Руські літописці називали фінно-угорські племена загаль­ною назвою "чудь"



жүктеу 127.08 Kb.
Дата24.07.2016
өлшемі127.08 Kb.

IV. ЗАЛІССЯ


З епохи неоліту на території Європи, за даними археології, виступають три різко відмінні расово-етнічні утворення. Різ­ний був і їх спосіб життя: одні займалися хліборобством, другі – скотарством, треті – мисливством. У Східному Сибіру і прилеглих степових краях кочували пастуші племена. Це були предки численних монголо-тюркських народів. Територію пів­денно-східної Європи займали хліборобські племена індоєв­ропейців (предків греків, латинян, слов’ян, германців тощо). Мисливські племена північно-східної Європи, Зауралля та За­хідного Сибіру стали засновниками третього етнічно-куль­турного угруповання Євразії – фінно-угорського.

Історична доля фінно-угрів порівняно з індоєвропейцями чи монголо-тюрками складалася менш сприятливо. Тисячо­літтями вони вели безбарвне, непомітне життя, і коли войов­ничі монголо-тюрки стали для багатьох народів “Божою карою”, то про якусь зовнішню активність фінно-угрів історії майже нічого розповісти. В той час, як індоєвропейських хлі­боробів вабили родючі землі і помірне підсоння, фінно-угор­ські мисливці заглиблювались в холодні похмурі заболочені пущі Євразійського континенту, чимраз більше віддаляючись від вогнищ древніх цивілізацій.

Руські літописці називали фінно-угорські племена загаль­ною назвою “чудь”1. Назва “фінни” є назвою німецькою і оз­начує мешканця болотистої, вологої низовини, а самоназвою чуді є слово суомалайн. Протягом двох тисяч років, як свідчить археологія, ареал розселення чудських племен у Східній Європі залишався незмінним. До нього належало північне і середнє Приуралля, уся територія на північ від верхньої Вол­ги, все середнє Поволжжя, аж до північної частини території сучасної Саратовської області та область Волгоокського ме­жиріччя – центр сучасної Росії. “Фіни, Suomalainen, мандру­вали субарктичною тайгою зі свого вихідного пункту в Сибіру. Вони зайняли землі між Балтійським морем і верхів’ям Волги, що згодом стали серцем Росії”1.

У давнину лісові дебрі становили надійну перепону і, зви­чайно, служили кордоном між різними етнічними групами населення. Величезний непрохідний праліс, залишки якого донині відомі як Брянські (стародавнє дебрянські) ліси, відо­кремлював чудь від індоевропейського світу2. Ця межа була “свого роду китайською стіною, навіть неприступнішою, ніж остання”3. На Русі, в Києві та Чернігові, територію між Вол­гою та Окою називали Заліською (“Залеська земля”), тобто такою, що міститься за лісом4. Іноді Залісся називали “Верх­ньою землею”. У Новгороді, виходячи з власної географічної точки зору, її називали “Пониззям”5.

Назва “Заліська земля” трапляється у “Задонщині”, де Дмитро Донской звертається до своїх воєвод зі словами: “А идет к нам в Залесскую землю”. Залісся у “Задонщині” має своїм центром вже Москву: “Пойдем… во свою Залесскую землю к славному граду Москве”6.

Точну дату прилучення Заліської землі до сфери впливу Руської держави встановити важко, в усякому разі це відбу­лося досить пізно, десь не раніше X–XI ст.1 Про цей період маємо надто скупі та уривчасті дані, тому що київських літо­писців не цікавили події в глухій північно-східній провінції. Досить сказати, що лише “з двадцятих років XI століття дають наші старі літописи деякі відомості про російський північно-схід”2. Якщо раніше й проникали сюди окремі слов’янські групи, то це проникнення мало капілярний характер і не віді­гравало жодної істотної ролі.

У монографії, присвяченій цій темі, Є. Горюнова підкрес­лює, що “на території Межиріччя поки що невідомий ні один слов’янський пам’ятник раніше X ст. н. е.”3. Тривалий час Заліська земля була малопривабливою для київських князів. “Відзначаючись суворим кліматом, населена бідними фінсь­кими племенами (Весь, Меря), вона вважалася найостанні­шим уділом”4. Київські князі дивилися на Залісся як на дику та майже чужу країну, як на щось – за порівнянням Голу­бинського, – “вроде Туркестана”5.

До кінця XI ст. Залісся було глухим закутком на задвірках Руської держави. Віддаленість від тодішньої основної артерії Східної Європи (Балтика – Дніпро – Чорне море) робила Залісся політичним і економічним загумінком. “Глухий заку­ток між Окою і Волгою… був віддаленою від великих торго­вих шляхів глушиною”6.

Розкидані по лісах, між болотами, заліські поселення дов­го зберігали свої первісні неслов’янські риси. “На початку російської історії, в X сторіччі, ми бачимо, що ще вся область пізнішої Ростово-Суздальської землі, колиски великоруської держави, була заселена фінськими племенами”1. Етнічну своє­рідність Залісся Ключевський охарактеризував так: “Це була країна, яка лежала поза старою корінною Руссю і в XI ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною”2. З “Повісті вре­менних літ” та з інших стародавніх письмових джерел, а також за даними археології, етнографії, топоніміки, гідроні­міки, відомо, що чудське плем’я меря проживало на верхній Волзі, чудське плем’я мурома – на річці Ока, чудська весь на­селяла район Вологди, а мордва проживала на середній Волзі. “А на Ростовьском озере Меря, а на Клещине озере Меря же. А по Оце реце, где потече в Волгу же Мурома язык свой”3.

Таким чином, територія, яка стала потім етнічним ядром, де сформувався російський народ, першопочатково була зем­лею угро-фінських (чудських) племен.

З кінця XI ст., після з’їзду князів у Любечі (1097 р.), Залісь­ка область відокремилась і стала окремішним князівством. “Вже в древній період у цьому віддаленому краї паралельно існували два центри: Ростов і Суздаль. У XII ст. до них до­дався третій – Володимир. Тому і сама земля має у літературі звичайно подвійну назву – Ростово-Суздальської або Володи­мир-Суздальської Русі. Древні пам’ятки не знали штучних назв, а іменували всю землю, яка лежала в межиріччі Волги й Оки, просто Заліською”4. М. Воронін стверджує, що термін Залісся вживався до міст межиріччя Оки та Волги і в XIII–XV ст.1 Подібне знаходимо в історичній енциклопедії: “Лежавший на окраине Киевской державы 3алесский край с его древними городами Ростовом и Суздалем”2. Нерідко, від­хиляючись від офіційної ідеології, російські енциклопедії міс­тять найбільш вірогідні дані, зокрема стосовно ранньої історії Московщини.

Якщо назви міст чомусь фонетично співпадали, як, напри­клад, Переяслав, що на Київщині (з 1953 р. – Переяслав-Хмельницький), із Переяславом у Ярославській області, то до останнього обов’язково додавалось означення Заліський. Те ж спостерігаємо з назвою Володимир (тепер Владімір). Йдеться про обласний центр на р. Клязьмі – на відміну від Володими­ра, що на Волині, який тільки 1792 р. увійшов до складу Росії. Теперішнє зайве додаткове означення нашого міста – Волин­ський – встановлене російською адміністрацією в XIX ст.

Однакові, на перший погляд, або схожі топоніми Залісся і Русі залюбки тлумачаться, за існуючою традицією, як чи не найголовніший доказ перенесення руськими колоністами з півдня на північний схід пам’яті своєї колишньої батьківщини. Твердять, наприклад, що “переселенці з Київської Русі при­несли на північну україну і назви дорогих їх серцю залишених міст, селищ, річок і навіть ярів”3. Подібні висловлювання постійно зустрічаються в російській популярній історичній літературі. “При цьому аналізом таких топонімів серйозно не займалися, а обмежувалися тільки звичайним переліком їх”4. Такі топоніми, наприклад, як Дунай, Либедь, Оболонь, Плетена, Рудка, Почайна, Звенигород, Вишгород, Білгород тощо, аж ніяк не можна вважати перенесеними. Лінгвістич­ний аналіз показує, що вони мають питоме місцеве походжен­ня. Існує традиція вважати назви міст “Переяславль Залесский” (сучасне місто Переяславль-Залесский у Ярославській області) та “Переяславль Рязанский” (сучасне місто Рязань) перенесе­ними з Русі, з назви міста Переяславль (сучасне місто Переяс­лав-Хмельницький Київської області). “Лінгвістичний аналіз трьох цих назв та історична ситуація появи цих міст дає підстави вважати, що перенесення назви як такого не могло бути”1. Схожі назви цих міст виникли самі по собі. При­скіпливий лінгвістичний аналіз показує, що тільки деякі, оди­ничні назви могли, і то навряд, бути таким чином перенесені. У більшості випадків так звані “перенесені топоніми” є зви­чайними мовними співпадіннями. Одночасно ті ж історики, що так захоплюються домислами про якісь буцімто “перенесені назви”, ігнорують той факт, що майже всі річки, озера, урочища та більшість населених пунктів на території колиш­нього Залісся мають донині не слов’янські, а фінські назви. “На обширному просторі від Оки до Білого моря ми зустрі­чаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ. Прислу­хаючись до тих назв, легко помітити, що вони взяті з якогось одного лексикону, яким колись на всьому тому просторі зву­чала одна мова, якій належали ці назви, і що вона рідня тим наріччям, на яких розмовляє туземне населення сьогоднішньої Фінляндії і фінські інородці середнього Поволжя, мордва, череміси. Так, і на цьому просторі, і в східній смузі Євро­пейської Росії зустрічаємо багато рік, назви яких закінчуються на “ва”: “Протва”, “Москва”, “Силва”, “Косва” і т. д. В одної Ками можна нарахувати до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. “Vа” по-фінському означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це – обрусіла форма фінського “jok”, що означає “ріка” взагалі”1. На основній території Московської держави за актами XIV–XVI ст. “можна вказати доволі велике число окремих селищ і населених місцевостей (волостей і ста­нів) із самостійними, не запозиченими від рік, озер та інших урочищ, не російськими назвами”2.

Як не змінювалася мовна ситуація, географічні назви, вті­лені в слово, продовжували жити. “Географічна номенклатура має величезне значення не тільки для історичної географії, а й взагалі для вивчення історичного життя народів; це значення завжди усвідомлювалося – завжди відчувалося, що земля є книга, де історія людства записується в географічній номенкла­турі”3.

Уже поверховий огляд сучасної географічної карти цен­тральної Росії (і то незважаючи на післяреволюційну манію перейменувань) показує, що цей край насичений дивними і незрозумілими, явно неслов’янськими географічними назвами. Навіть назва Москва чудського походження, чудськими є назви Суздаля (Суждаль), Рязані (Ерзя), Костроми, Пензи, Тамбова, Пермі та багатьох інших російських міст. “Скажемо лише, що майже половина географічних назв, які зустрічаються в пів­нічній половині Європейської частини СРСР, за своїм поход­женням фінно-угорські. А таких топонімів тисячі. Всі вони вхо­дять у словниковий фонд російської літературної мови: Волог­да, Рязань, Онега, Кама, Холмогори, Вичегда, В’ятка і т. д.”4.

Особливо зберегли своє первісне найменування річки та озера, які густо розсіяні на тих теренах. Щоб не впасти у мо­нотонність, для ілюстрації наведемо з класичного дослідження А. Уварова гідронімічні назви лише з Ярославської та Кост­ромської губерній.

В Ярославській губернії. Озера: Караш, Гадш, Сурмоє, Ягор­ба; річки: Пулохма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Шула, Сулесть, Векса, Ішна, Вашка, Ухтома, Лахость, Шопша, Мокза, Волга, Шерна, Курба, Пахна, Туношна, Телга, Нора, Толгобола, Вок­шера, Урдома, Войга, Марма, Нахта, Інопажь, Ухра, Редьма, Лушна, Іода, Юхоть, Уткошь, Кукімка, Конгора, Улейма, Вор­жєхоть, Кісьма, Ворсма, Молога, Жабня, Сіть, Вєрєкса, Яна, Удрусь, Пушма, Сога, Согожа, Енглень, Кларь, Лама, Сєбмя, Шексна, Корожічна, Ільть, Обнора, Соть, Уга, Шарна, Пєсколь­дишь, Кульза, Касть, Кельноть, Сахманда, Шачеболка, Соєк­ша, Єшка, Доманка, Конша, Пєлєнда, Коргатка, Кєрома, Шельша, Музга, Мякса, Вєтха, Кєштома, Шаготь, Сегжа, Тул­ша, Пєртома, Конглісь, Солмазь, Цина, Шелекма, Патра, Уш­лома, Сохоть, Пурновка, Кухолка, Моса, Маравка, Єга, Ладей­ка, Кєма, Пачєболка, Коржа, Іть, Матлань, Щиголость, Чему­зьє, Вонгірь, Лать, Лехта, Шула, Лєхоть, Кутьма, Ліга, Вонога, Кучебеж, Учара, Шірєнга, Пєра, Согма, Лута, Вонгіла, Вонгіль, Сундоба, Ушлома, Рума, Пєноуза, Шуйга, Раха, Волготня, Сон­гоба, Вага; селища: Бікань, Чєнці, Корес, Караш, Чашніци, Рюміно, Інери, Деболи, Вауліха, Тара, Шеманіха, Мєрєковіци, Вексіци, Шурскала, Пужбала, Шулєц, Шугарь, Годєново, Шєн­дора, Кустеря, Карагачєво, Чуфарово, Рохово, Воржа, Сулость, Угожь, Рєльци, Чухолзи, Карачуг, Пура, Согіла, Сегальск, Соломишь, Воєхта, Комцово, Полуєво, Клівіно, Побичєво, Редріково, Корєєво, Булово, Тархово, Жєчлово, Тавіно, Шах­лово, Рєдкошово, Лахость, Пурлово, Желаховко, Копор’є, Уні­мерь, Шопша, Коурцово, Каргаш, Рахма, Хозніци, Курби, Туношка, Толгобола, Гавшінка, Куксєнка, Кочєльна, Чілчаго, Чіріха, Сігорь, Ховарь, Поймаш, Жабня, Маймори, Реліщі, Кальякі, Лохово, Куліви, Короша, Будтакі, Учма, Карєхоть, Вокшера, Тенгола, Гєбєвца, Гєкма, Кіндякі, Яхробола, Чучкі, Шєльшєдом, Сора, Бубякі, Бабайкі, Когурово, Хохдай, Пєткі, Тюмба, Ворокса, Учєнжа, Согожа, Карачіно, Вологдіно, Кочє­вастік, Лувеньє, Шерна, Копріно, Лушма і т. д.

У Костромській губернії. Річки: Ликішіка, Луха, Сельма, Тутка, Пустая, Шача, Корєга, Монза, Соть, Вєкса, Тєбза, По­кша, Мєра, Пістєга, Мєза, Тома, Сєндєга, Корба, Кілєнка, Мє­доза, Надога, Нєрєхта, Шурма, Шуя, Інгарька, Пєста, Пасма, Номза, Пєза, Томга, Ноля, Андоба, Локма, Вога, Солдога, Кусь, Нємдохта, Кочуга, Пєчєнга, Шурмша, Міча, Шірмокша, Шміля, Узола, Кержєнєц, Кільна, Лєкома, Шайма, Піжма, Тунбал, Шуда, Суртюг, Іма, Какша, Вєхтома, Унжа та ін.; поселення: Галич Мерський, Кострома, Кінєшма, Шунга, Чух­лома, Тємта, Хомкіно, Бакі, Урень і т. д.1

Спостерігаючи за річками, що мають назви з угро-фінсь­кими суфіксами -ма і -ва, що означають “потічок”, “річка”, “вода”, “доходимо висновку, що плем’я, яке давало ці ймення, розповсюджувалося колись з північного сходу Великоросії да­леко на південний захід, включаючи Костромську, Калузьку, Владимирську, Московську губернії і звідси переходячи навіть у басейн Дніпра, а саме в область його верхів’їв і лівих при­ток, закінчуючи Десною”2. Стосовно населених пунктів, то їх, особливо після революції, багато перейменовано.

Прикладом манії перейменувань може служити доля однієї загальновідомої у Росії місцевості. До 1725 р. вона мала чуд­ську назву Саарська Миза. З 1725 р. – Царское село. З 1918 р. – Детское село. З 1937 р. місцевість перейменували в місто Пушкін.

Якщо місцевість до решти позбавляється свого населення, то не можуть затриматися ті ж назви, які побутували колись. Назва може втриматися лише при безперервній спадкоємності населення, при безпосередній передачі назв з уст в уста. Збе­реження чудської номенклатури для дрібних озер, рік і мало­помітних урочищ (як гора, поле) свідчить про “збереження самого тубільного населення, від якого переймали слов’яно­руські новосели всі ці чужі руській мові імена”1. Як стверджує М. Покровський, “щоби створити свою географічну номен­клатуру для цілого краю, треба було сидіти в цьому краю ду­же густо і дуже довго. Слов’янські колонізатори врізались у цю гущу маленькими острівками всупереч твердженню, що лише залишки, “острівки” тубільного населення збереглися на загарбаних слов’янською колонізацією територіях”2. За сло­вами історика східнослов’янської географії Барсова, “геогра­фічні назви залишаються пам’ятником тому зниклому насе­ленню, яке створило їх, і в тому розумінні їх свідоцтво про населення та етнографічне нашарування цієї чи тієї землі неза­перечне і безсумнівне”3.

На переконливі сліди, залишені чудськими племенами в географічних назвах, звертає увагу Ключевський. “На широ­кому терені, – пише він, – від Оки до Білого моря ми зустрі­чаємо тисячі неслов’янських назв міст, сіл, рік та урочищ. Навіть племінні назви Мері і Весі не щезли безслідно в цен­тральній Великоросії: тут зустрічається багато сіл і річок, які мають їхні назви. Отже, – робить висновок Ключевський, – фінські племена були споконвічними мешканцями в самому центрі нинішньої Великоросії”4. Таким чином, заліське межи­річчя Оки і Волги протягом тривалого часу належало до чудського мовного світу. До виникнення Руської держави “фінські племена заселяли суцільно всю область Оки і Верх­ньої Волги. Це якраз та область, яка в теперішній час вва­жається корінною Великоросією”1.



Спочатку з Русі їздили на Залісся далеким окружним шля­хом – через Новгород. Тільки набагато пізніше проклався шлях через Смоленськ. Природною особливістю Залісся була сильна заболоченість території. Величезна кількість озер і бо­літ, густо порозкиданих по всьому краю, становила серйозну перешкоду для розвитку хліборобства і викликала значні труднощі при спорудженні сухопутних шляхів сполучення. “До половини XII ст. не помітно прямого сполучення далекого Залісся з Києвом”2. І до цього часу Залісся не становило осібного уділу, а входило до складу Чернігівського та Пере­яславського князівств.

1 Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии. География на­чальной (Нестеровской) летописи. – Варшава, 1885. – С. 44.

Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 236.

Третьяков П. Н. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге. – М.; Л.: Наука, 1966. – С. 109.

Богданович А. Е. Язык земли. – Ярославль, 1956. – С. 23.

Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, І956. – Т. І. – С. 228.

5 Вопросы формирования русской народности и нации: Сб. – М.; Л.: Изд во АН СССР, 1958. – С. 82.

6 Воинские повести древней Руси / Под. ред. В. П. Адриановой-Перетц. – М.; Л., 1949. – С. 33, 41.

Наcонов А. Н. “Русская земля” и образование территории древнерус­ского государства. – М.: Изд во АН СССР, 1951. – С. 173.

Пресняков А. Е. Московское царство. – Пг.: Огни, 1918. – С. 5.

Горюнова Е. И. Этническая история Волго-Окского междуречья. – М.: Изд во АН СССР, 1961. – С. 5.

Иловайский Д. Краткие очерки русской истории. – М., 1898. – С. 29.

Голубинский Е. История русской церкви. – М., 1901. – Т. 1. – С. 442.

Ляшенко П. И. История народного хозяйства СССР. – М., 1952. – Т. І. – С. 47.

1 Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. – СПб., 1891. – Т. V. – С. 830.

Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956. – Т. І. – С. 293.

3 ПСРЛ. – Л., 1926. – Т. 1, вып. 1. – С. 10–11.

Тихомиров М. Н. Древнерусские города. – М.: Госполитиздат, 1965. – С. 392.

Воронин Н. Владимир, Боголюбово, Суздаль, Юрьев-Польской. – М.: Искусство, 1974. – С. 13.

2 Советская историческая энциклопедия: В 16 т. – М.: Сов. энциклопе­дия, 1969. – Т. 12. – С. 333.

3 Украина – это Русь: Литературно-публицистический сборник. – СПб.: ЛИО “Редактор”, 2000. – С. 38.

Смолицька Г. Про так звані перенесені топоніми з Південної Русі у Північно-Східну Русь // Мовознавство. – 1993. – № 4. – С. 12.

Смолицька Г. Про так звані перенесені топоніми з Південної Русі у Північно-Східну Русь // Мовознавство. – 1993. – № 4. – С. 17.

Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956. – Т. І, ч. І. – С. 294.

Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности. – Л.: Изд во АН СССР, 1929. – С. 11.

Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии. География на­чальной (Нестеровской) летописи. – Варшава, 1885. – С. 255.

Лыткин В. И. Финно-угорские заимствования в русском языке // Рус­ская речь. – 1972. – № 3. – С. 131.

Уваров А. С. Меряне и их быт по курганным роскопкам // Труды пер­вого археологического съезда в Москве. – М., 1871. – Т. 3. – С. 643–644.

Милюков Н. М. Очерки по истории русской культуры. – СПб., 1896. – Ч. I. – С. 40–41.

Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности. – Л.: Изд во АН СССР, 1929. – С. 11–12.

Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и “Вели­корусская народность” // Историк-марксист. – 1930. – Т. 18–19. – С. 18.

Барсов Н. П. Очерки русской исторической географии. География на­чальной (Нестеровской) летописи. – Варшава, 1885. – С. 257.

4 Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956. – Т. I. – С. 294.

Черняева М. Когда и как стала Волга русской рекой. – М., 1904. – С. 1.

Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956. – Т. I. – С. 286.





©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет