"Аварія"
169
тобто виявляється на тій самій довжині
хвиль, що й насильство технічного знаряддя,
і гомогенізується за допомогою самої лише
техніки, при цьому останню можна втиснути
в одне слово: автомобіль.
Ми потрапили у величезну пробку. Від
того місця, де магістраль сполучалася із
Західною авеню, і до висхідного пандуса
розв 'язки всі смуги були забиті машина
ми. Вітрові шибки відбивали непевні від
блиски сонця, яке сідало за передмістями
на заході Лондона. Стоп-сиґнали палахко
тіли у вечірньому повітрі, наче вогні на
безмежній рівнині із целюлозних тіл. Во
ган висунув руку в дверцята і нетерпляче
барабанив по панелі. Висока стінка двопо
верхового автобуса праворуч від нас зали
шала враження прямовисної скелі, складе
ної з облич. Пасажири, що дивилися на
нас крізь шибки, викликали в уяві ряди по
кійників у колумбарії. Вся неймовірна ене
ргія XX століття, якої вистачило б для
того, щоб катапультувати нас на орбіту
навколо більш милосердного світила, спо
живалася зараз, аби підтримувати цей
загальний застій. (С. 173).
Навколо мене, вздовж усієї Західної
авеню, по всій проїжджій частині розв 'я-
зки тягнулася, поки сягало око, величезна
пробка, спровокована аварією. І я, стоячи
в центрі цього застиглого циклону, відчу
вав себе абсолютно безтурботним, ніби
мене нарешті звільнили від усіх моїх на
в'язливих ідей щодо цих машин, що роз
множувалися без кінця. (С. 178).
Втім, ще один вимір невідривно пов'яза
ний в "Аварії" з тісно переплетеними виміра
ми технології та сексу (поєднаними у спіль-
|