Сад гетсиманський

Однієї ночі Андрій «розколов» свого слідчого... Ще напередодні, стоячи на «стійці» — тобто в положенні стовпа, без сну і відпочинку (це поставив його Великін, щоб «думав»), рано на світанку Андрій побачив таку картину.

У вікні будинку, що стояв на протилежному кінці тюремного подвір’я і де мешкали відповідальні працівники управління НКВД, хтось висунув у вікно грубезні дошки, зв’язав їх вірьовкою й пришвартував до горішньої рями, а тоді намагався влягтися на них... Видно, після пекельної ночі, після криків і стогонів, після божевільної музики «конвейєрів», після своєї «праці» бідолаха не міг заснути нормально, по-людськи, в ліжку, в кімнаті і намагався приспати свої нерви на сквозняку. Видно, він задихався межи чотирма стінами й шукав забуття на свіжому повітрі, у вікні... Він поклав під голову подушку й влігся на дошки горічерева... Довго крутився, вставав, знову лягав. Нарешті прив’язав себе через поперек до дощок простирадлом, щоб не впасти спросоння, і, либонь, заснув... Уві сні схоплювався, жестикулював руками, звивався... Це він так спав. Людина з розладженою психікою. Андрій пригадував весь шал «фабрики-кухні» й розумів того бідолаху.

Цей підглянутий кадр з побуту діячів «органів революційної законності» став несподівано тим ключем, яким Андрій розімкнув і «розколов» свого слідчого, і то так, як він сам нікого, мабуть, не колов. Це було наступної ночі.

Десь приблизно по дванадцятій годині, після півночі, після довгого й безнадійного нукання, супроти Андрія було організовано психічну атаку. Биття й прямі тортури, бач, не давали належних наслідків, а Андрій був так знесилений всім попереднім биттям, що застосування прямої дії до нього вже було безглуздям, крім того, слідчі, видно, врахували, що до людей Андрієвого складу вигідніше застосовувати моральний, психічний тиск, аніж просте биття, бо останнє дає цілком зворотний ефект, в чому вони й переконалися протягом всієї слідчої епопеї. Отже, вони вирішили підійти до нього інакше.

Андрій сидів на стільці вкрай знесилений і чекав тортур. Чекав чогось нового, несподіваного, непередбаченого й ще не спізнаного. О, арсенал у цих мучителів невичерпний і, здається, безмежний, геній цієї новітньої інквізиції поістину подиву гідний. Коли перевалило за північ, коли мури всього управління сповнилися так добре знайомим тоскним, приглушеним клекотом, в Авдрієвій кімнаті почалися таємничі приготування. Забігали якісь люди, зазирали в двері, перешіптувалися з Сергєєвим, позирали таємниче з-під лоба на Андрія й хапливо щезали. Сергєєв подовгу зупинявся поглядом на Андрієві, немов вивчаючи його обличчя перед початком чогось особливого. Вийшов, лишивши Андрія самого. Потім швидко вернувся. Зачинив вікно і опустив тяжку штору. Нашорошився. Зараз щось почнеться... Він чогось чекав, либонь, хвилюючись сам. До кімнати забіг Великін — вийшов. Забігли два здоровенних оперативники—теж вийшли...

Раптом вгорі, по той бік стелі, гупнуло, аж посипався порох з люстри, що легенько гойднулася, і враз за тим розітнувся несамовитий, божевільний крик... Когось, мабуть, били пластом об підлогу, взявши за руки й за ноги... Андрій чітко уявив, як його, того нещасного, взяли за руки й за ноги й ударили об підлогу. Андрієві здалося, що це вдарили його, по тілу побігли комашки, він відчув, що блідне ще дужче, аніж був до того. Одначе ледь-ледь посміхнувся: він розгадав, що це все значить. Психічна атака. Для «того» — страшні тортури, для нього ж психічна атака. Одним пострілом убивають двох зайців...

Знову гупання й знову несамовитий крик... Знову... Знову... По стелі тупцяється багато ніг, галасують, а над усім зринає фугасом зовсім неймовірний, нелюдський, безтямний рев після кожного удару...

Сергєєв зблід, дослухаючись до того реву над головою, хоч і удає з себе байдужого, «залізного».

— Ну? — питає Сергєєв Андрія з притиском.

— Що?

— Чуєш? — повів бровою, на стелю.

— Ну як?

—                                  Отак і ти, гад, ревітимеш зараз, як паротяг!

Андрій не відповідає. На стелі ще дужче гупає й ще дужче розтинається рев на всі можливі тони, разом злучені, так ніби раптово реве орган на всі голоси.

Сергєєв бігає по кімнаті.

— Ну? — запитує сердитим голосом, і Андрій схоплює, як той голос злегка тремтить.

—Що?

—Чую…

—Здорово кричить...

Гупаняя покриває Андрієві слова. Від реву в Андрія в самого морщиться шкіра й чоло береться потом, але він тримає себе з усієї сили. Дивиться на Сергєєва й бачить, що психічна атака діє на його «залізного» слідчого куди в більшій мірі, аніж на нього. Мабуть, бити й в азарті не чути крику своєї жертви, це одне, а слухати збоку — це зовсім інше. Сергєєв мне цигарку, закурює й забуває за неї, знову закурює, лице його зблідло, чоло взялося потом, русявий причісаний чуб спітнів і здеформувався. Зупинившись перед Андрієм, Сергєєв витріщає очі:

— Ну?! — він кричить, намагаючись криком привести свої нерви до рівноваги.

— Що? — запитує Андрій тихо й дивиться Сергєєву в обличчя. Той ше дужче губиться й ще дужче кричить:

— Чу-уєш?!

— Чую...

— Ну... Ну, як?!. Гад?!

— Здорово... кричить...

— Отак... і ти... гаад... ревтимеш... як паротяг!!.

Он який ти, думає Андрій. Він бачить, що нерви слідчого вириваються з-під контролю. І то від такої дурниці! Чого ніби? А Сергєєв підходить до вікна, шарпає штору й відчиняє вікно, знову зачиняє... Рев на горі вибухає й Сергєєв морщиться так, наче йому висмикають зуба... Знову—знову...

— Ну як?—питає Сергєєв, не глядя на Андрія.

Андрій мовчить. Він дивиться на слідчого й згадує того, що вранці вмощувався на дошках... І так, наче хто просвітлює Сергєєва промінням — Андрій наскрізь бачить душу цього юнака.

— Слухай, слідчий! — говорить Андрій тихим, хрипким голосом.

— Що?—скинувся Сергєєв. І

— Дозвольте слово мовити.

— Ага, надумав? Нарешті!.. Ну, говори. — Сергєєв, виразно зрадів, що до нього заговорено. Аби тільки не чути того реву нагорі. — Ну, говори...

Андрій витримав павзу, дивлячись в розгублене, бліде обличчя.

— Дивлюсь я на вас і мені вас жаль...

— Що? А-а... Що ж ти, барбос, агітувати здумав слідчого, га?! — але то було промовлено без люті, а так собі з робленим смішком, рятуючись від крику нагорі.

— Ну-ну, давай далі.

— Так. Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте (Андрій повів очими настелю), ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Атож... Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким «народ»!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе «карающу десницю», пролетарське правосуддя, яке не знає милосердя. Все повторюєте, що ви залізні... Але проти нас, проти народу, проти нашої крові ваше залізо — це тільки олово... І мені вас жаль... Ви мені говорили про дівчину... Ви мені говорили про матір... Ви, здається, говорили про дітей, про любов, про щастя, — уживаючи й ці аргументи, щоб розчавлювати нас, щоб добивати нас... Так от, — ви нас розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розіб’єте плашма об підлогу... Ви чуєте, як «він» там кричить? Дивіться ж мені в лице!! — підніс Андрій голос. — Дивіться в лице!!! — і далі карбував кожне слово. — Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя... Ви слухатимете шепіт коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем, «як паротяг», заглушаючи для вас цілий світ і голос коханої... Ви обійматимете своє щастя, але не зможете ним оволодіти — ми кричатимем і витимем і ви прокленете той час і годину... Ви одружитесь, але втічете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас — мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимем так, що ви не здібні будете прикласти уст і напитися з келеха любові... Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик... Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам. Ви втратите радість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам — ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров; а коли ви схочете шукати затишку в материнській ласці, ви не матимете її — ми кричатимемо, й ревітимемо, й скавулітимемо...

