Олесь гончар тронка
жүктеу/скачать 1.09 Mb.
|
| І хоч Кузьму на цьому ловлять не вперше, але він знов під загальний регіт шарпається, мимоволі озирається в той бік, де на валу блищить ножем незворушно на місці його новий сталевий гігант.
— А ось і чорногузи хилять обідати, — перегодя каже Куцевол, киваючи на групу археологів, що з'являються з-за Кургана і прямують до «котлопункту». Попереду видибує довгоногий їхній начальник, а за ним чвалає гуртик його співробітників — троє жінок з парасольками від сонця, та ще студент у конусовидній, з білої повсті панамі, цей іде справді як чорногуз, в самих трусах, без майки, наче тут йому пляж. Цілими днями копаються ці люди на кургані, перебирають кісточки якихось далеких предків, квапляться, бо мусять встигнути з своєю роботою, поки не підійшли бульдозери. Жінки, як і студент, одягом себе не обтяжують, роздягнутими працюють там, такими й сюди йдуть, — видно, їм подобається уявляти себе дикими. — Бач, які Адами та Єви, — кидає невдоволено Вовкодав. — В місті такого страмовиська собі не дозволили б, а тут кого їм соромитись? Людей нема, самі бульдозеристи кругом! — Хай собі ходять, кому яке діло, —вступається за археологів Василинка, хоч сама вона, як і Ліна, собі такого не дозволила б. Археологи, ступивши під навіс, скупо здоровкаються, старший скидає навіть кепку, з-під якої сяйнула білим гребенем сивина, а голоногий студент у своїй дурацькій панамі з якогось кавказького цапа, хизуючись миршавими мускульцями, іронічно киває своїм супутникам на Лінин напис про ввічливість. А коли з видачі одержують обід, тітка Катерина просто в вічі зауважує всій компанії, особливо безштанному студентові та жінкам, що безсоромно повиставляли свої напівоблізлі ластуваті плечі: — Прийдете вдруге в такому вигляді — обіду не дам. Тут вам не пляж. Бульдозеристи з крайного столу делікатно звільняють місця жінкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголені і облазять, мов на ящірках, начальникові розкопок, літньому чоловікові, жилавому, худорбастому, наче він недоїдає, теж дали місце, не найшлося місця тільки для студента, хай постоїть, щоб не був такий розумний, прийшов між люди безштаньком, та ще й покивує на їхній напис над віконцем. — Мотай на вус, Кузьмо, — підморгнув до хлопця Левко Іванович. — А то пересипаєш земельку з місця на місц е, даєш куби згідно з встановленою нормою, і невдогад тобі, що воно виходить он що. Тільки б не попався який-небудь недбало з запасом байдужості в — Що ж ви сьогодні розкопали? — запитує Брага старшого археолога, якого вважає чомусь професором, хоч він, може, зовсім і не професор. — Та нічого особливого, — без ентузіазму відповідає той, і сухе, впалощоке обличчя його з землистими налитими мішками під очима набирає пісного виразу... . — А ми все ждемо, — не відстає Брага. — Ждемо, що ви що-небудь відкриєте, розгадаєте якусь тайну... — Може, золота бочку викопаєте, — весело кидає через стіл Барильченко. — Їм більше глиняні черепочки попадаються, — авторитетно підкидає Супрун. — Мечі, списи та різні жіночі витребеньки. — Які племена тут жили до нас — ось що хотілось би з'ясувати, — роздумливо мовить Брага. — Племена таврів, чи хто? — І кімерійці жили, — уточнює професор. — Сучасники Гомера. Брагу це аж обрадувало: — Чуєш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми — кімерійці. — і він знову вдався до професора: — А як у них з бюрократами та з хабарниками? Чи були? Чи є які-небудь сліди цього у розкопках? — Це слідів не лишає, — блиснувши в бік Браги окулярами, засміялася одна з жінок-археологів. Сміх, як і голос, у неї був грудний, глибокий, і вона навмисне сміялася так, щоб чути було, який він глибокий. — Дотліває, значить, дотла? — допитувався Левко Іванович про своє. — А що ж нетлінне? Як по-вашому? Що залишає слід? (Видно, йому був дуже потрібен отой самий слід!) — Найперше робота отака, як ваша, лишає слід, — мовив розважливо професор. —Мотай на вус, Кузьмо, — підморгнув до хлопця Левко Іванович. — А то пересипаєш земельку з місця на місце, даєш куби згідно з встановленою нормою і невдогад тобі, що воно