Схема 2.10. Дуалістична концепція Ренс Декарта
як істину вочевидь; уникати будь-якого поспіху та
зацікавлення; поділяти кожне з питань на стільки частин,
скільки необхідно для їх розв'я-
зання; свої ідеї розміщувати в потрібній послідовності,
починаючи з предметів найпростіших й найлегше
пізнаваних; здійснювати такі повні розрахунки і такі повні
огляди, щоб бути впевненим, що нічого не залишено поза
увагою.
Перше
правило
—
концентрований
вираз
методологічного скептицизму Декарта. Це правило можна
вважати як головну підставу для використання наступних.
Друге правило — потреба в аналі-тичності. Воно, як і
решта, теж має методологічний характер. Третє правило
стосується висновків із думок Останнє правило підкрес-
лює необхідність певної систематизації як пізнаного, так і
пізнаваного. Декарт кінцевою метою пізнання вважав
панування людини над природою, відкриття та
винайдення технічних засобів та удосконалення самої
природи людини. Для досягнення цієї мети Декарт висуває
відомий «метод сумніву», що є вихідною тезою в отриманні
достовірного знання.
Послідовником і критиком вчення Декарта був
нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза
(1632-1677). Основні твори Спінози такі: «Про Бога і
людину та її щастя «(1658-1660), «Богословсько —
політичний трактат» (1670), «Трактат про удосконалення ро-
зуму» (1662), «Етика» (1677). В основі його філософської
системи лежить вчення про єдину субстанцію — природу.
Субстанція — причина самої себе. Філософ заперечує
існування надприродного, ототожнює Бога з природою,
стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має
кінця, вона є причина та наслідок, сутність і явище. Природа,
субстанція, матерія і Бог становлять, за Спінозою, нерозривну
єдність. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею
взаємодії між конкретними
1
матеріальними утвореннями, так,
водночас, і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза
відкидав атрибутивність руху; на його думку, рух не є
невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його
Модусом (вторинною, похідною характеристикою). Де було
антидіалектичним моментом у філософії Спінози.
Праця Спінози «Етика» складається з п'яти частин:
«Про Бога», «Про природу та походження думки», «Про
походження та афекти», «Про людську неволю, або про силу
афектів», «Про силу розуму, або про людську свободу». У
праці
автор
використовує
геометричний
спосіб
викладання: кожна частина починається з фіксації
головних понять, а потім їх доказу. У другій частині Спіноза
висуває положення про субстанцію, яка ототожнена з
Богом та природою, і будує онтологічну систему,
розглядає природу душі, її взаємини з тілом, а також
пізнавальні здатності людини.
У третій та четвертій частинах викладено вчення про
афекти (пристрасті). У цих частинах, що мають етичний
характер, трак-
тується розуміння волі людини, яка керується в
питаннях етики лише розумом. Принцип гедонізму та
утилітаризму поєднується в Спінози з положеннями
аскетично умоглядної етики. Як представник теорії
природного права та суспільного договору він виводить
закономірності суспільства з особливостей незмінної
людської природи і вважає за можливе гармонійне
поєднання власних егоїстичних інтересів громадян з
інтересами всього суспільства.
У п'ятій частині Спіноза описує шлях до свободи. Цей
шлях — любов до Бога, де душа знаходить блаженство й
вічність, стає частиною нескінченної любові, якою Бог
любить самого себе.
У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм.
Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає поверхове
знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою
розуму. Найвищою формою пізнання, за Спінозою, є
інтуїція. Критерієм істини є чіткість.
Останнім представником європейського раціоналізму
ХУІІ століття вважається німецький філософ — ідеаліст
Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716). «Міркування
про метафізику» (1686), «Нова система природи» (1695),
«Нові досліди про людське розуміння» (1705),
«Теодіцея» (1714) — це далеко не повний перелік його
основних філософських творів; він відомий також як
математик,
фізик,
винахідник,
історик,
юрист,
мовознавець.
Ядром його філософської системи є вчення про
монади — монадологія. Монада — це проста неподільна
духовна субстанція. Стосунки між монадами — це
гармонія. Первісна якість монади — самодіяльність. Тому
завдяки монадам матерія має здатність до вічного
саморуху. Свідомість властива тільки тим монадам, які
мають здатність до самосвідомості, — тільки людині. З
основними ідеями монадології пов'язана і теорія пізнання
Лейбніца. У ній він намагався знайти компроміс між
раціоналізмом і сенсуалізмом. Філософ переконливо
доводив, що людське пізнання завжди потребує певних
принципів, які роблять його осмисленим. До основного
принципу сенсуалізму він робить влучне «доповнення»:
немає нічого в розумі, чого б раніше не було в почуттях...
крім самого розуму (який не можна вивести з ніяких
почуттів).
У другій четверті XVIII століття сформувався у Франції
широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво.
Він не був тільки політичним чи філософським явищем,
хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в
ньому важливу роль. Просвітництво об'єднало всіх
прогресивно мислячих представників «третього стану»:
юристів,
філософів,
буржуазію,
природознавців.
Просвітники критикували феодальний лад та його
культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних
суспільних порядків, виступали на за-
хист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони
вірили в людину, в її розум і високе покликання. В цьому
просвітники
продовжували
гуманістичні
традиції
Відродження.
Класичним філософом французького Просвітництва
був Вольтер Франсуа-Марі-Аруе (1694-1778), головні
ідеї якого викладені в працях: «Філософські листи»
(1734), «Метафізичний трактат» (1734), *Роздуми про
людину «(1737), «Філософський словник» (1764),
«Філософія історії» (1765) та ін.
Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в
розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям
будувати
щасливе
життя,
культивуючи
неуцтво,
неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи
Вольтер — послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загаль-
ної закономірності природи, а також відстоював перевагу
принципу причинної зумовленості її явищ перед
принципом доцільності.
У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати
сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами
раціоналізму. Основою для нього була теза про
походження всіх знань з відчуттів. Одночасно він
стверджував, що існує ще й абсолютне знання — логіко-
математич-не, і знання, яке стосується моралі.
Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність
розумів як рівність політичну, рівність перед законом і
правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як
умову соціальної рівноваги і морального розвитку
суспільства.
Молодшим сучасником Вольтера був Жан-Жак Руссо
(1712-1778). Центральна проблема творчості Руссо —
нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме
цьому питанню присвячено працю «Роздуми про
походження і основи нерівності між людьми» (1755).
Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної не-
рівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він
вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її
виникненні винна приватна власність. На думку Руссо,
первісне людське суспільство перебувало у природному
стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально
незалежною від інших людей. Приватна власність, яка
виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей,
приводить до несправедливості.
До
матеріалістичного
напряму
філософії
французького Про- світництва належить Жюл'єн Офре де
Ламетрі
(1709-1751),
Поль
Анрі
Гольбах(1723-
1789),КлодАдріанГелмецій(1715-1771), Дені
ІЩрО
(1713-1784). Хоча їх філософські погляди багато в
чому [• різнились поміж собою, але в цілому в їх
Матеріалізмі було багато чого спільного. Особливості
Достарыңызбен бөлісу: |