Ілля Муромець і Соловей Разбійник. Билина

11. Ілля Муромець і Соловей Разбійник. Билина...............................

12. Садко. Билина..................................................................................

14. Французький героїчний епос. Пісня про Роланда........................

15. Скандинавський епос. Пісня про Нібелунгів................................

16. Іспанський епос. Пісня про мого Сіда...........................................

17. Балада про Робін Гуда.....................................................................

18. Жозеф Бедьє. Роман про Трiстана та Ізольду…………………....

19. Т.Г. Шевченко. Єретик....................................................................
Тисяча і одна ніч: Вибрані казки й повісті
...Розповідають – та тільки Аллах добре те знає, що в сиву давнину, за далеких часів, владарював на островах Індії та Китаю один із могутніх Сасанідів-царів. Мав він велике військо, численну челядь і двох синів. Обидва були відважні витязі, але старший був хоробріший. Він заволодів країною, де справедливо правив підлеглими. Звали його Шагріяром, а меншого звали Шагземаном, був він царем перського Самарканда. Тож обидва брати благополучно сиділи собі на престолах і праведно урядували над підданими у своїх царствах...

...Цар Шагріяр приводив до себе ... дівчину, а на ранок убивав її. Так тривало три роки. В місті зчинився ґвалт. Батьки почали тікати зі своїми дочками, і тут не залишилося вже жодної дівчини, придатної до шлюбу. Аж ось настав той день, коли цар Шагріяр, за своїм звичаєм, наказав вазі рові привести йому нову дівчину, і той шукав, шукав її, але так і не зміг знайти. Тож подався він, розгніваний і зажурений, додому, боячись гніву царя.

І мав той вазі дві молоденькі дочки, напрочуд стрункі, сповнені тонкої краси й чарівності. Старшу звали Шагразада, молодшу – Дуньязада. Старша прочитала багато книг – це були літописи, життя давніх царів, легенди й перекази про далеких предків. Кажуть вона зібрала тисячу книг про глибоку минувшину різних народів та багатьох поетів. Отож вона, Шахразада, спитала батька:

 Що з тобою, татку? Я бачу, ти чимось заклопотаний і зажурений. Про це хтось із поетів писав:

Скажи сумному: ”Не журись!

Не вік печаль триває, --

Минають радощі життя,

І смуток теж минає”.

І тоді батько розповів дочці про той клопіт, якого завдав йому цар.

 Ради Аллаха, татку, - вигукнула Шагразада, - віддай мене заміж за царя, і тоді я або залишуся жити, або стану викупом за дочок мусульман і врятую їх від нього.

 Заклинаю тебе Аллахом, не наражайся на цю смертельну небезпеку! – сказав батько.

 Але ж так має бути! – мовила Шагразада.

Тоді батько спорядив її і відвів до царя Шагріяра...
Твір. Жозеф Роні-Старший. Боротьба за вогонь
Значення вогню для первісних людей
Фаум споглядав своє плем'я. Нещастя лежало на людях, як кал плазуна. Лимонно-жовті, криваво-червоні, зелені, як водорості, люди поширювали запах лихоманки й гниючого м'яса. Одні лежали, згорнувшись, як змії, інші - витягнувшись, як ящірки, а інші хрипіли, охоплені передсмертною агонією. Рани, нанесені в живіт, ставали чорними й огидними; рани на головах здавалися більше своїх розмірів від запеченої на волоссі крові. Всі ці люди будуть здорові. Смертельно поранені загинули на тім березі або під час переправи.

Фаум, відірвавши погляд від сплячих, став розглядати тих, хто страждав від поразки більше, ніж від утоми. Це були справжні уламри: великі важкі голови, низькі чола й сильні щелепи; шкіра рудуватого тону, волосаті торси, міцні руки й ноги. Гостротою своїх почуттів, особливо нюхом, вони могли суперничати із тваринами. У їхніх поглядах блискала похмура лють. Особливо гарні були очі дітей і молодих дівчат.

Палеолітичні племена таїли в собі молодість, що ніколи більше не повернеться, цвітіння життя, енергію і силу, яку нам важко уявити.

Фаум здійняв руки до неба із протяжливим стогоном:

- Що ж стане з уламрами без вогню? - вигукнув він. - Як будуть жити вони в савані або у лісі, хто захистить їх від мороку й вітрів зими? Їм доведеться їсти сире м'ясо й гіркі овочі! Хто зігріє їхні змерзлі тіла? Вістря рогатини залишиться м'яким. Лев, звір з розриваючими зубами, ведмідь, тигр, велика гієна пожеруть їх уночі! Хто заволодіє знову вогнем, той стане братом Фаума, той одержить третю частину полювання, четверту частину всього добутого; він одержить Гаммлу - мою дочку - і після моєї смерті стане вождем племені.

Тоді Нао, син Леопарда, піднявся й сказав:

- Нехай дадуть мені двох швидконогих воїнів, і я піду, завоюю вогонь у синів мамонта або в пожирателів людей, які полюють на берегах Великої ріки...
Знайомство з добуванням вогню
Син Леопарда, після того як вахи перев'язали йому рани, повернувся до гранітного гребеня, щоб взяти клітки з вогнем; він знайшов їх неушкодженими; маленькі вогники ще тепліли в них. Коли Нао побачив їх, перемога здалася ще більш повною й ще більш радісною. Не те, щоб він боявся втратити вогонь, ні, адже багаття рудих карликів ще горіли, але в ньому говорило якесь темне марновірство. Йому довелося витримати таку боротьбу за ці маленькі вогники! Майбутнє було б страшним, якби вогники загинули!

Він з видом переможця переніс плетінки з вогнем у становище вахів. Вони дивилися на нього із цікавістю, а проводирка орди похитала головою. Уламр пояснив їй жестами, як люди його племені втратили вогонь і як він, Нао, зумів його знову завоювати. Але ніхто не розумів молодого уламра, і вождь зі смутком запитував себе, що це за люди, чи не із тих жалюгідних племен, що не вміють зігріватися в холодні дні, не вміють відганяти ніч, жарити їжу. Старий Гун говорив, що такі племена існують, що це нижчі істоти, вони гірше вовків, тому що не мають такого тонкого слуху й нюху.

Нао, охоплений жалістю до вахів, став показувати їм як розпалити вогонь, як раптом помітив серед верболозу жінку, що вдаряла одним каменем по іншому. Посипалися іскри, уздовж сухої тонкої травинки затанцювала маленька червона крапка, потім зайнялися гілки; жінка тихенько роздмухувала вогонь, він став пожирати свою їжу.

Син Леопарда застиг у здивуванні. Він подумав: «Вахи ховають вогонь у каменях».

Підійшовши до жінки, він намагався краще роздивитися, що вона робить. Інстинктивно жінка зробила недовірливий жест. Потім, згадавши, що ця людина врятувала їх від загибелі, вона простягнула йому камені. Він жадібно розглядав їх і, не знайшовши ні однієї тріщини, здивувався ще більше. Він їх обмацав: камені були холодні. Нао запитував себе із занепокоєнням: «Яким чином вогонь увійшов у ці камені?.. І чому ж він не розігрів їх?..»

Він повернув камені з тим почуттям страху й недовіри, яке вселяють людям таємничі й незнайомі предмети.

 Крек! - Цей хрипкий уривчастий лемент походив на лемент сполоханого хижого птаха.

«Крек» означав «птахолов». Хлопчик одержав таке прізвисько недарма: він із самого дитинства відрізнявся надзвичайною спритністю в нічному лові птахів; він захоплював їх сонними в гніздах і з торжеством приносив у печеру. Траплялося, за такі успіхи його нагороджували за обідом неабияким шматком сирого кісткового мозку - почесного блюда, що приберігається звичайно для старійшин і батьків сімейства.

Крек пишався своїм прізвиськом: воно нагадувало йому про нічні подвиги...

...Старий назвав Крека гарним, дорослим і сильним. Він, мабуть, хотів підбадьорити хлопчика: адже насправді Крек був малий, навіть дуже малий, і дуже сухорлявий.

Широке обличчя Крека було покрите червоною засмагою, над чолом стирчало рідке руде волосся, жирне, поплутане, засипане попелом і всяким сміттям. Воно було не занадто гарне, це жалюгідне первісне дитя. Але в його очах світився живий розум; його руху були спритні й швидкі.

Він прагнув скоріше рушити в дорогу й нетерпляче бив широкою ступнею з великими пальцями об землю, а всією п'ятірнею сильно тяг себе за губи...
Виготовлення знарядь праці
...Старий, повільно пережовуючи корінь, уважним зірким і досвідченим оком оглядав один за іншим шматки кременя, що лежали біля нього.

Нарешті він вибрав кремінь, округлий і довгий, схожий на огірок, і, притримуючи його ногами, поставив стійма.

Крек намагався запам'ятати кожний рух старого.

Коли кремінь був міцно затиснутий у цих природних лещатах, старий взяв обома руками інший камінь, більш важкий, і кілька разів обережно вдарив їм по закругленій верхівці кременя. Легкі, ледь помітні тріщини пішли уздовж усього кременя.

Потім Старійшина обережно приклав цей грубий молоток до оббитої верхівки й наліг на нього всім своїм тілом з такою силою, що жили здулися на його чолі; при цьому він злегка повертав верхній камінь; від боків кременя відлітали довгі осколки різної ширини, схожі на довгасті напівмісяці, з одного краю товсті й шорсткуваті, з іншого - тонкі й гострі. Вони падали й розсипалися по піску, немов пелюстки великого зів'ялої квітки.

Ці прозорі осколки, кольору дикого меду, різали не гірше наших сталевих ножів. Але вони були неміцні й незабаром ламалися.

Старий трохи перепочив, потім вибрав один із найбільших осколків і прийнявся оббивати його легкими частими ударами, намагаючись надати йому форму наконечника для списа.

Крек мимоволі скрикнув від подиву й захвату: він власними очима бачив, як виготовляють ножі, наконечники для копій і стріл...

Где его дом,

Звезды не ведали,

Где им сиять,

Месяц не ведал

Мощи своей…

Боги узяли брата і сестру на небо и наказали управляти конями, які заряджені в колісниці небесних світил. З того часу, удень, красуня Суль везе по небу сонце, а уночі її брат Мані – місяць .Так з'явилась зміна дня і ночі – і почався відлік часу.

У іншому сказанні небесними конями керує темнолиця красуня Ніч і її син День. Коня Ночі звуть Льодова Грива, і кожний ранок на землю, у вигляді роси, падає піна з його вуст. А кінь Дня має назву Ясна Грива. Від нього йде сяяння, що освітлює усе навкруги.

Боги розділили світ між усіма, хто його заселяв.

Я одну задумал думу, -

Быть готовым к песнопенью

И начать скорее слово,

Чтоб пропеть мне предков песню.

Рода нашего напевы.

Из яйца, из нижней части,

Вышла мать – земля сырая;

Из яйца, из верхней части,

Встал высокий свод небесный,

Из желтка, из верхней части,

Солнце светлое явилось;

Из белка, из верхней части.

Ясный месяц появился;

Из яйца, из пестрой части,

Звезды сделались на небе.
Беовульф (епос англосаксів)
«Беовульф» – епос англосаксів – племені германського походження, в V – VІ ст. які захопили Британію і поклали початок англійської народності. Епос складався в VІІІ- IX ст. , відомий у записах X ст., але у його основі лежать народні сказання, які уходять корінням у більш давні часи.

Беовульф – переможець страховиськ. Його ім’я перекладається як „ бджолиний вовк”

(так англосакси називали ведмедя).

Дія „Беовульфа” відбувається не в Британії, а у Скандинавії – прабатьківщині англосаксів.

Беовульф, історичний прообраз якого не встановлений, був, як каже сказання, племінником короля геатів – скандинавського племені, яке колись заселяло північні області Швейцарії.

Одного разу Беовульф дізнався, що датчан охопило страшне нещастя.

Король Хротгар наказав побудувати просторий палац – Хеорот. Хеорот оточували топкі болота, а в глибині їх, у підводній печері, жило страшне чудовисько – Грендель, разом із своєю матір’ю, такою ж кровожерливою, як і він сам.

Боротьба Беовульфа з чудовиськом:

Чудовище разом

Мощную руку узнало. Вовеки

Хватки железной такой не знавал он

Ни у кого из мужей всей подлунной!

Перемога Беовульфа:

Для датчан воскресло блаженное счастье,

Разумный и храбрый, пришелец – спаситель

Хротгара дворец королевский очистил

И победоносно покончил со страхом.

Мати чудовиська, яка залишилась у живих:

Но кто угадал бы

Угрозу судьбы, ее поступить в потемках

Несущую смерть одному из героев.
Сказання про святий Грааль (епос кельтів)
У середні віки у країнах Європи разом з канонічними релігійними сюжетами, відомими з писання, тобто книг Старого й Нового заповіту, з’явились фольклорні легенди, зроблені у традиціях народних казок. У цих легендах, окрім відомих по писанню сюжетів і образів, розповідалось о подіях і персонажах, вигаданих народною фантазією.

Сказання виникло на Британських островах та було пов’язане з циклом кельтських сказань про короля Артура.

Коли Люципер повстав проти бога та був скинутий з небес, з його корони випав камінь – агат. Довгий час носився цей камінь у просторі, але коли народився Христос, агат впав на землю. Із цього каменя зробили чашу, яку назвали Грааль.

Про те, що означає слово „Грааль” висловлювалися різні припущення. Його призводили від словосполучень, які означає „посуд для змішування води і вина”, „істинна кров”, „кошик достатку”, але до єдиного висновку так і не дійшли.

За легендою, із Грааля Христос пив вино на тайної вечері та пригощав своїх учнів. А коли він був розпит на христі та його груди пробили списом, праведник Іосивф Аримафейський, який потім поховав Христа, зібрав у цю чашу його кров.

Чаша зникла таємничим образом, але з пророцтва було відомо, що Грааль ще з'явитися людям и сам обере собі хазяїна.

Багато років поспіль у деякого короля народився син Титурель. З дитинства він відрізнявся чистотою помислів та пристрастю до християнської віри. Коли йому було 15 років, з неба злетів ангел та дав Титурею звістку, що святий Крааль вибрав його своїм господарем. Ти турель простився з батьками і пішов туди де чекав його святий Крааль.

У підніжжя гори на Титуреля чекали лицарі, які вклонилися йому як своєму господарю. Так з’явилося лицарське братство святого Грааля.

Став на пагорбі – розкрився шир у блисках світлотіні.

Раптом бачить: в диких хащах чорний кінь стоїть, весь в піні;

Мовить: «Сумніву немає, - він. Його знайшов я нині!»

Серце в нього затремтіло, розлучившись з болем-катом,

Зразу виросла стократно радість, наче перед святом;

Заясніли щік троянди, знову став агат агатом.

Вниз він вихором помчався, щоб зустрітися із братом.

Він побачив Таріела, постать левня сумовиту, -

Витязь був близький до смерті, мов душа не знесла гніту.

Передерся комір, порох впав на голову невкриту.

Він стерявся, вже ступивши на той світ із цього світу.

Біля нього впав ліворуч мертвий лев та меч кривавий,

А задушену тигрицю він на бік відкинув правий.

Мов з ключа, з очей у нього канув струмінь сліз на трави,

Зжер вогонь йому всю душу, - він сидів блідий і млявий.

Він не міг очей розплющить, знепритомнів, похолов, -

І далека стала радість, та близький смертельний схов.

Автанділ гукнув на нього і щільніше підійшов, -

Марно все, хоч брат до брата ревну виявив любов.

Втер йому рукою очі, слізьми заросив рукав,

І присівши поруч нього, співчутливо проказав:

«Не впізнав ти Автанділа, що за тебе мук зазнав?»

Той дивився, тороплений, і нічого не вчував.

Так було все, як кажу я. очі брату він утер.

Очутив його, розвіяв маячню і гніт химер,

І тоді впізнавши друга, той обійми розпростер.

Ні, йому немає рівних! – свідком бог мені тепер!

Таріел сказав: »Мій брате! Обітницю дав я сталу,

Те зробив, у чім поклявся: животію ще помалу;

А тепер іди від мене, хай з плачем помру від шалу, -

Поховай тоді, щоб звірам не діставсь я на поталу».

Відповів той: «Що з тобою? Ти лихе надумав діло!

Хто в житті не знав кохання, не ввергався у горнило?

Та ніхто з людей, крім тебе, не чинив так ошаліло.

Будить мисль про самогубство сатана, вселившись в тіло!

Якщо мудрий ти, то в мудрих думка є одна незмінна:

Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна.

У біді зміцнятись треба, мов тверда стіна камінна,

Бо, коли обсіли злидні, - в цім сама людина винна.

Ти не дієш, хоч і мудрий, по премудрості їх слову,

Бо хіба ти здійсниш мрії, заховавшись десь в діброву?

Світом згидивши, кохану не знайдеш ніколи знову?

Хто не мучився коханням? Не паливсь огнем щомиті?

Хто не млів? У кого серця не пекли жалі неситі?

Незвичайного немає і в твоїм душевним гніті!

Ще троянди без колючки...

Омар Хайям. Рубаї
Ні, не гнітять мене перестрахи і жалі,

Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:

Того, що суджене, боятися не треба;

Боюсь неправедно прожити на землі.

Коли у небуття і ймення наше кане,

Не згасне сонечко у небі полум’яне.

Нас не було, та світ не був до того гірший:

Він не погіршає й тоді, як нас не стане.
***

Навіщо хмуриться і день у день журиться?

На цім шляху тобі не трапиться криниця.

Не в наших-бо руках всі наші справи. Долі

Скоритися загодя – так мудрому годиться.
***

Якби творцем я був, я б ці коловоротні

Мінливі небеса у світові безодні

Повергнув без жалю й такі створив, щоб завжди

Могли сповнятися бажання благородні.
***

Я тільки й знаю, що знання шукаю,

В найглибші таємниці проникаю.

Я думаю вже сімдесят два роки –

І бачу, що нічого я не знаю.
***

Хоч я не шліфував покірності першину

І тягаря гріхів з плечей своїх не скину,

Все ж не пускаюся я берега надії,

Бо тільки істину я визнаю єдину.
***

Я б краще вороном копався у ріллі,

Ніж негідника живився при столі.

Сухим окрайчиком задовольнятись краще,

Ніж губи мазати в чужому киселі.

Нізамі. Лейла і Меджнун
Лист Лейли до Меджнуна
«Цей ніжний лист невільнику журби

Від полонянки темної судьби.

Від бранки, що в ув’язненні сидить,

До тебе, що зумів розбити кліть.

О, друже старовинний мій, де ти?

О, світочу єдиний мій, де ти?

О, скарбу дружби вірний вартовий,

Ти, що віддав коханню відблиск свій!

О ти, що скрасив кров’ю грудь землі,

Мов сердолік, що пророста в скалі!

О, джерело надії в царстві тьми,

Метелик вранішній поміж людьми!

О ти, з-за кого сколихнувся світ,

Кому приносять звірі свій привіт!

О, ціль моїх докорів і надій,

У воскресінні душ супутник мій!

О ти, що тіло до страждань прирік,

Вогонь на власний свій пустивши тік!

Ти – вірний страж думок і снів моїх –

Став притчею на язиці у всіх!

Що дієш ти? З ким справу маєш ти?

Люблю тебе… Кого кохаєш ти?

Безжальний ти – живу в розлуці я.

Твоя кохана – в вічній муці я…»

Он подъехал-то под славный под Чернигов-град,

Сидит Соловей Разбойник на сыром дубу,

Он спустил добра коня да й богатырского,

Его добрый конь да богатырский

Как был Садко-купец, богатый гость.

А прежде у Садка имущества не было:

Одни были гусельки яровчаты;

По пирам ходил-играл Садко…
Садка день не зовут на почестей пир,

Другой не зовут на почестей пир

И третий не зовут на почестей пир,

По том Садко соскучился.

Садился на бел-горюч камень

И начал играть в гусельки яровчаты.

Как тут-то в озере вода всколыбалася,

Показался царь морской,

Вышел со Ильмени со озера,

Сам говорил таковы слова:

- Ай же ты, Садко новгородский!

Не знаю, чем буде тебя пожаловать

За твои за утехи за великие,

За твою-то игру нежную:

Аль бессчетной золотой казной?

А не то ступай во Новгород

И ударь о велик заклад,

Заложи свою буйную голову

И выряжай с прочих купцов

Лавки товара красного

И спорь, что в Ильмень-озере

Есть рыба – золоты перья.

Как ударишь о велик заклад,

И поди свяжи шелковый невод

И приезжай ловить в Ильмень-озеро:

Дам три рыбины – золоты перья.

Тогда ты, Садко, счастлив будешь! –

Пошел Садко от Ильменя от озера.

Как приходил Садко во свой во Новгород,

Позвали Садко на почестен пир.

Как тут Садко новгородский

Стал играть в гесельки яровчаты…