виходить он що. Тільки не попався який-небудь недбало з запасом байдужості в сто тисяч кінських сил, такий, оком не моргнувши, зведе нанівець твою роботу. Було ж нам на Інгулецькій системі: пустили ми воду в один радгосп, а в них в зрошувальній мережі кураю повно — натягло того добра в пропускні труби, позабивало їх, і вода бурхнула через дамби... Де гарантія, що при наших порядках і тут такого не буде? Але тут таки мусить бути чистота! В усьому. Ні кураю, ні бюрократизму — ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж? — В тих кімерійців не було, мабуть, такої безладі, — докидає Куцевол, — щоб пального по дві години ждати... — Не було в них і такого, — підняв голову Фісунов, — щоб бульдозери використовувались як тягачі, а тягач С-80 в той час простоював би десь на базі! — А вся ця нерозпорядливість від чого? — люто витріщається Барильченко. — Думаєте, від нестачі ума? Від риб'ячого серця — ось від чого! Ця розмова безпосередньо цілила вже в особу виконроба товариша Красулі, що, десь затримавшись, тільки-но прибув обідати і, зіщулившись, приймав біля віконечка на свою тацю те, що йому належить. Іншим разом йому, звичайно, дали б місце, а зараз не можуть ще забути вранішнього простою і тому незрушно сидять усі: сидить Куцевол, Брага сидить, Фісунов, Закарлюка, Бахтій. Їдять, а дехто вже й покурює, і ніби й не бачить виконроба, як він убого прилаштовується поруч із студентом осторонь на ящику, як по-сирітськи вмощує миску на колінах. Оце ж тобі, виконробе, за твою нерозпорядливість та байдужість до діла, якою ти сьогодні образив увесь колектив!.. — Кому можна позаздрити, так це Єгипті, — підводиться із-за столу Брага. — Полагодить якомусь колгоспові ставок мимоходом, і центнер пшениці на кін. А нам знову ішачити без премій. Ми воду сухим Семи Колодязям, а нам що? Дванадцять днів відпустки бульдозеристові на рік —чи це ж не ганьба? — апелює він до професора. — Працював би я, скажімо, десь екскаваторником на виробництві чи навіть кладовщиком на складі, мав би там відпустку людську, а тут дванадцять днів! Отак розщедрився хтось... Хіба ж не насмішка? — А вам щоб на повний курортний сезон? —ущипливо питає студент, зупиняючи погляд на кремезній, атлетичної будови постаті бульдозериста. — Щоб здоров'ячко підремонтувати? — На здоров'я, молодий чоловіче, не скаржусь, — відрубав Левко Іванович, і голос його налився гнівом. — Не хочу, щоб такою відпусткою моя праця була принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив її нижче, ніж вона того варта. — Знову треба писати в ВЦРПС, — підвівся й Фісунов. Один по одному механізатори залишають столи, ідуть до звалених у затінку барил із водою, юрмляться там, п'ють. Бражиха ж тим часом, підкликавши студента до віконця за котлетами, яких йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче: — Про курорт свій, то ви Левкові Івановичу даремно, не для курортів він на світі живе. Скільки в нього тих грамот, подяк за працю — вам і не снилось. Робітник він, і честь робітнича йому, голубе, дорога... А підлікуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани партизанські відкриваються в ногах. — Пробачте, я не знав. — Та ще й радикуліту на бульдозері нажив! — Не знав і цього. — А знайте! — І вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним вікно видачі. Невдовзі тітка Катерина з'являється під навісом з мискою супу, підсідає до дівчат та жінок-археологів, що розморено дообідують, червоніючи своїми попаленими хребтуватими спинами. — Не вірте йому, дівчата, що він ото знов про довгий карбованець молов, — каже тітка Катерина пристрасним голосом. — і що тому калимщикові Єгипті заздрить — теж не вірте. Не терпить він хапуг та ліваків, такі, каже, тільки ганьблять нашу степову гвардію... Честь людини, каже, в труді, і ніде інде її не шукай... В тітки Катерини обличчя іконно-темне, суворе, передчасно зістарене, а очі молоді, повні незгасного блиску... Доки не було ще Катерини тут, на каналі, Брага не раз про неї розповідав товаришам вечорами, і вона з його слів ставала просто красунею, не жінка, а нива золота, казав він, півсвіту пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з дітьми і налетіла на нього з лайкою, що не виїхав зустрічати, то всі аж отетеріли: оце він про цю злюку їм таке співав, оце її розмалював такими словами. Потім звикли до її різкої вдачі, до мумійно-сухого її обличчя без посмішки, і лише коли вона зрідка усміхалася до свого партизана, коли крізь оту її сердиту темну іконність на мить пробивалась мимовільна усмішка, то вона так змінювала Катерину, що декому здавалось: не так уже Брага, може, й перебільшував, співаючи дружині хвалу... — Бач, як обгоріла з лиця, — каже Бражиха, розглядаючи Ліну, її прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко. — Та це нічого. Сонце обпалить, шкіра облупиться, станеш така, як і всі... Тільки худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не наїдаєшся? Може, добавки тобі? Ти не соромся! А то вішки ті носиш і сама стала як вішка. — Я така й була, — посміхаючись, шаріється Ліна. — Добрий у вас чоловік, — зненацька каже до Бражихи професор, що досі кутуляв собі намурмосено. — Поет труда. Багата натура. Бражиха аж заусміхалася від несподіваного компліменту. — Добрий, це вірно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь... Але ж як і розсердиш... — Правдомовець він. — Ой, не кажіть. Не раз на цьому опікся. Оце вже, каже, мовчатиму. А потім таки не змовчить. Зате й шана йому від колективу! Наші механізатори головою товариського суду його обрали, — ставши ще привітнішою до всіх, розгомонілася Бражиха. — Навесні, як шофери наші в халепу попали в поїздці, майстер — давай тільки в прокуратуру передамо, а Левко Іванович йому: е, ні-ні, постривай... Спершу самі розберемось, може, й своїм судом людей порятуємо. Нас, мовляв, виховала наша влада, і нам слід виховувати, а не мерщій людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопці працюють! Археологи дякують за обід, встають, збираються йти. — Ну, а то ж правда, що ваші люди начебто великий глек із пшеницею викопали? — допитується тітка Катерина навздогін. —Левко Іванович якось розказував, коли ми з ним дітей провідати поїхали: таке, каже, пшеничне зерно викопали, що вдесятеро більше за теперішнє. Кожна зернина розміром... ну, як волоський горіх! — То він жартував, ваш партизан, — весело каже одна з жінок-археологів. — Зерно з волоський горіх... це поки що тільки плід людської фантазії. — Хто знає, може, й такі пшениці родила коли-небудь планета, — серйозно заперечив професор. — І ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять землю на суцільний атомний шлак... Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Ліна беруть свої рябі палиці і поспішають до місця роботи, а тітка Катерина, зоставшись у затінку під навісом сама, подобрілими очима дивиться їм услід, на їхні освітлені сонцем постаті, на яких вітер так і ганяє легенькі ситцеві платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в забої, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Іванович своїм огрядним тілом втискується в кабіну, а той парубчак Осадчий горлає до нього із свого бульдозера, стоячи на гусениці в повний зріст: — Кімерійці ми, дядьку бригадире, кімерійці! Тепер мені ясно! Ясно, чому так жадає моя кров синяви егейської та біломармурових еллінських островів! Зараз ото галасує, витанцьовує на гусениці, а настане вечір, причвалає наш Кузьма до вагончика, як побитий, спішений та знічений, зупиниться перед бригадиром, що вже голиться після роботи, готуючись їхати з дружиною в село до синів. Голиться Левко Іванович та мугиче, як пісеньку, слова поета, що вичитав їх десь взимку і підібрав до них і свій власний нехитрий мотив: «Лиш правда є вічна, а то все трава...» Проведе бритвою, намилить щоку і знову ще голосніш: «...