Твори в чотирьох томах

Но все-таки Иван Ильич Косолапкин не таких размеров, чтобы вместить в себе целый театральный зал с шестьюста­ми кресел, с ложами, со сценой, с фойе и целый клуб с многочисленными кабинетами для клубной работы.

А вот в Чибью вы часто услышите:

— Вчера были у Ивана Ильича Косолапкина. Как в нем хорошо: большой зал, чистота, народу полно!

И представьте себе, вы услышите правду: действительно у Ивана Ильича хорошо: в нем и залы, и кабинеты, и много народу в нем помещается — целых шестьсот человек.

Все это потом для вас станет ясным: именем всеми уважа­емого заслуженного грозненского пролетария, пионера ухтинской нефти Ивана Ильича Косолапкина назван в го­роде Чибью большой театр и клуб.

И служит теперь «Иван Ильич Косолапкин» рассадником коммунистического воспитания многочисленных своих уче­ников и последователей, их жен, детей и внуков.

Так ценят, так любят и так чествуют в Советском Союзе Ивана Ильича за его трудовую жизнь, за пользу, которую он принес для пролетарской революции, для социалистиче­ского строительства.

* * *

А еще раньше у того же помещика Обухова отец и мать белоголового Вани Косолапкина были в крепостной кабале, поливая потом и кровью обуховские и поля, и огороды, и скотные дворы, и барские покои...

Помнит Ваня, что когда мимо ихней избы проносилась помещичья коляска, запряженная бешеной тройкой, и Ваня, ежась от страха у окна, говорил матери:

— Барыня! Барыня, едет!

У Ваниной матери зажигались искры в глазах и срывалось с языка злобное:

— Сука!

— Она, Ваня, меня била! Сука она!

Тогда было очень больно Ване Косолапкину, восьми­летнему белоголовому мальчику.

И теперь, когда Иван Ильич вспоминает это, больно де­лается ухтинскому инструктору и учителю, краснознаменцу, шестидесятилетнему седому Ивану Ильичу Косолапкину;

А дальше жизнь известная: пас коровы, пас овцы у того же помещика Обухова...

На четырнадцатом году потерял отца и мать, надо было сироте самому думать, как устроить свою, с такими не­заманчивыми перспективами, неулыбчивую жизнь.

Поманила местная писчебумажная фабрикантам и начал пролетарское крещение крестьянский сирота Иван Косолапкин.

Не забывал этого Иван Ильич Косолапкин ив 1918 году, когда вел грозненские пролетарские батальоны на бело­гвардейские банды полковника Бичерахова,

Дальше захотелось больше простору, больше света,— Иван Ильич в Москве...

Дворником, конечно, сначала, как очень часто начинали свою жизнь в больших городах будущие и слесаря, и ко­тельщики, и токаря, и бурмастера, будущие пролетарии и хозяева первого и единственного в мире пролетарского отечества...

Недолго дворничал Иван Ильич — не по нутру была ему эта работа, и вот он из Москвы едет в Грозный, на нефтяные промыслы.

Здесь, в Грозном, и нашел Иван Ильич свою вторую роди­ну, здесь вырос, окреп, закалился, вооружился классовым сознанием настоящего пролетария и добыл те знания и уме­ние, которые потом поставили его в первые ряды борцов за социалистическое строительство.

Грозненская нефть, долгая, трудная и упорная работа сделали из Ивана Ильича великолепного бурового мастера, тонкого знатока своего дела, а общение с политическими крупными, с более политически образованными и сознатель­ными товарищами привело товарища Косолапкина в первые дни Октябрьской революции в ряды грозненских пролетар­ских батальонов, где он, как командир взвода, дрался с белогвардейскими сворами.

В ожесточенной классовой борьбе грозненские пролета­рии, как и весь пролетариат Советской страны, вы­шли победителями. Но в борьбе этой были трагические, мо-. менты.

