Вихід Франції з військової організації НАТО

До середини 60-х років між Францією та її західними партнерами намітилися доволі відчутні суперечності з ряду кардинальних проблем міжнародної політики та стратегії НАТО. Ш. де Голль взяв курс на обмеження впливу США в Західній Європі, блокування входження до «Спільного ринку» Великобританії, відновлення золото­го стандарту в міжнародних валютно-фінансових розра­хунках, здобуття Фрадцією лідерства в ЄЕС, забезпечен­ня її економічних інтересів як у галузі промисловості, так і сільського господарства. З 1959 р. президент Ш. де Голль почав здійснювати заходи щодо виходу Франції з військових структур НАТО, що відбулося врешті-решт у лютому 1966 р. Вихід Франції з НАТО став однією з найважливіших складових нового зовнішньополітичного ^КУрсу країни, спрямованого та відігравання Францією самостійної міжнародної ролі Його елементом був також новий, оснований на здоровому прагматизмі підхід до вщносин з Радянським Союзом, іншими країнами «со­ціалістичного табору».

Вихід Франції з системи інтегрованого команду­вання збройними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про глибоку кризу в системі західних союзів.

Політика протистояння та ультимативних вимог щодо своїх головних партнерів — США, Великобританії та ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейсько­го економічного співтовариства призвела в другій по­ловині 60-х років до фактичної зовнішньополітичної ізо­ляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої Республіки до розширення та поглиблення відносин з країнами протилежного блоку, яке знаменувало повер­нення до старої європейської моделі зовнішньополітичної поведінки («держава, що балансує між своїми конкурен­тами») у значною мірою було єдиною можливою за тих умов раціональною стратегією.

15. 
    Війна 1973 року на Ближньому Сході.
    

Після смерті Г. А. Насера у вересні 1970 р. президен­том Єгипту став А. Садат. 6 жовтня 1973 р., в день єврейського свята Йом Кіпур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю, Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях, брали участь військові частини й підрозділи Іраку, Марокко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на східний берег Суецького каналу Й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов­тня єгипетські війська здобули Сінай. Сирійська армія просунулася на Голанських висотах, визволила місто Кунейтру.

В ході «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним сила^ Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

12 жовтня прем'єр-міністр Ізраїлю Г. Меїр звернулася до США з проханням про негайні поставки зброї й спо­рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-двіву військову допомогу по повітряному «мосту». ^г

Спираючись на американську підтримку й оправив­шись від раптового нападу, Ізраїль перейшов у контрнас­туп. Скориставшись отриманою з американського су­путника інформацією про розрив лінії фронту між другою і третьою єгипетськими арміями, ізраїльські війська 15 жовтня просунулися в тил єгипетських військ, форсу­вали Суецький канал, захопили плацдарм на його захід­ному березі. Третя єгипетська армія опинилася в ото-» ченні, виникла загроза блокади Суецу.

8 жовтня 1973 р. представник США в 00Н вніс про-» позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

В ніч на 20 жовтня А. Садат1«від імені єгипетського народу» звернувся до радянського посла за сприянням у припиненні вогню.

Однак на південній дільниці єгипетсько-ізраїльського Фронту воєнні дії тривали. Радянський Союз 24 жовтня попередив Ізраїль про тяжкі наслідки агресивних дій, що порушують рішення Ради Безпеки 00Н. У стан бойової готовності були приведені радянські ВПС. Водночас Радянське керівництво повідомило президента США про можливі наслідки неприпинення Ізраїлем воєнних дій.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар 00Н повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе­редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 р., і з частиіш територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів 00Н у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.

У результаті «човникової дипломатії» державного сек­ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

16. 
    Вступ США в першу світову війну і її завершення та наслідки.
    

17. 
    Вступ ФРН у НАТО.
    

