Заява М.С.Горбачова від 15 січня 1986 року

С 1985 по 1987 Горбачев стал выдвигать идею разоружения и даже такого, которое не предусматривало обязательного поддерживания пропорций между двумя лагерями. Говорилось уже не про ограничение, а про уничтожение!

Переговоры привели к соглашению в Вашингтоне 8 декабря 1987 предусматривая “двойной нулевой отсчет”: вывоз из Европы ядерных ракет “земля-земля” радиусом действия от 500 до 5000 км включительно.

Советская сторона согласилась на наземный контроль вместо спутникового.

15 декабря 1986 Горб предложил до 2000 уничтожить все ядерное оружие.

45. 
    Зміст договорів із союзниками Німеччини.
    
46. 
    Зміст системи колективної безпеки в Європі в 1933-1935 рр.
    

Дії агресивних держав іродемонстрували, що Ліга Націй - ненадійний інстру­мент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський арантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колектив­ної безпеки.

В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант при­єднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б ство­рена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропо­зицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досяг­нення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднува­лися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція ук­лали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.

Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала мож­ливість збереження миру шляхом поступок агресору, зок­рема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.

47. 
    Зовнішня політика Української Народної Республіки.
    
48. 
    Індо-китайський збройний конфлікт 1962 року.
    

Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома краї­нами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих диплома­тичних контактів тривало. Індійсько-китайські прикордонні розбіжності стали в Індії загальнонаціональною проблемою першочергового значення, яка почала справляти визначальний вплив на всі аспекти її зовнішньополітичного курсу й міжнарод­ного становища. Опозиційні сили Індії піддали різкій критиці головні принципи зовнішньої політики країни й особливо принцип неприєднання, а також курс уряду Д. Неру на добросусідські дружні відносини з Китаєм. Індійське неприєднання як курс зовнішньої політики стало об'єктом критики і з боку західної пропаганди, яка всилено нагнітала напруженість навколо індійсько-китайських відносин

Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Перу запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів у Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.

Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виник­нення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розши­рення китайської агресії. 20 жовтня розпочалося масова­не вторгнення китайських військ на західних та східних ділянках кордону. За кілька днів наступу китайські війсь­ка глибоко вклинилися на індійську територію, захопивши ряд міст на східній ділянці й ліквідувавши всі індійські прикордонні лінії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відсту­пити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибсь­кої кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо-^уть у цей час приділити Індії належну увагу. Першою офіційною реакцією Вашингтона були шок, викликаний насильницькими й агресивними діями комуністичного Китаю, і співчуття Індії. Проте, як показали подальші події, реакція Вашингтона не обмежилася висловленням співчуття.

В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звер­нувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негай­но розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прий­шов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а дво­стороння індійське-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійс­нюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'я­зань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й спів­робітництва. Однак розширення китайської агресії проти Індц змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо ^нфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали йідкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпоча­тою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити ^китайські аргументи та позицію в конфлікті.

В умовах різкого погіршення відносин з Індією КНР пішіла на зближення з Пакистаном. 28 жовтня 1962 р. було опубліковане спільне китайське'пакистанське комюніке, в якому говорилося про досягнення повної домовленості про кордони між Китаєм і суміжними з ним райо-тами, що перебувають під контролем Пакистану. Під «суміжними районами» розумілась територія Кашміру навколо якого постійно спалахували індійсько-пакистад^ ські незгоди. Індія ж не змінила свою точку зору щодо Тибету й Тайваню, а також постійно висловлювалась за відновлення прав КНР в 00Н.

Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про при­пинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо до­тримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати «відповідного уда­ру». Зі своєї сторони індійський уряд негайно віддав армії наказ не поновлювати вогню, проте вироблення політич­ної відповіді на китайські пропозиції ускладнилося з огляду на тяжкі морально-політичні наслідки й матері­альні втрати, спричинені китайською агресією. Опозиція вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєднання і встановлення прямого вій-) ськово -політичного союзу із західними країнами. В умо-| вах, що склалися, багато хто в Індії висловлював побою-¹¹ вання, що в обмін на американську допомогу Індії дове­деться відмовитися від своєї політики неприєднання й увійти до західного військового блоку. Проте, як заявив у парламенті Д. Неру, прийняття допомоги не означає від­мови від індійської політики неприєднання. «По суті, — сказав він, — глава однієї з західних країн, що надають нам зброю, в листі до мене написав, що не бажає відходу Індії від її традиційної політики неприєднання». Хоч Д. Не­ру і не назвав імені цього керівника, не важко було здога­датись, що він мав на увазі президента США Д. Кеннеді.

З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироб­лені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою припинення вогню і мирного розв'язання ^пикордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ЇтЬіому, а китайська сторона — із застереженнями з ряду Пунктів тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов-ттенню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сек­тора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто полягненими, що не давало змоги підгримувати тилове забезпечення.

Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Ін­дію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороно­здатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощуван­ня оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Велико­британія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США. Проте, всупереч запевненням індійського прем'єра, угоди Індії про поставки американської й англійської зброї та спорядження фіксували певні зобов'язання з її сторони. Зокрема, Індія погодилась на іноземну інспекцію за ви­користанням поставленої зброї, взаємодію між американ­ськими й індійськими розвідувальними службами, розмі­щення на індійських аеродромах протягом кількох мі­сяців військових літаків США, Великобританії й Австрії на період запланованих спільних маневрів, що створюва­ло загрозу для суверенітету Індії та її політики неприєд­нання.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри­чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї­нами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутич­ки індійських і китайських військ. Під час Пакистане-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану. В 1968 р. в ін­дійській пресі з'явились повідомлення про втручання КНР у внутрішні справи Індії, про підтримку Пекіном сепаратистів із племені нага на північному сході Індії. В цей період індійський уряд неодноразово надсилав ноти протесту КНР і Пакистану, звинувачуючи їх у порушенні суверенітету Дндії ^зв'язку з^будівницгвом стратегічного шосе між китайською провінцією Синьцзян і районом Гілгіт У Кашмірі, яке призначалося для перевезення військових вантажів з Китаю до Пакистану і в страте­гічному плані відкривало Пекіну вихід до Індійського океану.

Затяжна індійсько-китайська конфронтація ускладню­вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе­реконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво поча­ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз­мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні від­носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на­дійний ринок збуту.

Таким чином, індійсько-пакистанські відносини справ­ляли безпосередній вплив на формування політичного курсу КНР щодо Індійської Республіки.

49. 
    Інтервенція США у В'єтнамі і її провал.
    

Главным центром приложения сил американского империализма в Индокитае стал Южный Вьетнам. Уже в 1960 году численность американской военной миссии и военных советников здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый "план Стэйли-Тэйлора", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" - резерваций, в которых предполагалось согнать местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увнличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.

С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции. Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения.

7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.

Агрессия США началась в августе 1964 года с обстрела американскими кораблями и воздушной бомбардировки прибрежных населенных пунктов на территории ДРВ. Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной Джонсоном в июле 1966 года "тихоокеанской доктрины Джонсона". В ее основу были положены притязания США на право установливать угодные им порядки в странах этого региона.

Американская дипломатия прилагала большие усилия для интернационализации войны, вовлечения в нее своих партнеров по военным союзам. Однако ряд союзников США прямо или косвенно осудил американскую агрессию во Вьетнаме. Наиболее последовательно с осуждением американской агрессии выступала Франция. Глаыв государств и правительств ОАР, Индии и Югославии во время встречи в Дели в октябре 1966 года потребовали прекращения бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года.

Национальный фронт освобождения Южного Вьетнама и правительство ДРВ, со воей стороны, выдвинули 22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая предусматривала:

• 
  признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных прав,
  
• 
  вывод американских войск из Южного Вьетнама,
  
• 
  решение его внутренних проблем самим народом,
  
• 
  мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения Южного и Северного Вьетнами.
  

После начала американской агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов. Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки соглашений об экономической и военной помощи).

К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме США не удасться. В США нарастало движение против войны, которая отрицательно сказывалась на американской экономике.

31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью прекратили бомбардировки ДРВ.

50. 
    Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.
    

17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася ос­тання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очо­лював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеч­чини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й де­нацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордон­них справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кор­дони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділе­но на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно кон­тролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе­ред великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

51. 
    Карибська криза.
    

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-аме­риканських відносин. У міжнародній атмосфері домінува­ли конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжна­родних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту ку­бинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтри­мано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянсь­кого Союзу був не стільки помилковим, скільки авантю­ристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів заг­розу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Спо­лучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало пере­ломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необ­хідності розрядки міжнародної напруженості. Після за­вершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було ук­ладено Московський договір трьох держав про заборо­ну ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підпи­сано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

52. 
    Квітнева революція в Афганістані і радянська агресія в ДРА
    

Республіканський режим в Афганістані після повалення в 1973 р. королівської влади Мухаммедом Даудом, швидко виродився у військово-бюрократичну диктатуру. Найбільш прогресивно мислячі політики і військові відсторонялися від руля управління державою, в країні посилювалися репресії, росло невдоволення режимом. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА) очолила діяльність по об'єднанню всіх прогресивних антиурядових сил. Розуміючи, що його влада не спирається на широку соціальну базу, президент М. Дауд прагнув заручитися підтримкою Заходу і найбільш консервативних сил регіону шахского Ірану, держав Аравійського півострова, Єгипту.

Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухаммеда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і панування іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш.

Однак на практиці проголошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих землевласників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.

У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків.

Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допомогу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персидської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається неоголошена війна.

Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної цілісності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н. М. Тараки, і Хафізулла Амін зверталися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабілізації обстановки в країні, але діставали відмову.

Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфракційними протиріччями і боротьбою за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обстановка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.

Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афганістан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено більшістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР і НДР, що голосували проти резолюції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянських військ з Афганістану, .

Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті безпеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.

Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід дозволив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакистан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Перший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.

Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.

Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньополітичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'язання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що оголосив про проведення політики національного примирення. Це зміцнювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обстановки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кількостях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.

14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовідносин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму, що передбачалося багатьма експертами М. Наджібулли не сталося; матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.

Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухаммеда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і панування іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш.

Однак на практиці проголошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих землевласників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.

У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків.

Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допомогу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персидської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається неоголошена війна.

Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної цілісності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н. М. Тараки, і Хафізулла Амін зверталися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабілізації обстановки в країні, але діставали відмову.

Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфракційними протиріччями і боротьбою за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обстановка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.

Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афганістан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено більшістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР і НДР, що голосували проти резолюції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянських військ з Афганістану, .

Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті безпеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.

Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід дозволив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакистан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Перший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.

Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.

Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньополітичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'язання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що оголосив про проведення політики національного примирення. Це зміцнювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обстановки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кількостях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.

14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовідносин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму Наджібулли, що передбачалося багатьма експертами, не сталося; матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.

53. 
    Конголезька криза.
    

Небезпечний конфлікт у Конго виник у цій колишній колонії Бельгії після здобуття незалежності ЗО червня 1960р. Всі провідні посади в державному апараті й офіцерські посади в армії обіймали бельгійці або інші європейці. Тому відразу після проголошення незалежнос­ті почалися виступи солдатів проти бельгійських офіцерів і цивільного населення проти засилля іноземців. Під приводом відновлення порядку бельгійські війська, розташовані тут на двох базах, увійшли в ряд міст без згоди конголезького уряду Лумумби. Тим часом Чомбе — президент однієї з провінцій — Катанги проголосив її неза­лежність як окремої держави. В цих умовах керівництво Конго звернулося по допомогу до 00Н.

Вже наступного дня в Конго прибули контингенти з Гани й Тунісу. Через місяць в Операції 00Н у Конго вже брало участь 14 тис. чоловік. Керівництво 00Н виходило з того, що контингент не повинен втручатися у внутрішні справи Конго і має використовувати силу тільки для са­мооборони. Але розвиток подій висував перед операцією й завдання, які важко було здійснити, не порушуючи принцип цілковитої нейтральності. Завдання, поставлені в ряді резолюцій Ради Безпеки і резолюції від 20 вересня 1960 і ухваленої надзвичайною сесією Генеральної Асамблеї, зводилися до такого: відновлення і підтриман­ня закону й порядку, захист життя людей і власності на території всієї країни, відновлення і підтримання тери­торіальної цілісності Конго, відвернення громадянської війни і врегулювання міжплемінних конфліктів, захист Конго від зовнішнього втручання у внутрішні справи, насамперед шляхом усунення іноземних найманців у се­паратистській Катанзі, тощо. Виконання цих завдань бе­зумовно виходило за межі «буферної» ролі контингенту.

Трагедією конголезького народу став розкол у його керівництві, зокрема між президентом Касавубу, на якого робили ставку країни Заходу, і прем'єр-міністром Лумум-бою, якого підгримував СРСР. Загострення суперечно­стей призвело до того, що Касавубу звільнив Лумумбу з посади прем'єр-міністра, а Лумумба у відповідь звільнив Касавубу з посади президента. В цих умовах начальник штабу Мобуту розпустив парламент і заарештував Лумум­бу. Керівництво 00Н вважало неможливим силою визво­ляти його, бо це означало б втручання у внутрішні справи Конго. Після невдалої втечі Лумумба був знову заарешто­ваний і переданий у Катангу, де його стратили.

На початку 1961 р. в Конго одразу функціонувало кілька урядів: уряд Касавубу—Мобуту в Леопольдвілі, який був визнаний більшістю членів 00Н; уряд прихильника Лумумби Гізенги в Стенлівілі, який визнали соціалістичні країни і кілька африканських країн; у Катанзі діяв режим Чомбе, а в провінції Касаї прагнув до автономії місцевий керівник.

За таких суперечливих обставин, особливо у зв'язку з загибеллю Лумумби, посилилася критика з боку СРСР на адресу Дата Хаммаршельда. Була висунута пропозиція про усунення його з посади Генерального секретаря.

В умовах порушення катанзькими сепаратистами угод про припинення вогню Рада Безпеки 24 листопада 1961р. надала безпрецедентні повноваження виконуючому обо­в'язки Генерального секретаря У Тану. Мова йшла про застосування радикальних заходів, навіть воєнних у разі необхідності, для негайного усунення і депортації з Ка-танги всіх іноземних військових і політичних радників^* що не входили в контингенти військ 00Н. З метою само­оборони військам 00Н було дозволено проводити обме-* жені воєнні дії. То був певний відхід від принципів про-< ведення операцій з підтримання миру.

Після довгих зволікань у січні 1963 р. Чомбе мусив відмовитися від ідеї утворення сепаратної держави. Це означало, що мета операції 00Н в основному була досяг­нута: єдність Конго відновлена; іноземні найманці усу­нуті; поступово відновлювався порядок у країні. Д люто­му 1963 р. почалося планомірне виведення військ ООН^ яке остаточно завершилося ЗО червня 1964р

54. 
    Корейська війна.
    

• 
  Відповідно до угод між союзниками про орга­нізацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Ар­мії, на південь —американських військ.
  

Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та ство­ренні корейської демократичної держави.

Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японсь­ких військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в роз­громі японських військ на корейській території.