а то все трава... а то все трава!..» — Левку Івановичу! — нарешті зважується перебити його Кузьма. — Знову з моїм щось... Ледве з забою вибрався. — Спазми? Тромби? Чи, може, інфаркт? — Не знаю, — ледве відтягує голос Кузьма, а очі ховають ніяковість під густими сірими бровами, в яких повно набито пилюки. — І що ж тепер буде? — Доголюючись, бригадир витягує шию перед дзеркальцем, припасованим на карнизі вагончика. — Повішаємо носи, хай трохи повисять, чи як? Тітка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спішить нагадати чоловікові: — Ми з тобою зібрались дітей провідати! — Відійди, сонечко, бо можу врізатись. — Обшкрябуйся швидше та їдьмо! — Спершу глянемо, що там у нього, — складаючи бритву, каже Левко Іванович і, знову наспівуючи свій мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де вже збилися чередою кілька бульдозерів у чеканні, доки звільниться припасований на танкові кран. (Надвечір біля танка щоразу завізно, впродовж дня роботи мало не в кожного набіжить якийсь ремонт). Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловіком, і їй аж на цілий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловік, скинувши чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче і лізе під черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звідти, хлопець йому туди ще й електричною лампочкою підсвічує, бо під бульдозером уже темно. Зітхнувши, Бражиха сумовито-присмирніло скаржиться дівчатам, що замріялись на порозі вагончика: — Тепер на цілу ніч. Всю тяжкість чоловікової роботи вона вхоплює навіть не тоді, коли він працює, рушить землю, горне та вергає із забоїв на дамбу, а ще більше тоді, коли піджене до танка свого бульдозера й починає вовтузитись біля нього або, як зараз, допомагає ремонтувати комусь із своїх товаришів. Коли взявся, то вже його не відірвеш, до пізньої ночі звідти не відкличеш, прийде потім, як вичавлений, проте вдоволений, що діло своє зробив. Вона знає чоловікову роботу, знає, як дістається йому в сирі холодні зими, — дощ січе чи хурделиця б'є, а йому йти, стоїш збоку, і то тебе аж морозить, як у такий холод залізо брати голими руками, а він спокійно ж бере, обмацує залізні м'язи... З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабіні протяги, фуфайка наскрізь пробита вітром, а тебе ще й радикуліт крутить — професійна недуга бульдозериста... Чи напровесні, коли чорна буря йде над краєм, коли так затягне небо, що й працюють при світлі фар, і сонце в небі серед куряви теж, як підсліпувата фара, ледь блищить. — Цієї весни курявна буря ішла якась масляниста, липка, наче з нафтою, — чи не з Каспію аж десь нанесло? — гомонить тітка Катерина, присівши поруч з дівчатами на східцях вагончика. — Так було насіче за день, що потім не відмиєшся, одежу не відпереш — хоч повикидай... Отож не виходьте, дівчата, ні за бульдозеристів, ні за скреперистів, — невесело пожартувала вона. При згадці про скреперистів Ліні чомусь зринув одразу на думку Єгипта, баламутний та циганкуватий, що десь зараз, кинувши скрепера, мабуть, безтурботно вечеряє в чайній і злодійкувато грає до когось своїми веселими очима. Чи, може, в бійку яку потрапив, він до цього охочий, і вже його вхопили дружинники, чи в дорозі, може, десь гуркоче степом, везучи їй повен шестикубовий ківш абрикос, — всміхнулась вона цьому Єгиптиному жартові і задивилась на небо, де через увесь простір його з краю в край висіявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той вигин галактики. Магістральний канал проходить на південь якраз по цій зоряній трасі по якій молода революція крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в давнину з усієї України йшли тисячі чумацьких мажар, щоб вантажитись сіллю на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись твої пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степів, і не раз, бувало, їх тут косила чума, очі ще з живих випивало гайвороння. Крізь століття, крізь чуму, крізь пожежі пролягає цей шлях, шлях мужніх трударів, шлях невольників та невольниць, що їх із скрученими руками, в аркані полоном гнали до Криму, шлях лицарів запорозьких, що тупотом своєї кінноти будили цей край... Скільки крові та сліз ввібрала ця багатостраждальна дорога земна, що зорями та сузір'ями навіки відбилася в темному дзеркалі неба нічного. Далі й далі піде магістральний, рівною трасою ляже через Перекоп, через Турецький вал, через бойовище правічне. Через стріли татарські, іржаві патрони англійські, через тлін загиблих