Юрій доценко

Все більше і більше

У віршах – присвят:

Прикмета осіння,

Ознака старіння,

Коли твоїй долі –

Уже не до свят.

І зовсім зхудав

Календарик настінний.
Частіше й частіше

Вертаєш назад,

Де пам’ять, як скарб,

Зберіга найдорожче,

Де – друг і кохана,

Де – батько і брат,

Де – люди, навіки

Близькі і хороші.

А інші тобі

Дають, час від часу,

Ще звістку про себе.

Були у судьбі,

Від того їх згадуєш –

Щемно і тепло.

На станції Микитівка

Стою в снігах по вуха,

Від непогоди витівок

Морозно тілу й духу.
Десь поруч має бути

Поетова стіна:

Від холоднечі лютої –

Надійна, рятівна.

Побілена в маю,

Й чекати сива мати

У долі на краю.

Гніздиться має птах...

Та тільки терикони

Сіріють у снігах.

Здіймають раз у раз...

Вже не чекають нас...

У світ – від берега Калинки*,

Де, ніби в казці, білий кінь

Пливе із гривою хмаринки

Рікою крізь ранкову синь.
На тому березі калина

На схилі літа дозріва.

І вигляда малого сина

Красива молода вдова.

З очима, у яких блакить,

Склада свою нехитру пісню

Під шелестінь плакучих віт.

Чарує хлоп’яка теплом...

А з берега в тумані видно,

Як кінь здіймає вверх... крилом!

На вулиці центральній Святогірська,

Там, де кватирка світиться у ліс,

Живе поет з Кузьмою, як не гірко –

Без нарікань на долю і без сліз.
Бува, заходять до поета друзі,

Не часто, але вчасно – головне.

Гостям Кузьма завжди раденький дуже –Потертись коло ніг не промине.
Ну, а коли за гомінким застіллям

Поезія лунає цілу ніч,

Кузьма уважно слухає – і тільки

Котяча мудрість прогляда із віч...

Гайнуть, хто – на Дінець, хто – на вокзал.

І знову у квартирці тихо стане –

Поет і кіт лишаться сам на сам.

І на колінах тихо засинать.

Ну, а поет – куди ж йому подітись –Продовжить далі свій рядок писать...

крапля

«Чорна крапочка в білому світі»

Віталій ПАВЛОВСЬКИЙ

Ні, ти – не крапка

У цім білім світі.

Ти – мудро-сива

Крапелька на вітті

Космічному,

Що з неба опадає

І щемно

По щоці життя

Краплі неземної,

Що – на світанні

Ще була росою,

А вже опівдні

На проміннях сонця

Хмаринкою,

Над вічністю,

Злетіла…

щука по-щирому

Анатолію КИБИРЄВУ

Заходить Толик і на столик

Кидає рибу ще живу,

Виймає пляшечку із торби,

Замурзану в річну траву.
Вже диха жаром сковорідка,

В олії щука аж шкварчить!

І розливається горілка,

Щоб рідним душам відпочить.

Немов ми знову – молоді,

Неначе випало нам свято

Серед буденних сірих днів.

Не голосно, але у лад,

Про дівчину коло криниці,

Про батьків дім і мамин сад.

Загляне місяць до вікна,

Ми розпрощаємося щиро,

До дна хильнувши – "на коня".

І Толик – рідний, аж до сліз?..

Йдемо у ніч – на ранку звуки

Крізь древній Святогірський ліс...

Понад простором і часом

На самісінькій межі

Із плачем кружляють чайки,

Крають небеса стрижі.
В ніч скотилися колеса,

Стиснувши серцебиття -

Над Дінця померклим плесом

Обірвалося життя...

Біля сивої ріки -

Та упали густо тіні

Від старих дерев довкіл.

Зашумів при схилі дуб...

В чорних траурних пов'язках

Берегом берізки йдуть.

Дзвони церкви в серце б'ють,

Полином пропахла гірко

Втрати незбагненна суть...

