Сімферополь. Видавництво

Настала осінь. Час було думати про школу. Галшка Гулевичівна нервувалася. Вона давно відмовила патеру Алоїзію і тримала Михайлика вдома. Хлопчик вештався по покоях або по саду, нудився, не знав, що робити, вередував і теж знервувався вкрай. А Галшка жахалася нових затримок, бачачи, як йому нудно й тоскно в зачині.

- Так і збожеволіти можна, - зітхала вона, стискаючи скроні, ніби від важкої мігрені.

- Чи не відкрити нам негайно школу? - якось запропонував Сагайдачний, бачачи й розуміючи її тривогу. - Патріарх нам не відмовить. Це тільки справа часу. А братство улаштуємо згодом.

У замку було надзвичайно бучно й людно. Панство з'їжджалося на рочки з дружинами й челядниками, із свідками й приятелями. Вони юрбилися біля судової ізби, і їх пишний строкатий одяг був такий же яскраво-барвистий, як осіннє листя, як різьблена тінь на піску.

Поява Галшки Гулевичівни з хворим чоловіком вразила всіх. - З ким вона позиватиметься? - допитувалися пани, охочі до чуток і сенсацій.

- Певно, з митрополитом Рутським за свій наїзд на митрополитові грунти, - кинув хтось із юрби.

І чутка про цікавий процес миттю оббігла замок. І всі повірили щойно народженій новині, навіть той, хто перший висловив свій здогад.

Галшка потрапила до суду підчас перерви. Суддя Ян Аксак, стрункий, високий літній пан, із сніжно-білою сивиною і орлячим носом, збирався розпочати засідання, коли помітив Галшку, яка урочисто наближалася до судової естради. Як вихований по-двірському пан, він рушив їй назустріч і спитав, припавши до випещених пальців пані Лозкової і пересипаючи свою мову польськими й латинськими словами:

- Вітаю ясновельможному пані. Чим мам гонop служити?

- Я бажаю записати до земських книг свій дарчий лист і дуже просила б пана суддю не затримувати нас, бо мій дружина зовсім хворий.

- Ну, звісно, пані. До ваших послуг. Мам гонop запросити вас до судового столу. Книги зараз принесуть. Я сподіваюся, що пані має свідків? - О так, пане, - всміхнулася Галшка. - Не тільки cвiдкiв, але й готовий дар чий лист. Вам тільки доведеться вписати його до книг.

Аксак узяв пергамент із Галщиних рук і жестом запросив її сісти у крісло біля судейського столу. В юрбі пробіг шепіт. Усі гадали, що доведеться прослухати цікавий процес, - і раптом якийсь дарчий лист... Але коли в дверях з'явилася група ченців у високих чорних каптурах, підтримуючи під пахви старезного й слабого пана Лозка, пригасла цікавість прокинулася з новою силою.

Тим часом суддя, підсудок і возний уважно прочитали дарчий лист, перевіряючи всі формальності, й передали його писареві. Той сів край столу і почав швидко й старанно писати, а публіка перешіптувалася, розглядаючи Галщин одяг, її зовнішність, її стapoгo чоловіка, свідків і монахів.

- Ото чорні ворони, - глузливо зауважив один із шляхтичів, показуючи на дидасколів.

- Так, пане. До тoгo ж, вороння завжди летить туди, де смердить мертвяком, - підморгнув один із них на стаpoгo Лозка.

- Так. Незабаром у Києві буде ще одна вродлива вдова. Рекомендую її увазі шановного панства.

- Маю сумнів, щоб панство мало успіх. Чорне вороння виклює кожному очі, хто наважиться на її здобич.

- А цікаво, хто кому дарує: чи то він їй за вірне подружжя, чи то вона йому за маршалківство.

- Вона йому?! - розреготалися панки. - Такій руїні? В домовину забрати з собою її подарунок?

- Як відчіпне, щоб дав він їй спокій, бо для вродливої жінки це не чоловік, а жорнов на шиї.

- О, певно! Він міг би бути їй дідом. А що, панове, коли це зовсім не дарчий лист, а вона з ним розлучається?

Але писар припинив балачки. Він поклав перо, підвівся з місця і передав судді дарчий лист і книгу, до якої вписували не тільки судові вироки, але й різні акти, дарчі, тестаменти, угоди та інші документи, складені між приватними особами.

Гамір ущух. Юрба посунула ближче. Кожному було цікаво довідатися, що то собі задумали Лозки. Суддя взяв книгу і прочитав голосно:
Року від божого народження 1615, жовтня 15 дня.

На рочках судових земських, на завтра від дня святого Михайла, свята Римського розпочатих, перед нами, Яном Аксаком, суддею Київським, Петром Златопольським підсудком, і врядниками Київськими, ставши на суді очевисто, уроджона її мосць пані Галшка Гулевичівна, малжонка Стефановая Лозчина, Маршалкова Мозирська з притомністю і дозволом речевого малжонка свого, сознала ведлуг добровольного запису і за підписом і печатками людей зацних, - дала і записала, будучи на тілі і умислі здорова, на вічні времена добре своє власне дідичноє, себто двор з плацом і будинками в місті Києві, на вулиці, що йде від ринку до Дніпра, на монастир ставропігії патріаршої гуртожитку за чином Василя Великого, а також на школу дітям шляхетським і міщанським і на гостиницю мандрівників духовних віри грецької, про що щирим тим записом її милость о себе обмовляє і перед нами, судом, ставши і запис поклавши, усним і добровольним визнанням своїм ствердила і просила, аби приняли-сьмо його і до книг земських Київських записали.

Ми, суд, оноє для вписання до книг приймаючи, перед собою дарчий лист читать наказали.

А під тим листом печаток прикладено п'ять, а підписи рук в таких словах маються: Стефан Лозко, маршалок повіту Мозирського - рукою власною; Галшка Гулевичівна, Стефанова Лозчина, малжонка - рукою власною; Миколай Стецький, тивон київський - рукою своєю; Максим Федорович Трипільський - рукою своєю; Семен Ставецький Шишка - рукою власною (161).

Проте міщани й козаки заворушились, пожвавішали і, радісно посміхаючись, стежили очима, як Галшка бере перо, як підписується в книзі, як уклоняється їй, виблискуючи пухкою кучерявою сивиною, Ян Аксак і розмашисто стверджує підпис по-польському: «Ян Аксак, сендзя кийовський», а потім пропонує їй руку і допомагає зійти з судової естради.

На порозі Галшка стикнулася з купою уніатів. Вони проводили її очима, повними неприхованої зненависті й обурення.

- Йолопка! Лялька в руках Плетенецького, - просичав один із них, відвертаючись. - Побачите, панове, що від цього монастиря буде нам чимало клопоту.

- Так, пане. Так. Заллє вона нам сала за шкуру. А все той клятий Єлисей. Хитра бестія! Всіх багатіїв пообплутував, як павук павутинням.

- В того тестамент витягне, а в іншого дар чий лист на користь своєму монастиреві.

- Що й казати... Спритний, як лихвар, і на законах розуміється не гірше за суддів та прокураторів. Не дай боже, з ним судитися.

Галшка краєм вуха вловила їх розмову, і задоволена усмішка побігла її вустами. Хай лютують. Тепер Михайлика врятовано. І доганяючи Плетенецького, сказала йому:

- Кире Єлисею, я зробила все, що могла. Тепер ваша черга. Переведіть у цю садибу кількох ченців, щоб негайно відкрити монастир.
Минуло ще два тижні. І в колишній садибі Галшки Гулевичівни готувалися до урочистого відкриття школи.

На чорних таблицях сохла свіжа фарба. Біля флігеля вивантажували скрині з посудом, білизною, книжками й новими меблями. Пахтіло сосновими стружками, свіжою фарбою, сіном і жовтим листям, що шаруділо під ногами.

Ченці в довгих чорних підрясниках майоріли тут і там, і їх чорні високі силуети пасували до осіннього листя, що спадало додолу брунатно-мусянжевими зірками, до зарічної сині і гострого холоду листопада.

Сьогодні відкриття школи. Чернички в білих апостольниках миють підлоги й вікна, підмітають сухе листя біля брами й ганку. А у вітальні метушиться Іов Борецький. Це досвідчений учитель, колишній ректор Львівської школи, знавець древніх мов, а головне - латині. Іов хвилюється. Він то дивиться на стіл, вкритий кармазиновою скатертиною, то на нові, ще не займані книги й підручники, надіслані із Львова.

Але ось загули дзвони найближчих церковок, і за кілька хвилин потяглися до брами ридвани, колебки, вершники й піші. Лаврський хор зустрів Галшку урочистим співом, Борецький вітав її на ганку і провів на чільне місце. За Галшкою плентався й Михайлик, збентежений і розгублений. Як дівча, тулився він до матері й недовірливо поблискував на ченців очима зацькованого вовчати.

- Salve, mi fili. Audiebam te bеnе seire linquаm latinаm; ас spero te videre іntеr meos mеlіоге discipulos //Здоров, сину мій; чув, що ти добре знаєш латину, і сподіваюся бачити тебе серед моїх найкращих учнів//, - заговорив до нього Борецький, намагаючись освоїти Михайлика.

На мить Михайликові очі спалахнули радістю. Невже й тут таки буде латина? А що, коли б патер Алоїзій почав би її викладати? І, щоб ушанувати улюбленого вчителя, відповів складним карбованим реченням, гідним сучасників Ціцерона, потім спитав:

- А хто нам викладатиме латину?

- Я, мій любий, - усміхнувся Борецький.

І знову погасли Михайликові очі. Як то! Невже цей високий незграбний піп! Небагато чого навчить він після блискучого патера Алоїзія. А Борецький, ніби читаючи хлопчикові думки, заговорив із ним знов:

- Я чув, що ти кохаєшся в театрі. Ми теж улаштовуватимемо вистави і дамо тобі гарну роль, бо ти так добре знаєш латину.

Але Михайликові очі дивилися осторонь і навіть не спалахнули радістю.

Тим часом вітальню заповнили гості. Почався урочистий молебень. Галшка сяяла, стоячи поруч Сагайдачного. А Михайлик переживав важкі хвилини. Він придивлявся до майбутніх товаришів, що ніяково тулилися до батьків, і жахався: хлопи, самі хлопи. Такі вайлуваті, незграбні, невиховані. З ким тут приятелювати, грати на сцені?! Жодного хлопчика, що нагадував би випещеного Стасика, або Криштофа, або хоча б онуків Аксакових. І почуття зневаги й самотності стискало його серце.

Після відправи почалися промови. Перший виступив Іов Борецький, вітаючи щойно народжений світоч науки й дякуючи всім, хто поміг цій справі, Галшці Гулевичівні - зокрема.

І Галшка мимоволі червоніла, відчуваючи на собі сотні поглядів, і шепотіла, пригортаючи до себе Михайлика:

- Це все для тебе, Михайлику. Вчись, дитинко. Для тебе я нічого не пошкодую.

І не знала, і в гадці не мала, як боляче стало хлопчикові від її слів. Не тішили його ані здивовано-шанобливі погляди присутніх, ані панегіричні звороти Борецького. Думав він про отця Алоїзія, про Жолкевських і про роль Кіра, що назавжди обминула його. І чому? Щоб виріс він таким же нудним монахом, як ці обмежені дидасколи, для яких не існує нічого, крім дикої і чудернацької пристрасті до схизми. Але марні всі їх надії. Не подолають, не переламають вони його. Не тепер, так за кілька років утече він із цих проклятих мурів до отця Алоїзія.

Після Борецького промовляв Езекіїль Курцевич, архімандрит козацького Терехтемирівського монастиря, вихованець Падуанського університету. І промова його знов боляче нагадала отця Алоїзія: ті ж ефективні ораторські засоби, той же металевий голос і дикція. Але гостра фанатична зненависть до католицтва бриніла в словах архімандрита і боляче вражала хлопчика.

«Втечу. Не витримаю, - свердлила його одна думка. - Аби довідатися, де тепер патер Алоїзій».

Повільно розходилися чепурні гості. Дзенькали шаблі й остроги. Колеса ридванів шаруділи під вікнами осіннім листям. Вітальня напівспорожніла. Іов Борецький сів за стіл і розгорнув нову книжку в сап'яновій оправі - реєструвати учнів.

Приймали і шляхтичів, і міщан, і попівських дітей. Треба було, щоб прийшли батьки з двома свідками умовитися про плату за навчання.

Першим записали Михайлика. Пані Лозко пообіцяла платити за нього по п'ятнадцять грошей і надіслати школі п'ять возів дров на зиму. Потім підійшов Микола Стецький, Галщин свідок на рочках. За ним - протопоп Тарновський, бурмистер Йованович і ще багато інших. Кожен обіцяв дати, крім грошей, дров, або колотого кабана, або лантух борошна, або постав полотна чи то діжку меду.

Коли всіх було записано, Борецький зирнув на присутніх і засипав сторінку піском.

- Ну, годі! Ведіть учнів обідати, - наказав він одному з дидасколів, здуваючи з книги пісок.

- Стій! Стій! - пролунав на порозі гучний голос. І до вітальні проштовхнувся Богдан Балика з Петриком та Юрасиком.

- А за мене й забули? Спізнився трохи! Поламали нас бісові коні, - говорив він, сідаючи проти Борецького. - Пиши: Балика Юрась. Тринадцять років. Син сотника Брацлавського полку і небіж тутешнього бурмистра. Записав? Тепер молодшого: Балика Петро, дев'ять років. Скільки за них обох?

- Та... беремо, по скільки хто здужає. Треба було б по дванадцять грошей, але тому що їх двійко - давай п'ятнадцять за обох!

- Добре. Ось тобі й гроші.

Записавши обох хлопчаків, Борецький підвівся і пішов провести до ридвана пані Галшку. Ще раз подякував він їй за щедрість, обіцяючи докласти всіх сил, щоб напутити Михайлика.

- О так, отче. Благаю вас, вибийте з. нього всі шкідливі думки того клятого єзуїта. Я надто м'якосерда до нього, мені шкода було його покарати як слід, тому я й віддала його вам на виправлення.

- Але... - трохи запнувся Борецький, - чи здійметься в нас рука суворо карати єдиного сина нашої благодійниці, нашої вельмишановної фундаторки?

- Я вимагаю цього, - жваво урвала Галшка. - Тому я й фундувала школу, що мені треба врятувати Михайлика від єзуїтських тенет. Розуміється, будьте справедливі до нього, але не робіть ніякої різниці між ним та іншими учнями. Михайлик жив завжди самотньою дитиною, серед дорослих, тому він високої думки про себе, і я бажаю, щоб ви виховали в ньому надійного оборонця нашого православного шляхетства. Так і перекажіть усім вашим дидасколам.

Іов схилив голову і стояв, аж поки ридван зник за ворітьми. Спадало листя, вкривало землю золотими сузір'ями, і золотим вином блищало сонячне світло крізь намети саду... Іов задоволено всміхнувся і повернувся до вітальні.

Лекції мали розпочатися тільки завтра, і діти відбули день у саду і по майбутніх класах - де кому більше подобалося.

Михайлик був ні в сих ні в тих. Під час урочистих промов пошана до матері мимоволі переходила й на нього, приємно лоскотала його самолюбство. А тепер він загубився в натовпі незнайомих хлопчиків, погано одягнених і задиркуватих. Він зовсім не звик до такого товариства. Він ріс випещеною дитиною; мати суворо забороняла йому пустувати, а тут, навпаки, кожен намагався зачепити панича. Адже ж школа материна - це ж її сад і будинок, а вони насмілюються битись. А найгірший той нахаба, син крамарів, зухвалий, червонопикий хлопчисько. Його батько не насмілюється переступити панського порога, а він лізе борюкатися. Михайлик скипів і дав йому ляпаса, але в ту ж мить звалився на землю: хлопчик спритно підставив йому ногу і, сівши на Михайлика верхи, почав його бити кулаками. Михайлик заверещав, як порося. Прибіг сам Борецький. Хлопчика покарали різками, але й Михайликові довелося вислухати довгу й нудну нотацію за задиркуватість та пиху.

Настрій було остаточно зіпсовано. За вечерею Михайлик не доторкнувся до страв, таких несмачних після рідного дому. Він відчував себе глибоко нещасним. З гордості він не пролив жодної сльози, але, опинившись у ліжку, коли загасили світло і з усіх боків захропли учні, він не витримав і довго ридав, занурившись носом у подушку.

І потяглися одноманітні сірі дні навчання.

Зранку, коли за вікном, світлішало небо, дзеленчав дзвоник чергового дидаскола, і учні вставали, ледве переборюючи молодий здоровий сон. Михайлик звик уставати пізно, добре виспавшись і відпочивши. А тут доводилося вистрибувати з теплого ліжка і, тремтячи від холоду, нашвидку вдягатися та вмиватися холодною водою, від якої клякли й боліли пальці, потім снідати. Несмачна каша ніяк не йшла йому в горло після солодких тістечок пані Галшки. І Михаилик біг до класу голодний.

Почалися лекції. Кілька годин сиділи учні в задушливому смердючому повітрі, повторювали, як папуги, склади та правила слов'янської та грецької граматики, визуджуючи напам'ять цілі сторінки святого письма. Ніхто не питав, чи розуміють вони те, що твердять. Треба було, не спиняючись, відтарабанити лекцію слово в слово, літера в літеру, бо за найменшу помилку, за забуте чи переставлене слово карали щосуботи різками.

Тоді не шкодували різок. Цілі гаї знищували на школярів. «Корінь навчання гіркий, але плоди - солодкі», - втішали дидасколи покараних, скривавлених дітей і щиро вірили, що без тілесної кари годі стати чесною і освіченою людиною. І били скрізь: по селах мандрівні дяки, навчаючи хлопчиків грамоти, і по братських школах, і по єзуїтських колегіумах, і навіть по університетах та академіях.

На пошану різок складалися вірші, і бідні учні мусили їх витвердити, як доказ того, що вчителі бажають їм добра.

Ось чому нікому з дидасколів не спадало на думку, що й братська школа може існувати без різок. Били всіх, навіть Михайлика, хоч де в чому дидасколи ставилися до нього поблажливо. Хлопчик був здібний, але запальний і задиркуватий. Він часто докучав дидасколам, розпитуючи їх, що означає те чи те, а вони і самі не добре тямили того, що вимагали від учнів, бо й самі також механічно твердили колись ті самі тексти. Але Борецький заборонив їм переслідувати Михайлика і навіть дозволив йому їсти яблука в саду, дозволив давати йому більш солодкого за обідом, дозволив одвідувати в неділю хворого батька. І за це інші діти заздрили Михайликові і ненавиділи його. При першій нагоді били вони його або доводили до розпачу. Він бився, плакав, дряпався, біг до Борецького скаржитись і покарані пустуни ще більше цькували його за скарги.

- Не знаю, що й робити, - бідкався Борецький. - Справді, доведеться ставитися до нього, як до кожного іншого, бо ці халамидники зацькують його до смерті.

А Михайлик зненавидів товаришів, дидасколів, школу і самі стіни її всіма силами своє маленької істоти. З огидою ходив він до церкви, яку вимагали відвідувати двічі на день, ніби діти були ченці. З огидою твердив він граматику й святе письмо. Як зацьковане вовченя, дивився він спідлоба, і навіть матері не скаржився, бо вважав її винною за всі свої муки.

Biн схуд, зблід і змарнів, не міг нічого їсти, завжди хотів спати і мріяв про втечу, як в'язень, як стратенець. Але де тут утекти самотній дитині взимку з щільно зачиненого монастиря, де височенний паркан оточував з усіх боків садибу, де вікна були загратовані, як у в'язниці, а монах-воротар завжди охороняв єдиний вихід...
МАТИ
Два дні не вщухала буря. Вітер упав, вияснилося небо, але йшли морем широкі плисковаті хвилі, усі у піні, що тяглася за ними лахміттям брудно-білого мусліну. З розгону налітали вони на скелі і, шугнувши вгору білим фонтаном, падали додолу, гребли скрипучий груз і зникали у вирі. А далечінь мінилася на сонці зеленим і синім металом, наче розпущений під небом павиний хвіст.

Горпина сиділа нa порозі, дивилася на море - і дивний спокій виповнював її. Як це все сталося просто. Ніжною, цнотливою і обережною ласкою приспав Нур'ялі її бурхливу душу, давши їй теплінь, без якої важко прожити самотній людині.

Кохає він! Koxaє її, свою Горпіне.

Ну, а вона?

І глибокий щасливий подих здіймав Горпині груди.

З новим почуттям дивилася вона на саклю, на дворик, на виноградник. Невже це її хата, її господарство? І боязно було повірити в своє щастя. І навмисно сперечалася вона сама з собою.

«Адже ж я йому не дружина. Приведе він другу жінку, справжню, законну. Тоді що?»

Але пригадувала цнотливо-палкі пестощі Нур'ялі, його oчi, слова, і бліда усмішка миготіла на Горпининих устах. І шепотіла вона зітхаючи:

- Ні, кохає він мене... Кохає. І не кине ніколи.

Як птах, що в'є собі кубло, взялася до господарства Горпина. То білила саклю, то варила обід, то годувала ягнята або перекопувала по-осінньому спустілий город, вибирала каміння і угноювала його.

І, щоб допомогти Нур'ялі налагодити господарство, почала шукати роботи. Горпина вміла добре гаптувати і вишивати. Знайшлися замовниці, і часто сиділа вона до півночі коло каганця, схилившись над оксамитовими фесами або прозорими татарськими фередже. За роботу брала вона не грошима, а птицею, ягнятами або козлятами - і щотижня прибавлялося в їх маленькому закутку щось живе.

- Дивись, Нур'ялі, яке воно гарненьке, - радісно тягнула вона його за руку, коли Нур'ялі повертався з Каффи, продавши улов. - Я йому й сіна підстелила, і травички свіженької дала.

- Джаним (162), серце моє, - пестливо пригортав її Нур'ялі, - Горпіне - як бджілка; все несе до свого вулика. І стане наша сакля - як щільник, повний солодкого меду.

І, щоб зробити їй приємне, пестив ягня, давав йому свіжої травички.

І знов полюбив свою саклю Нур'ялі, і ніколи не ходив до кав'ярні курити наргіле і пити аравійську каву, а сидів на порозі, милуючись з місяця, що вставав із-за блакитного моря, і розповідав про себе або розпитував Горпину про її життя. І, підшукуючи слова та доповнюючи їх рухами, розповіла Горпина про своє сумне дитинство на хуторі в Повчанських.

- День і ніч я в них робила, як хлопка. Ще маленьким дівчам бавила я їх доньку, носила її, надриваючи свої рученята, пасла гуси, вівці, пряла вовну довгими вечорами. Спати хотілося. Сидиш, прядеш, а очі тобі самі заплющуються, а голова валиться з плечей. А стара лається: «Ледащо, дурепо. Вмієш хліб їсти, вмій і працювати». А той хліб сирітський мені у горлі ставав. Тільки й щастя було, коли виросла, на мить вибігти в садочок побачити Данила. Та не хотіли Повчанські віддавати мене заміж. Або хай залишиться в них Данило назавжди пахолком. А Повчанський той - статечний був козак, старшина. От як Сафар-ага у вашому війську. Отари в нього були, що й кінця-краю їм нема, як тим хмаринкам, - показувала вона на безмежну смугу баранців, що мліли у вечірньому небі. - І коні були в нього, як вітер. І добра повні скрині... Пильнувала я їх майно, хоч і чуже воно було, панське... А вони все придивлялися, чи не з'їла, бува, ласого шматочка, чи не одрізала собі якогось окрайка на хусточку... Ох, як це боляче було, як образливо...

І Нур'ялі розумів і тихенько пестив пучками її руку.

- Не сумуй, джаним, серце моє. Буде в нас всього досить. Житимемо вдвох, он як ті ластівки в кубельці над скелею.

Але Горпина несвідомо відсахнулася від Нур'ялі.

- Не бійся, джаним, вір мені, - щиро говорив тоді Нур'ялі. - Знаю, що налякали тебе людолови, що спогад про них стоїть, як мара, тобі в очах. Змучили вони тебе, образили. Але ж не я це робив. Це тати (163), ногайці. Не хочуть вони орати землю або прийняти реван (164) і чесно ремісникувати. Живуть із грабіжництва, а беї женуть їх, як хортів, у напади. І заробляють людоловством. А чабанам теж нелегко живеться. Адже ж чабан-бідолаха за шматок коржа мокне під дощем день і ніч, узимку і влітку. А мурза щороку рахує свої вівці, вимагає приплоду. А що чабанові робити, коли вовки розірвуть кільканадцятеро баранів або почнеться пошесть? Б'ють тоді чабана батогами з волов'ячих жил, вимагають сплатити збиток. І забирає мурза десятеро овечок, що дають йому за роботу щорічно. А якщо відіб'ють у гойдара отару, - його посадять на палю або зв'яжуть та кинуть на мурашник за те, що не допильнував хазяйського майна.

Горпина мовчала.

- Ну, а потім що було з тобою? - урвав Нур'ялі її думки.

І розповіла Горпина, як пішов Данило під Москву, як потрапив до реєстру... Приїхав він тоді по наречену - і забрав її на волю з нерідної хати, і поставили вони хутір у Дикому Полі, за півмилі від Сивери, насадили садок, город, розвели вівці та свині, купили воли... А потім народилася в них дитина. І тоді з'явився пан Бжеський.

- Наша була там земля, дикий незайманий степ. А король подарував його Бжеському, дав йому грамоту. Сів він нам на шию і почав з нас кров пити. Почав данини правити, забороняв полювати, рибалити.