Андрій говорив, а Сергєєв дивився все більше приголомшено, поширеними очима. Так, ніби Андрій розкрив його душу й вивернув напоказ те, що він так старанно ховав, ніби Андрій підгледів найінтимніший куточок його душі й показав усім... І от він стоїть в повній наготі, болісно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому смикались, а по всьому обличчю виступили червоні хоробливі плями. Зловив Андрій його зловив на найінтимнішому, на найбільше затаєному, такому болючому й такому страшному.

Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорі, він слухав Андрія. Звідки Андрій про все те знає?! — так, здається, й кричав увесь його вигляд.

А Андрій говорив ще якийсь час в несамовитому пафосі. Помалу той пафос спав. Нарешті Андрій зітхнув і тихо закінчив:

— Ви молодий, але ви все втратили змолоду. І сон, і спокій відцураються вас... І от на нас поросте «чортополох», як обіцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополохові заздритимете... Так, ви йому заздритимете... Бо на тому чортополохові розцвіте безсмертний наш, всероз-торощуючий гнів..: І ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвіте ваше вічне, незгладиме й незнищиме позорище...

Андрій скінчив. Сергєєв сидів і розгублено тормосив волосся. — «Чорт!» — мурмотів ледве чутно.— «Чорт» - «Диявол!» — Але в тім мурмотінні не було злоби, а було щось безпомічне, дитяче. Гупання й крики над стелею вщухли вже, і в кімнаті стояла тиша. Сергєєв ніяк не міг прийти до пам’яті. Так його оглушила Андрієва тирада. Нарешті скривив обличчя в посмішку і, вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав зміненим голосом:

—                                  Звідки ти... все це... знаєш?

Андрій нічого не сказав.

—                                  На, закурюй, — простяг Сергєєв цигарки. — Чорт з ним, бери закурюй.

Андрій відмовився.

— Гм, даремно... Ну нічого...

Сергєєв закурив сам і довго мовчав, давлячись димом. Рука його, тримаючи папіросу, тремтіла.

— Ти диявол, ти це знаєш?

— Чув.

— Так от я тобі кажу... Диявол... Ну, чорт з ним... Гм... Чорт з ним! (павза). Так... Знаєш що?

— Розкажи мені що-небудь... Ні-ні, не про діло. Під три чорти!.. З тебе, сатани, все одно нічого не видоїш! Розкажи що-небудь... Так собі, що-небудь... Ти, здається, був на ДВК?

Андрій підтвердив.

— І китайців бачив?

— Бачив.

— І японців?

— Бачив.

— І китаянок? І японок? І тварин бачив? І гори, і ріки, і мисливців, і все бачив?

Виявилось, що Андрій дійсно все бачив. Сергєєв вхопився за це:

— От і добре. Розкажи ж мені, як там люди живуть. Чого не хочеш говорити, не говори, чорт з ним, а що хочеш — говори... Ніч ця довга і в нас часу вистачить.

Ось так Андрій і розколов свого слідчого. Ось так із награного й набундюченого чекіста раптом вилущив людину і сам здивувався. Не знати, як то надовго, але грізного Сергєєва не було, а був такий собі юнак, сіроокий і роззброєний. Та хоч би це було тільки на одну ніч — і то добре. Цей, такий злючий і гонористий, Сергєєв виявився досить смішним і цікавим хлопцем. Може, тому, що хотів утекти від усього душею, перепочити нею, він з величезним, інтересом слухав Андрієве меланхолійне оповідання про те, як і де люди живуть, які на світі є дівчата, як за тридев’ять земель квітнуть квіти й течуть ріки, як сходить сонце над Тихим океаном, як свистять вітри над Колимою... Андрій розповідав охоче. Це все-таки краще, аніж вити й ревти від болю, краще, аніж слухати ідіотичне лементування та качатися під ударами чобіт і паліччя по підлозі або сидіти на гарматні... Ніч плинула за млиновим решетом, а вони собі мирно розмовляли, як два приятелі, як двоє нормальних людей. Андрій оповідав тихим, роздумливим, повільним голосом, а Сергєєв слухав з найщирішим інтересом... Андрій побачив, що ця людина рада утекти від себе і від усього...

Коли Андрій переконався, що його слідчий цієї ночі не хоче вести слідство, а хоче тільки по-людськи гомоніти, вірніше, слухати всяку всячину, аби лиш збавити час, коли слідчий під час розмови знову запропонував йому цигарку, Андрій взяв і закурив. Так вони курили й збавляли ніч в безневинній розмові.

Але ось Сергєєв нагло як не стукне, як не грюкне, як не кине палку об підлогу, як не закричить несамовито:

— Гад!! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!!

Андрій тетеріє, зупиняється на півслові, а Сергєєв слухає якусь мить, що робиться в коридорі, а тоді посміхається й говорить нормальним голосом:

— Як я отак буду раптом горлати й з ума сходити — не звертай уваги (а очима на двері), пойняв?

Андрій «пойняв». То по коридору мимо дверей проходило, може, якесь начальство і Сергєєв інсценізує, що слідство «йде повною парою». Коли кроки затихають, Сергєєв киває Андрієві:

— Давай далі.

Розмова плинула далі...

Ось так вони й збавили ніч.

На світанку Сергєєв насупився, позіхаючи, викликав вартового, і, не глядя Андрієві в обличчя, відправив його «додому», До камери. А сам лишився такий насуплений... Мабуть, йому все-таки не сподобалося, що Андрій його так знамените розколов. По самісіньке «нікуди». Хам обернувся в людину. Але це було тільки одну ніч. Більше цього вже не повторювалось.

На цитриновій латочці неба вечірнього, на латочці, розграфленій млиновим решетом, ген за ліловими дахами гойдається суха вершинка якогось деревця. Вона вібрує, нахилювана вітром все в один бік, тремтить на холодному, цитриновому екрані, опирається з усієї сили, змагається. Її обчухрано вже геть від усіх гілочок, лишилась тільки гола карлючка, хвостик— і той хвостик б’ється в агонії під натиском вітру, вібрує одчайдушно, напружуючись рештками сили, щоб не зламатись... Щоб не зламатись...

Андрій дивиться на ту самотню вершинку, сидячи на своєму стільці... Думає про матір... Думає про своїх братів... Дивиться на агонію химерної боротьби там, на цитриновій латці неба, над.. ліловими, байдужими, понурими дахами, і на серці йому тужно...

За ліловими дахами, за тією вершинкою, десь грає духова оркестра... Серед мідяної какофонії сумовитий баритон веде власну меланхолійну прошву, сам собою, один серед шалу корнетів і валторн, і дурного брязкання літавр... Вальс.. То, мабуть, десь в близькому сквері (це на Сумській!) відбуваються танці. Танцює молодь... Танцює... Може, там танцює Великін і всі «футболісти», з модно закасаними рукавами й в черевиках «шіммі»... Вальс «На сопках Маньчжурії»... Там танцює воля й байдужий до всього світ...

А вершинка тремтить болісно і одчайдушно, щоб не зламатись... Щоб не зламатись... І Андріва душа в’ється біля тієї вершинки... Не зламатись!... Вона не мусить зламатись!..

Вершинка затята й дуже уперта. І Андрієве серце наливається злорадством --- «От встоїть!! От встоїть!»

Цитринове небо надимається й береться кривавим кольором. Потім опаловим... Кольором зненависті й зневаги... Кольором тупого безсилля й злоби.

Слідство зайшло в тупик. Андрій нічого не підписував, слідчі ні до чого не могли його змусити. Ставши зовсім кволим, настільки слабим, що до нього вже було ризиковано застосовувати радикальні засоби, Андрій спостерігав злорадно, що його мучителі опинилися в дурній ситуації. Убити вони його не можуть (бо не можна ж убити курку, яка має знести золоті яйця!), а розібрати його душу до решти теж не можуть. Вся їхня хвальковита всесильність виявилася насправді безсиллям, а їхній конвейєр виявився теж недосконалим, занадто грубим, для розбирання биків або іржавих тракторів. І Андрій злорадно мружив очі, ховаючи несамовиті іскорки в них... То нічого, що вони його так вимучили, то нічого. А от подивимось, чим те все скінчиться.

Та тим часом ніхто ще не викладав карти на стіл. Конвейєр ішов далі. Облишивши паліччя, гарматні й всі інші геніальні винаходи, бо вони вже свою функцію виконали скільки могли, тепер Андрія вирішили взяти «ізмором» Конвейєр пересунувся новою ділянкою — слідство зайшло в стадію «нукання», безкінечного сидіння на стільці, іспиту безсонням. Цілі, ночі звечора до рана.

Андрія приводили й саджали на стілець, біля дверей, веліли скласти руки на коліна й так сидіти. Сергєєв сідав ген по той бік моря блискучої підлоги, за столом, читав книжки, листав папери, щось писав, позіхав і зрідка між ділом нукав:

— Ну?..

— Ну?..

Часом Андрієві здавалося, що слідчий хоче з ним заговорити в тім дусі, як то було тієї знаменитої ночі, коли він його розколов. Але то лиш так здавалося. Слідчий зовсім не збирався повторювати того, що сталося випадково й було свідоцтвом його слабодухості, не гідної чекіста. Він був підкреслено сухий і презирливий.

Сергєєв — це було суцільне презирство.

Андрій — суцільна ігнорація.

Так вони просиджували цілі ночі, ділячи тишу на шматочки отим монотонним — «Ну?»

Часом цей порядок порушувався.

... Ось Андрій, занепокоєний тим, що його щось кусає за палець ноги, дивиться вниз на свої черевики й бачить, як з-за ранта виповзає блощиця (а їх досить і поза рантами і всередині черевиків!)— вилазить і повзе по блискучій, навощеній підлозі. Андрій цікаво спостерігає її, не рухаючись. Блощиця повзе далі, далі, в напрямку до слідчого. Андрій мляво думає — «Утіче!.. ще півметра і вона утіче, він вже її не дістане». Тоді підводить очі на презирливе, нахилене над столом обличчя слідчого:

—Слідчий!..

— Ну?

— Дозвольте слово мовити.

— Дозвольте блощицю вбити.

— Де?! — скидається слідчий.

— Ось... Повзе по підлозі... до столу... З черевика вилізла...

— Що ж ти, гад, наніс блощиць, щоб твого слідчого зжерли?!. Бий!..

Лусь. Андрій дістає блощицю ногою й придушує, а очима дивиться на слідчого.

Коли б слідчий знав, що він при тому думає!

Знову заходить тиша.

По якомусь часі Андрій помічає, що друга блощиця повзе по стіні за його спиною. Вона вилізла десь з-за обцаса, вихопилася на стіну й от повзе.

— Слідчий, — говорить Андрій, зітхнувши мляво.

— Ну що там?

— Дозвольте ще слово мовити.

— Ну, давай, говори. — На цей раз Сергєєв утримується від радості й говорить понуро, не підводячи очей від паперів. — Говори.

— Дозвольте ще блощицю вбити.

— Чорррт...Де?

— Ось повзе по стіні.

— Гм... —Сергєєв якусь мить мовчить, а тоді цідить крізь зуби: — Не тронь!.. Ето соціалістіческая собственность!..

«Ні, таки, він напевно розколов цього Сергєєва тієї ночі, — думає Андрій, — і, здається, фундаментальне».

Суха вершинка стоїть нерухомо, змучено над ліловими сильветами дахів. Вітру немає— штиль. Понуре небо догоряє, як купа жару, вкриваючись сірим попелом, попелом ночі. Безсилий вітер заліг десь за мурами — він же може нічого вдіяти з тією упертою карлючкою... Нічого не може вдіяти. Бо їй ще не вибила остання година, призначена вищою силою, тією силою, що стоїть понад вітрами, понад мурами, понад опаловим небом, понад злобою, понад усім... І скорбна карлючка стоїть тріумфально над тим усім на опаловому тлі неба, — скалічена, обчухрана, самотня, але... стоїть! Позбавлена всього, уже всього, але — стоїть! Як сама гордість.

— А-а!.. Слава пролетарським авіаторам!!.

Очевидно, про нього вже існує легенда. Легенда в цих мурах.

Тепер Андрій думав про сержанта, дивився на суху карлючку на опаловому тлі неба, пригадував сержантове обличчя й сірі коні в яблуках, холодний ранок і свої думи біля запряженої лінійки про качині перелети... І сонату Бетховена... І Катеринине збентежене обличчя... Він згадав те, що в цім хаосі пригасло... Серце бралося безвідчитною тривогою:

— Чого цей сержант тут?

Згодом вияснилося, чого цей сержант тут. Опівночі до кімнати зайшов Сафигін. Начальник Н-ського райвідділу — Сафигін! Гість з Андрієвого рідного міста. Він зайшов з портфелем, без кашкета, з чого було ясно, що він давно тут і прийшов сюди з іншої кімнати.

Андрій аж стрепенувся...

Сафигін привітався з Сергєєвим кивком голови, як добрий приятель, і зупинився перед Андрієм, дивився на нього діловито, немов хазяїн. Був сердитий, нахмурений, збудоражений чимось.

От би взяти й розпитати в нього, що там робиться вдома!.. Але Сафигін не сказав ні слова привіту, і Андрій зрозумів, що цей товстюх, цей такий тонкий знавець природи, цей аматор полювання на Андрієвих сагах, зовсім не для того сюди приїхав. Ван приїхав, либонь, давати з ним раду, викликаний спеціально. Адже ж Андрій належить до його району до його, либонь, плану «заготівель ворогів» і на Сафигінові лежить велика доля відповідальності за те, як ця частина цього плану поводиться, який дає виробничий ефект.

Ефект поганий, про це Сафигін знає й через те він такий нахмурений. О, це зовсім не той лінькуватий і великодушний співбесідник, що так розважав був Андрія, відібравши його вад некурящих блощиць. Це стояв чекіст в повному розумінні цього слова. В дебелих чоботях, обперезаний ремінням, черствий і зловісний. На червоному, одутлому обличчі нічого не було з того, що Андрій бачив першої ночі, лише було написане суцільне презирство і офіційність. Обличчя червоне, але вираз його холодний. Він стояві помахував портфелем.

— Гм... Ви, я бачу, таки зігнорували мою пораду? І як же вам літається? Га?! (Глум ).

Андрій дивиться на нього пильно, не відповідає ні слова.

— Та-ак... — тягне Сафигін презирливо й сідає до столу, поклавши тяжкий портфель. Це він зробив жестом, який збентежив Андрія, — жестом, що говорив: «нічого, упирайся, але ось тут є те, що всю твою упертість робить непотрібною й безглуздою». Те ж саме було написане на Сафигіновому обличчі.

— Ну, як він? — запитав Сафигін у Сергєєва таким тоном, як то питає сердитий дядько в учителя про безнадійного й нелюбого, накиненого під його опіку сестриного дармоїда. Питає так, щоб Андрій чув, хоч видно, що вони вже про Андрія багато й не раз говорили.

Сергєєв знизав плечима:

— Ну й чорта ви нам дали!.. Це ваше золото!.. Доведеться розстріляти... А жаль... Уявіть собі, він хоче витримати?! Ха!..

— Так, він хоче літати... (іронія).

— Він літає!.. Та тільки що з того.

Сафигін заходиться сміхом. Потім поволі відкриває портфель, дістає якісь папери й значуще передає Сергєєву. Сергєєв робить великі очі — він приємно вражений, здивований, задоволений... Вони щось говорять притишено... До Андрія долітає слово — «секретарка».

По Андрієві йде гаряча хвиля... А Сергєєв тихо, щось зрівнюючи в зеленій течці:

— А-а!..Це та?..

—Так.

«Катерина!?»

Щось там в ділі є таке, що може геть його розторощити й всьому покласти край. Що то за папери? Що там зроблено?.. А там щось зроблено... Щось десь діється, готуючи йому удар, несподіваний і неуявний. Не може бути... Це вони провокують.. Він пригадує останню зустріч, Ка-теринині очі, повні сліз і в той же час розгубленості...

В гарячковім мізку гойдається самотня вершинка на опаловім тлі неба... Голова його хилиться під нестерпним тягарем...

«Не може бути!»

Він примирився з можливістю зради братів; він не вірить в це, але примирився й, захищаючи себе, свою душу, він захищає їх, пам’ять про них. Але це б була крапля, яка може його геть зломити...

...Самотня вершинка вібрує в останньому божевільному напруженні... Помалу заспокоюється й стоїть, як чорна свічка, скорбна й випростана, чекаючи нового шквалу... Чекає...

«Не може бути», — говорить хтось із сльозами безнадії.

А Сафигін дивиться на Андрія, примруживши очі, й убійчо посміхається. Вивчає Андрієве обличчя. І так само посміхається Сергєєв. «Щось вони мають! Щось вони мають в своїх руках справді таке, від чого всі його змагання можуть стати марними і намарне піде його кров, його вогонь і розтрачена сила».

Андрій чекає, що вони будуть говорити. Він хоробливо хоче знати, що ж там таке? Чим же напхана та течка, що помітно набрякає. Вона ще грубша стала відтоді, як він її бачив востаннє. Що там збирається? Аж тепер тільки він як слід помітив, що конвейєр конвейєром, а тим часом процес іде десь під кригою, готуючи йому багато несподіванок і набиваючи он ту течку. Він сам не дав туди жодного папірця, а вона тим часом набрякає, його доля десь оформляється окремо й невблаганно, зосереджуючи он в тих зелених палітурках чорні хмари, з яких нагло може вдарити грім, та який грім!. Грім, після якого побліднуть всі ці конвейєри й будуть зовсім непотрібні, зайві.

Сафигін нічого не говорить. І так само мовчить Сергєєв.

Лише знічев’я кидає до Андрія іронічне:

--- Ну?..

... Чорна вершинка вібрує в мізку несамовито...

Не дочекавшись відповіді на Сергєєвове «ну» й, очевидно, не потребуючи її, Сафигін зводиться й позіхає зневажливо, понуро:

— Ви можете упиратися, скільки вам хочеться. Але прийде день, коли ви жорстоко розкаєтесь і плакатимете кривавими сльозами... Тільки вже буде пізно… Упирайтесь, будь ласка...

По тих словах Сафигін пішов.

Демон зла. Чорний обперезаний блискучими ременями демон зла.

Так от чому був той сержант!

«Вони, здається, намацали пружину його душі...»

Це була найтяжча з усіх ночей конвейєра. Удар, який йому було зроблено натяками й який його змучена психіка помножила на все пережите, перевершив усі дотеперішні. І болюче запитання — «Хто? Хто ж той Юда, що віддав його на розтерзання?!» — роздвоїлося, подвоївши й муку.

«Не може бути!!»

Він кричить наперекір всьому, намацуючи грунт, як потопленик, — бо як він повірить у те страшне, то все впаде з грохотом, як у того Петровського, і він піде на дно.

Обчухрана вершинка, вершинка його душі, мечеться в агонії... Вона тримається на волосинці, на тонюнькій волосинці від краху. Тим крахом є протокол, що лежить он на краєчку стола, завжди готовий до послуг, — лиш злегка повести рукою під ним — і все... І одна агонія мине, але — прийде інша. Хоч зломаному й лежачому вже все одно. Як все одно вже було тому, хто завис на осиці.

Напруга діходить до останньої межі.

«О, вони намацали, вони намацали пружину його душі».

Несподівано конвейєр став.

Конвейєр став. Зупинив його Андрій. Це сталося раптово й непередбачено.

Коли Андрій сидів на своєму проклятому стільці, мліючи від удару, що його завдав Сафигін, і був на тонюнькій ризикованій грані від божевільного, безрозсудного вчинку, а Сергєєв його підганяв до того своїм злорадним — «Ну?!» — нагнічуючи безупинно на його зясждену волю, коли вершинка і так ось-ось мала зломитися — до кімнати увійшов Великін. Увійшов рішучими кроками.

— Ну, як він? — запитав Великін громовим голосом, аж Андрієві вдарило в скроні.

— Та мовчить гад...

Очі в Великіна викотилися, як у бика. Він ступнув до Андрія, зарипів зубами й гримнув несамовито:

— Встать!!

Андрій відчув, що його воля підпорядковується. Господи! Від цього стало страшно... Його воля... Його залізна воля — вже не його!.. Похитуючись, Андрій покірно звівся, хоч хтось всередині одчайдушне намагався втримати його на місці. Але він звівся... Він стояв і дивився на Великіна згори вниз, бо Великін був набагато нижчий за нього, дивився, а сам з острахом вслухався до свого нутра... Великін тіпався весь від люті й кричав йому в обличчя... Він кричав найобразливіші слова.. Він громадив на купу лавину своєї лайки... Дедалі— дужче... Але те все до Авдрія як слід не доходило... Великін сатанів, бризкав слиною, крутив своїми викоченими очима... І раптом та вся громохка злива шарпнула Андрієву душу, сягаючи до самих глибин: дійшовши до самого вершка свого шалу, вивершуючи Монблан нагромадженої похабщини, Великін завищав на найвищому регістрі і раптом закричав те, чого Андрій ніколи не сподівався. Він, задихуючись, вигукнув:

— І мати твоя б...

— І батько твій б...

— І брати твої б...

— І сам ти б... кров!.. — відхаркнув і з усієї сили плюнув Андрієві в обличчя.

Андрієві потемніло у віччу. Він весь затрясся. Кров ударила в очі, і вся втрачена, несамовита його сила струснула всім його єством, воскресши на мить. Він безтямно шарпнув стілець і з усього маху вдарив Великіна наосліп… Великін встиг обернутись і удар прийшовся вздовж спини. Бідолаха розпістерся на підлозі, вдарившись обличчям об плінтус... Сергєєв шарпнув за шухляду стола й вихопив браунінг...

«Застрелить», — майнула думка в Андрієвій голові, але він випростався назустріч, весь тремтючи від дикого, безтямного гніву й тримаючи стілець, від якого відлетіла ніжка. Він не здавав собі справи, він не пам’ятав себе, клекотів і тіпався весь, як божевільний, спостерігаючи, як Великін намагався звестись і не міг, оглушений, з розбитим об плінтус обличчям..

В цей час стукнули двері й увійшов Фрей.

— Що таке? В чому справа?! — зблід Фрей, побачивши несподіване видовище.

— Слухайте, начальник групи!.. — захрипів Андрій, весь тіпаючись і все ще тримаючи надбитий стілець за спинку. — Ви мене можете мучити... Ви мене можете порізати на шматки й з’їсти з сіллю чи без солі... Це ваша справа... Але хто дав право... ось цьому... зневажати честь моєї матері, мого батька?! Вони темні й неписьменні — це так... Вони прості й непомітні люди -- це так.. Але вони ті, іменем чиїм ви правите?! Вони ті, іменем яких і кров’ю яких ви правите!!!

Щось було в Андрієві таке несамовите, в усій його змученій, до краю виснаженій постаті, опанованій лихоманкою, в тих його безтямних словах, що Фрей ошелешений відступив на крок назад. Підвів брови. Подивився на Великіна, що ніяк не міг звестись... Потім підійшов до Сергєєва... Мабуть, Сергєєв вважав за свій службовий обовязок розповісти все, як було. Вони пошепотіли якусь мить. Фрей насупився. Потім Фрей натис ґудзика сигналізації...

«Ну от, — шарпнув Андрій глибоко повітря в змучені груди. — І все... Тепер все... Зараз ускочать юрбою аргати й геть розтопчуть його... Нарешті все!..»

До кімнати увійшов один оперативник, лише один. Фрей подивився якусь мить на Андрія. Потім написав записку й дав її оператйвникові, показавши на Андрія:

— Візьміть... — і по хвилі з притиском проговорив ні до кого й до всіх зразу, як присуд, що не підпадає апеляції:

— Двадцять діб карцеру!..

Андрій відпружено зітхнув і випустив з задубілої руки стілець.