Всім привіт! Міцного здоров’я, бадьорості й доброго настрою!

м. Берлін.

Прокидаюся у лагідному світлі ранкового сонечка, ми вже в Берліні (мій «перший Б» на маршруті!), десь близько шостої ранку, Василь Миколайович виголошує план на сьогодні та загальний інструктаж. О дев’ятій нас чекає зустріч з депутатом Бундестагу, який працював раніше у Міністерстві внутрішніх справ. Там не можна спати, треба задавати питання. На вході очікує суворий паспортний і «митний» контроль. Як в Європарламент минулого року. Але ж тоді ми добре відіспались і відпочили, а тут майже відразу після такої дороги… Хоча зараз нас очікує готель.

…Початок моїх мрій про Берлін сягає десь 4-5-го класу школи… Одного разу в ті роки в газеті «Пионерская правда» я наткнувся на об’яву, що накладною оплатою можна придбати книгу «Культурные центры Берлина». Вона коштувала дорогувато, напевне, то був яскравий альбом з текстовими коментарями, батьки мені заборонили його купувати, і я тоді образився майже на весь світ… А от тут через десь 27 років так просто прокидаюся в автобусі, а за вікном – Берлін… Ми зараз десь у південно-східній частині цього мегаполісу, шукаємо наш готель «Брітц», що має бути на Бюргерштрассе, 42. Ганс Крістіан з’ясовує нюанси проїзду спочатку у продавця невеличкого магазинчика (і чому він о цій порі відкритий?), потім у цікавої пані похилого віку з болонкою, і нарешті ми вирулюємо туди, куди нам треба.

Та ж офіційно ми поселимося в номери, як належить, після 12-ї години. Поки що нам дають на всю групу два номери, перетягуємо до них з автобусу валізи. По черзі оперативно миємося, я дістаю свій світлий костюм з відблиском, добре, він зім’явся не до критичної межі, за короткий час має розправитись. Швидкий готельний сніданок, звісно, за додаткову платню, і о 7.50 вирушаємо «своїм ходом» до Бундестагу.

Хвилинах у п’яти від готелю – станція метро «Гренценаллее», досить неглибоко, без ескалатора, на платформу можна проникати безперешкодно, без усіляких турнікетів, естетика оформлення станції залишає бажати кращого (навіть у Вашингтоні метро привабливіше, не говорячи вже про Москву, Київ, Санкт-Петербург, Нижній Новгород, Харків, та й, власне, Дніпропетровськ, в інших метро я не бував), квитковий автомат прямо на платформі, Ганс Крістіан купує в ньому «груповий проїзний» на всі види громадського транспорту (включаючи електрички й теплоходи)… до третьої ночі. Потяги метро дещо схожі на наші, лише зафарбування яскравіше, робимо дві пересадки, на другому переході півгрупи ненадовго загублюється (у переході треба підніматися ліфтом!), але швидко всі знаходяться, і от ми виринаємо з техногенного царства метро на білий світ, і перед нами – легендарні Бранденбурзькі ворота, Паризька площа, вулиця Унтер ден Лінден. Оперативненько поспішаємо, фотографую й фільмую на автопілоті, при вході на подвір’я Бундестагу – перший поліцейський контроль, далі старі будівлі дивним чином перемежаються з новими, скляно-металевими, ось видно шматочок річки Шпрее, але ж треба поспішати.

Заходимо до одного з під’їздів, проходимо «митницю», пред’являємо паспорти, ескалатором нагору, невеличка ергономічна зала, і… дві симпатичні дами нас вітають, як з’ясувалося, депутат не зможе з нами сьогодні зустрітися. Тому нас зустрічають, одна – помічниця депутата, друга – представниця інформаційно-сервісної служби.

Найголовніше, що запам’яталося з цієї зустрічі, це те, що ми сюди прийшли в надто особливий день, сьогодні п’ятниця, і не просто останній день роботи парламенту перед канікулами, а взагалі останній день роботи парламенту цього скликання до наступних виборів, які відбудуться у березні. Незрозуміло тільки, яким чином виглядатиме законодавча діяльність країни увесь цей період. Тим не менше сьогодні тут – найавральніший підсумковий день, чи до нашої групи зараз німецьким законотворцям… Але ж нам повідомили, що того депутата, який мав з нами зустрітися, немає зараз ані в Берліні, ані в своєму виборчому окрузі.

З виступу пані помічниці найголовніше, що «наш» депутат зараз – держсекретар на пенсії і заступник голови фракції, другої за чисельністю з п’яти у парламенті. Трохи заходить мова про державну фінансову допомогу регіонам в умовах кризи, пан Анатолій Дробаха запитує, на яких умовах надаються дотації, пані щось відповідає, але Ганс Крістіан у своєму перекладі говорить разів у п’ять довше, адже він сам депутат, хоч і місцевий, і цю ситуацію може пояснити краще.

Пані від інформаційно-сервісної служби повідомляє, що їх організація незалежна від роботи парламенту. Слухаємо невеличку лекцію про історію Бундестагу й Райхстагу. Існує він тут з 1874 року. Зараз багато старих будівель відновлено, з них на більшості надбудовано сучасні скляно-металеві споруди, і по всьому його величезному подвір’ї-комплексу всі будівлі з’єднано мережею-павутинням підземних або надземних переходів-лабіринтів, з чудернацькими ліфтами та ескалаторами, не виходячи з будівлі (зовні їх ніби багато, старовинних з новітніми нашаруваннями, а фактично – одна), можна навіть перетнути річку Шпрее…

Ось і ми вирушаємо в чудернацький шлях цими лабіринтами, по дорозі десь на автопілоті фотографуючись, я мимохідь хапаю зі стендів різної «макулатури» про Бундестаг, ескалатор, простора скляна зала, далі у підвал (важко помітити, що це насправді підвал), потім через ліфт на вищий поверх, а там на стінах… залишки написів російською мовою радянських воїнів, що звільняли Райхстаг від фашизму. Їх спеціально концептуально не стирають, навіть, можливо, якось бережуть і відновлюють. Пані з інформаційної служби десь несподівано зникає… Можливо, вона й попрощалась із групою, але я того не помітив, оскільки оглядав усе навколо, боячись при тому загубитися в натовпі. Далі проникаємо на дах центральної будівлі, але не просто на дах, а в чудернацький музейний комплекс під гігантським скляним куполом, за склом по кутах даху майорять німецькі прапори, можна так просто вийти з-під куполу просто на дах і оглянути неймовірну панораму мега-Берліну… За прикладом деяких співгрупників біля стієчки своєрідного «ресепшену» беру в одного з місцевих службовців дивовижний радіопристрій (себто німецькомовного радіогіда (можна було ще англо- або франкомовного, російського не було)), чіпляю його на пояс, навушники вдягаю на голову, там жіночий голос дещо розповідає і вказує, куди йти, я розумію далеко не все, але проходжу по спіральній доріжці нагору, до найвищої точки маршруту під куполом, де трохи відпочиваю у зручненькому крісельці… Пристрій розповідає про історію парламенту, власне, те, що ми вже в загальних рисах почули в залі з перекладом. Під склом інколи зустрічаються експонати у вигляді фотографій та копій різних статей законів та ін… Оце так підкорення Райхстагу, годі було й мріяти… Див. www.bundestag.de

Тут у мене народжується нова сюрреалістично-ідеалістична концепція, яку я назвав євроекзистенціями, на противагу минулорічним єврофантасмагоріям. Це символізує якусь неперевершено гримучу суміш старовини із сучасністю, те, що цікаво й привабливо, індивідуально, концептуально й перспективно, але не викликає почуття казковості… Сюди увійдуть і технократичного штибу метро з електричками, і досить стильні графіті та інші несанкціоновані написи й малюнки на парканах та стінах (минулого року я їх фактично ніде не помічав, а тут вони кидалися в очі майже всюди), й інші своєрідні сучасні речі космополітичного Берліну, а далі й не тільки Берліну… Вони просто існують, хоч і є неповторними.

Загальне групове фото у нетрях куполу, здача на базу радіогіда, виходимо на подвір’я вже зі старої будівлі з яскравим гігантським написом «Dem deutschen Volke» на величезне трав’яне поле, там багато таких груп, як ми, велика черга на вхід до будівлі. Знов групово й індивідуально фотографуємось, бесідуємо з Гансом Крістіаном щодо розвитку Німеччини після 1945 року, за обрієм поля на шосе бачимо кортеж з Президенткою Фінляндії (як нас запевнили).

Не доходячи Бранденбурзьких воріт, спостерігаємо на дорозі сліди Берлінської стіни. Така своєрідна лінійна бруківка на дорозі, по якій можна просто ходити й переступати… А з 23 серпня 1961 року по 9 листопада 1989 року тут був височенний мур, що символізував кордон двох світів – Свободи й Несвободи.

…На Паризькій площі розставлено стильно-білі столи й стільці під такими ж білосніжними навісами… Як з’ясувалося пізніше, це Президент Німеччини (суто фігуральна особа) вирішив головних меценатів країни символічно нагодувати гороховою зупою… (мався на увазі супчик). На зупинці довгувато чекаємо автобуса маршруту № 100, один пропускаємо, оскільки багато людей, хоч він і двоповерховий. Ми маємо проїхати всю вулицю Унтер ден Лінден (у перекладі «Під липами») і трохи далі до Алєксандерплятц. Перші липи тут починав садити Наполеон… Поруч – Російське посольство, тому цей район набув собі іміджу району пияцтва.

Нарешті заштовхуємось до прибулого рейсового автобусу, ліземо на другий поверх, я розташовуюсь перед лобовим склом фактично над водієм, зафільмовую майже все, інколи фотографую, Ганс Крістіан коментує. Проїжджаємо повз Німецьку бібліотеку, університет імені Гумбольта, пам’ятник Фрідріху Великому, Стару Варту, Музей німецької історії, величний Берлінський кафедральний собор барокового стилю з похованнями цісарів, Палац республіки, Миколаївську кірху 13-го століття (перша згадка про Берлін належить до 1237 року). Лише вдалині зліва спостерігаємо Музейний острів… От би там побувати, там же світові скарби… Але рухаємось до Алєксандерплятц. Там маємо годину часу. З цієї години мінімум 20 хвилин витрачаю у мегасупермаркеті «Галеріа» спочатку на пошуки книжкового відділу, потім на вибір пристойного путівника. Обираю яскравий про Берлін, Потсдам та Сансусі за 12 євро, і ще купую, не можу втриматись, величезний альбом «Deutschland» усього за 10 євро (але не такий, як я придбав минулого року).

…Ця Олександрівська площа якась безмежно футуристично-демократична. Розвішені величезні плакати на кшталт «Ми єдиний народ», фонтан… не по центру, трамваї, ніби пави, плавають крізь площу, у заглибленні – деяка подібність музею просто неба з фотографіями та іншими ілюстраціями, у тому числі й картографічними, руйнування Берлінської стіни. Інколи вмикають гучномовець зі скандуваннями та промовами саме в той день. Деінде й відео можна переглянути, натиснувши на відповідну кнопочку. Цікаво, тут завжди так, чи сьогодні якась акція?

От недалеко на площі майданчик з палаючими свічками. До чого б це? О, та це в пам’ять Майкла Джексона, от і фото його тут… В іншому кутку суперплощі – декілька підлітків тренуються з хіп-хопу. Трохи знімаю залізничний вокзал Алєксандерплятц та поспішаю на явочну зустріч біля входу до метро. Спекотно… Двоє хлопців продають сосиски на диво-прилавках з навісами, що повністю прикріплені до тіла на плечах. Збираємося. І пурхаємо на метро до готелю, нарешті поселяємося до кімнат, до нас з професором невдовзі приходять Василь з Ігорем, з... діжечкою пива. Ігор мене навчає входити з ноутбука до безпровідного WI-FI інтернету.

У мого організму з пивом давні не дуже дружні стосунки. Зараз спека, була майже безсонна автобусна ніч, все це після пивного фуршету зумовлює якусь безмежно величезну втому, але я збираюсь і виходжу на другу частину нашої сьогоднішньої програми… Я ж помру, але маршрут не пропущу. Тим більше що батарея до камери підзарядилася.

Знову на метро й електричках пронизуємо майже увесь Берлін у південно-західному напрямі. На одному з переходів чекаємо потяга близько 20 хвилин, пускається серйозний дощик, а ми на озеро зібрались… Метро від електричок тут складно відрізнити, система придбання квитків однакова, до електричок струм також подається знизу… Тим не менше досягаємо пристані на озері Ванзее. Від кінцевої станції метро йдемо через парк, природа цікава, свіже повітря після дощу, на галявинках купками відпочиває народ, але кругом ті графіті-надписи та малюнки, на пристані ажурні теплоходи, один взагалі екзотичний, у вигляді акули з відкритою грізною пащею, але нам не на нього. Цікавий ігровий дитячий майданчик з екзистенційно натягнутими канатами складної конфігурації, по яких можна зацікавлено лазити. Й екзотичні туалети.

Пхаємось на теплохід, проїзд на ньому також входить у наш сьогоднішній абонемент. Пропливаємо на інший бік озера, на острів, серед пасажирів чутно російську мову, спостерігаємо чудернацькі вілли на березі й екзотичні вітрильники на воді. Висаджуємось на зупинці-пристані Angestellte Kladow. Близ нової пристані – новий стильний круглий металевий сіті-туалет з повною автоматикою, у тому числі й зачинення дверей, за 25 центів. Невдовзі натикаємось на якусь індуїстську акцію, на березі добра сотня народу займається йогою під трансцеденційний звукозапис, навколо продаються різні індійські штучки для оздоровлення. Не зважаючи на свіже повітря, втома мене захоплює все більше, я ледве рухаюсь… Підступне пиво своїми отруйними струменями щипає мене зсередини все більше… Цікаво, що конкретно нічого не болить, просто втома. Знов їдемо на другому поверсі іншого рейсового автобусу, інколи моросить веселий дощик, я вже не знімаю, немає сил… Аби ж не те пиво… У планах спочатку було відвідати ще й Олімпійський стадіон, але в мене вже явно духу не вистачить. А там же Андрухович бродив з товаришем у своїй «Таємниці»… Та й, як з’ясувалося, ніхто з групи вже не бажає до стадіону, всі виснажились… Закупи в супермаркеті, я лише сиджу на східцях, до магазину не заходжу. Ось тут тільки на зупинці автобусу колеги починають мною опікуватись, я запевняю, що в мене все добре, просто треба відпочити.

…Трохи автобусом, далі якийсь нескінченний шлях на метро. На кожній зупинці фраза «Einsteigen, bitte. Zurückbleiben, bitte», під кінець вже серйозно набридла. Сказали б нормально, обережно, двері зачиняються, а то щось на зразок «Входьте, будь ласка. Залишайтеся на місцях, будь ласка» монотонно-металевим голосом…

В номері – відрада… Освіжаючий душ, кришталево чиста постільна білизна, колеги п’ють шампанське, я лежу на голочках Ляпко й підтримую їх мінеральною водою.

…Наснилася мені якась грізна огрядна безформенна фантасмагорія, яка, як не тужилась і не махала своїми бджолиними крилами, так і не могла злетіти. Натомість з’явилася струнка нафарбована екзистенція, вся в шкіряному, й почала граційно витанцьовувати під репово-хіпхопово-брейкдансово-рокові мотивчики. На все добре, берлінський космополітизме…
4 липня, субота День п’ятий
Програмні декларації:

04.07.09 (субота)

м. Берлін.

м. Потсдам, центр міста та Парк і Замок Сансусі. Оглядова екскурсія
Девіз дня: Культурно-рекреаційне Берлінське передмістя
Маршрут: Берлін – Потсдам – Берлін

Об’єкти відвідування: парк Сансусі й центр Потсдаму, парк Цецілієнгоф, пляж на озері Ванзее

Пригоди: продавчині полуниці на потсдамському вокзалі спочатку не сподобалось, що я її знімаю на камеру… але потім ми з нею майже подружилися

Невдачі: під вечір після пляжу попали під дощ… але це тільки стимулювало до наступного траншу подорожі

Сюрпризи: проїхав на трамваї-лебеді… жодні атракціони в порівняння не йдуть

Досягнення: Побачив королівський парк Сансусі… організм фактично прийшов до норми.

Після цілющої ночі на ортопедичному матраці й оздоровлюючого сніданку в нашому берлінському готелі «Брітц» виходимо на наш сьогоднішній уїк-ендовий багатообіцяючий променад. Довгувато йдемо по презентабельній вулиці Германштрассе, далі сідаємо на електричку і їдемо з пересадками до Потсдама, відносно невеликого, але досить цікавого 120-тисячного міста у передмісті Берліна. Потсдам зміг зберегти, не зважаючи на історичні перипетії, чарівність старовинного міста і парадної резиденції прусських вінценосців. На стандартному скляно-футуристичному вокзалі, як завжди, беремо чудесну картосхему-путівник «Потсдам інтенсів», йдемо до виходу, я знімаю на відео ціни на полуничку на одному з прилавків (по 1,80 та по 3 євро за кілограм), пізніше цікава продавщиця мене кличе, ймовірно, побоюючись, чому я її так швидко зняв і втік, я повертаюсь і пояснюю, вона розуміє, я дякую і навіть обіцяю купити на зворотному шляху.

