Сторінками історії



жүктеу 63.72 Kb.
Дата22.02.2016
өлшемі63.72 Kb.
Сторінками історії

Ладомир – Володимир – Володимир-Волинський. Історія перша

Володимирщина, без сумніву, один із найкрасивіших, а водночас - і незвіданих куточків України. Не знайдено і до сьогодні всіх її скарбів, не розкрито віковічних таємниць. А було, знала Володимирщина часи полювання на мамонтів і північного оленя, була землею дулібів, бужан і волинян, сказано ж бо в літописі: «Бужани — бо сидять по Бугу, опісля ж волиняни. Дуліби ж жили по Бугу, де тепер волиняни». А ще Володимирщина самовіддано протистояла монголо-татарам, набула свого розквіту в складі Великого князівства Литовського, пережила Річ Посполиту та Російську імперію, зіткнулася з катастрофами божевільного ХХ століття… Попри це, Володимирщина зуміла зберегти і свою неймовірну природу, й неоціненні скарби минувшини, й свої таємниці, що так ваблять небайдужих до історії власного краю.

Цьогоріч древній Володимир-Волинський святкуватиме 1025-річний ювілей. Утім, достеменно відомо, що місто в широких заплавах річки Луги існувало задовго до 988 року, з якого Володимир веде офіційний відлік свого існування, в якому князь Володимир нарік його іменем своїм і віддав в удільне володіння своєму синові Всеволоду. Більше того, місто це називалося Ладомиром, і вже тоді було територіальним, економічним та культурним центром, недарма ж згодом стало столицею Володимирського князівства. Відтак, у низці публікацій, присвячених ювілею княжого Володимира, пропонуємо вам довідатися про те, чого ви, шановні читачі, досі не знали про рідне місто.

А розпочнемо ми з тих далеких часів, коли з земель, на яких ми нині живемо, почали сходити льодовики, залишаючи за собою кам’яну пустелю. Поступово ліси та болота перетворили її на тундру, просторами якої бродили стада мамонтів, кістки та зуби яких, згідно із записами нашого земляка, видатного історика та етнографа Олександра Цинкаловського, знаходили на території сучасного Володимира та в урочищі Білі Береги. Крім мамонтів, на території сучасної Володимирщини випасалися багатотисячні стада північних оленів, на яких успішно полювали первісні мисливці. Вони на той час уже освоїли вогонь, навчилися, крім шкір та кісток тварин, обробляти дерево та каміння. З усього цього люди, розселяючись по берегах Луги, будували житла, виготовляли одяг та знаряддя праці: скребки, різці, ножі, шила, голки, наконечники для дротиків та списів тощо. І тільки на перший погляд ці знаряддя праці здаються примітивними, насправді ж їх виготовлення вимагало неабияких знань та майстерності.

З часом землі, на яких ми нині живемо, вкрили хвойні ліси, а згодом їх замінили мішані. Близько 10 тисяч років тому на наших теренах встановився клімат, подібний до сучасного, тоді ж близьким до сучасного став і тваринний світ: північні олені назавжди залишили наші землі, в лісах оселилися лосі, олені, тури, дикі кабани. Настала доба лісових мисливців, які успішно виготовляли знаряддя для полювання. Для зимового полювання вони навіть винайшли аналог сучасних лиж, а для рибалки почали використовували човни. Крім того, почали вирощувати хліб, приручили диких тварин – бика, свиню, собаку. Варто відзначити, що люди в той час вірили в зв'язок між людьми і тваринами, приміром, у те, що їхнім далеким пращуром був вовк чи олень. Можливо, саме ці вірування дали нашим пращурам усвідомлення кровної спорідненості, а згодом стали першопричиною виникнення культу жінки-матері, берегині роду та домашнього вогнища. Як би там не було, а світогляд людини ускладнювався, про що свідчать знахідки жіночих глиняних статуеток, малюнки у вигляді сонячних та астральних знаків на кераміці, яку люди, в тому числі й жителі сучасної Волині та Володимирщини, навчилися виготовляти 6-7 тисяч років тому, обпалюючи глину. Свого часу в урочищі Могила знайшли кістяк людини, біля голови якої стояв гарно орнаментований глиняний горщик, а в ньому повно крем’яних виробів - ножів, стріл. На подібне поховання натрапили й в урочищі Перевіз.

Що ж до поселень того часу, то вони займали невелику площу, люди жили в землянках або напівземлянках, іноді – в довгих наземних будинках із багатьма вогнищами. Примітно, що таких неолітичних поселень на теренах нашого міста та на його околицях поки що не знайдено. Втім, це й не дивно, оскільки місто щільно забудоване.

Першим же металом, який освоїли наші предки, була мідь, яку на Близькому Сході використовували вже у 8 тисячолітті до нашої ери. Найближчі до Володимира родовища міді існують на Рівненщині, але видобувати там мідь почали тільки на початку бронзового віку. А тому тривалий час на теренах Західної Волині користувалися готовими мідними зливками та знаряддями, які надходили з Балкан. Утім, це не значить, що люди, відкинувши кам’яні знаряддя, перейшли на мідні, останні в побуті наших предків використовувалися лише частково, тому й знаходять їх украй рідко. Так, у Зимному знайшли три мідні пласкі клиноподібні сокирки.

Поселення ж мідної доби на теренах сучасної Володимирщини розташовувалися поблизу водойм, на відкритих ділянках із родючими ґрунтами. Наші предки в той час, крім корів та коней, розводили овець та кіз, зрідка – свиней. Полювали на диких кабанів, оленів, серн, бобрів, тетеруків, глухарів. Займалися рибальством та збиральництвом, про що свідчать знахідки риб’ячих кісток, залишків плодів диких овочів і фруктів, зокрема яблук. Втім, основою господарства було землеробство, на це вказують домішки полови в обмазці жител та відбитки зернинок на кераміці. У ті часи, наприкінці ІІІ тисячоліття до нашої ери, свій слід на наших землях лишила й трипільська культура. Так, фрагменти керамічних виробів трипільців були знайдені в селі Зимне. Витончений, розмальований яскравими червоною, білою та чорною фарбами, які й через 5 тисяч років не втратили кольору, трипільський посуд і нині викликає подив та захоплення. Чудово на той час було розвинуте й ткацтво. А люди, кількість яких на наших теренах у той час неабияк зросла, тим часом потребували нової соціальної організації. Таким чином утверджується патріархат: голова роду не тільки керує родичами, але й бере участь в управлінні плем’ям.

Проходить ще одне тисячоліття, і людина створює перший штучний метал – бронзу, сплав міді та олова. Бронза твердіша за мідь і плавиться при меншій температурі, але й їй не вдалося витіснити кам’яні знаряддя праці. У міському історичному музеї зберігаються бронзові сокири та прикраси, приміром, навушниця - жіноча прикраса у вигляді листка, сережка, яка закручувалася навколо вуха. Крім освоєння нового металу, в житті людей відбулися й інші, не менш важливі зміни, зокрема в їхній духовності. Утвердився культ предків, що знайшло своє відображення в поховальних обрядах: над могилами почали насипати кургани. Таких, згідно з дослідженнями Олександра Цинкаловського, чимало є на Володимирщині. Я особисто знайшла два в лісі неподалік села Блаженик тепер уже Турійського району. Звичайно, кургани не насипалися над усіма членами роду, таких почестей удостоювалися лише його голова та служителі культу. Ці посади, до речі, часто суміщалися.

Наступне тисячоліття принесло нашим пращурам справжню революцію в сільському господарстві, а ім’я їй – залізо. Його поява на наших теренах наприкінці IX століття сприяла виробництву знарядь надзвичайної міцності й гостроти. Металеве рало та кінь чи віл у якості тяглової сили дали можливість обробляти більше землі, робити це якісніше, завдяки чому сільськогосподарської продукції ставало більше, ніж могли спожити члени однієї общини. Як результат, виник обмін між родами та племенами.

Постійні господарські контакти сприяли утворенню однорідної спільноти зі схожими звичаями, традиціями, побутом. Як результат, виникла східнослов’янська культурна спільнота, до якої належали й наші предки. Їхнє життя й праця були нерозривно пов’язані зі своїм родом і природою. Це й визначило два основних релігійних культи того часу - культ пращурів і природи. Люди поклонялися й молилися сонцю, місяцю, вогню, дощу. Поступово у слов’ян cформувався й пантеон богів, служителями яких були волхви, які володіли, крім релігійних, ще й знаннями в галузі медицини, астрономії.

Перші згадки про слов'ян зустрічаються у римських авторів I-II століття нашої ери Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають слов'ян венедами або венетами. А термін «слов’яни» вперше використали візантійські автори. На берегах Західного Бугу в ті далекі часи, якщо вірити літописам, жили представники трьох східнослов’янських племінних союзів: дуліби, бужани й волиняни. Власне, наше місто й розташоване на території, яку вони заселяли, щоправда, в різні часи. Бо першість літописці віддають дулібам, які на півострові серед заболоченої заплави Луги, біля села Зимного, в VI-VII століттях збудували городище - центр свого племінного союзу. Одночасно із заснуванням дулібами Зимненського городища подібне «зародкове місто» виникло й у полян і отримало назву Київ.

Згідно з висновками археологічних досліджень, Зимненське городище було чудово укріплене, тут знайшли зброю та елементи військових обладунків, а отже, тут жили воїни, а також їхній вождь. Крім того, в городищі розвивалися ремесла: косторізне, ковальське, ювелірне, виготовлялися бронзові, срібні та залізні прикраси. На території колишнього городища знайшли навіть візантійську монету імператора Юстина або Юстиніана.

І хтозна, як би склалася історія нашого міста, якби Зимненське городище не знищили авари. Ще в середині VІ століття орда кочівників-аварів, або обрів, пройшла українськими степами. З дозволу Візантії авари оселилися на берегах Дунаю, де заснували свою державу – Аварський каганат. За часів правління імператора Іраклія (610-641 роки) Візантія використовувала аварів для боротьби із слов’янами, аби зупинити переселення останніх на свої землі. Літописець Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ», що авари не просто підкорили дулібів, але й у дикий спосіб знущалися над мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібських жінок.



Приблизно в середині VII століття авари повністю знищили Зимненське городище, після руйнування якого, припускають історики, частина його жителів обрала новим місцем для проживання місцевість, на якій згодом постало місто Володимир. Однак про те, як це було, поміркуємо вже в наступній публікації.

Світлана Федосєєва,

завідуюча відділом обліку та паспортизації наукових досліджень Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир»


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет