Практикум Івано-Франківськ 2013 ббк 81. 0 93
жүктеу/скачать 0.98 Mb.
|
Г Гаплологія (від гр. haploos “однаковий, простий”, logos “слово”) – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів [Кочерган. – ВМ. – С. 139]. Генеалогічна класифікація мов – вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв’язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови) [Кочерган. – ВМ. – С. 61]. Гіперо-гіпонімія (від гр. hyper “над, поверх”, hypo “під, внизу” і onyma “ім’я”) – родо-видові відношення в лексико-семантичній системі [Кочерган. – ВМ. – С. 206]. Гіпонімічні відношення – це родо-видові відношення, які характеризуються привативною опозицією і включеною дистрибуцією: слон – тварина, троянда – квітка, ранок – день. Родове слово називають гіперонімом, видове – гіпонімом. Це найфундаментальніші семантичні відношення, які структурують словниковий склад мови [УМЕ. – С. 283]. Гра слів – використання звукової, лексичної, граматичної форми мовних одиниць (слів, їх окремих значень та частин, фразеологічних одиниць, синтаксичних конструкцій і т.п.) для створення певних фонетико- та семантико-стилістичних явищ, що ґрунтується на зіставленні і переосмисленні, обіграванні близькозвучних або однозвучних одиниць з різними значеннями: “вибори без вибору” – газетна замітка [УМЕ. – С. 100]. Граматика (від лат. grammatike techne “письмове мистецтво”) – 1) будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій); 2) наука, яка вивчає будову мови [Кочерган. – ВМ. – С. 262]. Граматична категорія – система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин (граматичних форм із однорідним значенням) [Кочерган. – ВМ. – С. 266]. Граматичне значення – абстрагований мовний зміст граматичної одиниці, який відносить її до того чи іншого класу або підкласу і служить засобом вираження відношень між словами. Граматичне значення є додатковим (супровідним) щодо лексичного. Лексичне та граматичне значення співіснують, взаємодіють в одному слові, відображаючи в ньому і світ реальних предметів, явищ і відношення між ними [СЛТ. – С. 87]. Граматична форма слова – мовні засоби вираження граматичних значень слова. Граматичне значення і граматична форма нероздільні: не може бути граматичного значення, яке б не виражалося граматичною формою, і навпаки, немає таких граматичних форм, які не виражали б певного граматичного значення. Граматичне значення і граматична форма взаємно зумовлені і визначають одне одне, тому граматична форма становить єдність граматичних значень слова і способів його вираження [СЛТ. – С. 53]. Графіка (rp. graphike від grapho “пишу, креслю, малюю”) – 1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків); 2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками [Кочерган. – ВМ. – С. 175]. Д Дедукція (від лат. deductio “виведення”) – метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень (аксіом, постулатів, гіпотез) роблять висновки про окремі факти [Кочерган. – ВМ. – С. 11]. Демінутиви (лат. deminutivum – зменшувальне слово) – похідні іменники, що виражають значення зменшеності, яке здебільшого супроводжує ще і значення суб’єктивної оцінки: позитивної (пестливість – коник) або рідше негативної (зневажливість – ідейка, гімназистик, дільце); протилежне – збільшувальні утворення [УМЕ. – С. 189-190]. Денотат (від лат. denotatus – позначений, визначений) – предмет чи явище навколишньої дійсності, з яким співвідноситься певна мовна одиниця; те, що можна назвати певним іменем [СЛТ. – С. 60]. Денотативне значення (від лат. denotatum “позначуване”) віднесеність слова до предмета [Кочерган. – ВМ. – С. 189]. Десемантизація – втрата словом власного лексичного значення [СЛТ. – С. 63]. Детермінологізація (від лат. de… – префікс із значенням віддалення, припинення, скасування, усунення; + термін; грец. λόγος – слово, вчення) соціально мотивоване явище міграції термінів за межі своїх терміносистем [УМЕ. – С. 129]. Дивергенція (від лат. divergentio “розходження”) – розщеплення звука на два різні звуки [Кочерган. – ВМ. – С. 148]. Дисиміляція (від лат. dissimilatio “розподібнення”) – розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак [Кочерган. – ВМ. – С. 138]. Дистрибуція (від лат. distributio – розчленування, розподіл) – сума всіх оточень, у яких виступає певна мовна одиниця (фонема, морфема, слово), бо кожна з них (крім речення) має більш чи менш обмежену здатність поєднуватися з іншими подібними до неї одиницями, одиницями того ж рівня мовної системи [СЛТ. – С. 63]. Диференціація – семантичне і стилістичне розмежування лексики і значень окремих слів [СЛТ. – С. 63]. Діахронія (від гр. dia “через” і chronos “час”, тобто “різночасність”) – 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку [Кочерган. – ВМ. – С. 35]. Дієрєза (від rp. diairesis “поділ, розділяння”) – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови [Кочерган. – ВМ. – С. 139]. Домінанта – один із членів синонімічного ряду, навколо якого групуються всі інші слова-синоніми цього ряду; стрижневе слово. Домінантою, чи стрижневим словом синонімічного ряду, є слово, найбільш загальне за лексичним значенням і здебільшого нейтральне в експресивному і стилістичному відношенні [СЛТ. – С. 70]. Е Евфемізм (грец. εύφημισμός – пом’якшений вислів, від εύ – ‘добре’ і φημι – розголошувати, прославляти) – слово або вислів, троп, що вживається для непрямого, прихованого, зокрема пом’якшеного, ввічливого позначення певних предметів, явищ, дій замість прямої їх назви (вже існуючої при перейменуванні або логічно найбільш умотивованої при первинному найменуванні) [УМЕ. – С. 155]. Екскурсія (від лат. excursio “вибігання, вилазка”), приступ – початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука [Кочерган. – ВМ. – С. 109]. Експресивна лексика – слова, які не тільки виражають якесь поняття, а й мають емоційний відтінок [СЛТ. – С. 118]. Емоційна лексика – слова, що мають у своєму значенні компонент оцінки, виражають почуття, позитивне чи негативне сприймання дійсності [УМЕ. – С. 157-158]. Емфаза – напруженість мови, посилення її емоційної виразності, виділення якогось елемента за допомогою інтонації, повторення, звертань, запитань тощо [СЛТ. – С. 75]. Енантіосемія (грец. έναντίος – протилежний і σήμα – знак) – розвиток у мовної одиниці протилежних значень, поляризація її значень [УМЕ. – С. 158]. Епентеза (від rp. epenthesis “вставка”) – поява у словах додаткового звука [Кочерган. – ВМ. – С. 140]. Епідигматика – один із трьох аспектів системного вивчення лексики, який визначається асоціативно-дериваційними зв’язками між словами за формою і за змістом [Кочерган. – ОЗМ. – С. 357]. Етимологія – 1. Розділ науки про мову, що вивчає походження і історію окремих слів і морфем. 2. Походження та історія слів і морфем [СЛТ. – С. 77]. Етнографізми (етнографічні діалектизми) (від гр. έθνος – народ, γράφω – писати) – різновид лексичного діалектизму, назва предмета, поняття, характерного для побуту, господарювання представників певної етнічної групи чи культурно-етнографічного регіону [УМЕ. – С. 163]. Етнолігвістика – напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв’язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови [Кочерган. – ОЗМ. – С. 358]. З Загальна предметна віднесеність – віднесеність концептуального значення до цілого класу денотатів. Наприклад, слово кінь позначає будь-якого коня [Кочерган. – ВМ. – С. 189]. Загальновживана (загальнонародна, міжстильова) лексика – найбільший тематично-стилістичний шар лексики мови, використання якого вільне, необмежене. З.л. становить основу словника. Включає в себе слова, пов’язані зі спільними для більшості носіїв мови поняттями, а також є звичайними, зрозумілими для всіх назвами предметів і явищ довколишньої дійсності [УМЕ. – С. 172]. Замикання – синтаксична побудова, яка вимагає дистантного розташування найтісніше пов’язаних слів [Кочерган. – ВМ. – С. 313]. Запозичені слова – іншомовні слова, цілком засвоєні мовою, що їх запозичила. З.с. не сприймаються мовцями як чужорідний елемент і не потребують пояснень щодо форми і значення. На відміну від іншомовних слів, які розглядаються у спеціальних словниках, З.с. подаються у загальних словниках разом з питомою лексикою [УМЕ. – С. 179]. Запозичення – звук, морфема, слово або його окреме значення, фразеологізм, синтаксична конструкція, перенесені з однієї мови в іншу, а також сам процес подібного перенесення. Найчастішим є З. окремих слів, напр.: глас (голос) із ст.-сл. (давньоболгарської) мови, директор – з латинської, хлопець – з польської, майстер – з німецької [УМЕ. – С. 179]. Застарілі слова – слова, а також їхні окремі значення та номінальні словосполучення, що на даному етапі розвитку мови вийшли із загального вжитку [УМЕ. – С. 180]. Звуконаслідувальні слова – слова, що передають акустичні уявлення мовців про звуки і шуми природи, деяких процесів, крики тварин: дзінь-дзінь!, ку-ку [УМЕ. – С. 186]. Знак (мовний) – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації [Кочерган. – ОЗМ. – С. 358]. І Ідеографія (від гр. idea “поняття” іgrapho “пишу”) – письмо графічними знаками, що позначають поняття [Кочерган. – ВМ. – С. 168]. Ідіома – стійкий неподільний зворот мови, що виражає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів: байдики бити, на руку ковінька, впадати в око [СЛТ. – С. 89]. Ізафет – атрибутивне словосполучення, яке складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв’язку знаходиться в другому (головному, трижневому) слові [Кочерган. – ВМ. – С. 313]. Ізолюючі (кореневі) мови – мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів [Кочерган. – ВМ. – С. 322]. Індукція (від лат. inductio “наведення”) – метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне [Кочерган. – ВМ. – С. 11]. Інкорпорація (від лат. in “всередині” і corpus “тіло”, “єдине утворення”) – поєднання слів-коренів, сукупність яких оформляється службовими елементами [Кочерган. – ВМ. – С. 313]. Інкорпоруючі (від лат. incorporatio “включення до складу”), полісинтетичні (від rp. polys “багато” і synthesis “поєднання”) мови – мови, в яких різні частини висловлювання у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об’єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами [Кочерган. – ВМ. – С. 325]. Інтернаціоналізми – це слова або вислови, які належать до спільного за виникненням фонду ряду мов, близьких за походженням або подібних за своїм культурним розвитком [СЛТ. – С. 96]. Інтонація (лат. intonatio від intono “голосно вимовляю”) – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення [Кочерган. – ВМ. – С. 129]. Іншомовні слова – слова з інших мов, які, на відміну від запозичених слів, не засвоєні мовою, що їх запозичила, усвідомлюються мовцями як чужорідні й зберігають ознаки свого походження. Це виявляється як у їхній формі, так і у семантиці [УМЕ. – С. 214]. Історизми (матеріальні архаї́зми) – це слова або їх окремі значення (семантичні історизми), що вийшли з ужитку разом з позначуваними ними реаліями і не мають у сучасній мові синонімічних замінників [Тараненко. – УМЕ. – С. 180]. К Калька – слово або вираз, скопійовані засобами рідної мови з іншої мови, тобто кожна значуща частина оригіналу буквально перекладається і займає в перекладі таке ж місце, як і в оригіналі [СЛТ. – С. 101]. Калькування – процес творення нових слів, словосполучень, фразеологізмів, при якому засвоюється лише значення та принцип організації іншомовної одиниці, що передається засобами (морфемами, словами) даної мови [УМЕ. – С. 227]. Канцеляризм (від пізньолат. сancellaria – відділ установи, що відає діловодством, з лат. cancelli – решітка, рамки, межі) – слово, стійке словосполучення, граматична форма, конструкція, що є специфічною одиницею офіційно-ділового стилю літературної мови, зокрема його канцелярсько-ділового підстилю [УМЕ. – С. 228]. Керування – вид підрядного зв’язку між словами у словосполученні, при якому залежне слово (іменник, займенник чи субстантивоване слово) ставиться в певній відмінковій формі (з прийменником чи без прийменника), зумовленій лексико-граматичним значенням підпорядковуючого слова чи змістом висловлення [СЛТ. – С. 104]. Кліше – мовний стереотип, готовий зворот, що використовується в певних умовах і подібних контекстах [СЛТ. – С. 107]. Книжна лексика – слова, що вирізняються на тлі стилістично нейтральної лексики літературної мови своїм походженням, особливістю словотвірної будови та вузькою сферою ужитку. Вони вносять у спілкування відтінок офіційності, урочистості, науковості, часом штучності книжної мови [УМЕ. – С. 238]. Койне (загальна мова) – 1. Загальнонародна мова, яка виникла в древній Греції на базі античного діалекту. 2. Мова, яка виступає засобом міждіалектного спілкування для різномовних груп (колективів) і яка виникла на базі одного (чи декількох) діалектів, що є природними мовами цих груп [Ахманова. – С. 180]. Компонентний аналіз – система прийомів лінгвістичного вивчення значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами [Кочерган. – ЗМ. – С. 237-238]. Конвергенція (від лат. convergentio “сходження, наближення”) – збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному [Кочерган. – ВМ. – С. 148]. Конверсія (від лат. conversio “зміна, перетворення”) спосіб вираження суб’єктно-об’єктних відношень в еквівалентних за змістом реченнях [Кочерган. – ВМ. – С. 207]. Конверсиви – слова, які передають двобічні суб’єктно-об’єктні відношення в лексико-семантичній системі [Кочерган. – ВМ. – С. 207]. Конкретна предметна віднесеність – віднесеність концептуального значення до певного, одиничного денотата. Наприклад: На лузі пасся кінь [Кочерган. – ВМ. – С. 189]. Конотативне значення (від лат. соп “разом із” і notatio “позначення”) – емоційні, експресивні, стилістичні “додатки” до основного значення. Наприклад, слова морда, пика, фізіономія мають таке ж концептуальне значення, як і обличчя, Але на нього нашаровуються експресивно-стилістичні відтінки (конотації) [Кочерган. – ВМ. – С. 188]. Конотація (від. лат. connote – маю додаткове значення) – додаткові семантичні і прагматичні особливості (“співзначення”) лексичного значення та значень інших мовних рівнів, які нашаровуються на їхній предметно-поняттєвий аспект і можуть бути зумовлені як змістовою стороною, так і внутрішньою формою слова [УМЕ. – С. 248]. Конструктивно зумовлені значення – це такі значення, які реалізуються лише в певних конструкціях. Наприклад, значення “виражати своє ставлення до якихосподій, явищ тощо” в слові відгукнутися реалізується тільки в конструкції відгукнутись на щось (дієслово + прийменник на + іменник у знахідному відмінку) [Кочерган. – ВМ. – С. 191]. Концептуальне значення – мисленнєве відображення певного явища дійсності, поняття [Кочерган. – ВМ. – С. 188]. Кульмінація (від лат. culmen “вершина”), витримка – положення органів мовлення в момент вимовляння звуків [Кочерган. – ВМ. – С. 109]. Л Лексема – слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його форм [Кочерган. – ЗМ. – С. 187]. Лексикографія (від гр. lexikos “словниковий” або lexicon “словниковий запас і grapho “пишу”) – розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників [Кочерган. – ВМ. – С. 249]. Лексикологія – розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови [СЛТ. – С. 119]. Лексико-семантична система мови – один з ярусів мовної структури, що складається із слів та їхніх значень [УМЕ. – С. 282]. Лексико-семантичне поле – сукупність лексичних одиниць, які об’єднані спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну або функціональну подібність позначуваних явищ. Це слова, пов’язані одним і тим самим фрагментом дійсності [Кочерган. – ВМ. – С. 121]. Лексичне значення – реальний, предметно-речовий зміст слова, який визначається співвіднесеністю слова з відповідним поняттям [СЛТ. – С. 88]. М Метатеза (від rp. metathesis “перестановка”) – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова [Кочерган. – ВМ. – С. 140]. Метафора – вид тропа, що побудований на основі вживання слів або виразів у переносному значенні за подібністю, аналогією тощо і служить одним із засобів посилення образності й виразності мови. [...] Розрізняють метафори прості, побудовані на зближенні предметів чи явищ за однією якоюсь ознакою, і метафори розгорнуті, побудовані на різних асоціаціях між предметами і явищами [СЛТ. – С. 125]. Метонімія (гр. μετωνυμία – перейменування) – вид тропа, суть якого полягає в перенесенні назви одного предмета на інший на основі внутрішніх чи зовнішніх зв’язків між цими предметами (назва матеріалу вживається як назва речі, назва предмета замість називання того, що в ній уміщується; властивість замість носія її, прізвище автора замість його творів, назва країни замість народу, що там проживає; назва знаряддя дії замість самої дії, назва предмета іноді разом з ознакою замість часу його вияву тощо). Наприклад: …відвага мед п’є… [СЛТ. – С. 127]. Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування [Кочерган. – ВМ. – С. 31]. Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації [Кочерган. – ВМ. – С. 32]. Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua “мова”) – наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників [Кочерган. – ВМ. – С. 7]. Морфема – найменша неподільна значуща одиниця мови, яка виступає як носій певного лексичного чи граматичного значення слова і регулярно відтворюється відповідно до моделей цієї мови [СЛТ. – С. 138]. Морфеміка – розділ мовознавства, який вивчає типи й структуру морфем [Кочерган. – ВМ. – С. 280]. Морфологічний – який належить до внутрішньої будови слова [СЛТ. – С. 138]. Морфологія (від гр. morphe “форма” і logos “слово, вчення, наука”) – розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов’язаних із ними граматичних значень [Кочерган. – ВМ. – С. 262]. Н Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів [Кочерган. – ВМ. – С. 126]. Нейтральна лексика (міжстильова лексика), стилістично нейтральна лексика – загальновживана лексика, яка не пов’язана з певними функціональними різновидами (стилями) мови і не має експресивного забарвлення [УМЕ. – С. 375]. Неологізм – слово або мовний зворот, створені для позначення нового предмета чи вираження нового поняття. Кожне нове слово, що постає у мові, спочатку являє собою неологізм, а набувши широкого вжитку, входить в активний словниковий склад мови, перестає бути неологізмом [СЛТ. – С. 151]. Неповнозначні слова́ – слова, що виражають різні семантико-синтаксичні відношення між словами, реченнями і частинами речень, а також різні відтінки суб’єктивної модальності [УМЕ. – С. 579]. Номенклатура (від лат. nomenclatura – перелік, список імен) – сукупність назв (номенів) конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо (на відміну від термінів, що позначають певні абстраговані поняття галузей науки… (напр., у географічній номенклатурі – Чорне море, Шацькі озера, ріка Десна і т.п.) [УМЕ. – С. 360]. Номінація – 1) творення і надання назв (та інших мовних позначень) пізнаним і вичленуваним фрагментам дійсності, тобто встановлення відношень позначального і позначуваного між певною мовною одиницею і відповідним предметом (явищем, ознакою і т.ін.); 2) результат цього процесу, тобто сама назва; 3) називання як використання вже готових найменувань у процесі мовленнєвих актів [УМЕ. – С. 383]. Норма [мовна] – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль [СЛТ. – С. 156]. О Однозначні (моносемічні) слова – слова, що співвідносяться “лише з одним предметом думки” [СЛТ. – С. 162]. Оказіоналізм, індивідуально-авторський, авторський, стилістичний неологізм (від лат. occasionalis – випадковий) – незвичне, здебільшого експресивно забарвлене слово, утворене з порушенням законів словотворення чи норми мовної й існує лише в певному контексті, в якому воно виникло [УМЕ. – С. 400]. Омографи (від rp. homos “однаковий” і grapho “пишу”) – слова, які пишуться однаково, а вимовляються по-різному [Кочерган. – ВМ. – С. 200]. Омоніми – слова, однакові за звучанням, але зовсім різні за значенням. Наприклад: балка - улоговина і балка – дерев’яний або залізний брус; пара - газоподібний стан води і пара – два предмети як одне ціле або комплект [СЛТ. – С. 166]. Омоніми міжмовні – слова двох мов, які мають однакову чи майже однакову форму, але різняться значенням [Кочерган. – ВМ. – С. 201]. Омофони (від гр. homos “однаковий” і phone “звук”) – слова, які вимовляються однаково, але різняться написанням [Кочерган. – ВМ. – С. 200]. Омоформи (від гр. homos “однаковий” і лат. forma “форма”– слова, в яких збігаються тільки окремі форми [Кочерган. – ВМ. – С. 200]. Орфографія (від гр. orthos “правильний” і grapho “пишу”) – 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання [Кочерган. – ВМ. – С. 176]. Орфоепія (від rp. orthos “правильний”, epos “мовлення, розповідь”) – 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (сукупність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм [Кочерган. – ВМ. – С. 142]. жүктеу/скачать 0.98 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|