…Виявляється, нам потрібен протилежний вихід з вокзалу. Знов трамваї-лебеді. Та й автобуси рейсові не менш вражаючі, циркулюють, як супутники в космосі. Через 16 хвилин чекання їдемо на одному з таких, № 695, до відомого потсдамського парку Сансусі, що французькою означає «без клопотань». Проїхало три поліцейські «євробобики». Ось величезний вітряний млин. Перед входом до парку чоловік в одязі маркіза задушевно грає на сопілці. Привіт, єврофантасмагорії…

В парку лагідна тиша, симпатичні доріжки з дрібного гравію. Не віденський Шьонбрунн з його неймовірною величчю, але ж… Ми зайшли з боку головного королівського палацу, що на горі. Ганс Крістіан знов розповідає цікаво, особливо історію про судову тяганину короля Фрідріха Великого з місцевим мельником, який виграв процес, після чого король у нього той млин просто купив і залишив надалі фактично недоторканим.

Маємо дві години часу на парк. Безліч фонтанів, скульптур античних та інших міфологічних героїв, без підписів імен, король Фрідріх ІІ, що проектував парк для себе ж, був дуже освіченим і знав їх кожну «в обличчя». Це я дізнався з однієї з двох екскурсій російською мовою, на які випадково натрапив та навіть частково зафільмував. Цікаві виноградні тераси з ілюзорними «ялинковими» сходами. Затишна лютеранська кірха на березі принишклого ставу. І безліч надзатишних садово-паркових композицій з палаючими різнобарв’ям клумбами, бесідками, фонтанами… Ось той самий легендарний млин знизу, велична оранжерея, Новий королівський палац рожевого кольору, чемно-вичурний, виблискуючий золотими барвами Китайський чайний будиночок. Поблизу кожного цікавого об’єкту попросив когось себе сфотографувати. А професор Кухта побував усередині головного палацу й оглянув найбільші цінності цього історичного комплексу…

В означений час зустрічаємось біля центрального фонтану, як було домовлено, загальне фото, і йдемо далі шпацірувати по Потсдаму. Ось цікавий речовий ринок перед Бранденбурзькими (як і в Берліні, тільки меншими розміром) воротами, за ними – бруківчаста пішохідна вулиця, такий собі місцевий Арбат, вуличні музики – на оптимальній відстані один від одного, тому мелодії по мірі нашого шпацірування плавно переходять одна в одну… Флейта, за нею скрипка, віолончель, запальне кантрі німецькою мовою під гітару й губну гармоніку. Дав цьому музиканту 20 центів. Півлітра мінералки за 2,20 євро, туалет за 30 центів.

Наступна цікава розповідь Ганса Крістіана про історію Потсдама й Пруссії, зараз місто виконує суто культурні й адміністративні функції, тут нідерландський квартал, трохи проходимо, стильна вулиця з яскраво-червоними будинками, сідаємо в автобус і їдемо… до російського кварталу. Там декілька дерев’яних казкових будинків а-ля «глибинка Ярославської області», нагадують казку «Теремок», тут колонія «Александровка», в цій хаті (класична «русская изба»!) російський ресторан, з якого лунає запальна кадриль. Петро І свого часу подарував прусському королю 10 російських солдат високого росту з сім’ями, російські майстри для них побудували тут відповідні хати з правом передання у спадщину, натомість король отримав у подарунок з Берліну Янтарну кімнату. Зараз ці хати переважно – розважально-музейний комплекс, а нащадки тих високих солдатів живуть у квартирах десь тут поруч.

Далі їдемо 692-м автобусом, який виявляється без кондиціонеру, хтось з наших жартівливо пропонує на це писати скаргу, проходимо до парку Нойєргартен, об’єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Маємо 9 хвилин на екстер’єрне ознайомлення із замком Цецілієнгоф, де у липні-серпні 1945 року проходила відома Потсдамська конференція, аналог Ялтинської, підсумки яких поділили світ на світи Свободи й Несвободи. Слухаємо розповідь і одночасно знімаємось. А так цей замок – з 1793 року…

До центру їдемо чомусь двома 692-ми автобусами різного часу побудови, але обома без кондиціонерів, далі – збувається мрія ідіота! – до вокзалу ми їдемо космічним євротрамваєм… всередині салону камеру не вимикаю, настільки цікавий цей трамвайний атракціон…

Знов «каскад» електричок, і ми опиняємось там, де були вчора, на Ванзее. На 218-му автобусі їдемо через ліс до берега самого озера. Збираємось на історичний острів Пави, куди курсує паром. Але там купатися не можна, це пам’ятник. У деяких членів групи зароджуються й розбухають сумніви, чи варто туди діставатися. Але всі сумніви розвіюються після прибуття парому та ознайомлення з ціною на його послугу: 4 євро з людини або 34 євро з групи, і це всього за 100-200 метрів пливоття. Звісно, вже ніхто нікуди не пливе. А там, на тому Павичевому острові, у XVII столітті проводились численні експерименти по відкриттю «філософського каменю», а пізніше створено «Нескучний палац» з парком з павичами…

Та ж ми проходимо до найближчої більш-менш привабливої безкоштовної ділянки пляжу, я майже відразу перевдягаюся й пірнаю плавати, тим часом влаштовується невеличкий груповий пікнічок-сабантуйчик, я не п’ю і харчуюсь дуже обережно, боюсь неадекватної шлункової реакції після вчорашнього пивно-втомного стресу, хоча загальний тонус сьогодні значно вищий, а плавання мене завжди очищує. Та плаваю не лише я, а й багато хто з групи, і Борис Леонідович також із задоволенням. Невдовзі більшість групи грає у пляжний волейбол, позичивши через Ганса Крістіана м’яч у когось з відпочиваючих поруч. Погода комфортна, Сонця вже майже немає, пісок теплий, вода в озері приємна.

В міру того, як ми поступово збираємося, формується непогода, лізе серйозна хмара, за нею до нас пнеться серйозний вітер, зрештою ми чекаємо автобуса під деревами з проливною літньою зливою. Нарешті десь через півгодини він з’являється, ми, мокрі і щасливі, ліземо до його другого поверху, а там… працює кондиціонер. Та чи потрібен він зараз? Якийсь дисбаланс у нас сьогодні з кондиціонерами у рейсових автобусах… За вікном дощ, ніби ми на автомийці. Цікаво, що «двірники» на лобовому склі працюють і на рівні другого поверху, а не лише перед водієм.

Знов довгий шлях електричками під дощем, євроекзистенції інколи танцюють за вікном, протяжний променад по Германштрассе, супермаркету, що працює допізна, поруч не знайшли, треба відпочивати, завтра їхати близько 500 кілометрів, ще й реалізовувати культурну програму… Я ненадовго «сходив» до Інтернету і солодко заснув…
5 липня, неділя День шостий
Програмні декларації:

05.07.09 (неділя)

м. Магдебург. Оглядова екскурсія.

м. Ганновер. Оглядова екскурсія.

м. Ботроп (Рурський район), огляд краєвиду від тригонометричного пункту «Тетраедер».

З Берліну, завантаживши речі до нашого Неоплану, від’їжджаємо о 9.22. Берлінський вузол відвідування, безперечно, залишить незабутні враження, та ж ми поспішаємо далі, попереду стільки цікавого й звабливого… Зараз тримаємо курс на Магдебург. Василь у мікрофон повідомляє, що з Магдебургу вперше на західноукраїнські землі потрапила картопля, тому її там називають «магдабурка». Загалом на Галичині 15 місцевих назв картоплі, вийшла б непогана карта…

Певний час традиційно сиджу на сходах попереду. На виїзді з Берліну спостерігаємо центр логістики швидкої пошти ДХЛ, а згодом – сміттєпереробний завод. Віддаємо Василю по 9 євро за сніданок у перший день і за «катання» на громадському транспорті вчора й позавчора. Ось телевежа 1926 року. Праворуч бачимо трибуни, з яких у 20-ті роки ХХ століття спостерігались автогонки. Ганс Крістіан розповідає історію німецьких автобанів. Один з найважливіших і найдовших в ті часи – це автобан HaFraBa (Ганзейські міста (Гамбург та ін.) – Франфурт-на-Майні – Базель). Гітлер відкривав його з великою забавою, хоча ініціатива була від самих тих міст.

Ось колишній КПП «Західний Берлін – НДР». Виїжджаємо із колишнього американського сектора колишнього Західного Берліну. Загалом більше 10 мільйонів східних німців втекли до «поганої пекли» Західної Німеччини з 1945 по 1961 рр. Цікаво, що перші 10 років існування НДР головою держави там був Президент, який мало не втік на Захід… Нарешті покидаємо межі нашого першого «Євро-Б-вузла»…

Зліва причаїлося місто Дассау, де народилася російська імператриця Катерина ІІ. Вперше за цю поїздку зустрічаю величні вітряки. Обмеження 130 км/год, ми однаково їдемо 80. А ось поле соняшнику! Говорять, в цьому районі найкращі ґрунти Німеччини. Але в нас все одно кращі…

А ось і Магдебург. Міст через Стару Ельбу, відразу – міст через Нову Ельбу. Майже як Дніпро в Запоріжжі… паркуємося на симпатичній парківці у парковій зоні… Виходимо й слухаємо лекцію Ганса Крістіана про Магдебург. Цікава історія починаючи з ІХ століття. Поступово столичні функції перебралися сюди з Аахену, близько 600 років Магдебург був суперцентром німецьких земель, тоді ж сформувалося й поняття привілейного для багатьох міст Європи Магдебурзького права, але після 30-літньої війни початку XVІІ століття місто почало втрачати свої центральні функції, і зараз залишилося б у суто середньовічному вигляді, аби не Друга світова війна. Зараз населення міста близько 210 тис. чол., головним чином культурний та адміністративний центр, це земля Саксонія-Ангальт, є трохи важке машинобудування.

Проходимо до центру, знов трамваї-лебеді, ось дивовижний фонтан з періодичним (настільки періодичним, що можна злякатися) зливанням води, в деяких кірхах чути величний дзвін, поблизу однієї – чудернацькі невеличкі скульптури, на одну з них залазив Максиміліан, з приводу чого Ганс Крістіан назвав сформовану таким чином композицію «Ягуар з нечемною дитиною».

Далі проходимо до неймовірної архітектурної житлової споруди – будинку (краще сказати – архітектурного комплексу) «Зелена цитадель», побудованого близько 15 років тому за проектом відомого австрійського архітектора Гундертвассера (з дитинства Стовассера). Такого потужного креативу в архітектурі я ще не бачив… Описати це неможливо, треба тільки побачити. Відзначу лише, що ця надчудернацько-наддивовижна житлова споруда взагалі немає гострих кутів, лише плавні переходи поверхонь з однієї в іншу, а підлога тут взагалі хвиляста… Євроекзистенції forever… Це одна з найголовніших іміджевих візитівок Магдебурга, поряд з величним центральним собором, до якого проходимо невдовзі. Бачу цікаву групу туристів похилого віку, що слухають екскурсію в навушниках, у екскурсовода також відповідний пристрій.

Собор оглядаємо всередині, купую там путівничок по місту німецькою (російською не було), поблизу нього потім вислуховуємо наступний транш Гансової лекції про Магдебург, Гундертвассера та цей собор. Виявляється, у V-VI століттях нашої ери тут жили язичницькі слов’янські племена, і саме тут у них була культова площа. І завжди вона була культова, і після приходу християнства. Цей собор-велетень було закладено у XIII столітті, будувався він, як і більшість таких, декілька сотень років, і до 30-літньої війни це була головна лютеранська кірха Європи. …Чийсь автобус, що стояв поруч, завівся, і далі ми слухали Ганса Крістіана через ревіння його двигуна десь 5-7 хвилин.

Проходимо далі на широку вулицю з трасою й трамваєм, велодоріжками, ще раз оглядаємо надконцептуалістичний будинок Гундертвассера, навіть заходимо у дворик з фонтанчиком, все безмежно гламурно й креативно, голова паморочиться від євроекзистенцій. Цікаво, що в Німеччині на будинках взагалі не прийнято вказувати вулицю, лише на вказівниках на перехрестях.

Невдовзі збираємося й від’їжджаємо. Трохи блукаємо по об’їздах, спостерігаємо Ельбу, університет Макса Планка, вирулюємо на трасу на Ганновер. Через деякий час в’їжджаємо у Західну Німеччину, спостерігаємо залишки митно-прикордонних терміналів: спочатку НДРівського, потім ФРНівського. На автобанівській «узбічній зоні відпочинку» зупиняємося на нетривалий привал. На лавочках за столиком викладаємо, у кого що є. У пана Василя народився племінник, трохи відзначаємо цю подію, прямо тут на привалі.

Далі через корки досягаємо-таки Ганновера. Знав як Дніпродзержинськ, населення близько 300 тисяч, але є метро. Зупиняємося фактично на автовокзалі близ залізничного вокзалу, з видом на чудернацько-велетенську телевежу. Автовокзал нагадав мені дещо колишній дніпропетровський, що діяв до середини 90-х та розташовувався на місці теперішнього Слов’янського ринку.

На огляд Ганновера дають часу з 17.16 до 18.16. До готелю ще їхати більше трьох годин. А планувався ж іще Ботроп з тетраедром… А тут Ганновер хоча б одним оком оглянути… Тунель, стильні графіті-екзистенції… Рейсові автобуси курсують звідси до різних країн, є й до Росії та України, що видно з розкладу. Але тунелі тут якісь розбещено-депреснякові…

Але з іншого боку залізничного вокзалу починається справжня презентабельність. При виході з вокзалу бачимо відразу пам’ятник якомусь цісарю на коні, але першим відкривається вид… з хвоста. Ось якісь панки. Зліва дуже креативні симпатичні фонтанчики, що б’ють прямо з асфальту, на півколом, з поступовим нарощуванням висоти водних струменів у просторі. Грає легка незатійлива музика. Трамваї нагадують електрички в мініатюрі.