Лише в розпачі луна:

-Де ти... де ти... де, Ларисо*?!
Стала чайкою вона...

*Лариса в перекладі з грецької - чайка
Я бачив те, чого не бачив,

Я бачив те, що відчував...

Тарасова гора

Нахилились верби до Дніпра,

Б’ється лист-бунтар супроти хвилі,

Височить Тарасова гора

«Серед степу…на Вкраїні милій».
Опустились віти до води,

Наче думи тяжкії поета.

Щоб спочить вернутися сюди,

В чужині судилося померти…

Свіжими озвучені вітрами,

Уклонімось батьківський горі,

Якщо нас сини зовуть батьками!

Від Карпат – до Дону і Кубані.

Пам’ятаймо «Заповіту» зміст,

Щоб нащадки не були рабами!...

Б’ється хвиля об важке каміння..

Височить Тарасова гора

І – у землю глибиться корінням!

Чи ми – народ? А, коли – так,

То мають у нас бути

Не лише – сало, борщ, гопак,

А й вічні атрибути.
Такі, як Прапор, Гімн і Герб*,

Що стверджують Державу.

Та головне – щоби себе

Самі ми поважали,

Зверталися до Бога

І, попри болі і жалі,

Не збилися з Дороги,

І зводили майбутнє,

Щоб із Дніпрових берегів

Гукнути світові могли:

«Ми – є! Ми завжди будемо!»
Чи ми – народ? А, коли – так,

То треба пам’ятати,

Що славний пращур наш – козак,

Що Україна – мати,

Що ми – сім’я, спільнота, гурт,

Де – зайві зайда і манкурт,

І той, хто думку має,

Що його хата – з краю…

Надворі знову грудень став,

Немов жебрак серед майдану.

На грудях – крижані медалі,

А торба, як колись, - пуста...
Стоїть, осліплений дощем

І листопадовим салютом.

Із синіх вуст зліта на люди:

“Допоки ще... допоки ... ще?”

І захуртече січень люто...

Й лише одна надія буде –

На березневий острівець...

Зима тривоги і надії

Вінчає високосний рік.

Такі спалахують події,

Що тане в леті перший сніг!
Вирує рідна Україна,

Що ділять вже на Захід й Схід.

Дніпра збунтованого піна

Ніяк не змерзнеться у лід.

Рік переступний заверша.

Покрила ожеледь дорогу,

Болить в неспокої душа:

Чи прийде мудрість до вождів?

Чи додадуть весняні води

Снаги державі молодій?...

Не треба ділити

На Захід і Схід

Державу,

Напевне, усім нам

І кожному слід

Мудрішими

Стати віднині.

Вже час зрозуміти,

Що ми живемо

Не в приймах,

А в рідній оселі,

Що воду

Яка віддзеркалює

Всесвіт,

Що ходимо всі ми

Під Богом одним,

І всі перед

Господом –

Рівні,

Це спільний наш дім,

Який не розділять

І стіни.
Ось-ось залунають

Різдвяні свята

Колядками –

Дзвінко і щиро!

Нехай об’єднає

Нас правда свята,

Надасть нам

Натхнення і сили!

Хай радість і спокій

Несе новий рік

Суспільству,

Родині,

Людині!

Не на мить –

На віки

Вкраїна в нас

А навкруги – усе, як і колись:

Ті ж самі п’єдестали і погруддя,

І кабінети, і посади, й люди,

Що зодяглись в новітні кольори.
Та що там зодяглись? Заприсяглись

На вірність незалежній Україні!

Вони всі помаранчеві віднині,

Хоча ще вчора сірими були.

Мовчить Майдан, пішовши у відпустку.

Та коли вийде – Боже борони! -

Комусь вже, певно, кров погану пустить...

Я бачив стіни в риштованні,

Я бачив пращурів кутки,

Я бачив, як зелені бані

У позолоту день котив.
Я бачив дітище Патона,

В Дніпрі осіннім – князя Хрест.

Я бачив Київ! І потому

Подібне не побачу десь…

І тих, що мешкають на ній.

Я бачив, як на нитці светра

Гойдався атомик німий.

Під нею – сивого дідка,

В якого міддю покаяння

Тремтіла катова рука.

Який під хмарами завмер

Й дощу чекав, неначе спаса –

Як і колись, так і тепер…

Я бачив те, що відчував…

Переді мною – очі зрячі

Й умовно звільнені слова…

Відверта розмова

Другу юності Миколі Хорошайлу

Привіт тобі, мій сивий друже!

Живеться як в країні іншій?

Змінився на лице не дуже,

Ось тільки зморшок стало більше.
Та ще в очах з’явився смуток,

Немов туман у надвечір’ї.

А так зостався, як і був ти –

Не балакучим, але щирим.

На обертах різких підводить?

Як і моє. Тож із тобою

Одних ми швидкостей, виходить.

Та як їй, бідній, не боліти,

Коли сама себе карає

За гріх чужий на цьому світі?

Від неї маюсь у безсонні...

Давай хоч вип’ємо по чарці,

Щоб заспокоїлися скроні.

Не палиш? Я іще не кинув.

А як у тебе із коханням?

Що? Кажеш, на морозі стигне?

Розвіялось, як дим по вітру...

Не став ти віруючим часом?

І я, як ти, у дружбу вірю.

Із Батьківщини – на чужину?

Хоч тут я перевагу маю

Суттєву – рідну Україну!

З якою вже до смерті жити...

Гей, як жорстоко і затято

Життя розкидало нас світом!

Такі колінця викидає,

Що вічне “бути чи не бути?”

І досі відповідь шукає...

Що інший паспорт маєш нині,

Бо ми ж – одної неньки діти,

Ім’я якої – Україна!

Бо зберігаєш мову рідну,

Бо здатний серцем відчувати

Козацьке родове коріння!

В чужій країні, поміж інших!

А я вже назавжди лишуся

Свої дописувати вірші...

Від нього нікуди подітись.

Та, як говорять – у народі,

Не помремо, як будем жити!

Уклін тобі, Зелений Клине,

За те, що за розгоном миль

Ти протягом часу не згинув,

Що зберегти себе зумів.

Відірваний від Батьківщини,

Мов синьо-жовтий острівець,

Зберіг в прадідовій торбині

Любисток, м’яту і чебрець,

Квіт чорнобривців – в палісаді,

А на полиці – “Кобзаря”,

Якого ще читала мати

У Сумах, як була мала.
Уклін до ніг, Далекий Сходе,

Що між жень-шенем цілий вік

Ранковим сонцем сходить сонях,

Що дід з Полтавщини привіз,

Що між твоїх розлогих сопок

Цвіте калина під вікном,

Що родові і честь, і совість –

Зберіг, як батькове зерно,

Що і “антонівка” осіння,

І “семеринка” – під мороз

В саду твоєму зріють нині

В намисті з інею і рос.

Хай ворог йде під три чорти,

Як вишиванку слобожанську

На свято зодягаєш ти,

Коли вишневу палиш люльку

І усміхаєшся у вус,

Хліб-сіль підносиш добрим людям,

А нелюбам своїм – гарбуз.

Хай згинуть всякі воріженьки,

А ти – нащадок із Січі

Розправиш силу хорошенько

У запорізькому плечі.

Що на рубіжних берегах

Ти згадуєш Славути мудрість

В народом писаних піснях,

Що по “гулагах” і по “бамах”,

Серед катів і яничар

Зберіг, як скарб, ти мову мами –

Талану найдорожчий дар.

Що онучата юні знову,

Як їхні пращури колись,

Плекають українську мову,

Бо до манкуртства не звелись.

Буяй, як клен, серед тайги!

Надія, віра хай не згине,

Хай щезнуть наші вороги.

Гуляй, козаче, поки осінь

Іще душею не пізнав,

Допоки протяг не проносить

Крізь серце потяг-порожняк.
Гуляй, допоки семафори

Ще світять зелено тобі,

Допоки колію фартову

Не переведено в тупик.

У привокзальному кафе,

Допоки манить світ у далеч,

У щось незвідано-нове.

На тебе хтось іще чека –

Кохана, чи старенька мама,

А чи сусідка говірка.

Не відцуралася тебе,

Допоки рейки ще не змащені

У ніч глуху слизьким дощем.

На денці долі совість сіллю,

І у прокуренім купе,

Як в курені, ще ждуть тебе.

Таких уже не буде днів!..

Та пам’ятай – в скрутну годину

Мене в погорді не мини:

Неначе лист у рідний край,

Чи в долі попрохай відпустку,

Чи, врешті-решт, зірви стоп-кран.

Бо сам недавно був таким,

За що і маю кару Божу

Й тебе попереджаю в тім...

Гуляй, допоки маєш змогу,

Допоки, щось-таки та значиш

На білім світі цім, козаче!..

Проводжала ненька

На Січ козаченька,

А біля калини

Молода дружина

Слізоньки втирала,

Вірно обіцяла:
- Буду ж я тебе чекати,

Як синочка рідна мати,

Як тополя серед поля

Виглядає свою долю…

Заніс далеченько

Козака-вояку

В степові байраки.

І співає в лузі

Козаченько в тузі:

До самого, до остану,

Принесу у дар, Калинко,

Тобі красну я хустинку.

Мов вода спливає,

Вітер в Дикім Полі

Навіває волю,

Рани заживляє,

Наче брат, співає:

Споріднивсь з Великим Лугом.

– А удома вмерла мати –

Нікому тебе чекати…

Косить зайдів хвацько,

Гримають пістолі

Серед криків болю.

Легінь запорізький

Веде своє військо:

Та чекає в рідній хаті

Молоденька жіночка,

Красная Калиночка!..

.

Відшукала б слава,

Шаблю-блискавицю

Разом із правицею.

Повернувсь додому

Зрубаний, натомлений:
- Зустрічай, люба дружино,

Козака, неначе сина,

Як колись і обіцяла,

Калинонько світлокара!

Тиша полинова

Стелиться довкола,

Підступа до горла.

І лише з-за тину

Шепоче калина:

Що не я, а ти так плачеш,

Що давно твоя дружина

Відцуралася калини…

У чуприні білій,

Голубить, як птицю,

Кобзу у лівиці

І виводить сумно

Пісню, наче думу:

Калинонька біля хати,

Була любая дружина…

Зосталася – Україна…

Зовсім не смішно:

Без попередження

Вимкнули світло

Посеред вечора...
Аркуш сіріє

Більмом на столі,

Тиша осліпла

Обабіч стоїть,

Свічка згубилась

У шпарці шухляди,

Сів, наче серце,

Акумулятор,

Вийшов із ладу

Ліхтарик-жучок,

Місяць сховався

За хмарочос,

Стерсь об черкало

Останній сірник –

Вогник надії

У темряві зник...

Віч-на-віч

З клятим безсонням

Безжалісна ніч.

За розкладом, що - на стіні.

Минає вже час чаклування

Над словом, що зріло в мені.

Бо ранок ступа на поріг.

Та де ж мені слово те діти,

Яке породити не зміг?..

Тому, хто на варту стає.

А слово в надії останній

Так тисне на серце моє!..

Наснився вірш –

Такий собі, сумний,

Але правдиво-щемний,

Як реальність…
І зрозумів,

Прокинувшись,

Мені

За нього нести

Українська мова –

Це метрика народу,

Засвідчена Всевишнім.

Це паспорт народу,

Виданий Історією,

З постійною пропискою –

Україна.
І коли ці документи

Втратити,

Державна мова

Змушена буде

Податися геть

З Батьківщини –

Бомжувати світом,

Доки не загине

На чужині...
Але ще раніше –

Помре народ,

Не стане держави.

Гітара Василя єрошенка –

Класика японської літератури
Зі Сходу сходить

Сонячна гітара

Ясним чолом

До рідної землі…

Не співали

Одвіку

Українські кобзарі!

Зневіру і осінній сум

Я без сторонньої підказки

Онукам дивовижну казку

У чуйнім серці донесу.
І буде в казці тій розв’язка:

Добро – перемагає зло.

Адже на те вона і казка,

Що, як би тяжко не було –

На зле завжди чека поразка.

На добру згадку

Від слів, як слив,

Набив оскому –

Напевне, час перепочить,

Бо ще не визріло червоно

Осіннє яблуко вночі...

Та коли визріє, то буде

Чекати до зими – шкода:

Його, як вірш,

Хорошим людям

На добру згадку передам.

Талісман

Не вірю

Коли попереду –

Лиш сміх…
Мій смуток,

Вереснем зачатий,

Він не розтане,

Наче сніг

У сонячному березолі,

У лютому –

Від жмені солі,

Бо він –

Від матері у спадок,

Як найдорожчий талісман.

За це розплата,

Я – не останній з могікан.

Рідне слово

І тільки слово, рідне слово,

Як і до цього, не мовчить –

Не галасує, не кричить:

У люльці колиса малого,

Кохання пестить уночі,

Рядком лягає при свічі

На чистий аркуш паперовий –

Творить, без права відпочить,

Життя майбутнього основу.

Я був у безпам’ятті сім довгих діб,

Сім днів і ночей осягав невідомість.

Я в безвість глибоку поволі летів,

В той час, як на одрі лежав нерухомо.
Летіла із тіла душа до небес,

Немов із гнізда, що холонуло, птаха.

І був я легким, і прозорим увесь –

Лиш крапля життя і ні крихітки страху.

Але припускаю – далеко-далеко.

Я бачив, здається, едемовий сад

І чув, ніби, стогони грішників з пекла.

Немов немовля, не обмовився й словом.

Я, ніби навіки у безвісті зник,

Щоби до життя повернутися знову…

Побачив тебе, що схилилась над ліжком,

Побачив тебе і нікого окрім…

Неначе спізнивсь на побачення трішки…

Чужі - і місто, і лікарня.

А за вікном вороння каркає

В снігах колючих, як сосна…

Картузик тягне до вікна:

- Подайте, люде, ради Бога,

Хоч жменьку світла одноногому!..

Крізь ніч слизьку, неначе ожеледь, –

Яке їм діло до каліки,

Вікна, пожовклого від ліків?..

В якого пам’ять – вже в заплатах,

Який пройшов «і Крим, і Рим»,

Який усе пізнав, окрім

Блідої баби із косою,

Ще теплою ледь-ледь рукою

Знімає паморозь із вікон

І мовить сам до себе ніби:

Чи подаяння, чи покаяння…»

Не будемо дивитись у вікно –

Там пізня осінь

Опадає листям.

Там догорає

Сиротливо місяць –

Не будемо дивитись у вікно.
Ми звикли до самотності давно,

Як звикли

До розлук і до печалі.

Але сьогодні на столі

Дві чари –

Не будемо дивитись у вікно.

Гріється вино,

Твої долоні

Гріють моє серце.

Не треба сумувати,

Моя сестро,

Не будемо дивитись у вікно.
Там все німе,

Як у старім кіно,

Там тьмяно все,

Як на старій картині…

Але сьогодні на стіні

Дві тіні –

Не будемо дивитись у вікно.

Іще єси

Минає криза, як скресає крига,

Оголюючи охололе дно.

Уже підсніжник вигляда з-під снігу

І стукає вербичка у вікно.
Щось у тобі натужно відболіло,

Торкнувшись серцем гострої коси.

Але душа не полишила тіло

Напризволяще. Ти – іще єси!

І хтось уже хильнув за упокій…

Та, зрештою, яке до цього діло

Судьбі неупередженій твоїй.

І мовчки прихиляє до життя.

І, наче мати, стомлена під вечір,

Вслухається в твоє серцебиття.