наукового знання, оскільки правильно
поставити проблему озна-
чає частково вирішити її. Хибна постановка проблеми буває однією з
причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто
таких, що несумісні з фактами і законами. І такі проблеми практично
не вирішуються. Поставити проблему означає: відокремити
відоме від невідомого; факти з'ясовані від фактів, які вимагають з'я-
сування; сформулювати запитання, яке виражає основний зміст
проблеми; накреслити конкретні шляхи її вирішення. Формулю-
вання проблеми спирається на процес і результат емпіричного
дослідження і разом з тим стимулює
подальше дослідження, на-
правляє його.
3.
Гіпотеза. З формулювання гіпотези починається рух пробле
ми. Гіпотеза (від грец.
ЬіроїЬезі5 — основа, припущення) — це різно
вид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не
підтверджене, не доведене повністю. Гіпотеза є формою розвитку
наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого,
від непевного до знання більш повного і точного.
У яких же випадках використовується гіпотеза у процесі роз-
витку наукового знання? По-перше, тоді,
коли відомих фактів не-
достатньо для пояснення причинної залежності явищ і є потреба
їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести
користь як перший крок до їх пояснення. По-третє, тоді, коли
причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть
бути вивчені. У проблемній ситуації може висуватися кілька логічно
несумісних між собою гіпотез. Кожна з них повинна відповідати
знанням і припускати висновки, що можуть бути перевірені
практикою.
4.
Доказ гіпотези. Це наступна необхідна стадія дослідження і
форма, в якій існує знання. Суть доказу полягає в установленні істи
ни, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень
теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції,
дедукції, аналогії. Аргументи доказу будуть переконливими тоді,
коли висновки послідовно виходитимуть один із одного з урахуван
ням законів і правил логіки, як ланка з ланки в ланцюгові.
5.
Теорія. Вона є найрозвиненішою формою наукового пізнан
ня. Теорія — це система узагальненого знання, основних наукових
ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навко
лишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Те
орія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якої
доведена і перевірена практикою. Вона
дає істинне знання й пояс
нення певної сфери об'єктивної дійсності, дає можливість зрозумі
ти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості
і зв'язки. Від інших видів достовірного знання теорія
відрізняється своєю точною, логічною організацією
(схема
9.2).
Теорія включає такі елементи: змістові — принципи,
закони, категорії, ідеї та ін.; формальні — знаки, символи,
правила та ін. Вона дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в
його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює
різноманітність наявних
фактів і може передбачити нові,
ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбут-
ньому. Найважливіші функції теорії такі: синтезуюча,
пояснююча, прогнозуюча.
Теорія є не тільки результатом, але й одним із
початкових моментів розвинутого наукового пізнання.
На основі практики дослідник підходить до рішення
кожної конкретної проблеми, будучи озброєним певними
теоретичними концепціями. З їх допомогою відбираються
проблеми, гіпотези. У
свою чергу розвиток теорії,
підтвердження справедливості її положень вимагає
нового звернення до фактів, постановки нових проблем,
висування гіпотез — і так без кінця. Процес наукового
пізнання йде від теорій меншої загальності до теорій
більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає
попередню, а навпаки включає її, до-новому організую-
ючи зміст.
Таким чином, всю логіку наукового пізнання, як
послідовну зміну форм наукового дослідження, можна
подати так: нагромадження та усвідомлення фактів;
виникнення і постановка проблеми; висування гіпотези або
гіпотез; побудова теорії; визначення
шляхів практичної
реалізації теорії.
У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру
об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від
особливостей проблем, що вирішуються, вирізняють два
основних види наукових досліджень:
1)
фундаментальні теоретичні дослідження,
спрямовані на
пізнання глибинних законів дійсності для їх можливого
практич
ного застосування в майбутньому;
2)
прикладні наукові дослідження, спрямовані на
пізнання кон
кретних форм прояву об'єктивних законів, вирішення
проблем не
тільки пізнавального, а й соціально-практичного
характеру.
Фундаментальні теоретичні дослідження покликані
пояснювати навколишній світ, а прикладні, спираючись на
їхні досягнення, — перетворювати його. Закони і методи
фундаментальних наук мають більш загальний характер,
а закони і методи прикладних — конкретний, вузький. У
системі наук провідне місце належить фундаментальним
дослідженням, які становлять передній край пізнавальної
діяльності і, власне, тому ці дослідження й називаються
фундаментальними, що на
їх основі можна провести
різноманітні
прикладні
дослідження.
Розглядаючи
специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і
основні методи, які тут застосовуються.
Достарыңызбен бөлісу: