Виталий Иванович Масловский с кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны
жүктеу/скачать 1.85 Mb.
|
ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА»Створення дивізіїБудучи головою Львівського (Галицького) крайового комітету і водночас заступником голови Українського центрального комітету, К. Паньківський був не тільки учасником творення дивізії СС «Галичина», але й одним з її головних засновником: «Ми бажали дати світові знати, що існуємо і хочемо жити», – патетично заявляв він, намагаючись пояснити причину ствоерння цього есесівського формування. Далі він запевняв, що «настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивною, в її будові громадянство приймало активну участь». Але Паньківський не називає тих, хто належав до того «громадянства». Паньківський подає коротку передісторію творення цієї дивізії: участь «українського легіону» під командою колишнього петлюрівського полковника Р. Сушка «в поході німців на Польщу» у вересні 1939 р., і про спроби ОУН-мельниківців напередодні та в перші дні війни створити на боці гітлерівців подібні формування. Але ця затія потерпіла невдачу. Зате ОУН-бандерівців створила в складі Абверу диверсійно-каральні батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», про які ми вже доволі часто згадували. Панківський:
І далі:
«Аж у лютому 1943 року, – продовжував Паньківський, – виринула заново справа війська. Тим разом ініціятива вийшла, без ніякого нашого впливу, від галицького губернатора Вехтера…». Нижче ми побачимо, які суперечливі застереження з приводу iнiцiятиви і творення дивізії СС «Галичина» подають різні націоналістичні автори і сам бригаденфюрер СС Вехтер. (Виділено мною – В. М.)
І далі:
… Одного дня ад'ютант губернатора Стястни запросив мене телефоном таємниче на розмову за чаєм, не подаючи, як це звичайно робив, предмету розмови. Губернатор, після короткого виступу про відрубність галицької землі від решти ГГ (до чого я був останніми часами звик), почав говорити про військові справи, натякаючи на можливості створення галицької дивізії в рамках плану творення нових ненімецьких дивізій зброї СС. Він сказав, що має на це основну згоду вирішальних чинників Берліна, а тепер потрібне запевнення успіху з нашого боку, зокрема УЦК, про якого співпрацю він просить. Ця розмова була прикрашена твердженнями про те, що добре виконала в 1942 році свої обов'язки в господарській ділянці…. …Губернатор, маючи у відповідь на свої заходи згоду Берліна на творення галицької дивізії, мусів виконати плян. Тому вже не стояло питання, чи ми хочемо дивізїї, чи ні, тільки в чемній формі була поставлена вимога співпраці в її творенні… Ми розуміли, що це справа великого національного значення і великої відповідальності, які переростають межі не тільки Галичини… ( Виділено мною – В. М.)… Керівні кола суспільства нашого у Варшаві, Празі й Берліні прийняли факт творення української військової формації без вийнятку позитивно… Не було відповідального в нашому національному житті чинника, який був би проти творення дивізії… Всі наші владики з митрополитом Шептицьким на чолі оцінювали (цю акцію)… як поважний і цінний політичних козир…».183 І під кінець цих «одностайно-схвальних» зауваг Паньківський зазначає: «Верхівки обох ОУН поставилися офіційно негативно. Причиною було те, що це не вони, а УЦК мав стати співтворцем дивізії. Внутрі обох організацій думки були гостро поділені. Низове членство і прихильники не поділяли поглядів на справу своїх провідників. Це виявилося у численному напливі добровольців із числа членів обох груп…».184 Тут Паньківський фальсифікує начисто ситуацію, бо ОУН-мельниківців, по суті була співтворцем дивізії, а ОУН-бандерівців лише вдавала свою позицію. Паньківський вказує на «національне значення» їх антинародної затії. Такі спогади К. Паньківського з приводу творення есесівської дивізії в Галичині. Досить патетично описує в своїх спогадах К. Паньківський дефіляду «освячення дивізії СС», яка відбулася 28 квітня 1943 р. у Львові: «28 квітня 1943 року відбувся урочистий акт проголошення створення дивізії. У великій вітальній палаті колишніх цісарських намісників Галичини проти вул. Чарнецького, 14 зібралися з одного боку всі німецькі і окружні старости та повітові комісари, а з другого – духовенство, управа міста, державні установи, кооперація, преса, начальство і співробітники УЦК і УДК (Українського допоміжного комітету – В.М.) і делегатур, члени і уповноважені військової управи, та окремі визначні громадяни. Між почесними гістьми губернатора був ген. Віктор Курманович, який спеціально приїхав з Відня, і президент внутрішніх справ ГГ д-р Людвик Льозакер, що репрезентував генерал-губернатора Франка».185 «Урочисту дефіляду» відкрив шеф правління губернатора дистрикту Бауер. Першим промовляв Вехтер: «Раз-у-раз з усіх шарів галицько-українського населення (читай: галицьких войовничих націоналістів і «коляборантів» – В.М.) підношено бажання – не тільки співпрацею на широких полях Галичини, не тільки як селяни на полі, як робітники в промисловості, як співпрацівники правління, як члени поліції, також не тільки як робітники в сільському господарстві і збройовому промислі ген у Німеччині, але й як вояки зі зброєю в руці протиставитися большевизмовi та цим робом взяти безпосередню участь у боротьбі для забезпеки своєї батьківщини, в боротьбі за безпеку і майбутнє Європи…» (Газ. «Наші дні». 1943. Травень). Далі Паньківський пише про те, що Льозакер «відчитав маніфест генерал-губернатора» до «галицького населення»: «Завдяки вашій активній боротьбі проти большевиків в одному ряді з німецьким вояком будете мати змогу бути не лише співучасниками безсмертної слави європейських народів, але також завдяки вашій жертві, виборете і забезпечите на вічні часи для себе і своїх дітей змогу використати з благодатей євпропейської культури» (Газ. «Краківські вісті». 1943. 30 квітня). Далі говорив В. Кубійович, голова УЦК: «Сьогодні для українців Галичини справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одне з найщиріших бажань українського народу – зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з більшовизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 року, було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духовну руїну, але також національну смерть» (Газ. «Краківські вісті». 1943. 1 травня). Далі виступили: «М. Хронов'ят, один із керівників військової управи дивізії, і о. мітрат Василь Лаба, керівник капеланів дивізіїї. Паньківський не фіксує їх виступи в своїх спогадах, тому ми фіксуємо уривок з виступу останнього з іншого джерела. Цей виступ отця Лаби звучав як проповідь: «Сей день, его же соствори Господь, відроджуємся і возвеселімся в онь. Чому маємо радіти в цей такий важливий воєнний час? Бо за згодою фюрера Великонімеччини дістаємо змогу створити стрілецьку дивізію. А це воскресения Української галицької армії… До цього кличе нас Бог так, як колись кликав хрестоносців, які йшли на боротьбу з гаслом «Бог так хоче!» І сьогодні Бог так хоче!..» (Газ. «Львівські вісті». 1943. 29 квітня). «Пополудні, – продовжував Паньківський, – Вехтер прийняв у присутності вищих німецьких урядовців членів ВУ (військової управи дивізії СС «Галичина» – В.М.) і її уповноважених у краю. Він з'ясував завдання ВУ та ствердив і наголосив, що вона є «органом губернатора». Бауер відчитав список членів ВУ і уповноважених. Всі вони отримали номінаційні (ті, що підтверджують особу – В.М.) грамоти. До складу ВУ належали: Альферд Бізанц – голова, Осип Навроцький – начальник канцелярії (фактично керував справами), Євген Пиндус – перший, а Степан Волинець – другий заступники начальника канцелярії, мітрат о. д-р Василь Лаба – референт душпастиря, Михайло Хронов'ят – референт доповнень (організація і вербування), д-р Володимир Білозір – референт здоров'я, Іван Рудницький – референт правний, Михайло Кушнір – референт пропаганди, Зенон Зелений – референт молоді, Володимир Макарушка – референт старшин, Андрій Палій – референт допомоги родинам, Юрій Крохмалюк – референт історико-архівний, пізніш званий історико-військовим відділом ВУ».186 І ще: «Губернатор запросив на почесного голову військової управи ген. Віктора Курмановича». Далі Паньківський зазначає:
Мобілізаційна машина вербування в дивізію СС стрімко закрутилася в усій Галичині. К. Паньківський з цього приводу патетично відзначав: «Не було романтики 1941, та зате була романтика 1943 року».187 I далі:
Ентузіазм, для якого не було ніяких підстав, переходив у гістерію. Кинули клич: «Всі до дивізії!», хоч було зрозумілим, що це було не до виконання і не мало змислу з загального національного погляду…»188 А поряд з цим Паньківський зазначає: «Спроби примусового набору до дивізії з боку німців почалися в часах евакуації східних частин Галичини, весною 1944 року, а дійсний примусовий набір аж на терені райху восени 1944 року, коли Галичина була вже в руках більшевиків… На протязі травня і червня (1943 р. – В. М.), – писав Паньківський, – добровольців приписалося понад 90 тисяч. З цього числа лікарські комісії визнали здатними до служби понад 20 тисяч»189 В. Кубійович подавав дещо інші цифри: «До дивізії зголосилось бл. 80 000 добровольців, покликано до військової служби бл. 15 000…».190 Іншу статистику ми побачимо в книгах інших авторів. Тут треба лише зауважити, що Дивізія протягом свого існування двічі суттєво (майже заново) формувалась, а тимчасом у Львові діяв стаціонарний мобілізаційний центр, який постійно проводив набір до дивізії. Однак, для більшої ясності, тут же подамо спогади відомого церковного діяча в Галичині, члена митрополичої капітули о. Гавриїла Костельника: «Організацію дивізії СС «Галичина» офіційно прийняв на себе УЦК Кубійовича, але взяти участь у цьому ганьбищі наказано було всім без винятку – і установам, і окремим громадсько-політичним і церковним діячам дистрикту. Охочих взяти зброю, щоб піти на тепер страшний Східний фронт, не було. Хоч німці і вживали суворих заходів до того, аби ніхто нічого не знав… але у повітрі вже носилося невідомо ким пущене «Гітлер – капут»… Незважаючи на це, почалась кампанія вербування «добровольців» до «українського війська». Кажу в «українське військо», бо ми із зрозумілих причин старанно уникали вживати назву «дивізія есес», а часто-густо на запитання, що означають літери «СС», вербувальники відповідали, що це традиційна назва – січові стрільці. Кинуто було облудні гасла: «За Україну!», «На Москву!», «Тепер або ніколи!», «В бій на одвічного ворога!» Ми так загрузли в своїх злочинних зв'язках із окупантами – адже ми кликали їх, ми чекали на них, ми вітали їх і молились за них, за їхнього фюрера, – що цілком закономірним був і цей черговий, може найстрашніший за всю фашистську інвазію, наш злочин перед своїм народом – вимагати від нього найдорожчого: віддати свою молодь на поталу кровожерливому фашизму, кинувши її на бій проти кого? Проти своїх кровних братів – українців, росіян, білорусів. Митрополит благословив і наказав церкві взяти найактивнішу участь у наборі «добровольців». Митрополит діяв не тільки за власною ініціативою, а й за наказом апостольської столиці, яка через католицьку церкву всіма силами сприяла створенню «добровольчих» легіонів для допомоги гітлерівцям проти росіян. Такі «добровольчі» легіони зусиллям католицької церкви були створені в католицьких країнах, як, наприклад, в Іспанії, Франції, Бельгії, Португалії, і зараз же кинуті на Східний фронт. Приклад католицької церкви був завжди обов'язковим і для нас, а тим більше тепер, коли гітлеревці, на яких Ватікан покладав всі надії в знищенні Радянської держави, терпіли поразку за поразкою. І мушу сказати, що якби не допомога наших священників, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих «добровольців». Молодь ховалася від набору або втікала в ліса. Тих, кого окупаційна влада затримувала, притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували. Тих, хто втікав, примусово направляли на роботу в Німеччину. Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитись. Директори середніх шкіл почасти із власної ініціативи, почасти за наказом зверху, позаписували в «добровольці» всіх учнів старших класів. Але й це не допомагало. Довелось кожному з нас, одному перед одним, а всім разом перед народом показувати «жертовний приклад» – віддавати своїх власних дітей на убій… Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів… Добре, що народ зрозумів це по-своєму: мовляв, самі накликали гітлерівських убивць, самі і допомагайте їм…»
жүктеу/скачать 1.85 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|