З розповіді Ганса Крістіана вловлюю, що тут живуть найстарші аристократи Німеччини, основною лінією серед яких є такі собі вельфени. Ганновер тривалий час був провінцією Пруссії. Далі розповідь перетікає в тему концерну Фольксваген, адже неподалік місто Вольфсбург, але й у Ганновері є виробництво мікроавтобусів. Тут ми бачимо групку цікаво одягнутих людей у білих сорочках, з різними нашивками, еполетами, значками, у декого – шляпи з чудернацьким пір’ям. Ганс Крістіан пояснює, що це представники товариства стрільців. Ну, традиція така… Фотографуємося з ними й вирушаємо на галоп по пішохідній зоні історичного центру. Аура спокою. Адже недільний вечір… Коли чую живі звуки скрипки, знімаю й втрачаю групу з поля зору. Далі натикаюсь на вуличний оркестри. Щось схоже на Бреговича… а он у кутку розмістився колоритний бомжик… Орієнтуюсь на шпіль кірхи вдалині. Знов бачу екзотичний фонтан, де вода струменить прямо з нетрів кам’яного листя, мене близ нього фотографує цікава стрільчиха в білому на доброму підпитку.

Досягаю-таки головної культової споруди і знаходжу свою групу. Знову величний суперсобор, Маркткірхе, «церква на ринку». Професор Кухта завжди майже інтуїтивно відчуває те місце, де є справжня цінність, ось і тут заходить всередину цієї кірхи. О 18-й могутніми переливами б’ють дзвони… На шляху назад я знов багато фотографую й фільмую, особливу увагу привертає цікава футуристична скульптурна композиція. Екзистенції…

На вокзалі в судорожному темпі оббігав усі книжкові крамниці й книги про Ганновер не знайшов, взагалі чомусь там немає краєзнавчої літератури… Навіть проконсультувався у довідковому бюро, мені порадили звернутися до центру туристичної інформації, але ж він зараз закритий, оскільки вже вечір і неділя. Так я й залишаюся по Ганноверу майже в інформаційному вакуумі…

Заходжу в супермаркет «Алді» й швиденько купую продуктів на найближчий час. До автобусу підходжу із запізненням хвилин на п’ять, наївно побоюючись, що буду останнім. Але після мого приходу група підтягується ще протягом хвилин сорока… Ось так ми збираємось, панове…

Від’їжджаємо о сьомій. Сиджу попереду на сходцях і бачу GPS-навігатор на лобовому склі. Надворі 32 градуси. По навігатору йдемо на наш запрограмований готель у місті Бохумі. У передмісті Ганновера трамваї мають надто дивовижно-чудернацькі зупинки. Водії вмикають українську музику. Цікаво в автобусі німецького виробництва з українськими номерами на льоту по німецьких землях слухати українські веселі пісні… Тримаємо курс на Дортмунд, до Норд-Рейн-Вестфалії. Навігатор невдовзі чомусь вимкнули, але цікаву музику залишили. Десь на обрії за вікном повзе поїзд, а тут грає «Водограй»… В автобусі поступово охолоджується повітря… Німецькі дороги й культурні ландшафти за вікном та чарівна українська музика несуть нас на крилах нашого сірого Неоплану… До Бохума їхати як від Львова до Коломиї. Залишилось всього 235 км…

Річка Ляйнен. Вітряки. Технічна зупинка. О 20-й в’їзд у Нордрайн-Вестфалію, вже третю на нашому шляху федеральну землю. Невдовзі спостерігаємо рідкісне метеоявище – галло. Добре, що я сиджу перед лобовим склом та маю змогу це відзняти у всій своїй красі. Своєрідна райдуга в хмарах – ви таке бачили? Небесна веселка у вирі українських пісень на німецьких землях…

О 21.11 починається легендарний Рурський кам’яновугільний басейн. В салоні плюс 25. Навігатор включено. Останні 65 км. Декілька обводнювальних каналів. Серйозні ЛЕП, не менше 700 Вольт. В Бохумі вже після 22-гої години. Звужена трамвайна колія. Стандартний затишний готель Остмайєр у центрі міста, поселення, швидкоруч-харчування, недовге порпання в Інтернеті, заряджання приладів, сон…