революційних бійців... Минають віки, волею людей змінюється географія степу, іншими люди стають, і вітри, і трави, зостається незмінною тільки оця безмірна широчінь степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зоріє. А втім, відомо вже, що зазнають змін і зорі, і сонце, так само, як і люди. Та чи кожен піддається змінам, чи можна душі кувати, як метал, і чи не пусті вимрійки це, що Єгипту можна зробити інакшим, що він може стати зовсім, зовсім бездоганним? Все це так складно, думає Ліна, так нелегко добутись до основи основ... збагнути природу людську... Зрошувальний канал принесе степові життя, але, крім рослин, чи несе він свіжість і душам людським, душевну відраду? І чи очистить, змиє він отой накип та бруд, якого ще всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не дається, за це поки що тільки воюй та воюй. Днями Брага зчепився з касиром, що привіз виплачувати зарплату, кричав йому, глухому, у вухо: «Ми не тільки бульдозеристи, ми сантехніки нашої доби! Такими нас запишіть. Боротьба проти кураю життя — наша друга професія, а у вашій свідомості цього не зазначено!..» — Ждуть сини, ждуть соколи, — примовляє в темряві тітка Катерина. Василинка заспокоює: — Нічого з ними не станеться. — Стривай, сама станеш матір'ю, якої тоді заспіваєш. Хлопець — він хлопець і є. Все його до заліза тягне. На тім тижні Толя прибігає з городу, в руках іржава коробка. «Мамо, що це?» А я глянула й похолонула : міна! Тут же в землі гидоти цієї — де не копни, там і натрапиш... Зоряно, тихо в просторі. Десь далеко на радгоспних полях рівно, по-бджолиному гуде трактор; біля танка раз у раз змелькує переносна лампа, там ще вовтузня біля Кузьминого бульдозера, чути переклик голосів, стукотняву. Ліна дослухається в той бік. Ото вони, люди трудного життя. Що солдатами були. Що трудягами стали. Що руки їх звичні до важелів. До кермів. До шоферських бубликів... Життя в них не тихе. По будовах. По дорогах. По чайних. Так і живуть. В будень куби дають. У свято в доміно рубаються. Грубі, як правда. Чисті, як небо. — Трудяться, не щадять себе, — гомонить Бражиха. — Якби всі так до свого діла ставились, далеко б уже ми були. А от он Чорненьку підтоплює, води просочуються з нашого каналу, хати людям порозмокали, болото зробилося серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч і вчили його, а він, видно, з холодною душею своє діло робив. Аби збутись. А тепер вся Чорненька клене його... Чи навіть оте Ках-море візьміть. Хоч ми з Левком Івановичем і будували його, а пуття в ньому не багато я бачу. Велике болото зробили, сто сорок тисяч гектарів плавневого лісу пустили під ніж — хіба ж це господарювання? Хіба не можна було дамбами добру половину тих плавнів відгородити? А береги? Обсадити обіцяли, ну та й досі обсаджують язиками... Люди біля моря живуть, а напитись ніде, хвиля берег обвалює, землю рушить і рушить, не знаєш, де вона й зупиниться. Прийде переселенка з коромислом до берега та й півгодини над урвищем клопочеться, поки води там зачерпне... — Але ж ми воду для нашого каналу якраз із Каховського моря берем, — нагадала Василинка. — Та ото хіба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина охляп до свого діла ставиться, — ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями у нас не буває, хіба ж так керують? — каже Бражиха, і в голосі її клекоче невдоволення, яке вона тільки й жде вибурхнути просто в вічі начальникові БМУ кожного разу, як тільки він з'являється, Бражиха не минає нагоди накинутись на нього із скаргами на безквартир'я, на злигодні кочового життя та на те, що діти її вже вчаться в четвертій школі... — Чи не пора нам спати? —каже Василинка й підводиться, стає навшпиньки, потягається. — Ви йдіть спіть, а я ще почекаю свого... Дівчата залишають її, і Бражиха ще довго після того сидить, самотньо вдивляючись в небесний зоряний шлях, в його світлі тумани й сузір'я... Жде Бражиха. І вона таки діждеться, коли, кінчивши роботу, з полегшенням загомонить біля танка чоловікова бригада, і вона почує, як жартують ці невсипущі гвардійці, наближаючись до вагончиків, і веселий