Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. 
   Основні засади розвитку інформаційного суспільства на 2007- 215 роки : закон України від 09.01.2007 № 537-V // Відомості Верховної Ради України від 23.03.2007 — 2007 р., № 12, стор. 511. ISSN 0320-7978.
   

3. Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції розвитку електронного урядування в Україні : розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.09.2011 № 1014-р. [Електронний ресурс] http://zakon1.rada.gov.ua/.

Вплив права на законодавство зумовлений співвідношенням та взаємозв’язком права і законодавства як змісту та форми. Привертає увагу той факт, що оскільки право є здебільшого об’єктивним явищем, то це вказує на об’єктивну природу правових факторів впливу на розвиток законодавства. Серед правових факторів впливу видокремлюють принципи права, правосвідомість, законодавчу діяльність. Принципи бюджетного права є потужними факторами впливу як на формування, так і на розвиток бюджетного законодавства, що пояснюється їх значенням у системі права як основних, базових засад. Будь-які зміни, що відбуваються у системі бюджетного законодавства повинні відповідати загальноправовим та галузевим принципам бюджетного права.

Правосвідомість як фактор впливу на розвиток бюджетного законодавства, характеризується особливістю ставлення суб’єкту законодавчого процесу до права та законодавства. У загальному вигляді під правосвідомістю розуміють одну з форм суспільної свідомості, систему ідей, уявлень, емоцій та почуттів, які відображають відношення індивіду, групи, суспільства до діючого, минулого та майбутнього права, а також діяльності пов’язаної з правом. При цьому в структурі правосвідомості відокремлюють правову психологію, правову ідеологію та правову поведінку. Правова психологія є сукупністю почуттів та емоцій які відображають відношення суб’єкта законодавчої діяльності до права. Правова ідеологія виступає сукупністю правових принципів, ідей що відображають розуміння та відношення до права. Правова поведінка це практична реалізація норм права в суспільних відносинах, інакше кажучи рівень дотримання норм та принципів права [1, с. 500-501]. У сукупності вони здійснюють вагомий вплив на бюджетне законодавство, виступаючи при цьому як фактори не прямого впливу, а скоріше опосередкованого через процес законодавчої діяльності.

В юридичній літературі звертається увага на законодавчу діяльність як таку, що, по-перше, «перебуває на вході» законотворчості парламенту, акумулює в процесі підготовки та ухваленні законів дію всіх інших факторів; по-друге, він «стоїть на виході» законодавчих актів, визначає порядок набрання ними чинності, вводить в систему законодавства[2, с. 146]. Такі особливості зумовлені сутністю законодавчої діяльності як спеціальної урегульованої діяльності уповноважених суб’єктів зі створення нових законів. Зазначений фактор безпосередньо та найбільш суттєво впливає на якість бюджетного законодавства. Бюджетним кодексом України та Законом України «Про регламент Верховної Ради України» визначено процедуру підготовки, розгляду та прийняття проекту закону про Державний бюджет України і будь-які відхилення або порушення з боку законодавця призводять до зниження його як матеріально-правової, так і процесуально-правової якості, а в кінцевому рахунку легітимності закону. Особливо це привертає увагу останнім часом, коли невелика кількість депутатів у сесійній залі голосують декількома картками, що викликає сумнів у легітимності прийнятого закону. У цьому випадку поєднується декілька факторів, але переважають саме політичні фактори суб’єктивного характеру. Відсутність конструктивної дискусії, активних обговорень проекту закону про державний бюджет, пошуків компромісу призводять до прийняття відірваного від існуючих реалій закону про бюджет. Результатом впливу фактору законодавчої діяльності, на нашу, думку, повинно бути органічне поєднання всієї сукупності факторів з унеможливленням преваги впливу одного або одних з них над іншими.

Важливим фактором впливу на бюджетне законодавство України є фактор правонаступництва. Він особливо проявляється у формуванні системи законодавства у перехідний період і впливатиме на його розвиток у майбутньому, що притаманно майже для усіх держав, які стали незалежними і охоплюють територію колишньої держави або вийшли з її складу і були визнані світовою спільнотою самостійним суб’єктом міжнародного права [2, с. 136]. У 1991 році Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про правонаступництво України» яким було встановлено, що в Україні на той час продовжували діяти Конституція УРСР, закони та інші нормативно-правові акти УРСР, Україна визнавалася правонаступником Української РСР за міжнародними актами, які нею були укладені, Основним джерелом права в радянську добу вважався нормативно-правовий акт, з перших днів незалежності й до нині в Україні нормативно-правові акти залишаються основним джерелом в сучасній національній системі права. Особливо вплив фактору правонаступництва був відчутний у перші роки незалежності України, в той час коли національна система законодавства лише формувалась. Прикладом цього можна навести Закон України «Про бюджетну систему України», прийняті ще за часів СРСР і який діяв до прийняття Бюджетного кодексу України у 2001 року. Порівняльний аналіз змісту закону та кодексу свідчить про те, що багато положень закону знайшли своє відображення у новому кодексі. Ще одним доказом є широке розуміння поняття «законодавство», яке сформувалося у радянські часи й залишається визнаним до сьогодення, здійснюючи тим самим негативний вплив на розвиток системи законодавства. Наслідком впливу фактору правонаступництва залишається використання командно-адміністративних важелів у бюджетній діяльності. Насамперед, це застосування так званого «ручного керування» урядом, внаслідок закріплення в законах про бюджет права Кабінету Міністрів України встановлювати розміри деяких соціальних виплат в залежності від фінансового стану, наслідком чого є обмеження підзаконними нормативно-правовими актами уряду прав окремих суб’єктів.

Отже, вплив правових факторів на розвиток бюджетного законодавства зумовлений зв’язком права й законодавства і має стати тим запобіжником, який не дозволить або хоча б обмежить поширення «законодавчого свавілля», що може стати наслідком дії чисельності суб’єктивних факторів та змусить суб’єктів законодавчого процесу діяти в межах визначених правом.

1. 
   Скакун О. Ф. Теория государства и права : [учебник для студ. высш. учеб. заведений] / Скакун О. Ф. – Харьков : Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с. – (Мин-во внутренних дел Украины, Ун-т внутренних дел).
   
2. 
   Євграфова Є.П. Cистема національного законодавства в контексті права(лебертарно-легістський підхід) : монографія / Є.П. Євграфова. - К.:КНТ,2007. – 184 с.
   

Досить важливим питанням в укріпленні конституційно-правового статусу Верховної Ради України є підвищення впливу народу України на діяльність обраних ним народних депутатів України, посилення їх політичної та правової відповідальності, а також вдосконалення правового регулювання статусу народних депутатів України та підвищення ефективності роботи Верховної Ради України через позбавлення повноважень депутатів, які систематично та без поважних причин не виконують покладені на них обов’язки.

Очевидно, що деякі депутати, не відчуваючи жодної відповідальності перед виборцями, діють всупереч своїм передвиборчим обіцянкам, переходять з однієї фракції в іншу, змінюють політичні партії, від яких їх було обрано до Верховної Ради України на політичні партії (блоки) протилежної ідеології та позиції; не ведуть роботи з громадянами; не відвідують засідання Верховної Ради України та комітетів Верховної Ради України; не приймають участі в роботі тимчасових комісій, до складу яких їх було включено, голосують картками одне одного, тобто, не виконують свої функції представників народу України та не приносять користі розвитку Української держави.

З огляду на це, доцільним є розгляд питання про вдосконалення механізму притягнення народних депутатів України до конституційної відповідальності за невиконання покладених на них обов’язків. Очевидно, що інститут відповідальності народних депутатів як виразників інтересів суспільства потребує наукового переосмислення в контексті поточних державотворчих процесів.

Аналізуючи положення Основного закону, цілком зрозуміло, що більшість норм, які стосуються вимог до організації діяльності та компетенції державних органів та їх посадових осіб, не містять у собі санкцій за їх порушення, що досить дивним, адже з загальної теорії права відомо, що порушення норм закону є причиною притягнення суб’єкта делікту до відповідальності.

Наприклад, незважаючи на конституційну вимогу щодо особистого голосування народного депутата на засіданнях парламенту, спостерігаються непоодинокі випадки голосування за допомогою карток народних депутатів їх колегами з парламентської фракції. Фіксація цих порушень на відеозаписах, неодноразові застереження інших парламентарів, не мають в результаті будь-яких правових наслідків, що дозволяє продовжувати цю неконституційну парламентську практику. Конституція ж, встановлюючи заборону неособистого голосування народних депутатів, не передбачає відповідальність за її порушення.

На думку Н. Заяць, особливе місце в розв’язанні питання конституційно-правової відповідальності стосовно відповідальності законодавців за якість і дієвість прийнятих законів належить саме законодавчому органу. Загальна незадоволеність станом законодавства, якістю і кількістю прийнятих законів та їх ефективністю, неврегульованістю суспільних відносин, порушенням основ законодавчої техніки, суперечливістю вже прийнятих законів, їх значною декларативністю, а головне – відсутністю продуманої перспективної законодавчої політики дають право ставити питання про відповідальність законодавців за законотворчість. Отже, можна умовно виділити три групи проблем: відповідальність у законотворчості; відповідальність законодавців за вироблення законодавчої політики; відповідальність за розроблення нових й удосконалення існуючих механізмів контролю громадськості за діяльністю влади, владних структур і посадових осіб [5, c.79].

Зокрема, В. Виноградов дає наступне визначення поняття: «Конституційна відповідальність – це обов'язок суб'єкта конституційно-правових відносин, який закріплено конституційно-правовими нормами, відповідати за невідповідність своєї юридично значущої поведінки тій, яка приписана йому цими нормами, забезпечуючи можливістю застосування заходів державного (або прирівняного до нього громадського) діяння» [4, c.20]. З даного визначення очевидно, що порушення народними депутатами встановлених Регламентом заборон, є причиною для притягнення їх до конституційно-правової відповідальності. Таким чином, залишається відкритим питання механізму реалізації конституційної відповідальності та встановлення санкцій за порушення відповідних норм.

Деякі зміни в системі регулювання діяльності депутатів при голосуванні відбулися при внесенні змін до статті 47 Регламенту Верховної Ради України, зокрема передбачено, що у разі виявлення на пленарному засіданні народним депутатом факту порушення вимог щодо особистого голосування шляхом голосування за іншого народного депутата розгляд питання порядку денного на його вимогу зупиняється. Головуючий на пленарному засіданні встановлює присутність відповідного народного депутата у залі засідань Верховної Ради, а у разі його відсутності доручає Лічильній комісії вилучити картку такого народного депутата та передати її головуючому на пленарному засіданні і проводить повторне голосування щодо пропозиції, яка ставилась на голосування останньою [2].

Однак, аналізуючи положення даної статті варто зазначити, що наразі, на жаль, не закріплено детального механізму та конкретних санкцій до депутата, що безпосередньо голосував чужою карткою, та того, чиєю саме карткою відбувалось голосування.

Кроком до врегулювання даного питання також є проект нового Закону України «Про відкликання народного депутата України», зареєстрований у Верховній Раді України 16.08.2012р., стаття 1 якого визначає підстави для відкликання народного депутата України виборцями, до яких, зокрема, належить голосування на засіданні Верховної Ради України народним депутатом України чужими картками, пропуск народним депутатом України протягом року більше половини пленарних засідань та ін. [3]. Однак, на даний момент законопроект досі не прийнятий. Також виникає багато питань організаційного та правозастосовного характеру у разі прийняття вказаного законопроекту.

Також досить важливою є можливість прийняття рішень парламентом шляхом встановлення кворуму обов’язкової мінімальної присутності депутатів на засіданні. Запровадження такого обов’язку для депутатів знизить можливість неособистого голосування, підвищить рівень присутності депутатів на засіданнях та унеможливить прийняття законів лише групою депутатів, що зацікавлені у прийнятті саме такого рішення. Таким чином, встановивши відповідальність за відсутність на засіданнях чи використання чужих карток для голосування, бачиться можливим підвищення ефективності законотворчої діяльності.

Таким чином, подальша розробка інституту відповідальності народних депутатів України при безпосередньому здійсненні покладених на них обов’язків, має беззаперечне значення в процесі вирішення питання підвищення ефективності діяльності Верховної Ради України і забезпечення реалізації представницьких функцій депутата як представника народу та дозволить не лише створити умови для провадження діяльності народними депутатами, а й виробити цілісний механізм дотримання ними правил та виконання покладених на них обов’язків.

1. 
   Конституція України від 28 червня 1996 року// ВВР. – 1996. – №30. – ст.141.
   
2. 
   Про внесення зміни до статті 47 Регламенту Верховної Ради України: Закон України від 22.02.2013 року № 29-VІІ// Офіційний вісник України від 15.03.2013 року - № 18 – ст.613.
   
3. 
   Про відкликання народного депутата України: проект Закону України від 16.08.2012 року № 11084– [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JF8JW00A.html
   
4. 
   Виноградов В. А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правовое регулирование/ В.А.Виноградов - М., 2000. - С.20-21.
   
5. 
   Заяць Н.В. Особливості прояву позитивної конституційно-правової відповідальності в діяльності інститутів народного представництва/ Н.В.Заяць // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ – 2010 - № 2 – с.79.
   

Конституція України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним зобов’язанням держави. Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов’язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності слідчих органів, прокуратури, суду, адвокатури, але й розширення та послідовної реалізації процесуальних прав учасників процесу.

З 1991 року український народ вже майже 22 роки будує правову, незалежну, демократичну, суверенну державу і за великим рахунком це йому вдається. Але розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав людини взагалі та без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, як захист у кримінальному судочинстві. Гарантія права на захист у вітчизняному судочинстві є однією з основних ознак стабільності правих норм.

На мій погляд це дуже актуальна тема, адже будь-яка успішна діяльність суду, органів досудового розслідування по виконанню задач кримінального судочинства, закріпленню законності та правопорядку є неможливою, в першу чергу, без участі захисника.

В цій роботі я вважаю за потрібне розкрити поняття та значення захисту в кримінальному процесі, визначити хто може бути захисником, в чому полягає участь захисника в забезпеченні прав громадян при проведенні досудового розслідування, встановити, як реалізуються функції захисту на всіх стадіях процесу.

На ці питання можна знайти відповідь опрацювавши деякі нормативні акти: Конституція України, кримінально-процесуальний кодекс України, постанови пленуму Верховного суду України та ін.

Відношення до інституту захисту в кримінальному судочинстві не завжди було однаковим. В літературі особливо наприкінці 20-х років, виголошувалися цілком негативні думки відносного цього кримінально-процесуального інституту. В ті роки рішуче проти участі захисника в попередньому розслідуванні висловлював А.Я. Вишинський, мотивуючи це “недостаточно высокой и совершенной техникой нашего следственного аппарата, с одной стороны, и невозможно ожидать идеально-общественного подхода в исполнении принятого на себя долга защиты - с другой» [1].

В наш час в Україні функція захисту проголошується на самому вищому рівні – в Конституції України (це підтверджує велике значення функції захисту) в ст. 63 закріплюється, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист [2]. В п.6 ч.3 ст. 129 говориться, що забезпечення обвинуваченому цього права є однією з основних засад судочинства. Ч. 2 ст. 59 визначає що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура [2]. В Конституції України також закріплено принцип презумпції невинності, згідно з яким особа вважається невинною у вчинені злочину і не може бути піддано кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 1,2,3 ст. 62). Конституційні принципи забезпечення підозрюваному, обвинуваченому підсудному права на захист і презумпції невинуватості є важливою гарантією об’єктивного розслідуванню і судового розгляду справи та запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб.

Якщо порівнювати норми КПК України (1961 р.) та норми нового КПК України (2012р.), то функція захисту на мою думку в новому КПК значно розширена. Сторона захисту має набагато більше функцій. Зокрема стороні захисту в новому КПК України надана безпрецедентна в Україні функція збирання доказів.

Як у КПК України 1960 р., так і в новому КПК України законодавець визначив випадки обов’язкової участі захисника, коли відмова від захисника не приймається. Такі випадки визначені у ст.46 ч. 3 КПК України (1960 р.) та ст. 42 нового КПК України, а також ст.12 ЗУ «Про адвокатуру» [3;5].

Втім, багато юристів не згодні з цим, та стверджують, що новий КПК істотно обмежує право на захист. В поняття права на захист входить можливість для підозрюваного, обвинуваченого "надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному судочинстві, користуватися правовою допомогою захисника". Однак проблема полягає в тому, що пояснення не є доказами, а право на збір доказів неможливо реалізувати в повній мірі в разі перебування під вартою. Таким чином, коло можливостей, наданих в рамках реалізації права на захист, ретельно не окреслено і фактично містить менший обсяг прав, ніж передбачено чинним КПК.

У свою чергу судді заспокоюють, що норма Кодексу, за якою лише адвокати можуть бути захисниками по справі, навпаки покликана зробити захист більш дієвим та професійним. На думку заступника Голови апеляційного суду Черкаської області Ігоря Вавріва, це не є обмеженням права на захист [6, 3]. Родичі, які брали участь у захисті, ніякої професійної допомоги надати не могли. У більшості випадків, їхнє бажання отримати статус захисника пояснювалося прагненням мати необмежену можливість спілкування з особою, яка знаходиться під вартою.

Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави.

Захисник підозрюваного (обвинуваченого), представник потерпілого, які беруть участь у кримінальному провадженні, надають їм юридичну допомогу і сприяють у здійсненні їх прав, не замінюють цих осіб. Підозрюваний (обвинувачений) або потерпілий особисто може реалізувати весь обсяг прав, наданих йому законом, і в тих випадках, коли його захисник чи представник здійснює певні дії за його дорученням.

Порівнюючи норми КПК України (1960 р. ) та нового КПК України (2012 р.) приходимо до висновку, що поряд з розширенням прав підозрюваних, обвинувачених у новому КПК України, які виявилися у наданні можливості самостійно чи за участю захисника збирати докази, обов’язок надавати захисника з моменту затримання у порядку ст. 208 КПК України, звузилося коло осіб, які можуть здійснювати функцію захисту [4]. Внаслідок таких змін підозрювані та обвинувачені позбавлені можливості спілкуватися з родичами, які, як правило, не здійснювали професійного захисту , а лише мали право на необмежену кількість побачень з моменту ознайомлення з матеріалами справи.

Таким чином, на даний момент триває дискусія між науковцями та практичними юристами на предмет розширення чи звуження прав підозрюваних , обвинувачених у кримінальному судочинстві .

1. Вышинский А.Я. Курс уголовного процесса/А.Я. Вышинский. - М, - 1927. – 163c.

2.Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України . - 1996. - № 30.- ст. 141.

3. Тацій В.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України/ В.Я. Тацій. – Х, 2012. - с.390

4.Тертишник В.М. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України/ В.М. Тертишник – К, 2007. – с.1055

5. Татаров О.Ю. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України/ О.Ю. Татаров. – К,–2012. – с. 390

6. Чорненька Х. Новий КПК - новий статус захисника/ Х. Чорненька// Юридичний холдинг. – Л .- 2012. – С. 3-4

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ

Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки: проблеми визначення об’єкту та бази оподаткування

Бабенко О.О., студентка гр. Ю-95 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник – Іваненко Д.Д., викладач кафедри права СумДУ

Запровадженню податку на нерухоме майно відмінного від земельної ділянки передували численні дискусії щодо його доцільності, фіскальної потужності і соціального значення. Із цим податком асоціюються намагання реалізувати принцип «багатший сплачує більше», розподілити податкове навантаження між різними верствами суспільства пропорційно їх доходів. З огляду на це, податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки набув нової актуальності та практичного значення.

З 1 січня 2013 року набрала чинності норма Податкового кодексу України (надалі - Кодекс), яка передбачає введення податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Введення даного податку передбачалося ще з моменту прийняття Кодексу, але було відстрочено спочатку до 1 липня 2012 року, а потім до 1 січня 2013 року. Даний податок містить наступні обов’язкові елементи.

Платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової нерухомості.

Об'єктом оподаткування є об'єкт житлової нерухомості, що згідно нормативно-правових актів віднесено до житлового фонду. Ст. 14.1.129 Кодексу деталізує види житлової нерухомості: а) житловий будинок; б) житловий будинок садибного типу; в) прибудова до житлового будинку; г) квартира; ґ) котедж; д) кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах; е) садовий будинок; є) дачний будинок.

З цього приводу, О. Є. Аврамова справедливо зазначає що у ст. 265 Кодексу використовується два терміни «житлова нерухомість» та «нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки». Останнє визначення міститься у назві статті, хоча у тексті самої статті використовується термін «житлова нерухомість». Таким, дефініцію, що використано у назві статті 265 Кодексу, не роз’яснено, як і не встановлено у нормах Кодексу визначення «житлової нерухомості». Крім того, сам термін «нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки» не передбачено у Цивільному кодексі України та Житловому кодексі УРСР [2].

Базою оподаткування є житлова площа об'єкта житлової нерухомості. У разі наявності у платника податку кількох об'єктів оподаткування база оподаткування обчислюється окремо за кожним з таких об'єктів. База оподаткування об'єкта житлової нерухомості, що перебуває у власності фізичної особи – платника податку, зменшується:

а) для квартири – на 120 кв. метрів;

б) для житлового будинку – на 250 кв. метрів.

Таке зменшення надається один раз на базовий податковий (звітний) період і застосовується до об'єкта житлової нерухомості, у якій фізична особа – платник податку зареєстрована в установленому законом порядку, або за вибором такого платника до будь-якого іншого об'єкта житлової нерухомості, який перебуває в його власності [3].

Ставки податку обов’язково встановлюються сільською, селищною або міською радою в таких розмірах за 1 кв. метр житлової площі об'єкта житлової нерухомості: для квартир, житлова площа яких не перевищує 240 кв. метрів, та житлових будинків, житлова площа яких не перевищує 500 кв. метрів, ставки податку не можуть перевищувати 1 відсоток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року; для квартир, житлова площа яких перевищує 240 кв. метрів, та житлових будинків, житлова площа яких перевищує 500 кв. метрів, ставка податку становить 2,7 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року [1].

Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.

Обчислення суми податку з об'єктів житлової нерухомості, які знаходяться у власності фізичних осіб, проводиться органом державної податкової служби за місцезнаходженням об'єкта житлової нерухомості. Податкове повідомлення-рішення про суму податку, що підлягає сплаті, та платіжні реквізити надсилаються органами державної податкової служби платникам за місцезнаходженням об'єкта житлової нерухомості до 1 липня звітного року за формою, встановленою у порядку, визначеному статтею 58 Кодексу [3].

В Інструкції щодо заповнення форми державного статистичного спостереження N 1-житлофонд (річна) виданої Державним комітетом статистики України житлова площа визначається як сума площ житлових кімнат без урахування площ убудованих шаф.

До житлової площі включається площа, що складається з однієї житлової кімнати, яка є одночасно кухнею; житлових кімнат у нежитлових будівлях - школах, лікарнях тощо, а також площа житлових кімнат, тимчасово не заселених з будь-яких причин (ремонт переобладнання) [4].

До житлової площі не належить площа кухонь, коридорів, ванних кімнат, комор, убудованих шаф, інших підсобних приміщень, площа житлових квартир і кімнат, які переведені у нежитлові [4].

Тому, 11 травня 2012 року Кабінетом Міністрів України було внесено на розгляд Верховної ради України законопроект «Про внесення зміни до статті 265 Податкового кодексу України щодо податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки», яким пропонує слова «житлова площа» в замінити відповідно словами «загальна площа». Таким чином, об’єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки має бути загальна площа житлового приміщення [5].

Відповідно до тієї ж Інструкції до загальної площі відносять суму площ усіх приміщень квартири (за винятком вхідних тамбурів в одноквартирних будинках), убудованих шаф і літніх приміщень, підрахованих з такими знижувальними коефіцієнтами: для балконів і терас - 0,3; лоджій - 0,5; засклених балконів - 0,8; веранд, засклених лоджій і холодних комор - 1,0 [4].

Як висновок, можна сказати, що механізм справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки потребує вдосконалення. Це стосується чіткого та однозначного визначення об’єкта та бази оподаткування. Застосування їх у сучасному вигляді призводить до можливості ухилення від оподаткування шляхом оформлення, наприклад, житлових будинків у правовому режимі садового або дачного будинку, комерційної нерухомості тощо. При цьому, базою оподаткування повинна бути вартість житлової нерухомості, а не площа: однаковий за площею житловий будинок у м. Київ та невеличкому селі буде має вартість що відрізняється у рази, тобто нівелюється принцип «багатший сплачує більше».

жүктеу/скачать 2.14 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: