Юрій Андрухович ПерверзіяЮрій Андрухович

морських безодень Левіафан і тричі роззявляв смердючу пащеку, щоб їх проковтнути

разом із кораблем та двомісячним запасом солонини, однак мужня постава і щира

молитва завжди рятували сміливців. Діставшися до Александрії, Рустічо і Боно

зодяглися в лахміття, накинули на голови мішки з розрізами для очей і повісили

на шию дзвіночки. Так вони прикинулися прокаженими, що дозволило їм без перешкод

увійти до святині з Марковим тілом. Адже всі без винятку сарацини вірять у те,

що прокажені є обранцями Божими, і з цієї причини не сміють рушити їх. І коли,

перенісши мощі на своє суденце, Рустічо й Боно знову розпустили вітрило,

з'явився над ними крилатий лев. І так супроводжував їх протягом усього

зворотнього шляху, охороняючи від розбійників, бур та мерзенних рибогадів. По

двадцяти п'яти днях подорожі вони прибули до рідної Венеції, де гучно вітали їх

на узбережжі весь уряд на чолі з дожем Партечіпаціо, всі патриції, всі

громадяни. Так тіло святого Марка-євангеліста, учня святого апостола Петра,

знайшло собі врешті вічний спокій, як було заповідано Господом через свого

нічного посланця на сім з половиною віків раніше.

Якою була подальша доля громадян Рустічо і Боно?

Про це відомо не так уже й багато. Рустічо було обрано до Консильйо деї Д'єці,

себто Ради Десятьох, однак він жодного разу не обирався до Капі дель Консильйо

деї Д'єці (1). себто таємного тріюмвірату. Доживши до глибокої старості, мав

чотирнадцятеро дітей і п'ятдесят шестеро онуків, з яких пам'ятав поіменно лише

перших п'ятьох.

Боно ходив у бойові виправи на Схід, у землі гога та Маґога, під час однієї з

них потрапив у полон до копрофагів, підхопив там проказу і невдовзі помер,

розвалившися на кавалки.

Пам'ять по обидвох досі шанують у Венеції.

Пересвідчитися ж у правдивості всього розказаного можна перед фасадом базиліки,

де над чотирма входами до храму ця історія розкладена і знову складена у

камінцях мозаїк, адже будь-що на світі складається зі своїх камінців, цеглинок,

кубиків, атомів, — важливо лише зі знанням справи припасувати їх до інших і до

Великої Навколишності.

Що не розповіла Ада Перфецькому про себе?

Що її родинні корені також із Чортополя. Що перша згадка про Цитрин у тамтешній

магістратській книзі походить із XVI ст. і стосується напівнавіженого алхіміка

та планетника Георгія Цетрини (саме так, через "е", писалося тоді це прізвище),

віри грецької, згодом аріянської, вихованця Больоньї та Падуї, котрий на

п'ятдесят першому році життя був люто знищений трьома опришками, що вимагали від

нього царської горілки, а саме: занурений у чан з розчином сірчаного квасу при

виході з власної ж печери-лабораторії.

Адин батько, Гермоген Цитрина, утік з дому ще в ранньому дитинстві, незадовго

перед вибухом другої світової війни. Це сталося наслідком того, що якось до

Чортополя приблукав з гастролями всесвітньо знаний мандрівний цирк "Вагабундо".

Хлопчина був настільки причарований усім побаченим на виставі, що ув'язався

слідом за штукарями, доглядаючи звірів і латаючи витерті гімнастичні трико.

Щоправда, через декілька років безперервних поневірянь європейським театром

воєнних дій юний Цитрина почав виявляти надзвичайні магнетизерські здібності,

тож врешті директор цирку, телепат Ананда, довірив йому номер, надавши зловісне

артистичне псевдо Азріль де Франкенштайн.

По закінченні війни циркова трупа, рятуючись від звинувачень у коляборантстві та

суду переможців, змушена була виїхати до Америки, де з п'ятдесятих років і

почалося несамовите сходження великого Азріля. Після трагічної кончини директора

Ананди (був посічений на шматки шаблековтачем-п'яницею) Гермоген Цитрина обійняв

керівництво всім цирком. Одного дня він підібрав на станції нью-йоркського метро

безпритульну українську дівчину, що в супроводі катеринки жалібно виводила

"Пісню про рушничок", яка саме в ті часи входила в моду. То була Соломія

Предивна. За недовгий час дівчина вивчилася літати під склепінням цирку

(безвідмовні механізми виносили її догори на линвах, у той час як оркестр

самозабутньо валив "The Carnival of Venice" Герберта Л. Кларка) і, танцюючи на

трапеції, виконувати популярні речі з репертуару "World's Greatest Jazz Band".

Це тішилося досить поважним успіхом — ризикованість номера доповнювалася не

зовсім коректною американською вимовою Соломії, що породжувало змішаний

жахливо-комічний ефект. З початком шістдесятих Соломія народила Азрілеві дочку

Аду. Ще через рік-два вона відновила виступи на арені, однак епоха її музики вже

минала, треба було опанувати нові ритми і лади, Америкою потрясали "Velvet

Underground" і групи Західного узбережжя. Провал за провалом змусили Азріля

відмовитися від Соломіїного соло; без цирку вона виразно чахла, вдалася до

алкоголю і виробила в собі звичку залякувати малу доньку всілякими історіями про

велетнів, котрі пожирають власні голови. Ада виростала від цього надміру

вразливою, до того ж відверто побоювалась матері, для якої уособлювала кінець

повітряно-гімнастичної кар'єри. Азріль неодноразово відсилав дружину на

лікування до найкращих українських фахівців (сповідуючи золоте правило "свій до

свого по своє"), однак ніхто з них не змінив ситуації на краще, обмежуючись

порадами щодо "активнійшої участи в громадськім життю зглядно в Союзі Українок".

Коли Аді виповнився чотирнадцятий рік, сталося неминуче: тайкома прокравшися

вранці до цирку, Соломія Предивна, наспівуючи тишком "The Carnival of Venice",

видерлася по линвах під саме склепіння і, розпростерши рамена для останнього

польоту, смачно кинулася звідти вниз.

Рятуючи дитину від духовної та психічної катастрофи, батько вирішив заслати її

подалі від Америки. Тут у пригоді став монастир клярисок на півночі Італії, де

абатисою була давня Франкенштайнова пасія, колишня акробатка Ле із попереднього

складу циркової трупи "Ваґабундо".

Так Ада Цитрина вперше і надовго потрапила до Європи.

Чи все було сказано Адою про її стосунки з чоловіками?

Ясна річ, далеко не все і не так. Зокрема, неправдою було, що вона втекла від

свого першого чоловіка, студента. Одного дня той просто збожеволів і почав

називати себе Vol de Fleche (2). Хворобливе уявлення прогресувало настільки

швидко, що вже через вісім діб бідолаха міг тільки свистіти, будучи водночас і

предметом як таким, і станом предмета, і його сутністю, і навіть його

можливістю. Він був негайно доставлений у напівтаємну клініку аномальних

досліджень, де, замкнений у герметичному боксі, свистить ще й донині.

Другий Адин чоловік, римський професор і мнемометр, виховав у неї звичку

кохатися зненацька і в найнесподіваніших місцях. Особливо сприятливими для цього

були закамарки його калябрійських палаців, ніби навмисне спроектовані для

подібного ґатунку забав, присмачених медом, пелюстками і цитриновим соком.

Зберігаючи у своїх сімдесят п'ять тверду бездоганну пружність, він часто

пускався в подорожі по всіляких конгресах і конференціях на всіх материках і

континентах світу. Від моменту одруження Ада була його сталою супутницею й

навіть помічницею. Під час цих імпрез професор знайомив її з багатьма своїми

друзями, такими ж старими диваками й вигадниками, невичерпними містагогами і

стратегами, вічними демагогами, серед яких виникав і венеційський барон Леонардо

ді Казаллегра зі своєю незрозумілою фундацією.

Нічого не сказала Ада і про деякі обставини раптової смерті другого чоловіка,

більше акцентуючи на своїх переживаннях після неї. Тіло старого, обвуглене і

болісно покорчене, було знайдене якось уранці в його ж кабінеті, на

неушкодженому килимі, безпосередньо перед навстіж розчахнутим вікном. Причиною

смерті було визнано удар блискавки — і справді попередньої ночі пронеслася буря

з громом, а старий останніми роками дуже багато і ризиковане експериментував зі

стихіями.

Що стосується третього з її чоловіків, Різенбокка, то тут Ада не приховала майже

нічого, за винятком однієї з улюблених чоловікових розваг, яка могла б

зацікавити Перфецького. Вона відбувалася по п'ятничних вечорах, ніби звичайна

party, і полягала в тому, що Янус Марія скликав повну віллу всіляких почвар,

яким демонстрував одне й те саме видовище: величезний акваріюм з водою

наповнювався безліччю рибок найцінніших різновидів, а тоді закидалося в нього

кількох більших риб-хижаків і, коли ті знищували всю акваріюмну малечу,

з'являлося кілька ще більших хижаків, які ковтали хижаків попередніх, і так

тривало, аж поки не виносився з ванни цар над хижаками, один-єдиний могутній

Риб, що поїдав останню пару великих хижаків. Негайно після цього Риб

виловлювався і на кухні вбивався. Тоді кухарка готувала його на вечерю для всієї

компанійки — разом із поглинутими ним табунами й табунцями малих, менших і ще

менших рибин.

Чи дотеперішнє число Адиних коханців обмежувалося числом її чоловіків?

Звичайно, ні. Поза всякими сумнівами, їх було більше, десь так із дванадцять. Ми

не можемо знати докладно про всіх — будь-яка жінка має право на зберігання таких

речей у таємниці.

Перші троє виринули на мотоциклах з-за пагорбів ще в Америці, в середині

сімдесятих, неподалік черешневих насаджень, в яких тринадцятилітня Ада з

подругою Сьюзен зривали того червнево-черешневого пополудня соковиті й солодкі

ягоди. Вони були на мотоциклах, зовсім ще підлітки, двома-трьома роками старші

від Ади, безвусі й гострі, мов ножі, у чорних шкірах і бойових шоломах з

драконячими окулярами, вони хвацько загальмували коло дівчат з липкими від

черешень губами і нетерпляче привіталися; тож сталося так, що двоє з них узяли

дівчат на свої мотоцикли, а третій самотньо летів попереду, ніби вказуючи шлях

до райського саду, вони мали з собою магнітофон, який тут-таки заспівав "Riders

On The Storm" (3) голосом Джіма Моррісона, і тоді справді впала стрімка і тепла

червнева буря — такі трапляються в неділю по обіді; Ада ледь-ледь боялась, але

дощ уперіщив так самозакохано, що їй лишалося тільки поривніше втискатись у

тверду шкіряну спину здичавілого ангела перед собою, до того ж їй так

настобісіло бути вічною доглядачкою при матері, що вона погоджувалась на все, і

коли "Riders On The Storm" закінчилися, то вмить минулась і злива, знову запахло

сонцем, вони збочили до лісу (Джім Моррісон починав "Waiting For The Sun"),

"гарлеї" були чудові, вони рвалися над бездоріжжям, підвладні вже якимось новим

вимірам; там був цілий острів сухого моху, і там нарешті вони спинилися, і там

лягли, і кожен із трьох побував з кожною, і Джім Моррісон відспівав їм усім "The

End", a до черешневих плям додалося кілька нових, і так воно сталося.

Перебуваючи згодом у монастирі, Ада розвинула в собі рідкісну здатність до

любовного мріяння. Це траплялося під час безконечних відправ або щоденних

лекцій, їй вдавалося таким чином перемкнути свідомість і душу, себе всю, що за

один крок від амвону, перед самісінькими ликами святих і пророків, овіяна

солодкими пахощами й обсипана вітражними блискітками, вона відчувала, як цілують

її темноокі хлопці, щось нашіптуючи невідомими мовами і повсюдно її торкаючи,

дістаючи, розворушуючи, аж одного дня, втупивши зволожений погляд в оголеного

святого Себастьяна, спізнала те, що от-от із нею станеться втіха, досі небувала,

святий мав напружений мускулястий живіт, тонкі стегна і напіврозтулені губи,

увесь засіяний стрілами поган, він тримався твердо і напружено, як дерево, він

гідний був стати її коханцем і став ним, аж вона зі стогоном поповзла на

гранітні плити підлоги, і кілька подруг вивели її надвір, цілком щасливу.

Кого ще назвати в цьому переліку? Можливо, Бертрана, темношкірого

університетського приятеля з часів першого Адиного одруження, який покохав її

просто між стелажами бібліотеки, розклавши під нею десятитомник Вольтера у

м'яких обкладинках? Чи Діно, губатого гобоїста з двірцевої капели другого

чоловіка, що міг завести і довести її до непам'яті самим лише верхнім "до"? Чи

безіменного морського офіцера, з яким цілу ніч їхала в одному купе з Риму до

Женеви і який виявився ніби вилитим з гарячого мармуру? Чи єдинорога, що виник

нізвідки, ніби з її ж таки срібного люстерка, у внутрішньому дворі Ка'д'Оро?

Зрештою, цілком окремо стоїть ніч кохання, проведена колись у ліжку абатиси, в

минулому відомої циркової акробатки Ле.

А всього знати навіть нам не дано.

Що залишалося Перфецькому й Аді після оглядин базиліки?

Вийти на площу. Слухати живу Венецію. Дивитися на води лагуни. Розпізнавати в

небі деякі сузір'я; якщо б на небі їх не виявилося — розпізнавати їх у міському

освітленні, в електроспалахах. Не кваплячись, кав'ярня за кав'ярнею, рухатися в

бік готелю. Розповідати одне одному про себе. Відчути цього вечора свою велику

потрібність одне одному.

Як було насправді?

Ада знову йшла трохи попереду, піднявши комір плаща. Посилаючись на мігрень,

вона хотіла чимшвидше дійти до готелю, зажити пігулки і сховатися під ковдру.

При цьому казала, що Стах не зобов'язаний її супроводжувати, все місто — до його

послуг, вона зоставить йому мапу і навіть, якщо є потреба, то й гроші.

Що на це Стах?

Ішов і далі за нею. Переважно мовчав. Коли потрапив у світляну смугу — під

ліхтарною чи коло вітрини — було досить помітно, як йому хочеться взяти її бодай

за руку. Але він цього не зробив жодного разу.

Чому?

Невідомо.

2. Політ Стріли (фр.)

3. "Грозові вершники" (англ.) — композиція легендарної американської групи

"Дорз". Далі в тексті — "Очікуючи сонце" та "Кінець" тієї ж групи.

Зранку над містом навис густий передзвін шістдесяти і трьох церков старої

Венеції: неділя. Наш мотоскафо просувався повільно, ніби навпомацки —

непроглядний туман обсів береги, лиш де-не-де залишаючи просвіток для бані,

лоджії, вежі. Здавалося, Хтось дотепер сипав згори нескінченні поклади борошна і

вапна, хоч навмисне для цього призначений ритуальний Giovedi Grasso (1) відійшов

ще півтора тижні тому. Я його не застав.

Венеція занурювалася в ніщо. Прибившись до берегів Сан Джорджо Маджоре, ми

побачили тільки рештки і шмаття — основа будівель наче й не існувала, пожерта

туманом. І лише ангел на самому верху дзвіниці продовжував своє вічне обертання,

недосяжний сторож Островів.

А якщо такий туман буде і у вівторок?

А якщо такого туману не буде у вівторок?

Що тоді?

Ми зійшли на берег і, взявшися за руки, щоб не погубитися, рушили до

монастирських приміщень. Хтось уголос жалкував, що не відбулося купання з

гостесами. Хтось інший заперечив, що якраз відбулося і то незле. Хтось іще — що

загубив свого коня. Я хотів побачити Аду, але це було неможливо, хоч вона,

певно, йшла десь зовсім поруч. Даппертутто зустрічав нас при брамі з обіймами,

гостесами і сигаретою. Він устиг продемонструвати свою увагу і приязнь кожному.

Мене, назвавши Парфумським, запитав, чи не траплявся мені синьйор Мавропуле,

який, мовляв, уже, здається, таки приїхав до Венеції, але ще не з'являвся,

мабуть, на день-другий затримавшись у набряклій скандалами атмосфері зимового

казино Вендрамін-Калерджі. Синьйор Мавропуле полюбляє азартні забави, а в

рулетку йому завше дико таланить.

Усі були схожими на себе. Маєстатично проплив Казаллегра, підтримуваний з

обидвох боків правнучками, похитуючи головою, схиленою допереду, здається, він

ще спав. Шалайзер, повиснувши на плечі в нижчого зростом Джона Пола,

по-чаплиному переставляла довгими цирлами в непрасованих штанях, ніби досі не

бачила дороги й боялася спіткнутись об череп з гадюками. Джон Пол, тягнучи на

собі добру половину пані Шалайзер, у той же час перебував деінде, і старезні

настінні розписи, напевно, ввижалися йому якимись золотими лісами на берегах

Ямайки. Схвильовано трималися купи обидва сьогоднішні доповідачі — Ґастон

Дежавю, сама Підготовленість і Зібраність, щільно обтягнутий сірим балетним

трико, в накидці з чорного шовку, і Альборак Джабраїлі, зодягнутий майже

по-військовому, в наскрізь простреленому береті.

Прошелестіла тінь Елеонори Дузе.

Усі були на місці.

Я не бачив Ади.

Ми розмістилися за одним-єдиним, зате неосяжним і овальним столом, над яким я ще

схилюся докладніше й тоді опишу його: мені здається, щось у ньому сидить.

Головуючий Казаллегра у властивій йому манері, роблячи десятихвилинні павзи між

реченнями, усе ж проголосив початок другого дня, а щодо підсумків першого

відзначив його цілковитий успіх, зокрема свою доповідь. Гості трохи

поаплодували. Тоді було з глибоким сумом заявлено про дальшу неприсутність палко

всіма очікуваного Цуцу Мавропуле. Узявши репліку, пані Шалайзер повідомила, що

вчора по обіді, як їй здається, бачила його, припертого до стіни Палацу Дожів.

Він був жахливо п'яний і не міг рушити з місця. Нагадував біблійного Ноя.

Репліку пані Шалайзер було вислухано з поштивістю.

Тоді, нарешті, право виступу перейшло до Гастона Дежавю, той оголосив тему,

злегка пританцьовуючи на подіюмі, я начепив слухавки із синхронним перекладом і

поринув у своє.

Адо, говорив я подумки, благав, молив і канючив, як пес побитий. Адо, Адо, Адо,

де ти, Адо.

Адо де ти Адо хто ти.

О Адо. Оазо.

О ти Адо.

То я Адо а ти хто ти.

То ти де ти отут Адо.

А я Адо: ая Адо.

Ади Адо: хочу аду.

Айно Адо. Алло Адо.

Один Адо кричу хочу.

Аді оду. Дую: Адо. Ду ю Адо?

Де ти хто ти кличу тута.

Ходи Адо до ня радо. Іди Адо.

Аз і Ада — Азіяда.

Або Аду або яду.

Ілі яду ілі Аду.

Де ти Адо бо я впаду.

Був я годен тепер Адин.

Був один тепера Адин.

Був я Один тепер Адин.

Був я ладен тепер Адин.

Ані ладан.

Або краден або жаден все 'дно Адин. Все — дно аду.

Нема Ади нема ради.

Сі до Адо соль до Адо ре до Адо Ельдорадо.

Моя Адо моя вадо!

Моя водо!

— Моттом для моїх посильних шукань, - тим часом розтікався мисію Дежавю, —

послужили відразу два вислови, кожен із яких належить особі, безперечно,

Світового Виміру. Не знаю, випадково чи ні, але Обидва вийшли з однієї й тієї ж

нації, і я не винен, що ця нація так багато нашкодила Іншим, щоправда, й чимало

для Них зробивши. Обидва вислови стосуються предмета моїх багатолітніх

Досліджень — Алегорії. Перший із Них належить Ґьоте, який у своїх "Максимах і

рефлексіях" за номером 742 і 743 виголошує таке: "Алегорія перетворює явище на

поняття і поняття на образ, але так, що поняття завжди окреслюється і повністю

охоплюється цим образом, виділяється ним і виявляється через нього. Символ

перетворює явище на ідею і ідею на образ, але так, що ідея, затримана в образі,

назавжди лишається безмежно дійовою та недосяжною, і, навіть будучи висловленою

всіма мовами, вона все ж залишається невисловлюваною". Наступна Цитата більш

різка й відверта у Своїй, дозволю собі дати Оцінку, запеклій Антиалегорійності.

Вона походить зі славнозвісної й, на жаль, Часто Цитованої Проповіді Лютера "De

captivitate babylonica ecclesiae praeludium" (2) і звучить приблизно так: "Усі

ці алегоричні штудії суть розваги людців, погрузлих у неробстві та

пустомельстві. Невже ви гадаєте, що і я не потрафив би забавитися в алегорії на

тему будь-якого створіння Божого? Та хіба знайдеться де-небудь хоч один

тупорилий, нездатний сипати алегоріями навсібіч, мов сорока скрекотанням своїм?"

Ґьоте — у Формі дефінітивній, себто делікатній, закидає Алегорії певну

обмеженість і, що так мовлю, Школярську Яловість її. Лютер — у Формі полемічній,

себто образливій, закидає Алегорії цілковиту її Порожнечу й Нікчемність. Я

наважуся нині захистити Честь Алегорії, хоч не Мені судилось Історією бути в цій

Великій Битві Найблискучішим Вояком.

Не далі як Учора, блукаючи Венецією Музейною, я не раз і не два зупинявся перед

якнайпромовистішими Свідченнями на Честь Алегорії. Маю тут на увазі Нетлінність,

яка зійшла на мене з полотен і фресок, скульптур і статуй: "Справедливість, що

вручає Шпагу і Терези дожеві Пріулі" Тінторетто-батька і "Нептун, що приносить

Дари Венеції" Тінторетто-сина, "Дож Ґрімані на колінах перед символом Вірності"

Тіціяна і "Алегорія Віри" чи "Венеція на Троні в оточенні Справедливості і Миру"

Веронезе, нарешті "Дож Чігонья перед Христом в оточенні Віри, Миру і

Справедливості" Пальми Молодшого. Я міг би продовжувати Цей Ряд. Бо саме тут, у

цьому Місті-Палаці, Алегорія досягла свого Найвищого Права. І де, як не у

Венеції, смію я, звичайний танцівник, Дитя Балету, стати на Захист її від

зазіхань східного сусіда?..

Останню риторичну фігуру було зустрінуто сміхом і оплесками. Дежавю розкланявся

навсібіч і перейшов до Головної Частини, однак тут почало щось нестерпно

шкварчати у моїх слухавках і я, на щастя, перестав його розуміти.

За вікнами рідшав туман. Із клаптів його поволі виривалися, набуваючи все більше

зримої твердої речевості, дзвіниця Сан Марко, крилатий лев, аркади Палацу Дожів.

Безліч люду висипало на П'яцетту, купувало квіти, поштівки, вино, дивилося в наш

бік, загравало, спокушало і спокушалося. Але я міг про це тільки здогадуватись.

Як і про те, що серед них обов'язково мусить штовхатися вона, туристка в чорних

окулярах і светрі нижче колін, з розмовниками, схемами, диктофоном, сильними

ногами, газетами під пахвою, Ева з Польщі. Бо ми колись домовилися, що будемо

разом у Венеції. Вже другий день вона шукає мене по всіх готелях і нічліжках.

Учора я кілька разів бачив її мигцем. Однак не став кликати. З відомих причин.

Такий вже я є.

Казаллегра дрімав, узявши велику сиву голову в руки. Скориставшися з цього,

Лючія й Кончіта відверто фліртували з якимось красунчиком навпроти, дуже схожим

на Фреді Крюґера. Альборак із беретом, заламаним удвоє і простромленим під

погон, нахраписте писав щось своє на чистих бланках фундації, час від часу

розгнівано струшуючи головою і пфиркаючи. Джон Пол, закривши очі й відкопиливши

губу, слухав Боба Марлі. Лайза Шейла в чомусь дуже палко (але пошепки)

переконувала свого сусіда зліва, італійського міністра суспільної опіки,

налягаючи йому на вухо так, що той мусив енергійно мотати головою вгору-вниз, в

усьому з нею погоджуючись, грета гарбо попивала дрібними ковточками оранжаду, а

Карузо малював у блокноті якусь товсту жінку. Даппертутто ж то зникав, то

з'являвся, кудись телефонував із сусіднього приміщення, зустрічав при дверях