голос Левка Івановича почує, звернений до когось: — А вони ж думали, як магістральний будується... І вдень будується, і вночі! Підійшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, і ще цигарок не допалили перед сном, як зі степу почувся гуркіт, і світло вдарило, і замість замовклого сердитого гаркоту агрегату Єгиптин голос пролунав: — Де виконроб? Подайте мені його сюди! — Я тут, — з темряви командирського вагончика озвався виконроб. — Що тобі? — Ви мене образили тяжко! — Чим? — Не знаєте чим? Перегін пустий! — Неув'язка вийшла. — В печінках мені ваші неув'язки! Хіба для того живу, щоб порожняком ганяти? Я ж вам не пігмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять кілометрів куряви — та й усе. А я не хочу для куряви! — Буде заплачено, — пробубоніло з будки. — Не хочу й плати дурної! Яка ціна за день, по-пустому прожитий? Ці ось ішачили день, та знали для чого, а я? Поверніть мені цей холостий день! Натурою поверніть! Не позначкою в наряді, а день життя поверніть! На крик та галас Єгиптин дівчата з'явились у дверях вагончика. Тільки тепер, коли він повернувся і з ним нічого не сталось, Ліна відчула, що душа її стала на місце і спатиме вона спокійно. А Єгипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело розповідав товаришам, що ні, таки недаром і він цей день прожив... — їду степом, аж гульк — бугай людину топче... Я, мов тореадор, скрепером на нього, а він тільки сопе, запінився, очі кров'ю налиті, наче в якогось самодура-бюрократа... Ну, я його таки відтиснув, людину врятував, правда, виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би — чи рятувати!.. Регіт розлягається по табору, а потім він ущухне, табір окутається сном, чути буде тільки сюркотання коників у зоряних просторах теплої степової ночі. А потім знову настане ранок труда, бульдозери вже підійшли до Кургана, і вже не жінки-археологи ніжними пальчиками дошукуються в ньому черепочків, а могутні машини ріжуть його сталевими лемешами, розрівнюють, розгортають. Працюєш і тільки дивуєшся, хто цей курган насипав і чим його насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнім вояцьким звичаєм, чи шоломами, чи як? Чим глибше врізається в землю Кузьма Осадчий, тим виразніше стає видно йому, що курган цей, мов книга, складений сторінками-пластівнями: шар землі, а під ним шар перецвілої трави морської, потім знову шар землі, під ним знову прокладка настеленої кимось трави, що й за віки не перегнила, лише цвіллю взялася. Де ж ті амфори, що в них зерно зберігається предковічне, пшениця з такого колосся, що кожна зернина в ньому як грецький горіх? Розрівняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться кавальєрами, і далі пішли в степи перекопські. Степи перекопські... Мабуть, нема іншого такого місця на планеті, де тіло землі було б так густо начинене металом війни, де стрілки компасів так танцювали б від штучних аномалій. Як по фронтов их дорогах, пройшли тут попереду будівників сапери, виймаючи з землі проіржавілі міни, важкі авіабомби та цілі звалища артилерійських снарядів, що, мов гадюки в гадючнику, дрімали в цій землі, приховані бур'янами. Сапери з вудлищами міношукачів у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними й товариськими хлопцями. І навіть дозволили й дівчатам-пікетажисткам взяти до рук свої вудлища та надіти навушники, щоб почути голос цієї загадкової землі. На прощання ще й сфотографували Ліну та Василинку в тих навушниках, із міношукачами в руках. Одначе не на всю глибінь, видно, чують цю землю чутливі пристрої, пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо якось вранці, коли Кузьма Осадчий прорубував свіжу траншею, земля під його бульдозером скреготнула різко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зіскочив на землю, з винуватим виглядом нахилився біля гусениці, а до нього вже квапливо крокував бригадир та інші бульдозеристи. — Що тут у тебе знову? — гукнув Брага, та, зазирнувши під гусеницю, враз відсторонив рукою і Кузьму, і все товариство: — Ану, всі звідси. жүктеу/скачать 1.09 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|