Формальне рішення про вступ ФРН у Західноєвро­пейський союз і НАТО було прийнято на Паризькій нараді дев'яти держав (20—23 жовтня 1954 р.). Паризькі угоди передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН, уряд ФРН, у свою чергу, оголосив про те, що він ніколи не вдаватиметься до сили для об'єднання Німеччини або зміни існуючих кордонів. Окрім того, західнонімецька держава взяла на себе зобов'язання не виробляти атом­ної, бактеріологічної та хімічної зброї.

18. 
    Генуезька конференція та її результати.
    

Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів.

США не приймали участь в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція носить не суто економічний характер, а скоріше політичний. Насправді США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або ліквідації боргів.

На конференції було створено чотири комісії:

• 
  політична
  
• 
  фінансова
  
• 
  економічна
  
• 
  транспортна
  

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстро­чення їх на ЗО років і надання радянській державі креди­тів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного.

Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

19. 
    Громадянська війна в Іспанії, зміст політики «невтручання».
    

Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася гро­мадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою ді­яльність Народний фронт Іспанії, керований комуніста­ми. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемог­ли на виборах в кортеси (парламент) і створили республі­канський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколо­ту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-мо­нархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового за­клику мадридської радіостанції - «Над усією Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, на­дали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашист­ських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допо­магала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його про­позицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побою­ючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

• 
  США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.
  
• 
  Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко но­вого вогнища війни. Тож вони не тільки придушували де­мократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.
  
• 
  Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжна­родної комісії невтручання», вже в жовтні 1936 р. висло­вив протест проти того, що комісія фактично сприяла фа­шистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.
  
• 
  СРСР вимагав від західних держав установити конт­роль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іс­панії на користь заколотників.
  
• 
  Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радян­ської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Схо­ді радянським кордонам загрожувала японська вояччина.
  

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському уря­дові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уря­ду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських па­роплавів з борошном і продовольством німецькі та італій­ські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтерна­ціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були не­рівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспа­нії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій­ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розме­жування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько­му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта­лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Бер­ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо­мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до­говорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро­мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі­тичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі­шальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допо­могу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призна­чений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянт­ської Франції.

В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтрим­ки англійської й французької агентури здійснила перево­рот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роз­давлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

20. 
    Гуамська доктрина.
    

З моменту висунення Р. Ніксоном «Гуамської доктрин ни» (1969), яка мала на меті підключити до стратегії СІІІА нові «центри сили», політика Вашингтона в Латинській Америці стала визначатись як «диференційований підхід», ставка на «привілейованих союзників», дипло' матія «малопомітної присутності». Дедалі більшого зна-чення набуває питання про оптимальних союзників США на континенті. Привілейованими союзниками були визнані диктаторські режими Бразилії, Аргентини, Чилі (після перевороту 1973 р.), з якими розширяються дво­сторонні відносини.

21. 
    Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам
    

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму.¹ Декларація проголосила не тільки право, колоніальних* народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундамен­тальних прав людини, що суперечить Статуту 00Н.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть припинені всі воєнні ДІЇ або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту 00Н.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961 р.. Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Ко­мітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імпле­ментації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи шшій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося о4 колонії та підопічні території, які ще не досягли само­управління.

На основі Статуту 00Н (розділи XI, XII і XIII) була створена більш ефективна система міжнародної опіки над неса-моврядними територіями. У ряді випадків 00Н втручала­ся з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, 00Н діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності 00Н. Була створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга 00Н полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і колоніями, у сприянні економічному, соціальному, куль­турному й політичному розвиткові новоутворених неза­лежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.

22. 
    Державний договір з Австрією.
    

Згідно з домовленістю урядів СРСР, США, Англії й Франції після визволення Австрії тут лишилися окупа­ційні війська чотирьох держав, які взяли на себе верховну владу в країні.

Вперше питання про укладення державної угоди з Австрією було порушене на Паризькій сесії Ради мі­ністрів закордонних справ у квітні 1946 р. Проте через неготовність делегацій до його обговорення було ви­рішено спершу закінчити роботу над угодами з колиш­німи союзниками Німеччини в Європі, а за цей час під­готувати проект австрійської угоди.

Заступники міністрів закордонних справ у січні 1947 р, почали розробку проекту й досить швидко узгодили майже половину статей. Але проблеми юго­славських територіальних претензій, німецького майна виявилися на той момент нерозв'язаними. Не було їх вирішено й на Московській конференції міністрів закор­донних справ (березень—квітень 1947 р.) та на Лон­донській (листопад—грудень 1947 р,). Лише в-Парижі (травень—червень 1949 р.) сторони досягли принципової згоди щодо основних позицій. Радянський Союз відмо­вився підтримувати югославські територіальні домагання. Незмінними залишилися кордони Австрії за станом на 1 січня 1938 р. Сторони домовилися, що СРСР отримає австрійські економічні поставки в розмірі 150 млн до­ларів, 60 % виробництва нафти й права на її видобування та очищення.

Поновилися переговори в 1952 р. з розгляду запропо­нованого західними країнами «скороченого варіанта» Державної угоди, у якому не було пунктів, що торкалися суверенітету Австрії.

Влітку 1952 р. федеральний уряд Австрії проголосив нейтралітет як міжнародно-правову позицію Австрії на перспективу й обнародував меморандум, у якому місти­лася вимога припинити окупацію, відновити суверенітет і згода схвалити скорочений варіант Державної угоди. Проте Радянський Союз категорично відхилив цей ва­ріант.

Вступ ФРН у НАТО значно загострив австрійську проблему. Радянський Союз уважав, що ремілітаризація Західної Німеччини посилює небезпеку аншлюсу Австрії. Тому тільки за умови, що Державна угода гарантовано відверне таку небезпеку, можна говорити про виведення військ чотирьох держав з Австрії, не чекаючи укладення мирної угоди з Німеччиною.

У «Заяві з 3-х пунктів» австрійського феде­рального уряду, переданій В. Молотову 14 березня 1955 р., знову підтверджувалися військовий нейтралітет і згода з усіма пропонованими гарантіями австрійської незалеж­ності.

У відповідь радянський уряд висловив готовність на майбутній конференції розглядати австрійське питання окремо й запросив федерального канцлера Рааба прибути до Москви для двосторонніх переговорів. До цього часу вже було врегульоване питання про Трієст, і зв'язок цієї проблеми з австрійським питанням перестав існувати.

15 квітня 1955 р. був опублікований «Московський ме­морандум» за результатами переговорів. СРСР висловив згоду підписати Державну угоду й вивести з Австрії оку­паційні війська до 31 грудня 1955 р. Австрія зобов'язу­валася постачати Радянському Союзові 10 млн т нафти протягом 10 років, виплатити 2 млн доларів за активи Дунайської судноплавної компанії у Східній Австрії й забезпечити постачання товарів на суму 150 млн доларів як компенсацію за німецьку власність в Австрії. Цей ме­морандум прискорив процес визнання постійного нейтралітету Австрії. Деякі дослідники вважають, що ви­рішенням австрійського питання Радянський Союз нама­гався створити прецедент для врегулювання німецької проблеми.

2 травня 1955 р. у Відні пройшла нарада послів чо­тирьох окупаційних держав за участю міністра закордон­них справ Австрії Фігля. А 14 травня міністри закор­донних справ внесли остаточні зміни до текстів угод.

15 травня 1955 р. в палаці Бельведер у Відні відбулося підписання Державної угоди. Австрія відновлювалася «як суверенна, незалежна й демократична держава» в кордо­нах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих Держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Після ратифікації 27 липня 1955 р. угода набрала чинності. В цей же день було розпу­щено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р, 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила консти­туційний закон про постійний нейтралітет на взірець Швейцарії.

23. 
    
    жүктеу/скачать 0.84 Mb.
    
    Достарыңызбен бөлісу: