю лише одне — доля Чорного Папірусу нероздільна з моїм життям.

…Невдача! В могилі було поховано семеро. Ми перегля­нули останки. Нічого подібного до Вогневика і його супутни­ків не знайшли. Шаблі, зотлілі шапки, кістки, деякі прикраси. Хлопцям-археологам і те знахідка, а мені — розчарування. У всякому разі, ентузіазм упав. Усі збираються до Києва. Запи­тав, чи наступної весни приїдемо ще? Не дивляться в очі, щось мимрять під ніс. Лише Рита щиро сказала, що буде копа­тися в землі, доки не здохне! Так і сказала: “Доки не здохну!” Бо жар-птицю, додала вона, не так просто спіймати!

— А ловить її у казці Іван-дурник, — підхопив довгов’я­зий археолог Гордій Лапа. — А дурників тепер нема!

— Я перша! — безстрашно відповіла Рита, тріпнувши гри­вою золотавого волосся. — І не боюся бути дурником!

Мені хотілося поцілувати її. Все-таки є безумні шукачі, тільки з ними й можна чогось досягти! Ні-ні, дівчино Галю, твій дух не назавжди закам’янів у скелі оцій, він переходить до живих і гарячих дівчат українських! Ми знайдемо, ми роз­шукаємо древню Чорну Грамоту…

Рита — моя дружина. Справжня дружина, не юридична. Ми з нею шалені, божевільні. Мріємо, поринаємо в безмір надій, складаємо плани па цю весну — їхати шукати Чорну Грамоту.

Любов. Я відчув, наскільки непросте це почуття. Загост­рене вузьким променем пристрасті, воно може спопелити душу і серце, звуглити людину. А запалене рівним сильним полу­м’ям — дасть тепло і світло багатьом. Радісно, радісно на душі! Скільки ми зробимо з тобою, Рито!

Ти помстився, Хроносе! Жорстоко помстився наді мною. Ти довів свою всесильність! І так легко, так непомітно!

Рита загинула. Навіть тіла її не знайшли. Вона мандрува­ла з експедицією на Алтай, там упала в крижану прірву. Обвал засипав її, товариші нічого не могли вдіяти. Льодова тру­на. Прозора, прохолодна. Далеко від України. Далеко від Дівич-скелі, де ти хотіла, кохана моя, знайти свою жар-птицю. Що ж мені тепер діяти? Та й навіщо? Заради нової химери, яку поглине невситима утроба Хроноса?!

Та ні! Не складу зброї. Ти холодний, безжальний, часе, я теж стану таким. Любов тебе не долає — може, здолає гостре лезо розуму? Віднині всі мої чуття і мисль — проти тебе! Доки живу — не вспокоюся. Не засну. Брешеш! Є стежечка з твого полону!..

Знову захотілося писати. Чому? Не знаю. За вікном крик журавлів. Весна. Мені вчувається в подиху вітру шепіт коха­ної, якийсь настирливий поклик. Куди?

Так багато літ промайнуло. Я вже доктор наук. Книга “Проблеми багатомірності” наробила шуму в науковому світі. Проте перемога за нами. Надто безумна епоха почалася, вже ортодокси не сміють здіймати свого вбивчого меча над смілив­цями, як раніше…

Проте душа моя невдоволена. Що мені теорії, що мені розумування! Я бажаю практики. Час сміється над теоріями. Знову тужить серце за безумним пориванням юності. Згаду­ється Чорна Грамота. Мої сподвижники подорослішали, стали солідними людьми. Тепер уже їх не спіймаєш на романтику, не штовхнеш на шалений крок. І все ж спробую. Рита часто сниться, докоряє, манить, манить десь у блакитну далечінь. Іду, йду, моя люба, моя золотокоса мавко. Хочу бути дурни­ком, хочу бути божевільним. Хочу…

Рито! Ти чуєш мене? Я знайшов Чорний Папірус, Чорну Грамоту! Я знайшов.

Нікому не казав нічого. Сам організував розкопки тих двох могил, сусідній колгосп дав тракторні лопати, ми зняли Дерен, добралися до поховань. Я одіслав дорослих, далі копав заступами, взявши на поміч дітей з восьмирічки. Вечорами розповідав їм легенди про Вогневика, гіпотези про прибульців з далеких світів, вивіряв на їхніх юних відчуттях свої роздуми про майбутню епоху надчасся, надпросторовості, коли люди стануть дітьми безмежжя. О, як мерехтіли очі дітей серед сутінків! Як довірливо дивилися вони на мене, а потім захопле­но переводили погляд на безмірне шатро зоряного неба!

Якось вранці ми очистили останки від землі. їх було троє. Я одразу побачив чорний сувій. Він лежав біля пожовклого черепа, на якому ще трималися клапті волохатої шапки. Все у могилі мало на собі сліди невблаганного часу, і лише чорний сувій мерехтів загадково, і здавалося, що він тут зовсім недо­речний, що він потрапив до могили випадково.

Я схопив Чорний Папірус до рук. Серце глухо стугоніло в грудях.

— Що це? Що? — Допитувалися діти.

Я мовчав. Не міг говорити. Що їм сказати? Може, це ось вперше в руки сучасної науки потрапила річ з далеких світів. Та й не просто річ, а щось невимірно значніше.

Я глянув на жовті кістки Вогневика. І не сум, а торжество вирувало в моїх грудях. Хроносе! Я завдав тобі першого уда­ру! Ти відчуваєш? Ось я, живе продовження Вогневика, стою під сонцем. Я не мертвий — чуєш? Я живий! Де твоя кістлява рука? Оті останки козацькі — то лише привид, химера, пилю­га на вітрі часу. Вона розвіється, Хроносе, і твоя хижа постать виявиться лише примарою нашого втомленого розуму.

Повернувшись до Києва, я зустрів на майдані Богдана Віту. Вона вела свого семирічного синка до школи. Хлопчик тримав у руках букет квітів, на ньому був гарно випрасуваний костюмчик. Чорні оленячі оченята зацікавлено оглядали мене. Віта зраділа, почала щебетати.

— Де ти? Куди пропав? Я так скучила за тобою. Знаю, знаю — у тебе сум, трагедія. Співчуваю, мій друже. Бачиш — твої химерні теорії про час нічого не дають. Він всесильний, старий Хронос. Ось єдине знаряддя боротьби з ним, — Віта погладила голівку сина. — Оце наше продовження, наша сла­ва, наша радість. Може, навіть горе. Але реальне продовжен­ня. І не треба гіпотез. — Віта лукаво усміхнулася. — Потрібна лише любов, ніжність…

Я мовчки похитав головою.

— Не згоден? Знаю, знаю. Упертий, як скеля. Що ж, справа твоя. Але я не вірю, що ти проб’єш бодай щілинку в стіні часу…

— Не віриш? А хочеш, я тобі щось покажу? Таке, що повіриш…

— Не треба, — дзвінко засміялася Віта. — Не треба, дру­же. Мені так краще. Я хочу бути вільною птахою. Вільною від усяких теорій. Доки ти схиляєшся над своїми паперами чи пристроями в кабінеті, шукаючи суть часу та життя, саме реаль­не життя веде на вулиці свій любовний танок. Ось падають каштани. Глянь — вони прекрасні. Невже ти захочеш аналізу­вати їхню красу?

— Ні, не захочу. Але вони розбивають свої блискучі груди об мертвий асфальт. І мені до болю жаль їх. Я хочу знати, як зробити, щоб вони не розбивали даремно своєї плоті…

— Ти почав говорити поетичні абсурди. Запрацювався, мій друже! Ну, бувай, я поспішаю до школи. Льоню, дай дяді ручку!..

Ми розійшлися. Ха, вона хоче бути вільною! А сама в найгіршому полоні, у в’язниці тривіальних звичаїв і традицій. Сподівається, що її життя продовжиться в синові, у його по­чуттях, у його справі?! О ні! Нема, нема ніякого продовження в нащадках. У героя може народитися боягуз. І навпаки. Ми — раби випадку. Але ж є за лавиною видимих подій зерно причинності? Є, безумовно. І треба оволодіти ним. І тоді ми не будемо плисти, мов сліпі кошенята, у вирі часу, а впевнено попрямуємо в обраному напрямі.

Вона не захотіла поглянути на Чорний Папірус. Злякала­ся. Як часто люди одвертають погляд від незвичайного. Чому? Бо тоді їх поманить легендарна дорога. А на ній — тягар похо­ду, пригоди, муки пошуку. А тут, у звичності, їм зручно, затиш­но, все розплановано. Що ж, я сам погляну в очі таїни. А потім покличу товаришів. Ми відкриємо таємницю дивної знахідки…

Моя старенька помічниця Клава спить. У кабінеті — ніко­го. Лише я і тиша. За вікном зорі і баня древньої Лаври.

Я очікую. Ще хвилина. Ще мить. Тремтять руки. Що там? Що там, у загадковому сувої?

Ланцюжок з темного срібла. Звичайна земна річ. А далі — неймовірність. Легко, аж надто легко розгортається Чорний Папірус. Перетворюється в чорний квадрат. Двадцять на два­дцять сантиметрів. Що це? Я бачу не площину, а прозоро-фіолетову сферу. Точніше — ультрафіолетову, бо вона ледь-ледь помітна. Я повернув Чорний Папірус боком, ефект зник. Перевернув іншим боком — знову сфера.

У свідомості зароїлися образи. Калейдоскоп облич, зву­ків, подій. Запаморочилося в голові, налетіла ейфорична хви­ля, сп’янила. Що це зі мною? Я задихнувся від хвилювання. Чому Папірус такий близький мені? Що він нагадує?

Моторошна глибінь сфери ледь помітно вібрує, у ній від­бувається якийсь процес — невловимий, тонкий. Що він озна­чає? З чого створено цей дивний феномен?

Вогневик розмовляв з ним. Спробую і я. Незручно звер­татися в порожнечу? В ніщо? А телефон? Радіо? Лише пласт­масовий, металевий пристрій. Канал для передачі інформації. Ах, проклята вікова забобонність. Ми забули чи не хочемо згадати, що кожен атом несе в собі незмірну інформацію. “Мікрокосм і макрокосм єдині”. Капля відбиває в собі Все­світ. Посмію! Запитаю!

— Чорний Папірусе (дозволь тебе так називати), що ти є? — Я мимоволі здригнувся.

У відповідь пролунав голос — тихий, спокійний, на диво знайомий:

— Щось…

— Чому така абстрактна відповідь?

— Правда, правда, — погодився я. — Для Вогневика і ко­заків ти був чаклунською Чорною Грамотою, для дикунів — чимось потойбічним, для мене…

— Ти несеш у своїй свідомості нашарування псевдоінформації, — почулася відповідь. — Вогневик був вільніший від неї.

Он як? Мене провчили, як хлопчиська. Зарозумівся. По­чав з менторського тону. Забув, що, може, маю справу з комплексом інформації гіперцивілізації.

— Де тебе створено?

— Не на Землі.

— Я давно збагнув це. Але мета?

— Відшукай у собі. Ближче близького.

— То ми зв’язані з тобою?

— Як і все суще.

— Ти говориш знову абстракціями.

— Конкретнішої істини нема, ніж ця.

— Я мучуся проблемою часу. Ти допоможеш розв’яза­ти її?

— Ти почав її розв’язувати.

— Але інформація… Вона нікчемна… Допоможи.

— Вся безконечність у тобі. Шукай. Те, що знайдеш, я стверджу.

— Тільки так? — розчаровано перепитав я.

— А хіба цього мало? Сказати шукачеві, коли він помиля­ється, а коли ні — найбільша допомога. Люди жадають нової інформації з далеких світів. Що вони зроблять з нею, не по­трудившись над її розкриттям? Вони стануть паразитами інакобутніх досягнень. В ім’я чого іншопланетний розум пови­нен віддавати скарби мудрості лінивим істотам, які не бажа­ють заглянути у власну скарбницю?

— Я збагнув. Я згоден. Віднині вже ніщо не зупинить мене. Лише скажи: можна перемогти деспотію часу?

— На силу є сила. Стань всесильним. І сила, і слабість — від часового. Нерушима реальність — точка стійкості, що не має ні сили, пі слабості. Вона — все.

Ніч. Зорі. Розмова з мерехтливою сферою. Сплю я чи ні? Відчуваю, як проносяться крізь мене мільйоноліття, як мій дух охоплює нечувані сфери, як із мого земного організму виростають ультрафіолетові крила, незримі крила свободи…

Так, так! Чорний Папірус відкриває велику істину. Щоб повністю пізнати таємницю своєї появи в хащах зірок, туман­ностей та мегасвітів, людині належить охопити багатоступене­ве буття, пронизати його своїм розумом, духом, чуттям. Інак­ше перед нами вічно буде текти ріка втаємничених речей та явищ, відчужених і недосяжних, які опиратимуться нашим зусиллям підкорити їх. Не завойовувати, а полюбити. Те, що я полюбив, стає мною…

— Зупинись, — мовила чорно-фіолетова сфера Папірусу. — Заглибся в цю думку. Тільки що ти торкнувся найвеличнішої таємниці буття.

— Невже пізнання менше, ніж любов?

— Любов і є пізнання, — загадково сказала сфера.

— Але наука йде шляхом суворої логіки, практики, а лю­бов… алогічна…

— Істинне пізнання — найпарадоксальніше явище. Згадай історію науки. Джордано своїм вогняним подвигом пробив для науки тісні мури неуцтва і забобонів. Хіба логіка могла б при­вести його до такого рішення? Ні, лише любов! Ти згадаєш безліч героїв духу, які йшли вузькими стежками шукань, тоді як люди логіки паплюжили їх і зневажали, мов шарлатанів та нікчем.

— Чорний Папірусе, я починаю розуміти глибину твоєї думки…

— Це не моя думка. Це думка твоя, твоїх друзів, усіх людей. Ви лише часто забуваєте її. Несете в грудях небувалу зброю, а користуєтесь дитячими паличками. Недалеке майбутнє має відкрити для Землі еру любові, яка приведе до всерозуміння, до принципово нових шляхів пізнання.

— Зажди, зажди, Чорний Папірусе! Ти кажеш про всеохоплення, про любов. Але ж Земля обрала шлях аналітично-інтегрального пізнання, культ його — кібернетика. Апофеоз — мислячі машини. Нині серйозно розглядається проект ство­рення кіборга — штучної біолюдини, яка має замінити сучас­ний тип розумної істоти. Такий “супермен” мислиться над­звичайно сильним, різнобічно розвинутим, наділеним новими розмаїтими почуттями, яких не має звичайна людина. Я ви­знаю, така істота можлива, її, безумовно, створять. Але ж вона не зможе любити, хоч деякі кібернетики вважають, що любов можна запрограмувати.

— Афект любові, але не любов, — озвалась сфера. — Лю­бов — це не дія, а стан всерозуміння.

— Тим більше, — сказав я. — Чи зможуть механтропи, кіборги, які б вони не були досконалі, досягти такого стану?

— Ні, — впевнено мовив Чорний Папірус. — Не зможуть. Бо їхнє знання — лише нагромадження параметрів та конс­тант. Прилучити до себе світовий океан у гармонійному син­тезі вони нездатні.

— Який же вихід з такої суперечності? Ми самі готуємо для себе мур, який не зможемо подолати?

Сфера мовчала. Здавалося, у ній щось сміялось. Нарешті тихо озвалась:

— У надрах кожного витвору, явища, процесу зріє їхня полярність, протилежність, заперечення. Мислячі машини не виняток. Настане час — вони самі ступлять на ту стежину, якою нехтуєте ви…

— Як це? Не збагну…

— Я можу показати.

— Уявну модель?

— Ні, справжнє життя.

— Ти можеш проникати в майбуття?

— Я охоплюю його.

— Як пояснити цей процес?

— Не поспішай, дійдеш до всього сам. Знання — в тобі.

— Коли я побачу те, що ти обіцяєш?

— Тепер. Негайно.

— Що треба зробити?

— Абстрагуйся від сьогодення. Немає Сергія Горениці, нема Києва, нема Землі, нема двадцятого віку…

— Це важко…

— Згадай Вогневика. Ти бачив його прах…

— Розумію, розумію… Вогонь не щезає. Він лише перекидається всеохоплюючим полум’ям на нові й нові об’єкти…

— Ще раз зупинись. Міцно введи в свій розум цю думку. В ній теж розгадка тієї таємниці, яку ти шукаєш. А тепер готуйся до мандрів у майбуття Землі. Ти наочно побачиш, відчуєш конфлікт між двома потоками пізнання…

Я заплющив очі. Мозок мій палає. Як важко його загнуз­дати. Кажуть, йоги вміють володіти тією примхливою течією, зупиняти її чи знову пускати в ураганний політ. Не віриться! Мислення — ніби плазма, спіймана в магнітну пастку. Спро­буй зупинити її вогняну динаміку! Але тихо… Увага… Переді мною виникає, мов на екрані, палаючий текст. Біжать літери, складаються у слова, фрази. Я гарячково читаю їх, дивуюся, бо ще зберігаю мислення і почуття Сергія Горениці.

“Хроніка космічних подій. Інформаційний бюлетень Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків.

XXI сторіччя. Вісімдесят другий рік.

…Всесоюзний референдум схвалив проект міжзоряних пе­реселень. Демографічна криза подолана. Протягом наступ­ного сторіччя Земля зможе переселити до далеких світів два-три мільярди чоловік, давши початок сотням синівських цивілізацій.

Відбруньковані еволюції триматимуть тісний зв’язок з ма­теринською планетою, користуючись Кодом вічності. Багатомірна інформація з допомогою метачасових каналів гіперпростору зв’яже воєдино тисячі дружніх світів.

Час Космічного Народження завершується.

У червні цього року — старт першої експедиції переселен­ців до планетної системи епсилон Ерідана.

Мета: дослідження умов для розвитку людей, створення першої колонії, багатопланові експерименти по вивченню вза­ємовпливу земної і тамтешньої флори та фауни, встановлення постійного інформаційного каналу і транспортного мосту для наступних переселень.

Транспорт: вакуумно-квантовий галактичний крейсер екс­периментального типу. Назва — “Любов”. Форма — сфероїд. Діаметр — п’ятсот метрів. Вага — сто тисяч тонн.

Режим польоту: просторовий, механічний — до 270 тисяч кілометрів па секунду і гіперпросторовий, релятивний — до 5 мільярдів кілометрів на секунду по шкалі Вічності.

Енергетика: вакуумна, анігіляційна; інверсійний космодвигун Індрапанди для збудження віртуальних діраковських час­ток. Запасна рушійна система — термоядерна. Резерв палива — на рік форсованого польоту в межах планетних систем із швид­кістю тисяча кілометрів на секунду.

Керування — автоматичне.

Екіпаж — чотирнадцять чоловік. Сім подружніх пар, що мають створити колонію піонерів у системі епсилон Ерідана. Капітан корабля Богдан Полум’яний, 32 роки, астрофізик, ху­дожник, астропілот, інженер-кібернетик. Його подруга Леся, 25 років, композитор, співачка, лікар, агроном, кравчиня, фізі­олог. Помічник капітана, космоштурман крейсера Іван Гора, 28 років, фізик-теоретик, філософ, кіберконструктор, хірург. Його подруга Софія, 20 років, біолог, кухарка, садівниця, ба­лерина. Головний кібернетик крейсера Джон Стіл, 30 років, механік, слюсар, музикаит-скрипаль. Його подруга Любослава Добрана, 18 років, пасічниця, гінеколог-акушерка, художник-модельєр. Головний психолог Деваианда Крішна, 31 рік, бота­нік, педагог, поет, фольклорист, танцюрист. Його подруга Рея Анті, 17 років, вихователька дітей дошкільного віку, кіноінженер, співачка, спортсменка вищого класу. Головний енергетик Алессандро Реальо, 28 років, радіоінженер, вакуумотехнік, пей­зажист, кінооператор. Його подруга Марія, 19 років, масажис­тка, гігієніст-педагог, теплотехнік. Завідуючий сектором транс­порту для планетних експедицій Вано Дзоашвілі, 25 років, садівник, історик, космолінгвіст, астроном. Його подруга Та­мар, 20 років, водій всюдиходів, інженер, живописець, біофі­зик. Завідуючий сектором міжзоряного зв’язку Карл Свенборг, 31 рік, спортсмен, конструктор, музикант-піаніст. Його подруга Тереза, 22 роки, інженер-будівельник, архітектор, лі­кар, співачка.

Члени екіпажу пройшли багатократні психологічні пере­вірки. Повноважна комісія Всеилапетного Товариства Галак­тичних Зв’язків (ВТГЗ) ствердила безсумнівну спів’єдність перших міжзоряних піонерів. Антагоністичних тенденцій не виявлено.

Вперше для міжзоряного польоту використовується гено-тека екіпажу, в якій зберігатиметься психогенокод учасників переселення. Отже, катастрофічні випадки, пов’язані зі смер­тю членів екіпажу, не виключають успіху експедиції: геноцентр крейсера зможе відновити психобіотип загиблого.

Земля створила для своїх синів та дочок майже стовідсот­кову гарантію безпеки. Земля палко вірить в успіх першої галактичної експедиції. Міжзоряний міст життя буде прокла­дено!

Старт космокрейсера “Любов” призначено на 21 червня 82 року XXI століття. Буде ввімкнута Всесонячна Мережа Зв’язку…”

***

— Що?

— Думай як хочеш. Зерно мрії, що зародилося в серці й розумі шукача, неминуче виросте буйним квітом і дасть пло­ди. Від вас, людей, залежить, щоб той цвіт був цілющий і радісний. А тепер — стань людиною того світу, стань його духом, розумом, серцем. Ти багато чого збагнеш…

Колишеться туга хвиля часу, кидає мене на високий гре­бінь, піднімає над віком. Здрастуйте, нащадки! Дайте ввійти у ваші думки, прагнення, почуття! Дайте краплю вашої невми­рущості…

Частина друга