Один из таких моментов пережил и Иван Ильич Косолап­кин, вместе со своими грозненскими товарищами, организо­ванными в пролетарские батальоны.

Пролетарские батальоны города Грозного в 1919 году влились в 11 Красную Армию.

Кубанская белая конная армия, вооруженная и снабжен­

ная англичанами, напала на изголодавшуюся, уставшую в кровавых боях, изъеденную вшами и тифом 11 армию и разбила ее. Часть 11 армии отступила на Астрахань, а часть, вместе с нею и грозненские батальоны, остались и две недели дрались, как львы, против в несколько раз сильнейшего противника в районе станиц Ермоловской, Саламатинской и Михайловской...

Иван Ильич попал вместе с частью своих товарищей в плен к белым. Белогвардейцы гнали раздетых пленных в феврале месяце 60 километров босыми, в одном нижнем белье.

Долгим и мучительным был белогвардейский плен под угрозой постоянного расстрела.

Красная Армия, оправившись, выручила героев...

Белогвардейцев разгромили, территорию от врага очисти­ли, и началась созидательная, творческая работа по вос­становлению разрушенной промышленности, по восстанов­лению всего народного хозяйства.

Иван Ильич снова в передовых рядах лучших производ­ственников, в рядах славной Коммунистической партии.

Правительство Советского Союза отмечает выдающиеся заслуги Ивана Ильича на трудовом фронте высокой награ­дой, орденом Трудового Красного Знамени. Иван Ильич Косолапкин, герой и орденоносец, дерется на хозяйствен­ном фронте за советскую нефть...

Иван Ильич лучший из лучших буровых мастеров Грозненского нефтяного района... Мастерство не падает с неба. Быть буровым мастером, хорошим буровым масте­ром — не так легко; надо много работать, надо любить это дело, надо иметь опыт многих и многих лет упорного труда.

И Ивану Ильичу его мастерство и умение с неба не свалилось...

Три года простым рабочим на буровых, два года тормоз-чиком, многие годы бурильщиком (ключником), а потом уже мастер, а еще потом блестящий мастер.

Тридцать лет упорного, тяжелого труда нужно было для того, чтобы носить славное звание тонкого знатока искус­ства бурения, действительного, в полном значении слова, мастера своего дела.

Иван Ильич ругается иногда:

— Как они так хотят: хап и хап — и уже мастер. Учиться надо, опыт накапливать надо, а не хап-хап!

Это он своих не в меру прытких учеников так пожуривает.

1929 год...

Советское правительство берется за разработку ухтин­ской нефти, а ОГПУ, по инициативе Г. Г. Ягоды, снаряжает на Ухту экспедицию.

Нужны специалисты, нужны технические руководи­тели...

Едут в Грозный, ищут Ивана Ильича Косолапкина. Очень колоритно рассказывает о своей ухтинской эпопее Иван Ильич...

— Приехал автомобиль. Шофер спрашивает: «Где тут мастер Косолапкин?» Ему показали, он подъехал: «Вы Косолапкин?» — «Да,— говорю,— я!» — «За вами авто­мобиль прислали, в РК партии ехать». Я сел и поехал...

Сел Иван Ильич Косолапкин и поехал... Очень интересно и захватывающе он рассказывает, как он поехал, как ехал и как, наконец, на далекую Ухту приехал...

В Грозном он сел на автомобиль, потом на поезд, потом на пароход, потом на подводу, потом пешком, потом на шнягу, потом уже шняга на него лямкой села...

Так и добрались до Ухты...

Вместе с Я. М. Морозом, теперешним начальником Ухто-Печорского лагеря, ехал Иван Ильич Косолапкин на Ухту и в компании с двадцатью специалистами...

Сколько труда, усилий, мучительных усилий стоило Я. М. Морозу и И. И. Косолапкину доставить на далекую Ухту тяжелое буровое и эксплуатационное снаряжение, чего только они в дороге не претерпели.

Дело было глубокой осенью, а что такое осень в северной тундре, это надо «видеть, чтобы верить».

Победили и здесь большевики Мороз и Косолапкин.

Победили, борясь, с одной стороны, с природой, а с дру­гой, с косностью местных властей и организаций, косностью, граничащей с преступлением...

Прибыли на Ухту, забурили и затартали...

Мастерство грозненского бурмастера Косолапкина по­бедило и таежный грунт, долото, им направляемое и управ­ляемое, добралось и до ухтинских нефтеносных пластов, и неприступная когда-то таежная нефть освещает электри­ческими лампами дикий север и вертит советские моторы...

— Тяжело было на первых порах,— рассказывает Иван Ильич.— Сам, один. Никто не знает, как вышку построить,

никто не знает, как паровое хозяйство наладить, а о бурении так понятия не имели. Бессменно, днями и ночами, сам и за мастера, и за бурильщика, и за ключника... Где какая загвоздка, где авария — меня. Поеду, налажу и дальше... Ничего, вывез. Теперь уже есть помощники, есть мастера... Получились. Есть уже настоящие, прекрасные мастера... Из тех, которые сперва не знали, как за канат взяться... В на­шем деле большой навык нужен... Особенно «ловля» боль­шого мастерства требует. Это когда оборвется инструмент, и надо его из скважины выловить. Понемногу и этому научил. Есть славные ребята, можно сказать, просто самородки. А знаете, из каких они? Из больших, казалось бы, совсем неисправимых преступников. А вот трудовая обстановка, культурно-воспитательная работа, умелый к ним подход — из этих преступников полезных и хороших людей делает...

«Я с ними не ругаюсь... Ну, не без того, чтобы когда-нибудь за дело не пожурил. Я с ними по-хорошему... Слу­шают и учатся... Хорошие ребята... Работают как черти! Особенно когда соревнуются: прямо грызутся, кто сколько метров за смену прошел... Хорошие работники».

Говорит Иван Ильич о своих «чертях» и улыбается ласко­во в седую бороду-Иван Ильич на Ухте встретился со своим старым «знако­мым», бывшим управляющим грозненской нефтью, бело­гвардейцем, активным помощником в период гражданской войны — белогвардейским генералом — инженером Ивано­вым.

Иванов, как спец из заключенных, был техническим руко­водителем Ухтинской экспедиции. Злой контрреволюционер все свое влияние употреблял на то, чтобы разложить рабо­чих и инженерно-технический персонал, вселить в них неве­рие в успех экспедиции.

— Ничего не выйдет, ничего не будет,— каркал Ива­нов.— Работать я не буду, дайте мне такие привилегии, какие мне давали капиталисты.

Много раз Ивану Ильичу приходилось спорить со своим противником, доказывать его неправоту и ложь. Ничего не помогало.

— Работать я не буду1 Мне терять нечего, семья моя за границей обеспечена! И ничего у вас не выйдет.

Бурмастер Косолапкин доказал высококвалифицирован­ному инженеру, что выйдет, выйдет и без него, контррево­люционера и врага, выйдет, потому что за дело взялись большевики, взялись рабочие и лучшая часть технической

интеллигенции. И вышло так, как говорил Иван Ильич Косолапкин.

* * *

Когда Иван Ильич Косолапкин появляется на буровых, его приветливо встречает:

Ходит Иван Ильич между буровыми, ходит, как настоя­щий хозяин, смотрит своим многоопытным взглядом на вышки, на станки.

Он — великий мастер ловли сорвавшихся в скважины буровых инструментов,— вместе с тем с большим умением «ловит» в измотанных шальной преступной жизнью тридца-типятниках то, что осталось у них лучшего, творческого, человеческого, и с большим тактом знатока души людской культивирует, растит это лучшее, приобщая тем самым этих людей к творческой жизни, к полезной для социалистиче­ского строительства работе.

Так живет и работает Иван Ильич Косолапкин — про­летарий, мастер и человек.

1. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО

17 вересня 1935 р. 17.ІХ.935

Пароплав «Шахтер» — Печора.

Дорогі мої, любі мої, милі мої! Варюша моя! Мура любенька!

їду я на рудник. Довгодовго я дивився на те місце на баржі в Кедровому, де я вас, моїх рідних, залишив. Уже вас і не видно,— тільки баржа бовваніє,— а я все дивлюсь. Так і розтанули ви, мої любі, в далечині... Яка жорстока дійсність... Та поїхав я і їду — з кріпкою надією, що ми ще побачимось і що побачення те не буде таким нерво­вим, важким, як оце теперішнє, що його нам зіпсували злі люди...

В Конецборі ми брали дрова. І довгодовго ми там стоя ли — годин, мабуть, з чотири чи п'ять. Усе я дивився в бік Кедрового, та вже не видко було нічого...

їду я добре. В каюті, внизу, — тепло й просторо, бо ми тільки вдвох — я та мій «проводир», що спав рівно 24 годи­ни. Зараз під'їздимо до Бичевника. Пароплав сунеться куди гірш, ніж черепаха — 4 кілом. на годину. На Бичевнику залишаємо баржі і далі підемо швидше, так що, думаю, що будемо на руднику завтра (18) ввечері.

Біля Данилівки (кілом [етрів] 40 од Кедрового) о 12 год[ині] вночі зустріли «Соціалізм» — він там ночував.

Як мені хотілося закричати вам, щоб ви там не спізнили­ся, бо буде він в Кедровому год [ині] о 7 ранку 17/ІХ, тобто сьогодні. Чи встигли ж ви, мої діти, сісти! Оце мене страшен­но непокоїть. Та невже ж там не було звісток, що «Соціа­лізм» таки йде (це вже напевне). Коли сіли (а я всетаки гадаю, що сіли!) — то тоді спокійний і бажаю вам щасливої подорожі!

Так, їду я добре. Навіть постіль розв'язав, та послався, та так добре виспався, що куди вам! Не знаю, як я її завтра складу. Я так пильно дивився, що за чим складено, щоб і в мене вийшло так, як і в тебе. Тільки навряд?!

Сьогодні розхрабрився і варив собі кампота. П'ю чай, їм сало, і на кампот потягло. А що ви там їсте, в далекій цій важкій дорозі... Хоч би ж доїхали як слід. Ждатиму теле­грами, як сонця.

Про роботу, про життя на руднику не думаю нічого: як буде, так і буде. Знаю, що ти, Варю, зо мною, я не сам,— це головне.

Листа пишу на пароплаві,— тут дали мені все — і каюту, і чорнила. А ніде мені нема спокою — і тут просять, щоб випустить стінгазету. Ніяк я не втечу від КВЧ, а мене за це ще й б'ють,— ніби я сам цього хочу?! О господи!

Так багато хотілося тобі, Варю моя, на прощання сказа­ти — і подяки слів гарячої за те, що приїхала втішити мене, загнаного, і любові, і пошани, і надії, та кім'ями всі слова в горлі стали од горя і туги, що розлучають нас. Ваші ясні постаті, твоя й Мурина, що стояли сумні на баржі, назавжди залишаться в мене в серці... Вони мене підтримуватимуть у важкому моєму житті. Здорові б Ви тільки були, щоб я міг ще раз побачити Вас. Не забувайте Вячка, пишіть йому, любіть його — сироту. Він — хороший хлопець і не забуде ніколи Вашої любові.

Привітай сердечно від мене всіх «архангельців». Ска­жи їм, що я безмірно дякую їм усім за те, що тебе під­тримали.

Цього листа гадаю одіслати цим же пароплавом до Уси, там його кинуть. Адресую на Архангельск «до востребования».

Щасти ж вам доля! З мукою чекаю телеграми, чи доїхали. За мене не турбуйтесь — буду жити, щоб Вас побачити й обняти.

Писатиму — дай тільки адресу. Писатиму часто. Обнімаю рідних моїх, дорогих! Цілую кріпко, кріпко.

Ваш Павл[о]

Еджнд Кмрта,

ТроицкоПечерск [ий] р [айон], Коми область.

3S

2. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО

Рудник ЕджьвдКырта

Не знаю, моя рідна, моя любима й дорога Варю, моя маленька Мурочко,— чи дійде цей лист до Вас, бо зараз розпуття — це одно, а друге — зліквідували в нас на рудни­ку пошту, і листи та телеграми десь лежать (це ті, що до мене, а ті, що від мене,— ніяк передати).

Телеграму про те, що доїхала ти до Архангельського, я дістав аж 5 листопада! На телеграмі не було дати, коли ти її післала — отже, коли ти доїхала до Арх [ангельська] — я не знаю. На Арх [ангельськ] — послав я 2 листи й телегра­му «до востр[ебования]» —чи дістала ти їх, чи ні?

До Вол [оді] — проскочила телеграма од М[арії] Ів[анівни] з Мацести. Оце й усе. Од тебе, значить, і досі я не маю ні одного листа. Я страшенно хвилювався — чи доїхала ти. Коли одержав телеграму — заспокоївся. Листів чекаю, але знаю, що доки не ляже санна путь, нічого не буде.

Що в мене? Чорні дні. Сидимо вдвох із В іолодею] в підконвойній команді, де зібрано відповідні пункти нашої статті. Що сіє значить — не знаю. Що буде — невідомо. Чуток, чуток різних, «як чорного того пір'я» (як казав Гурович). Держать строговато. На роботу без штика, а то весь час під «оним». Працюю я в управлінні рудника, в планчасті. Єрунда, розуміється. В [олодя] — на загальних. Хвороба моя й стан здоровля (III к [атегорія]) — не дозволяє на фізичн [у] роботу. Догляд — ретельний і пильний — щоб хто, боронь боже, не вкрав. Настрій у мене спокійний, рівний і «положительный» (од слова «положить»). Вол[одя] — нервує. Спимо разом на нарах (ваг[онної] системи). В бараці тепло. Здоровля — постарому. Живіт як живіт, як завжди.

Отакіто діла. Ясно, звичайно, чому ото й тебе «виїхало», і все таке інше. Все це було передбачено раніше, що мене ввергнуть в «узилище». Балачки про книжки, про медроботу — це все були «теревені». Бажалося, очевидно, на тяжку фізич­ну — ну — нідзя. А може, ще й того спробуємо. Та не гні­тить мене це і не печалить. Співаю я: «Положил єсі на гла­вах их вєнци». І все.

Про тебе думаю, про тебе турбуюся. Що Ви, як Ви, де Ви, куди Ви? Біля мене хоть гвинтовка й багнет,— а хто ж вас там боронить? Бог? Скасували ж його? Я все молюсь Север­

ному Сиянию, щоб «продлило» віку Євг [єну] Фед [оровичу], Мик[олі] Фед [оровичу] та Павл[у] Оник [ійовичу],— вони ж, мабуть, спасибі їм, не покинули Вас обох, бідних моїх, серед дороги? Хай їм весело буде так, як буде мені весело, як я, коли не «загнусь», буду їм тиснути руки на волі.

За мене не турбуйся. У мене все так, як народна мудрість рекомендує: «брюхо в голоде» (ой, і пища ж!!!), голова в холоді, а ноги в теплі (у валянках). Значить, усе гаразд, Звичайно, коли в тебе буде змога чогось підослати — підошли. Тільки — звідки. ж?

Листи пиши на ТроицкоПечорск, Коми обл., рудник Едж (ьщ)Кьгрта. Та й телеграми краще туди, так [на] адресу: «ТроицкоПечорск, рудник ЕджмдКырта» — так буде краще, бо Щугор щось затримує сильно.

Я знаю, голубко моя люба, що ти зо мною, що Мура зо мною, що Вячко зо мною,— і тому живу. Чи Вячулька жи­вий? Зв'язалася із Харковом?

А взагалі, як там воно «вопче»? У нас ні газет, ні радіо! Чули тільки, що абіссінці італійців чи навпаки. І все. А ти пиши більше про любов, бог з нею, з Італією...

Цілую тебе, радість моя.

Цілую Муру.

Всі [м] «архангельцям» мій сердечний привіт і щира дяка.

Твій Паївло)

Облігацію візьми — може, виграєш. Вітаю народженням. Бажаю щастя, успіху, здоровля. Люблю тебе й мрію бути вкупі. Чому й досі нема листів? Жах, як скучаю. У нас справжня зима. Чи є чутки з Москви? Писала родичам туди чи ні?

3. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКІВ 12 грудня 1935 р. I2.xn.35

Дорогі мої й рідні!

Я в кожному листі, Варюшко, вітаю тебе з твоїм наро­дженням, бо не знаю, чи дістаєш ти мої ті листи, чи ні. Я — не певен в цьому. Отже, ще й ще раз! Господи, чого б тільки я не побажав тобі — щоб хоч трохи легше тобі там жилося. Цілую тебе — всю. І очі твої хороші — хай ніколи не смутні­ють вони.

У нас щодо кореспонденції пішли «строгостя». Щоб післати телеграму — треба тих дозволів та ще дозволів. З листами теж. Думка цього послати поза «строгостями», а одного в «строгостях» завтра.

Що ж у мене нового?

Щось таке 7го числа (грудня) звідкільсь «блиснуло». Одержана з Кедрового рація такого змісту: «Установите, намерен ли П. М. Г [убенко] писать книгу. Сколько для зтого требуется времени».

Я відповів, що, мовляв, коли книгу писати за планом, затвердженим Гулагом, то треба рік з перебуванням на II промислі. Коли ж про Печору — треба 4 м [іся] ці.

Відповідь радирували. Оце чекаю, що воно буде.

Що це значить?

Мені здається, що це «дзвінок» з Москви, бо настрій у мого начальства ти ж сама знаєш який щодо мене. Чого я чекаю з цього?

Я вже так зневірився в усьому, що нічого не чекаю. Ото так запитають, одповідять — і на тому кінець.

Коли ж це справді щось серйозне — то тоді, можливо, дадуть змогу й умови працювати тут над книжкою. Це було б непогано, коли б у мене був хоч настрій відповідний, а то ж леле...

Найкращим би було, якби мене перекинули на II про­мисел] чи в Чиб'ю і щоб я там працював над книжкою. Але це... мрії.

Отакіто діла. У всякім разі, на моїм стоячім болоті щось ворухнулось і мене трішки стрепенуло.

Листів од тебе не маю. Ото як дістав № 1 від 5/ X (тобто більш, як два місяці тому писаний), і після того ні гугу, крім телеграми.

Що з листами? Знаю, що пишеш,— а їх нема. Може, вони тут десь залежуються? Це можливо, бо «строгостя». Це ти май на увазі, пишучи мені.

Живемо під багнетами, як і раніше. І не видно «просвітле­ній». Та вже позвикали. Працюю в планчасті управління. З Кедровим не маю ніяких зносин.

Оце сьогодні прийшла Вол [оді] посилка з Арх [ангель­ського] торгсину — довго йшла, як бачиш. Він «на общих» і досі.

Скучаю я, Варю, за Вами. Хоч би листи! Яка це мука, коли й слова від вас не дочекаєшся.

Я в кожному листі щось прошу тебе прислати — пришли мені наконечників для олівців, і гумки, і олівців, бо вже

посписував на роботі, і копір [увального] паперу. Ой гос­поди! І цукру, і соди! Живемо взагалі скрутновато.

Посилаю тобі мою любов — і любов, і любов, і повагу, і пошану, і все, що є кращого в мене. І Муретку цілую кріпко. Вітай Федоровичів і всіх, усіх. Як же тобі в театрі? Важко чи ні?

Цілую кріпко й ніжно.

Не забувай.

Твій П[авло]

4. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО

27 грудня 1935 р. 27.ХН.[1935р.]

Е [джыд] Кырта, рудник

Дорога моя, люба моя, сонце ти моє єдине!

Листа я від тебе одержав од 11.XI. Це — другий. Перший був від 4.Х. Бачиш, які інтервали між листами. Ти пишеш, що писала, а де ж ті листи — чи лежать десь по поштових скриньках та торбах, чи в шухлядах «бдительности»? Як важко не мати звісток від джерела, яким тільки й живеш, яким тільки й живишся. Дуже я радий, що хоч знаю, де ти й що з тобою. Чекаю нетерпляче,— як пройшла на театрі, як тобі там ідеться. Знаю, що не мед, мабуть, та що ж поробиш.

Про себе. Я вже тобі писав, що була раціязапитання, чи «намерен» я писати книгу. Я дав відповідь, що «намерен», і у відповіді додав, що коли справа йде про книгу, яку за­твердив Гулаг, то треба мені бути на II промислі. Додав там і про те, що коли книгу треба про Печору, то треба 4 місяці відповідних, звичайно, умов і прожиття на руднику. Що ж ти гадає [ш]? Яку відповідь дістав я на це все?

«Обтьявите (такомуто), что он должен находиться там, где он єсть».

І все. Ніби я прохав кудись мене перекинути. Самі запи­тали — і самі ото так «дипломатично»... заборонили писати. Я гадаю, що запитання було наслідком твоїх листів. Ну, от вони заворушились, «одбули чергу», і... замовкло все на довгі роки. Я вже не знаю, чи варт [о] про оці такі «блис­кучі» наслідки написати тобі в Москву, щоб там знали, як реагують на все тут, на місці. Порадься з кимось там з зем­ляків, як вони на це? Чи не буде з того всього, коли я буду

порпатися, що закинуть кудись у такі місця, звідки вже й «воздйхания» не почуєш.

А так усе постарому. Працюю в рудоуправлінні — роботи прірва, сиджу цілими днями над усякими таблицями. На «обчие» не займають і не говорять. Думаю, що, може, зверху сказали, бо зразу були сильно заходились, щоб обов'язково на «тяжелые».

Погано з животом. Останній місяць просто вже не дає спокою — так болить, і ніяка «ліка» не бере. Умовився з лікарем, що як тільки скінчу годовий відчит — ляжу в ла­зарет. Може, полежу, та вгамується, а так біда.

Живу там же «під конвоєм», як «опасной» і т. д. Набридло.

Вол [одя] — теж. Дістав він листа від М [арії] Ів [анівни] — вона в Хості, влаштувалася там медсестрою в сана­торії. Володя тебе вітає.

Я не знаю, що його далі робити — живу як у тумані. Гні­тить мене, що не маю надії тебе побачити цього літа. Я в та­кому стані, що клопотатися про твоє чи прожиття тут, чи побачення з тобою — не маю ніякісінької змоги,— просто це викличе в кращім разі усмішку у тутешніх моїх «богів». Такі ми тут уже упосліджені в тій «команді підконвойній», що й боже мене борони. Смішно це все, коли так глиб­ше подумаєш, а проте всі тут на це все дуже серйозно див­ляться. Ну, ти ж розумієш... Так що — тільки на тебе й надія. Коли тобі вдасться добитися дозволу чи на поба­чення, чи що — то це, очевидно, єдина путь... Бийся, голуб­ко, може, пощастить. Що далі буде — невідомо. Поки що на всі мої запитання, чи довго мене держатимуть у такім стані «строгої ізоляції» — відповідають: «Невідомо. Не від нас залежить — зверху!»