Сімферополь. Видавництво

- Звідки ти знаєш?

- Чув, як вони лаялися. Розуміють чорти, що я тут недурно, та хоч як вони били мене й катували, нічого я їм не сказав. «Прийшов, мовляв, одвідати старих батьків» - і край. А мої старі вже два місяці як очі закрили.

Панас з полегшенням зітхнув. Отже, не все втрачено. Але боязко було тішити себе марною надією, і він знову почав допитуватися:

- А скільки в Каракаша чоловік? Ти тільки не плутай і не крути, бо стратенець - той же мрець. Нам усе можна сказати, бо коли б нас навіть помилували, ніякий кат не вирве з нас правди.

- Та зрозуміло ж! Викладай! - підхопили повстанці.

- Та я й не боюсь, - знизав плечима розбійник. - В Каракаша триста чоловік дужих хлопців, та ще з півста ваших, з галер.

- А скільки у Каффі залоги?

- Більш як треба. Півтисячі яничарів та два загони спагі.

Панас похнюпив голову. Кінець! Блимнула надія і згасла. З такими силами не варт і починати.

І в сотий раз пригадав повстання. Разом кинулися вони рятувати галерників, повісили на реї капудана-башу, захопили сандали та галери, виведені з доку, і кинулися в місто на допомогу ремісникам.

Лише один тиждень на волі... Не забути жахливої ночі, свята байраму, коли так буйно і радісно святкувала Каффа визволення. Все змішалося в один строкатий вир. Навіть ті, кому доручили вартувати біля міських брам, перепилися санторінським вином і шипучими франкськими винами.

А глупої ночі підкралися до міста спагі і яничари, проникли в місто без пострілу, і чимало повстанців прокинулося отут в казематах, повних цвілі й стоніг.

У пітьмі ледве помітно жевріють люльки-жаринки. Запашний дим бадьорить, притамовує душевну муку. Навіть вантажник, що допіру ридав так несамовито, сидить на колоді і лагідно розмовляє з розбійником.

Панас думав про Олену, що побігла туди, куди не наважувалися проникнути найодчайдушніші смільчаки, і біль, глибокий біль, стискав йому серце. Куди вона подінеться, де знайде собі шматок хліба після його смерті? Знав Панас, що майно страчених перейде до держави: виженуть Олену з білої хати на кapacy-базарському шляху, і ніхто з правовірних не дасть їй роботи. Доведеться піти до франків або до греків у наймички. Але чи візьмуть вони дружину бунтівника, який власними руками накинув зашморг на капудана-башу?! Або якщо й візьмуть, то почнуть вихвалятися перед нею своєю перемогою над обеззброєним ворогом. Не витримає вона, коли розгодований бакан почне плямувати їх пам'ять...

Непрошені сльози повисли на віях Панаса. Ніколи, ніколи не побачить він карих очей, повних безжурного сміху, і задерикуватого, кирпатого носика. До болю хотілося сказати їй хоч слово, хоч на мить пригорнути її до себе і з теплою ласкою відіслати далеко-далеко від жахливого місця їх страти.

Важкий подих обірвав плин думок. Брязкаючи кайданами, ліг Панас задрімати. А стратенці курили люльку за люлькою, заспокоювали змучені нерви. Приємно було стежити за рубінами вогників, що підкреслювали, де гачкуватий ніс, де вирізьблені ніздрі, де вуса, де неголене підборіддя. Приємно відчути себе видючим після довгого непроглядного мороку, бo багатьом здавалося, що ця чорна темрява довіку залила їм очі липучою ніччю.

Kисeт швидко порожнів.

- А тепер спати, спати, - схопився розбійник, вишкрябуючи останню щіпочку. - На площі треба бути жилуватим, щоб не раділи султанські собаки з нашого стогону. А мо, ще знадобиться нам наша сила й на інше, - додав він, вловивши чиєсь зітхання.

Загасла остання люлька. Зникло у пітьмі вусате обличчя розбійника з орлиним носом. І знов здалося стратенцям, що сліпота заплющила їм очі.

Мовчки лягли вони, хто на колоди, хто на смердючу солому. Але сон тікав ,з їх очей.

- Як ти гадаєш, - скоро ранок? - смикнув хтось розбійника.

- Га? - очуняв той. - Ні, ще не скоро: коли мене сюди вкинули, друга сторожа ставала на варту.

Розбійник захропів і не чув ані зітхань, ані брязкоту кайданів, ані тихої покірливої молитви.

За першим пострілом вдарив другий, третій. Це козаки напоролися на варту, що не спала під пильним оком Гусейн-аги.

Стрілянина розбудила Панаса. Він припав вухом до землі, і земля догідливо передавала йому важкі подихи цитадельних гармат.

- Га? Що? Вже ранок? - схопився розбійник. - Я ж вам казав: це Каракаш.

- Каракаш! - одним подихом підхопили стратенці і, завмираючи від хвилювання, припали до мурів і до землі...

-Ні, це не Каракаш,- порушив напружену мовчанку Панас. - Чуєте, як б'ють приморські батареї? Каракаш не може напасти з моря і з суші.

- Та ні, це тільки так здається... Це луна віддається в землі.

- Ні, панове. Я виріс у степу. Знаю, що каже мати земля. Б'ють і звідси, і з цитаделі. А ось і галери заговорили, - додав він по хвилі.

І знов завмерли стратенці і жадібно прислухалися до розмови гармат.

- Та хіба ж твій Каракаш пірат? Він же не має жодного човна, - скрикнув один з колишніх невільників.

- Це Сагайдак, ось хто, - упевнено кинув Панас те, що за хвилину здавалося б йому маренням.

Стратенці здригнулися. Вони затаїли подих, прислухаючись до стрілянини. І мовчання цих засуджених на страту людей було таке напружене, що, здавалося, - не витримає найміцніше серце і обірветься перетягненою струною.

Від тих, хто напав на Каффу, залежало їх життя. І не було муки, жахливішої від цієї несподіваної надії, змішаної з свідомістю своєї рокованості, з трагічною близькістю смерті і повною пасивністю, в якій мусили вони чекати на кінець бою, без змоги подати звістку тим, хто міг їх врятувати.

- Але звідки ж вони довідаються, де ми - і взагалі, що ми є?! - з стогоном вирвалося в когось.

Цитадель не здавалася. Всі дванадцять веж і чотири брами вищирилися на козаків гарматними горлами, і після першого нападу козаки відступили, втративши понад сто чоловік. Доводилося розпочати справжній бій і облогу. Не піддавалася і вежа святого Климента, і так звана Турріс д'Арсене, докова вежа. Сагайдачний залишив біля них невеликі загони, а головний удар скерував проти цитаделі, бо поки вона не впаде - Каффу не можна вважати взятою.

У цитаделі замкнулися півтисячі яничарів та спагі.

Дві години тривав жорстокий бій. Палали за мурами міста ожереди соломи і ciнa, підпалені Бородавкою, палали пожежі. Тричі відбивала цитадель шалений напад низовиків, і на зміну полеглим у бою йшли нові й нові загони, прокладали собі путь по трупах.

Коли третій штурм було відбито, Сагайдачний зібрав коло себе отаманів:

- Ось що, панове. Лізти ще раз на мури - безглуздо. Треба придивитися, чи немає там отворів для стоку води, чи ще якихось інших. Підкладемо під них пороху, і виб'ємо хоч один зуб з цих щелеп, - вказав він на мури, наче вирізьблені на тлі заграви.

- Є, батьку, - задоволено відгукнувся Бородавка. - я вже облазив їх скрізь. Знайшов таку проточину. Я, мабуть, в неї не влізу, а такий глист, як твій Юзик або ще хтось з молодиків, заповзе в неї легко.

- Молодець, Ясько, - похвалив Сагайдачний. - Бери Юзика і ще кого схочеш та діжку пороху, а я знов ударю у бокову браму, щоб відвернути увагу.

Бородавка не барився. Не минуло й п'яти хвилин, як три постаті, закриті чорними свитками, поплазували у сухий рівчак, що оперізував цитадель з боку гірського кряжа, Турки їх не помітили, і вони не тільки дісталися до підніжжя муру, але без перешкод підкотили туди діжку пороху. Але в проточину вона не пролізала.

- Вибивай денце, - пошепки наказав Бородавка.

Юзик, сопучи, завовтузився у пітьмі.

- Тихше, цуценя, не сопи, бо заріжу, - засичав Бородавка.

Юзик злякано скорчився і швидко запрацював руками. Коли весь порох було пересипано у проточину, Бородавка встромив у нього просмолений гніт з великим жмутом клоччя і смикнув Юзика.

- Тепер повзи до пана гетьмана. Хай він розпочне стрілянину, а я тут викрешу вогонь.

Юзик ящіркою пірнув у бур'ян, і за кілька хвилин козаки знов кинулися за рогом у напад.

«Тепер час»,- подумав Бородавка і витягнув кресало.

Козаки билися одчайдушно і приставляли до мурів нашвидку збиті драбини, коли раптом важкий вибух потряс Каффу. Це спалахнув підсипаний Бородавкою порох.

Певно, фундамент підмур'я і вежі був підмитий підземними джерелами, бо наріжна вежа сповзла узбіччям гори, відкривши два широких отвори. З переможним ревом кинулися в них козаки. А з того боку вже наїжачився ятаганами загін яничарів. Розпочався мовчазний, жорстокий бій, де ніхто не просив і не давав пощади.

Тимчасом Бородавка підліз до протилежної брами, підкотив і туди барило пороху і підпалив. Це вирішило кінець бою. З подвоєною силою кинулися козаки у напад. Здригнулися яничари, на мить збентежилися, - і лавина козаків полинула у цитадель, освітлену загравою і палахкотливим світлом смолоскипів.
Висідаючи на берег, Сагайдачний залишив про вcяк випадок тридцять байдаків охороняти порожні чайки, щоб часом очаківські галери не попалили їх. Але турецькі моряки добре пам'ятали розгром Алі-баші і при перших пострілах кинулися тікати. Танцюра помітив їх маневр.

- Еге-ге, панове. Дивіться, як здобич тікає! Ану, хлопці! Хто дожене капудан-башу?..

Охочих знайшлося чимало. Танцюра задоволено крекнув і лунко скомандував:

- Ану, до опачин! Доженемо галери! Готуйте гаки! Вперед!

Наче зграя птахів, зірвалися з місця байдаки. Недовго тривала погоня. Коли замовк у Каффі бій відгримілою грозою, кинулися козаки на абордаж і за годину від микали кайдани у невільників і пускали галери на дно.

Звільнені веслярі були захекані від довгого веслування, від диму і хвилювання. Дехто не міг звестися на ноги, відвиклі від тягаря власного тіла, і скривавлені визволителі тихенько підтримували їх під пахви, виводили з трюму і обережно спускали в байдаки.

Визволені плакали або сміялися. А дехто хапав скинуті кайдани і кидався добивати тремтячих від жаху полонених.

Потопали галери, згасали на хвилях пливучі в'язниці невільників. І глибока темрява стелилася морем, а широкі могутні хвилі повільно гойдалися і йшли до землі, де велетенським кратером вулкана палала Каффа.

Що це означало? Невже відбили яничари напад? А може, здалися козакам-переможцям? Могильна тиша запанувала в казематі. Поки гуркотіли гармати, стратенці напружено прислухалися, кидаючи у пітьму уривчасті, нервові вигуки. Тепер сліпий розпач охопив їх. Навіть в тому разі, коли Каффу здобуто, ніхто не довідається про них; не здогадається зазирнуть в оце підземелля, забуте всіма на світі. Тріскотня мушкетів не долинала до них. І знов десь за дверима ритмічно, повільно і сумно закапали краплини води, єдине нагадування про плин часу.

- Ох! Хоч би вже кінець! - вирвалося у Панаса.

Важке різноголосе зітхання відповіло йому.

Мовчали. Думали. Важко, повільно, наче пересували в голові велике каміння, а інші - нервово, уривчасто. Мчали уривки спогадів, образів, слів. І пекуча, надсадна туга, і біль, і сум за рідними й близькими стискали серце, наче вже шматували його розпечені до червоного обценьки катів. Смерть. Небуття. Муки, перед якими збліднуть найсміливіші. Але хіба не жахливіша за катування оця темрява, оцей каземат, де здається людині, що вона стала сліпою, де не можна нічим розважитися або зайнятися, щоб якось позбутися безпорадного розпачу і почуття своєї рокованості?!

Вони не знали, скільки минуло часу, коли раптом заридав один із стратенців, забився головою об мур, завив виттям голодного вовка, втрачаючи від жаху свідомість.

- Та вбийте ж мене нарешті! Задушіть! Я більше не можу! Не можу!.. - волав він у нестямі.

- Мовчи! - гримнув інший. - Хіба нам краще?!

І весь каземат загрюкав, забряжчав кайданами, виповнився криками, прокльонами.

- Ой, що там таке?! - мимоволі відступили козаки, що помацки спускалися слизькими кам'яними сходами, заліпленими цвіллю.

- Це стратенці. Від темряви це, від думки смертної, - тихо обізвався старий козак. - Я сам колись сидів у такому казематі. Збожеволіти можна в пітьмі.

Зойки гучнішали, ставали несамовитими, наче за дверима каземату вила сотня вовків, роздираючи мертву коняку.

- От тепер тільки гримнути на них - вмить ущухнуть, - говорив старий козак, зупиняючись і обмацуючи сходи. - Ану, панове, викрешіть вогню, бо ніяк не добереш, де тут замок.

Козаки зупинилися, почали кресати вогонь, і коли заблимав роздутий протягом каганець, старий козак лунко стукнув шаблею у двері каземату. Зойки раптом ущухли. Зарипів іржавий ключ, і старий козак натиснув на важкі двері.

- Ану, хто в бога вірує, - сказав він урочисто і голосно. - Виходьте на волю. Горить проклята Каффа, а вам - життя і воля від славного Запорозького війська.

Мовчали стратенці. Турки й татари не - зрозуміли слів, але хіба і так не було ясно, що каже їм кремезний козак у червоноверхій баранячій шапці?! Не було слів відповісти. Тільки хтось тремтів і схлипував у пітьмі, задихався від нервової спазми.

- Ну що ж, панове? Чого ж ви там очікуєте у пітьмі? - спитав козак, і голос його бринів усмішкою.

- Аллах екбер (118), - прошепотів розбійник і, брязнувши кайданами, перший рушив на поклик життя.

Мружачись, відсахуючись від світла, що боляче било у вічі, виступив із пітьми перший стратенець, за ним ішов другий, третій...

На сходах коваль-козак збивав з них кайдани і, доброзичливо всміхаючись, ляскав розкутого по спині і підштовхував до виходу.

І йшов стратенець за стратенцем, не вірив собі самому, сміявся або плакав від щастя, або мовчки позирав на суворі обличчя січовиків.
САГАЙДАК-БЕЙ
Стрілянина з боку цитаделі ущухла. Недобитки-яничари здалися козакам, і переможці розсипалися містом по«хліб козацький».

З кінця в кінець охопленої полум'ям Каффи линув зойк сліпого тваринного жаху.

- Сагайдак-бей!!! Сагайдак!!!

У тісній вуличці біля базару розбивали крамниці. Кілька козаків вдерлися до вірменина, що ніколи не чув за козаків.

- Віддай! - волав він, вчепившись у сувій грезету. - Віддай!

- А шаблі дати? - загрозливо цикнув на нього козак.

Нетяга рвонув з полиці кілька кашемірових шалей і кинув за поріг козакам.

- Беріть, панове! Добрі будуть онучі.

Далі розбивали крамниці старого Самуїла. Тремтячи, ховався він у вузенькій щілині проміж муром і кам'яною огорожею і, благаючи, здіймав до неба руки:

- Єгово!.. Боже Авраама, Ісаака і Якова!.. Ой, що це за люди!.. Ой... Вей!..

Два молодики десь знайшли важку деревину і вибивали нею двері багатого будинку, коли раптом над їх головами розчинилося вікно і залунали розпачливі жіночі голоси.

- Братіки! Рідненькі! Рятуйте! Нас замкнули! Рятуйте!!!.

- Зараз! - весело відгукнулися молодики і так трахнули в двері, що вони зірвалися з петель.

Хлопці кинулись на другий поверх, одним рухом відкинули важкий засув і вдерлися до кімнати. Три жінки з плачем кинулись до козаків і припали до їх сорочок.

- Та що ж ви, дівчата... Paдiти треба, а не плакати, - розгубилися хлопці.

Але дівчата тільки схлипували, і рясні сльози струменем лилися з їх очей.

- А що це тут? - спитав один з хлопців. - Гарем, чи що?

- Та ні... Хазяїн купив нас торік, - ніяково пояснила старіша. - Він побратися зі мною хоче... А це землячки мої... Ой, та ходімо швидше, бо ж він нас аж ніяк не відпустить.

- Він нас і замкнув, щоб ми не втекли, - пояснила наймолодша. - Ой, братіки, мерщій! Бога ради мерщій!

В ту мить до кімнати вдерся підстаркуватий чоловік у коштовному кафтані з чорного оксамиту. Він щось казав незрозумілою мовою, вказував на ікони, що тьмяно вилискували у напівтемному кутку, схопив за руку старішу з жінок і все щось приказував розгублено і поквапливо.

Хлопці помітили ікони, скинули шапки і ніяково перезиралися.

- Хто ж він? - нарешті спитав один з молодиків.

- Та грек же! Православний! Хазяїн наш! - з розпачем вигукували дівчата і пишно вбрана молодиця.

- Змучилися ми з ним на чужині! - розплакалася молодиця. - Візьміть нас, хлопці, на батьківщину.

І з усієї сили відштовхнула свого грека.

Хлопці були ні в сих ні в тих. В цю мить на вулиці залунали постріли - і вони одразу кинулися до дверей, але бранки вчепилися в них і разом вибігли на вулицю.

- Як же воно все ж буде з тим греком? - знов завагався один з парубків.

- Та хай йому чорт! - з ненавистю скрикнула молодиця. - Віку собі вкорочу, якщо не візьмете, - вигукнула вона з таким розпачем, що хлопці одразу підхопили її разом із дівчатами і помчали до порту.

В кількох домах татари зустрічали козаків ножами і ятаганами. Тут спалахували короткі і безнадійні сутички, від яких лишалися порубані трупи в калюжах крові, розбиті двері і вікна, купи розбитого посуду і безпорадні поранені, що спливали кров'ю і канали без допомоги.

В льохах і коморах знаходили замкнених невільників, скриньки грошей і переляканих дітей. Дітей козаки не чіпали, а гроші та невільників одразу відсилали до порту.

Спалахували мечеті і саклі, зростали жовтогарячі фонтани вогню. Жадібно ковтали вони різьблені балкончики і галерейки, дахи і сходи, двері і піддашки. На площі, біля Біюк-Джами, розбивали винні льохи. Викочували барила, вибивали дно і пили повними пригорщами, кухлями і шапками солодкі і жагучі напої з чудовим ароматом сонця і виноградних грон. Гарячою кров'ю розтікалося по бруку червоне грецьке вино, бігли струмочки бурштинового і рожевого коньяку, санторінськогo, хересу і мальвазії.

І частіше чулися постріли, стогін поранених та побитих - і пронизливий вереск дітeй. Тільки православні і католицькі церкви, монастирі і будинки залишалися незайманими, бо гетьман наказав, під загрозою смерті, не чіпати християн.

На терасі у пріора (119) францисканців (120) зібралася купка прелатів (121) помилуватися пожежею Каффи.

- Іліон (122) у полум'ї, - гугнявив монах у шовковій робі з обличчям римського аристократа, недбало граючись лорнеткою.

- З тією різницею, що Іліон загинув від меча шляхетних ахейців (123), а Каффа гине під натиском варварів, що неспроможні відрізнити безсмертного твору Фідія від кухонного глека, - презирливо всміхнувся абат.

Осторонь сидів кардинал (124), нещодавно посланий до Каффи з папською буллою (125). Його пурпурна шовкова мантія вилискувала при світлі заграви, наче був він оповитий полум’ям вогнищ інквізиції (126). На його нервовому худорлявому обличчі був вираз насолоди і цікавості.

- Яка краса! Які чудові відтінки заграви! - говорив він з пафосом досвідченого промовця. - «Vae victis!» //«Горе - переможеним!» - вигук Бренна, ватажка племені сенонів. Він тримав у облозі Рим і пообіцяв римлянам зняти облогу, якщо вони дадуть йому 1000 фунтів золота. Коли римляни відважували йому золото, він кинув на терези свій меч. Римляни спитали, що це означає, і він глузливо пояснив: «Це означає - горе переможеним!»//. Тепер я розумію цей вигук!.. Але цікаво знати, чи з'явилися вони з власної волі, чи як спільники перського шаха (127)?

Прелати перезирнулися з улесливим здивуванням:

- Невже монсеньйор припускає?!

- Не припускаю, а вважаю, - гордо виправив кардинал. - Кожен може купити їх шаблі як перших-ліпших кондотьєрів (128), навіть значно дешевше, бо кондотьєри не складуть собі ціни.

Полум'я розгоралося, підступало до брами абатства. Щохвилини прибігали погорільці або сплюндровані і поранені франки. Монахи нашвидку розташовували їх по келіях на ночівлю, перев'язували і заспокоювали, а абат з кардиналом все милувалися пожежею Каффи, байдужі до сліз і до крові.

Вони допіру повечеряли сухими коржами і смердючим м'ясом, лягли на гнилу морську траву, повну вошей і блощиць: Тільки старий Семен підсів до смолоскипа. - полагодити своє дрантя.

- Господи, коли вже смерть нас визволить звідси! - зітхнув хтось із невільників.

- Та от хотіли нас визволити добрі люди, та вранці кати визволять їх з цього світу, - пробубонів інший. - Ет, та що вже там!.. Гасіть краще світло. Тільки уві сні ще й побачиш інoдi волю.

Старий Семен встромив голку у шапку і похнюпився:

- А мені вже й воля не сниться. Самі лише галери та доки, та оця в'язниця, хай вона тричі завалиться.

Вогонь погас, але ще довго курив смолоскип їдким димом, поки лягали невільники і засинали, зітхаючи і стогнучи уві сні.

Вони не знали, скільки минуло часу, коли гарматна стрілянина розбудила їх. Старий Семен розплющив очі і здивувався: чому вгорі, за гратами колодязя, не займається блідий світанок? Знов охнула гармата. За нею друга, третя. А за гратами ще мінилися пізні сузір'я.

- От дивно! Стріляють, - кашляючи, зауважив хтось.

- Певно, гонець від султана. Спіть, панове, бо стрілянина, чи ні, а вранці все одно поженуть на роботу.

- Та ні, послухайте краще. Коли б це був гонець, тоді б стріляли з порту і з моря, а це ж гармати цитаделі. Тільки вони так лунко стріляють.

Невільники замовкли, прислухаючись.

- Чуєте, панове? Чуєте? Стріляють, з моря, з маленьких гаківниць і фальконетів, як на наших байдаках, а ось відповідають з міських веж, - заговорив Семен, колишній січовик, відомий вояка.

Він пізнав напівзабутий милий голос бою.

- Господи, та невже це наші?!

Боялися вірити. Боялися, що це тільки сон, марення, бо надто болісно було б втратити хвилинну надію. І стояли в пітьмі, дивилися на зорі за гратами, ловили кожен постріл, кожну луну.

Небо потроху обарвлювалося баканом, і на його димнo-багряному тлі грати здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту.

- Заграва, хлопці! Бачите? Каффа горить! - з несамовитою радістю вигукнув старий Семен. - Чи то очі мої недобачають? Скажіть, рідненькі?!

- Горить, батьку, - враз загомоніли невільники, - щоб їй згоріти і ніколи більше не повстати з попелу, бо земля тут червона від нашої крові і солона від наших сліз.

Стрілянина дужчала. Тепер до важкого гуркоту гармат домішалося тріскотіння мушкетів. Чулися зойки, важке тупотіння, гавкання переляканих собак, крики, дитячий плач. Слів не можна було розібрати, та відчувалося, що в місті паніка.

- Панове! Це ж наші! Недурно той старий меддах чи то дервіш, хто його там розбере, крикнув нам, коли ми вчора йшли на роботу: «Наближається відпочинок! Забринять кайдани ваші радістю».