180 Жан Бодріяр. СИМУЛЯКРИ І СИМУЛЯЦІЯ
реного, інколи з такими дивними деталями,
що вони починають бентежити, відтвореного
як тваринний чи рослинний заповідник, ви
ставленого на огляд у своїй прозорій точно
сті, однак усе-таки позбавленого сутності,
наперед перетвореного на нереальне, на гі
перреальне.
Мабуть, наукова фантастика в цьому сенсі
вже не буде чимось романічним, що розда
ється вшир з усією тією свободою та "наївні
стю", яку надають йому чари відкриття, од
нак, найімовірніше, розвиватиметься імпло
зивно, точнісінько так, як розвивається наша
сучасна концепція світу, в пошуках того, як
оживити, осучаснити, зробити буденними
фрагменти симуляції, фрагменти цієї загаль
ної симуляції, на яку перетворився для нас
так званий "реальний" світ.
То де ж ті твори, які відтепер мали б відпо
відати цій інверсії, цій реверсії ситуації?
Очевидно, що новели К. Філіпа Діка "оберта
ються", якщо можна так сказати (але сказати
так уже не дуже-то й можна, і саме тому, що
цей новий світ "антигравітаційний", або то
му, що коли він ще обертається, то робить це
наколо дірки реального, навколо дірки уявно
го), у цьому новому просторі. У ньому не
шукають альтернативного космосу, космі
чного фольклору чи екзотики, ані галакти
чних подвигів — бо відразу потрапляють до
тотальної симуляції, іманентної, без першо
причини, без минулого, без майбутнього, до
підвішеного стану всіх координат (менталь
них, часових, просторових, знакових) — мо
ва йде не про паралельний світ, світ-копію чи
навіть про можливий світ, — ні про можли
вий, ні про неможливий, реальний чи ірре
альний: про гіперреальний — світ симуля
ції, — те, що є цілком іншим. І не тому, що
Симулякри і наукова фантастика
181
Дік виразно говорить про симулякри (науко
ва фантастика завжди робила це, але вона
обігрувала копію, штучне або уявне дублю
вання чи роздвоєння, тоді як тут копія зни
кла, копії більше не існує, ми назавжди по
трапили до іншого світу, який вже не інший
світ, який є світом без дзеркала, без проекції
чи утопії, здатних стати його відображен
ням, — симуляція така, що її неможливо по
долати, неможливо вийти за її межі, вона
матова, вона не має зовнішнього вияву, —
ми навіть не зможемо більше перейти "по ін
ший бік дзеркала", бо це ще було "золотим
віком" трансцендентності.
Іншим прикладом, можливо, ще перекон
ливішим, міг би бути приклад Баларда та йо
го еволюції. Починаючи з перших новел, ду
же "фантасмагоричних", поетичних, схожих
на марення і бентежних, до "Аварії", що, бе
зумовно (більше, ніж " Ю Н " чи "Острів з
бетону"), є сучасним взірцем цієї наукової
фантастики, яка перестала такою бути. "Ава
рія" — це наш світ, у ньому нічого не "вига
дано": у ньому все гіперфункціональне,—
дорожній рух і аварія, техніка і смерть, секс і
фотооб'єктив,— у ньому все ніби якась вели
ка, синхронна і симульована машина: тобто
як прискорення наших власних моделей, усіх
моделей, які оточують нас, перемішані та пе
ретворені на гіперопераційні у безповітряно
му просторі. Саме це відрізняє "Аварію"
майже від усієї наукової фантастики, котра
більшість часу все ще обертається навколо
старої пари (механічної і механістичної) —
функція/дисфункція, яку вона переносить у
майбутнє за тими самими силовими лініями і
з тими самими цілями, що існують і в норма
льному світі. Фантастика перевершує в ньо
му реальність (або навпаки: це більш тонко),
|