Сімферополь. Видавництво

Староста проголосив одного з трьох чергових радців королівським бурмистром, новообрані присягнули сумлінно працювати на користь громадську. Коли староста та воєвода залишили магістрат, приступили до виборів війта.

Це була єдина посада, на яку обирали не самі тільки радці.

Кандидатів було багато: ремісники і частина братства висували Хому Причепу, Гмінна Ізба - Богдана Балику, а лавники і магістрат - Созона Балику, який щойно склав з себе гідність бурмистрову. Кожного з кандидатів хтось вихваляв, як циган - коняку. Але враз знаходилися не менш палкі супротивники, що пригадували всі його гріхи і недоліки, а іноді й додавали до них різні наклепи і чутки. З піною на вустах доводили вони, що обрати дану особу означало б провалити всі міські справи, і з такою ж палкістю вихваляли іншого кандидата.

Але всі вже втомилися і зголодніли. Суперечки потроху згасли. Проти Причепи були майже всі лавники і старші братчики. Не забули вони йому братського кануна і барил пива та меду. Не хотіли лавники і Созона, який чимало залляв їм сала за шкуру під час свого бурмистрування. І якось само собою сталося, що всі, згодилися на Семені Мелешкевичу, людині мирній, тихенькій і невиразній.

Потім швидко й мирно обрали кількох лавників, і коли всі новообрані присягнули перед магістратом, бурмистер оголосив наказ, щоб цехи у тижневий термін переобрали цехмістрів.

Бурдило витер клітчастою хусткою голену голову і опустився в крісло.

- Де це тебе покалічило? - вказав він на забинтовану ногу Сагайдачного. - Чи то в Московщині поранено?

Сагайдачний махнув рукою.

- Так! Дурниця! Кінь ударив копитом. Третій день вже сиджу, відбуваю в нього послух, - жартуючи, хитнув він у куток. Бурдило тільки тепер помітив високого ченця за мольбертом, з палітрою і пензлями. Пильно обмацував він поглядом Сагайдачного у чепурному, застебнутому під горло жупані з вильотами і московській соболевій шапці.

- Це кира Єлисея витівка, - всміхнувся Сагайдачний. - Сиди, каже, поки не глянеш з полотна, як живий. Ну, що ж: поки нога болить, воно можна, а там знову у сідло та за військові справи.

Бурдило розреготався.

- Ну-ну, жарти жартами, а як там у вас? - квапив його Петро Конашевич.

І крізь удавану безтурботність Бурдило відчув його нетерпіння.

- То що ж, батьку, - хитро примружився він і, за своєю звичкою, почухав двома пальцями у мочулястій борідці. - Багато утекло води і у Дніпрі-Славуті, і на Базавлуку. Був Дмитро Барабаш - і не стало.

Сагайдачний навіть підвівся від хвилювання. А Бурдило зібрав дрібні зморшки навколо очей і вишкірив свій єдиний жовтий зуб.

- Скинули Барабаша. Тобто не скинули, а... загинув він у поході, - виправив він сам себе, скосивши око на художника.

І Сагайдак зрозумів, що визначає ота поправка.

- Так от... Як розпочав ти торік навесні збирати військо і поїхали твої сотники закликати нас у Московщину і вичитували по шинках та по ярмарках проповідні листи, порідшало тоді на Базавлуку. Навесні, бува, суне на Січ і старий козарлюга з панського маєтку, і збіглий хлоп, і підмайстер, і бідне міщанство. Щодня надходила сила народу, як у повідь води, а тут іноді по три дні не чути було за нову людину. А коронний гетьман знов почав перехоплювати наші валки, не пропускав до Базавлуку ані бойового припасу, ані харчу. Адже пити-їсти кожному треба... Ну, а голота - відома річ - пропила торішню здобич. Кляли вони тоді панів, загрожували спалити, вирізати їх до ноги з родом-племенем, таж руки короткі, коли хлопство тихо сидить по місцях. Почухали вони тоді потилиці і пригадали Туреччину... Ну а нам теж не користь давати їм за дурничку човни. Вивезли ми їх геть з Базавлуку. Залишили саму трухлятину. А хіба ж та голота розуміється на човнах!.. Ані компаса на них, ані секстанта (251), ані іншого приладдя, щоб не загинути в морі. Днища в них діряві, клоччям позапхані, паруси подерті. Пішли у море. А тут тобі буря, хвилі такі, як могили в степу. Кого занесло ген-ген у Туреччину, а кого кинуло на косу Кин-Бурун. Там і забрала їх татарва голіруч. А Барабаш узяв мого човна, довгоносого... Та ти його ще молодиком бачив... Відкрилася на ньому теча. А очерети вздовж бортів геть усі погнили. Так, і потоп він, як та каменюка. Ніхто й не врятувався...

- Воля господня. Упокой, господи, душу раба твого Дмитра у місці світлім, у місці злачнім, у місці покойнім, - перехрестився чернець і знов узявся до роботи.

- Авжеж!.. Авжеж!.. Господня воля, - охоче підхопив Бурдило і навіть зітхнув. - Без бога ані волос з голови не впаде... Так от, пішли у море, кажу, двісті човнів, а ледве сорок повернулося. Ані хліба козацького, ані війська. Почали вони тоді сваритися, обвинувачувати один одного. Їсти нема чого, бо ж голота ще взимку, коли тебе було скинуто, всі наші крупи, борошно, та рибу пограбувала до порошинки. Ну, та й земля стоїть неорана, і на тафах та на уходах ніхто не працює.

- Ще й Варшава не сплатила грошей військові, - недбало вкинув Петро Конашевич.

- Ото ж то й воно! Вдарили на раду. Зійшлися. Такий галас зняли!.. Билися аж до ночі і обрали собі гетьманом Бородавку. - Що-о?! - аж підстрибнув Сагайдачний. - Та чого ж ви дивилися, старшина та сиві діди?

- А що було робити, коли одні пішли з тобою у Московщину, а інші сиділи по хуторах, аби з голотою не воловодитися. А він, собака, присягався, що не тільки у море - у саме пекло полізе з голотою. Вихваляв сам себе, що й слухати гидко. Тепер знов у похід ладнається, тільки невідомо - куди. От поїхав би ти на Базавлук, як старший королівський. Подивився б, що там і як. Не один козак там за тобою сумує, пригадуючи твій ласий шматок.

- І не подумаю, - презирливо фиркнув Сагайдачний. - Хіба що прийдуть запрошувати. А що на волості? - урвав він сам себе, і, скоряючись художникові, знову прийняв потрібну позу.

- Та що ж. Знаєш панський звичай: в універсалах обіцяють гори золота й шани, а насправді... Та й поспільство заворушилося. Палять потроху фільварки. Зараз ще тихо - весна. А ось побачимо, що буде влітку... Ти дивись, заздалегідь вигадай голоті роботу, бо ж накоїть вона тобі лиха. А якщо пани ще поженуть її з староств та маєтків - піде тоді різанина... От і зараз на Брацлавщині сплюндрували чимало панів та підпанків. Повиганяли їх і самі на панські грунти. Самі орють і жнуть і загрожують настромити на вила кожного, хто до них сунеться. З'явився там якийсь ватажок Юрко Шибеник з Горленкових Хутірців, ходить він з ватагою і ріже панів, а голота і втікачі так до нього і сунуть. Ну, та поживи - сам побачиш. Краще розкажи за Московщину. Наші тут плетуть по кутках, ніби ти не подолав московитів, і таке верзуть, що слухати бридко. Як же ж ти так? Га?

Сагайдачний пересмикнув плечима.

- Ну й відступив. Треба було. Не такий я дурень, щоб пани моїми руками жар загрібали. А що брешуть - хай брешуть. У польському діаріуші (252) ще краще написано, ніби я відступив, одержавши звістку про зраду жінки, коли й жінки в мене нема. А рязанські попи витягли якусь ікону та й оголосили її за чудотворну, «спасительницу от окаянного гетмана Саадашного и запорог его». Молебні правлять, гроші загрібають. А справа простіша: якщо голови класти, треба й хліб з того їсти. А під Москвою хліба катма. Пани там сотнями гинули, як вовки. От я й відвів своє військо аж під Калугу на хлібні місця. Були й інші причини... Так, кажеш, б'ють панів? - урвав сам себе Петро Конашевич, зиркнувши в бік ченця.

- І не токмо панів, а й пастирів єритичних, - зауважив чернець, щось шкрябаючи на полотні. - Недавно пустили Антонія Грековича під кригу води пити, поєлику він із своїм безбожним митрополитом на оселю Печерську наважувався, добиваючись у короля, щоб передали її під владу митрополитову. Превелебний кир Єлисей і на рочки їздив, і братію добре озброїв, і до козаків, і до панів міщан кидався по допомогу. День і ніч вартували ми, очікуючи наглого нападу, аки сурми архангельської... У богомазні порохом вкрилися недомальовані лики, наче скорботною тінню, аж поки сини віри праведної не відхилили загрози.

- Як-то? - здивувався Сагайдачний. - Адже ж Печерська оселя ставропігійна (253), а папську буллу про передачу її уніатам скасовано вже років з двадцять тому.

Чернець сумно зітхнув.

- Дійсно, що на папері воно так, мосцьпане гетьмане. Але ж у морі житейському хвиля звідти б'є, звідки вітер дме. Не така людина кир Єлисей, щоб дурно лякатися і ставити ченців під мушкети і шаблі на захист оселі. А зараз, як каже отець Памва Беринда (254), повівають на нас, вітри злочестя і терпимо ми великі скорботи і утиски.

Чернець замовк і розпочав старанно змішувати фарби.

- А хто забив Антонія Грековича? - не одразу спитав Сагайдачний.

- Тайна сія в руці господній, - чи то уникливо, чи то тайнозначно відповів монах. - Адже лютують на нас уніати тому, що миряни обминають їх церкву, аки хатину вражену моровицею. Отже, вся, як вони кажуть, бенефіція (255) - від самих лише монастирських маєтків і хлопів. А як не роз'яритися алчбою на таку багату й квітучу оселю, як наша?! Печуться-бо вони о плотському і земному, а не о небесному царствії.

- Ну добре, отче, та як же ж справа була? Адже ж не ангели і не чорти вкинули Грековича до ополонки? Чернець зніяковів і довго розмішував фарби, випробуючи їх тонким пензлем, потім відповів неохоче:

- Кажуть миряни, ніби якесь гультяйство напало вночі на Видубецьку оселю, де зупинився мимоїздом Грекович. Ніби зв'язали його, забрали усі папери й документи, а самого пустили під кригу. Так і помер він, клятий, без каяття, як і належить єретикові.

Доказавши, чернець знову узявся до роботи і з подвоєною увагою клав мазок за мазком. Сагайдачний замовк, але цікавість переборола його звичну стриманість:

- А що зробив тоді Рутський та уніати?

- Та що, - всміхнувся чернець, витираючи руки. - Вписав протестацію, ніби створився суд господній над єретиком з намови нашого превелебного архімандрита совокупно із парафіяльними панотцями, панами міщанами з козацтвом і шляхтою київською. А ще писав, ніби ми і на його життя поважуємосъ... Та ви краще спитайте отця архімандрита. Вони краще все знають, - доказав він, ніби злякавшись своєї балакучості, і почав збирати пензлі, - Спаси Христос. Час мені до оселі... Oтжe, завтра о тій же порі...

Коли двері за монахом зачинилися, Сагайдачний скинув соболеву шапку і, шкутильгаючи, підійшов до мольберта. З полотна глянули на нього ще не закінчені, але вже пильні очі, і бліде худорляве обличчя. В цьому ще грубому ескізі відчувалася величезна сила майстерності. Суть людини була вже схоплена і розказана фарбами на полотні.

- От сучий син, як же він добре малює! - ахнув Бурдило і від захоплення вишкірив свій єдиний жовтий зуб. - Ну, просто живий. Постав у вікні - люди почнуть вітатися.

Сагайдачний мовчки відійшов від мольберта, а Бурдило озирнувся на зачинені двері і обережно торкнувся його плеча:

- Я розумію, що перед цим ченцем ти не міг говорити одверто. Розкажи ж тепер, що там трапилося в Московщині?

- Що! Що! - обурено смикнув плечима Сагайдачний. - А те, що ця війна риб'ячою кісткою стала мені поперек горла. Ще не добравшись до Москви, стали козаки ремствувати. Потім почали по одному перебігати до московитів, бо ж остогидло їм воювати за ляхівта за п'яницю королевича. Присяга присягою, а честь честю. Гинули ми в кожному поході, а обіцяних прав ніяким геройством так і не добилися від цього бісового єзуїта - Зигмунда. Скажу тобі щиро: мене від цього походу іноді нудило, але зрадити Владислава не дозволяла лише та ж честь. Але коли на Арбаті полягла краса нашого війська і раптом мені доповіли, що весь полк на чолі з полковником Коншином перейшов до московитів, я наказав відступати. Коли б я залишився там зі жменькою козаків, той же королевич плюнув би на мене, бо я для нього не друг, а хлоп. А взагалі все йде до того, що тра нам з Москвою брататися. Рано чи пізно так воно й буде - ось тобі вся правда. Гола і без прикрас. Але ще не час про це говорити одверто, бо Московщина зараз спустошена і зруйнована війною і міжцарів' ям, люди розбестилися без влади. Нема там, в Московщині, ані грошей, ані справжніх твердих законів. Але почекай трохи: все стане згодом на своє місце - і тоді не один Коншин потягнеться до Москви. А я буду один з, перших, хто почне про це говорити.

Бурдило довго мовчав, чухав двома пальцями свою миршавеньку борідку та нещодавно виголену потилицю, потім задумливо сказав:

- Що ж, тобі видніше. Тільки дивись, щоб ти нам нашу волю та звичай не продав за півшеляга.

Сагайдачний тільки плечима стенув на такий несподіваний висновок.
Мотря, невістка діда Омелька, підвелася вдосвіта місити 6ублики. Опинившись у Києві, вона вступила майстерицею до цеху перепечайниць, - єдиного з цехів, де майстрами були жінки, і пекла на продаж бублики та книші або ходила пекти паски і пироги по хатах. З того вони й жили.

Замісивши тісто, Мотря запалила в печі і збудила діда Омелька з Орисею розкачувати тісто на бублики. Обоє качали, а вона спритно вмочала бублики в окріп і засовувала у піч дошку за дошкою. Робота наближалась до кінця. Три сапети напакував дід Омелько і вже збирався сісти за чоботи, коли загарчали і загавкали собаки і хтось різко рвонув зовнішні двері.

- Орисенько, відчини! - крикнула Мотря, засовуючи в піч останні бублики.

Дівчинка відщіпнула двері, і з парою і гострим передсвітанковим холодом ввійшло до хати двоє драбантів з кількома шляхтичами.

- Чия це хата і чим ви тут займаєтесь? - Пихливо спитав один з шляхтичів.

Мотря здивовано відірвалася від роботи.

- Та наша ж, пане, хата. Дідусь наш - шевський майстер, а я - перепечайниця.

- Так і запишемо. З кожного майстра належить по чверть копи литовських грошей митрополитанського податку і стільки ж біскупського. А разом з двох майстрів - аж ціла копа.

Мотрі й руки впали. Вона завмерла біля печі і не помічала, що бублики в печі горять.

- Якого податку? - перепитала вона. - Та ми ж сплатили і старості, і магістратові. Спитайте цехмістра.

- Старості - це річ окрема. А зараз Кожум'яки з Гончаркою відійшли до Біскупичів (256), отже, однині платитимете біскупові десятину і різні данини, які він зволить накласти на вас.

- Як-то? - втрутився Омелько, з зусиллям підводячись з лави. - Та ще ж у неділю сплатив я сторожовщину, а в понеділок Мотря занесла до замка кошик бубликів. Як же це за три дні люди з замкових стали біскупськими? Та ми про це й не чули!

- Цить, не з тобою розмовляють! Давай, бабо, гроші або що там в тебе є. Ану, мерщій!

- Та як же ж воно, дійсно, пане? - сплеснула і Мотря в долоні. - Дідусь правду кажуть. Хіба ж можна людям бути під двома присудами? Спитайте ж цехмістра. Спитайте у братстві. Всі ж цехові - під замковим присудом.

Шляхтич обурено тупнув ногою.

-Що?! Цить, кажу, бо зараз покуштуєш канчуків! Беріть оцей кожух та рушник з ікон та подушки!

Мотря заплакала.

- Ой, паночку, та що ж ви робите?! Це ж дідусів кожух. В чому ж вони вийдуть з хати? Адже ж вночі ще мороз.

Дівча ще вагалося, визираючи з-за припічка, але коли драбанти здерли з столу вишивану скатертину, а з ліжка маленьку Орисину ковдру, дівчинка мишкою кинулася до дверей, схопивши материну хустку.

Холодно було бігти по морозу. Орися заклякла і посиніла, поки домчала до Причепиної хати, і з плачем закалатала у двері. Кудлатко гавкнув на неї спросоння, але підбігши і обнюхавши дитину, чемно заметляв хвостом.

Відчинив сам Причепа і здивовано відступив, впускаючи дівчинку.

- Прісю, до тебе! Приймай гостей!

Але Орися наче не бачила приятельки. Вона вчепилася у шкіряний фартух Причепи і заговорила, схлипуючи і клацаючи зубами:

- Ой дядечку! Тaм до мами прийшли якісь люди... Вони забрали дідусів кожух і мою ковдерку. А мама плачуть і кажуть: «Спитайте дядька Хому, цехмістера». А дідуся вони відштовхнули і почали лаяти. Ой, рятуйте, дядечку! Вони ж заб'ють мою маму!..

- Хм!.. Таке маленьке, а прибігло - почухав потилицю Хома. - Та хто ж вони такі будуть?

- Ой, дядечку, вони ж такі страшні, - заплакала Орися, розмазуючи сльози кулачком. - Вони заб'ють мою маму...

- А дійсно, можуть забити, якщо вони лихі люди, - згодився Хома. - А може, це тобі примарилося?

Дівчинка мовчки плакала. Материна хустка впала додолу, і Орися стояла перед огрядним, вайлуватим Хомою така крихітна, така жалюгідна у довгій полотняній сорочечці, вся синя від холоду...

Причепиха мовчки підхопила її на руки і кинула чоловікові кожуха.

- Іди! Іди! Довідайся, що там і як! А Орисенька хай тут залишиться. Нема чого дитину морозити.

Причепа похитав головою, ще раз почухав потилицю і вийшов з хати. Не встиг він завернути за ріг, як його обступили обурені і розпалені майстри.

- Та що ти, батьку, в хаті вилежуєшся?! Тут таке робиться!.. Пан Оклінський надіслав драбантів та підпанків збирати з цехових десятину на біскупа. А в кого грошей нема, беруть, що в око впаде. В Климченка корову забрали, а в Ткачука вісім пар замовленого взуття.

- А в Тищенка діжку сала і нову шапку.

Причепа остовпів.

- Ах, вони ж сучі діти! Та як же вони сміють чіпати нас, замкових?!

- А ти поговори з ними!.. Кузьменко кинувся на них з сокирою, коли вони забрали в нього свиню з поросятами, так вони йoгo зв'язали і погнали на Біскупичі.

- От грабіжники! Хай їх грім вб'є! - завила одна з жінок. - А що вони з перепечайницями роблять?

- А з шмуклерами!

- Грабують, наче хлопів на фільварку.

- І так без роботи сидиш, ,а вони... От чортові єретики і безбожники.

- Хай луплять з своїх уніатів, а нас не займають!

- Оце вірно! Бо ж ми їм не хлопи і не отара покірлива, - загули обурені майстри.

І, непомітно піднімаючи одне слово іншим, спалахнули новим запалом:

- Не дамо нашу віру ламати!

- Знущатися клятим єретикам!

І посунули до будинку Борща, де тимчасово оселився Юзеф Оклінський.

Зустрічні зупинялися, розпитували, що трапилося, обурювалися, розповідали про нові знущання драбантів і, приєднуючись до майстрів, сунули далі з лютими вигуками і загрозами.

Літні, статечні люди не дерлися до ганку і стояли осторонь, міркуючи, що робити.

- Бо ж сплати йому раз - він завжди вимагатиме «за звичаєм» - говорив Панасенко, гончарський цехмістер. - Треба скликати сходку і змовитися всією громадою.

- Сходку, та не цехову, а братську, - поважно виправив Причепа. - Бо коли один цех ухвалить одне, а інший щось інше, то він нас голіруч подолає поодинці.

- Вірно! Братську! Навіть сьогодні ж! - підхопили ремісники.

А юрба напосідала на драбантів і потроху відтісняла їх від воріт і ганку.

А на ганок збігає Созон Балика з Причепою.

Юрба на мить замовкає: .

- Панове братчики, міщани київські і козаки! - гучно промовляє Созон. - Не руйнуйте і не плюндруйте садиби нашого братчика пана Борща. Він не винний у тому, що йому посадили на стацію пана Оклінського. Заспокойтеся і розійдіться по хатах. Бо ж Оклінського тут вже нема. Втік, собака. А ми скликаємо сьогодні братську сходку, та й обміркуємо справу. Будьте певні, ані вас, ані себе не дамо ми скривдити. Підемо шукати права аж до соймового суду і, коли треба, так і до його мосць пана круля.

Ввечері відбулася братська сходка. Допізна блимали вогниками вікна братства, але міська сторожа анi разу не стукнула у віконницю держаком і не наказала гасити світло. Всі розуміли, що розв'язується надто серйозна справа.

Про що говорили братчики - ніхто не довідався. На цей раз вони суворо додержали таємниці братських сходок. Хоч як розпитувала Хому Причепиха - нічого вона не добилася.

- Та не липни до мене, як шевська смола, - бурчав Причепа, скидаючи чоботи. - Не твого це баб'ячого розуму справа. Спи краще. - Ось вже другі півні співають.

Базар вирував стривоженим вуликом. Юрмилися купками крамарі й покупці, майстри, спудеї, запорожці і місцеве козацтво, попи і проскурниці, поспільство і наймити, галівники і євреї, рибалки і уходники, що вже ладналися у Дике Поле. Відкрито називали смільчаків, що звільнили місто від єретика і перекинчика і випустили Кузьменка та інших в'язнів Оклінського.

- Хто б міг подумати, - розповідав захоплено Созон, - що цей шибеник Тишко Хлинський та Терешко Немирич з своєю ватагою зроблять велике діло! Навіть свиней повипускали і забрали награбоване сало і кожухи. Ось вам і бешкетники! Ось вам і базікали!

- А гроші?!. Забрали не тільки зібране, але й власні гроші Оклінського.

- І добре зробили! Щоб було чим горло собі промочити за вічну муку його душі та пом'янути його міцним словом, як належить сміливим гульвісам.

- Ще й палю осикову у могилу забити, - додавали інші.

Торг іде весело і по-святковому легко. Ніхто не торгується, не лається. Ніби настало якесь свято. Ніколи ще жебраки не збирали такої щедрої милостині. А весняне сонце сліпуче сяє над димчастою синню поводі. Широко розлився Дніпро. Ледве видно на обрії синю смужку протилежного берега, а затоплені острови ледве позначаються торочкою з рудих дерев. Пальові хати Труханова острова наче пливуть рікою. Крилом білої чайки майорить в далечині парус і тане в блакиті. А небо, високе, яскраве, повне пінявих хмарин, сміється весняним сонцем, все перекреслене набряклим гіллям у смолистих вузликах бруньок. Крячуть граки. Метушаться над торішніми гніздами, наче старими козацькими шапками, позакиданими на дерева. Лагодять їх, носять у дзьобах суху солому, пір'я, хмиз. Повільно ремигають випряжені воли, поводять опуклими воложними очима, тупотять коні, чудово пахне дьогтем і сіном, бруньками і водою, рибою і свіжим хлібом.

Мотря стоїть з сапетами бубликів і в сотий раз розповідає, як потягли її на Біскупичі, як відібрали дідусів кожух, і як звільнили її вночі невідомі парубки.

Коли раптом вибігає з братської брами скривавлений школяр без шапки і з пронизливим криком кидається до базару:

- Рятуйте! Рятуйте!!!

Вмить навколо нього завирувала юрба.

- Рятуйте! - розпачливо волає він. - На школу напали єзуїтські колегіанти! Б'ють наших! Шматують зошити, книжки! Ламають парти, ікони! Рятуйте!

- Що? Що? - натискують цікаві.

Але крамарі, майстри і різні гульвіси вже мчать на допомогу, і нашвидку видирають голоблі з возів, кийки та дошки з парканів, вимахують батогами та шаблями.

На дворі біля школи справжнє бойовище. Єзуїтські колегіанти з фанатичною люттю трощать і нищать усе, б'ють вікна, ламають рами і двері; шматують карти і книжки і шпурляють їх у багаття. Учні одчайдушно захищаються. Б'ються кулаками, дзигликами, камінням, мисками, ціпками, шпурляють цеглинами з риштування нової мурованої церкви, що будує італієць Браччі на кошти Петра Конашевича.

Але колегіантів більше, ніж школярів, і вони майже дорослі. На чолі колегіантів - син Галшки Гулевичівни, Михайлик. Він озвірів від люті і спраги помсти. З невимовною насолодою трощить він свою колишню в'язницю, де так довго і грубо чавили його самолюбство. Він пам'ятає тут кожен куток, і з кожним з них зв'язаний якийсь образливий спогад. Він зчепився з своїм запеклим ворогом, товстим крамаренком, і звалив його на землю. О, який він вдячний єзуїтам: вони навчили його фехтування і боротьби! І тепер сидить він верхи на своєму ворогові і душить його з люттю голодного хижака.