Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

Небагато встиг написати Григір Тютюнник за своє коротке літературне життя. Літературною працею він зайнявся вже у зрілому віці, пройшовши серйозні життєві університети. На­родився він 1931 року у с. Шилівці ЗДньківського району Пол­тавської області, де й закінчив семирічку; він пережив війну, вчився в ремісничому училищі, працював слюсарем на заво­ді, в колгоспі, на будівництві, служив на Тихоокеанському флоті, вчився у вузі, вчителював у вечірній школі на Донеччи­ні. З його біографії народжувалися біографії його героїв. І, певне, найкраще це видно з повістей «Климко» та «Вогник далеко в степу». В цих творах заговорила письменникова па­м'ять про далекі дні дитинства його покоління, що вийшло з війни і змужніло в ній, ще раз підтвердивши святий закон незнищенності доброти радянських людей. Доброти, яка й ро­бить людину людиною, піднімаючи її на вершини благород­ства й любові до інших.

У прекрасній повісті Григора Тютюнника «Климко» є така характерна для поведінки його юних героїв сцена. Посеред ба­зару окупованого фашистами містечка Климко і Зульфат по­бачили свою колишню вчительку Наталю Миколаївну з немов­лям на руках. Вона намагалася підступитись до воза, на яко­му вів торги здоровенний бородань, що хотів нагріти руки на людському горі. За якусь пригорщ борошна, кукурудзи а чи білої слов'янської солі забирав у людей одяг, взуття, нічим не маскуючи зневаги до них, погейкуючи на них, як на худобу. І ось серед цієї базарної веремії бідові й розбитні хло­п'ята, з їхньою войовничою готовністю постояти проти будь-якої кривди й несправедливості, загледіли сум'яття і зляка­ний подив ув очах учительки, звернених на цього чоловіка, що в час усенародного горя втратив людську подобу. А ще побачили хлопчаки в руках у Наталі Миколаївни річ, яка жи­вою ниткою пам'яті відразу ж зв'язала цю мить із ще зовсім недавнім минулим, з їхнім незабутнім шкільним днем. То бу­ла «трояндова, мов сто троянд, сукня».

Болем озвалися дитячі душі на приниження улюбленої вчи­тельки; у свій невигадливий спосіб вони дають відсіч кривд никові, помщаючись і за Наталю Миколаївну, і за всіх тих солдаток, що їх до нитки оббирає на базарі запопадливий тор­гаш. Вони цілком резонно вважають, що такого прощати ніко­ли не можна, що з подібними людцями треба боротися так само, як і з ворогом. Ось коли має нагоду вчителька перекона­тися в тому, що вона разом з батьками правильно виховувала дітей, що не намарне їх учили доброти, людяності і справедливості.

Самі беззахисні діти, Климко й Зульфат починають піклу­ватися про вчительчине дитинча й про неї саму, бо ж вона, лишившися без будь-яких засобів до існування, стає зовсім беззахисною. .їй дуже нелегко вижити в цьому жорстокому світі, не йдучи ні на які компроміси з ворогами й відступни­ками. Маленькі захисники й помічники Наталі Миколаївни стають її опорою. Климко вирішує податися в неблизький Сло­в'янськ, аби роздобути там для вчительки солі, без якої не можна жити. Знаючи, що вчителька ніколи б не відпустила його в цю ризиковану подорож, він потайки од неї, серед ночі вирушає в дорогу, лишивши лаконічну записку в чистому шкільному зошиті: «Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим». За цими словами постає вся його благородна душа, хвилювання, аби вчителька не турбувалася за нього, а водночас і рішучість у здійсненні свого заміру полегшити існування тій, що виховувала його, вчила зростати справжньою людиною, була і є високим мо­ральним взірцем у житті.

З якими правдивими подробицями описав Григір Тютюнник оту важку подорож юного героя, що так трагічно закінчилася для нього! Письменник добре знав той маршрут, бо пройшов його сам у роки окупації, пройшов таким же хлопчиною, як і його Климко. Війна застала одинадцятилітнього Григора Тю­тюнника на Луганщині, де він, сирота, виховувався в сім'ї дядька. Рятуючись од голоду, він, постійно голодний, абияк зодягнений, пройшов сотні кілометрів, пробираючись у своє село на Полтавщину. Все побачене тоді глибоко вразило його душу, і він не міг не розповісти про це, коли став письменни­ком. І розповів правдиво, художньо сильно про дітей у війні. Це була одна з постійних тем у його творчості.

Діти з оповідань і повістей Григора Тютюнника — голодні, бездомні, гнані нуждою — також змушені нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймають вразливо і болісно переживають будь-який прояв наруги над людиною, виявляючи особливу чулість до тих, ко­му стає неймовірно важко, з усіх сил прагнучи їм допомогти.

Сповненими небезпек дорогами, перемагаючи в собі страх, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю, щоб заради­ти вчительчиній біді, і тут підстерегла хлопчину невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих дорогах багатьох його ро­весників. І навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Фашисти переслідують ра­дянського військовополоненого, якому хлопчина, забувши про небезпеку, показує, куди втікати. Тут і підкосила його черга з німецького автомата. «Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль...»

З яким страшним лаконізмом вражаючої деталі — отої то­ненької білої цівочки солі, за яку покладено людське життя,— написано цей трагічний епізод! Так сильно писати можуть тільки справжні майстри літератури. І до таких — справж­ніх — майстрів літератури належав Григір Тютюнник, який розповідав читачеві тільки про те, що бачив і добре знав він сам, ніколи не віддаляючись од правди життя, якою б часом гіркою вона не була. І найвизначнішим у його творах було те, про що він сам сказав в одному своєму інтерв'ю: «-Кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і — неодмінно — своєму ідеалові люди­ни в тому часі, у якому він живе. Найдорожчою темою, а от­же й ідеалом, для мене завжди були і залишаться доброта, са­мовідданість"-милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах...»

Вдумаймося, читачу, в ці глибокі слова, і ми збагнемо й особливе ставлення письменника до його героїв, і їхні визна­чальні життєві принципи, і, зрештою, все те, що закладене в оповіданнях і повістях Григора Тютюнника.

В які обставини не потрапляли б малолітні герої письмен­ника, вони ніколи не перестають бути людьми, не гублять на дорогах випробувань доброти, несуть її невичахне тепло в сво­їх душах і прагнуть зігріти ним інших. Тільки смерть зава­дила Климкові сповнити до кінця свій благородний людський обов'язок, він загинув, несучи невмирущу естафету доброти. Війна вбила цього голодного й холодного сироту, але не скалі­чила його — такої маленької і водночас такої великої, зогрі­тої теплом людяності і благородства — душі, завжди кришта­лево чистої, відкритої для людей.

Якби Климко лишився живим, то в нелегкі роки повоєння йому, напевне, довелося б зустрітися з Павлентієм, героєм ос­танньої повісті Григора Тютюнника «Вогник далеко в степу». Климко і Павлентій дуже схожі між собою і своїми моральни­ми принципами, і благородством душі і навіть у чомусь сами­ми вдачами.

Павлентіеві пощастило вціліти під смертоносним градом вій­ни. Він разом з іншими своїми ровесниками дочасно подорос­лішав у важких випробуваннях і шукає свого місця в ново­му — вже мирному — житті. Для багатьох із них, обікрадених війною сиріт з голодними очима й важкими від горя серцями, хрещеними батьками у житті стали ремісничі училища, що, як могли, взули й рдягли їх, дали пайку хліба й вивели в лю­ди. Цих дітей бачив, добре знав автор повісті. Він і сам нале­жав до них. .Першого післявоєнного року він прийшов у реміс­ниче училище, а закінчивши його,— ще неповнолітнім,— уже працював на заводі слюсарем. Так увіходило все його поколін­ня у перші — нелегкі —роки мирного життя. Країні потрібні були тисячі, мільйони трудових рук. Потрібно було відбудову­вати фабрики й заводи, будувати школи й лікарні, вирощува­ти хліб. їхні батьки не повернулися з фронтів, і вони змуше­ні були замінити своїх батьків.

Завтра займуть своє місце у трудовому строю герої повісті «Вогник далеко в степу». А сьогодні вони вчаться, здобувають таку необхідну в житті професію, що дозволить їм принести користь людям. Ці підлітки,". що вже склали не один екзамен на шляху до свого людського становлення в нелегких обста­винах, навчилися безпомилково вгадувати навіть уміло замас­ковану фальш, лицемірство, брехню, підступність, а також одразу відчувати непоказну, зовні не афішовану доброту. Часто вони самі є її втіленням, як, скажімо, Павлентій.

Цей слабосилий, слухняний і такий делікатний хлопчина, що так безпосередньо, нічого не приховуючи, розповідає про себе, ділить свій скупий пайок, якого й самому мало, з тіткою Ялосоветою. Він дуже її любить. Як найріднішу людину: во­на замінила йому рідну матір.

Навіть у цих стосунках Павлентій не може піти бодай на маленький компроміс, хоч його ставлення до мачухи — справ­ді синівське, а вона також його любить, як рідну дитину. Взає­мини їхні автор показав дуже тактовно, підкреслюючи скупі зовнішні прояви в обох справжньої людської доброти й любо­ві. Вона — не в словах, а у вчинках, у піклуванні одне про одного, прагненні перебрати на себе спільні злигодні життя.

Письменник збирався продовжити свою розповідь про Павлентія і його друзів (написано було тільки першу частину по­вісті'«Вогник далеко в степу»), але передчасна смерть обірва­ла його роботу. А незадовго до того ці дві повісті — «Климко» і «Вогник далеко в степу» були відзначені в нашій республіці високоавторитетною літературною премією імені Лесі Україн­ки, що присуджується найвидатнішим творам для дітей та юнацтва.

Не кількістю творів вимірюється значення письменника, а їхньою правдивістю і художньою глибиною. І в цьому від­ношенні у книг Григора Тютюнника — особлива доля. Всі во­ни, вперше прийшовши до читача, завоювали його серце отією справжньою правдою і художньою досконалістю. Вони лиши­лися жити в літературі після авторової смерті. І в них лишив­ся жити він. Такий закон невмирущості правдивого, сердечно теплого і художньо повносилого слова, яке, з'явившись на світ і увібравши в себе частку авторової душі, вже не вмирає, а жи­ва для людей.

«Ласочка», «Лісова сторожка», «Степова казка», «Однокрил» — ці книги про прекрасний світ і гарних у ньому лю­дей, про дива природи з'являлися одна за одною у «Веселці», несучи в собі живі прикмети життя, його прекрасні таїни, спостережені гострим письменницьким оком. Герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного будення, в якому автор уміє підкреслити небуденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особ­ливим світлом духовності. .

У цих, як, зрештою, і в багатьох інших творах Григора Тю­тюнника,— одна з активних дійових осіб — природа, яку він дуже глибоко відчував, маючи дивовижну, винесену ще з ди­тинства пам'ять і на посвист вітру, і на пташині перегуки, і на барви звечорілого неба, і на плюскіт лагідної хвилі... Ось, ска­жімо, як тонко і з якими переливами настрою живописав він словом оту невловиму мить, що завжди передує початку гро­зи: «Над річкою і лісом засинювалось небо: здалеку-предалеку, погуркуючи та поблискуючи, накочувала гроза. Потемні­ла вода в річці, зашуміли дерева, заметалися птахи. А бус­ли лячно замахали крильми то тут, то там по лісових болітцях.

І враз усе стихло. Стогін лісу подався далі й далі від гро­зи. У високості сухо шелеснуло. Синьо спалахнула річка. І ліс осяявся синьо. То хмара, чорна і низька, пустила із себе пер­шу стрілу-блискавицю. У надрах хмари зарокотало, спершу неголосно й нестрашно, а далі голосніше й потужніше. І рап­том ліс охнув від жаху — так по ньому вдарило згори...»

Такої виразності слова, напоеності його ароматом, звуком і кольором життя прагне кожен письменник, але її особливо важко досягти, бо треба не просто чутливі зір і слух мати — треба мати чутливе і вразливе серце, яке мав незабутній Гри-гір Тютюнник.

У своїх спогадах про брата, Григорія Тютюнника, автора широковідомого роману «Вир», Григір Тютюнник написав про стосунки письменника і життя, письменника і людей: «Ма­ло — бачити. Мало — розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».

Ці слова, мабуть, найточніше характеризують його самого. Він не тільки бачив, не тільки розумів, най — головне! — лю­бив своїх героїв, народжуючи в серці й зігріваючи теплом щедрої душі. Тому вони здебільшого чимось і схожі на само­го автора, тому їм і судилося довге літературне життя.

Не одне покоління читачів ще відкриє для себе цих героїв, полюбить їх і піде з ними в наше прекрасне життя, переймаю­чи у них всі ті прекрасні й благородні риси, якими так любов­но наділив їх талановитий письменник Григір Тютюнник.

Михайло Слабошпицький

Олекса Стороженко


Сучасні читачі української дожовтневої літератури рідко можуть зустріти в масових бібліотеках книги Олекси Стороженка, бо остан­нє 4-х томне видання його творів було здійснене Державним Видав­ництвом України ще чверть століття тому.

А втім, Олекса Стороженко—автор «Вусів» і «Голки»,-«Марка проклятого», «Закоханого чорта», «Убийіщ», «Тетушкиной молитви» і романа «Братья-близнеїш», завжди викликав інтерес у читачів са­мобутністю свого художнього таланту, позначеного своєрідним укра­їнським гумором, знанням народної міфології, виразною образністю народної мови та гуманізмом у ставленні до простого народу.

Олекса Стороженко — сучасник Тараса Шевченка і Марка Вов­чка, Пантелеймона Куліша і Леоніда Глібова, Степана Руданського і Анатолія Свидницького, Юрія Федьковича і Якова Щоголева — не зайняв визначного місця в українській літературі 50—60-х років. Він не був активним учасником тих процесів, які відбувались тоді в лі­тературно-мистецькому житті України, не вважав себе навіть письмен-ником-професіоналом, бо цілком був відданий службі у війську, а в кінці свого життя працював як «предводитель дворянства», маю­чи чин «действительного статского советника». А коли в 1863 році редактор «Московских ведомостей» М. Катков обвинуватив україн­ську літературу в сепаратизмі, Олекса Стороженко перестав був зовсім писати українською мовою.

Ось що з цього приводу говорить в 1873 р. сам Стороженко в лис­ті до одеського книгопродавця В. І. Бєлого: «Начал я мою позму («Марко проклятий».— А. І.) в то время, когда писалось так легко, но когда обрушился на нас Катон (М. Катков.— А. І.) и благона-меренньїм нашим действиям придали самое безобразное значение сепаратизма, я перестал писать, какое-то равнодушие к «рідній мові» виказалось повсеместно, и, признаюсь Вам, охладели на столько мои пориви, что я потерял всякую охоту к тому занятию, которое доставляло мне немалое наслаждение, просто не поди-мается рука, хоть позма моя виношена под сердцем»¹.

Народився Олекса Петрович Стороженко в 1805 році. З тих біографічних матеріалів, які досі публікувались, відомо, що Олек­са Стороженко походить з старовинного козацького роду, що предки його були сотниками та полковниками і володіли чималими маєт­ками на Україні, зокрема на Полтавщині.

Сам Олекса Стороженко з молодих літ виховувався у військо­вій школі. Коли йому минуло 18 років, він пішов на військову служ­бу і майже не жив у рідних місцях, де народився і.провів свої ди­тячі роки.

В оповіданні «Закоханий чорт» письменник устами героя твору з жалем говорить про це: «Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо».

Буваючи з полком у різних місцях, в тому числі й на Україні, Олекса Стороженко мав можливість вивчати життя і побут простих людей, говорити з старими і бувалими людьми про минуле України, про звичаї народу, про козаччину та війни з чужинцями.

Так, в 1825 році в Немирові на Поділлі, Олекса Стороженко подружив з сліпим столітнім дідом, який багато розповідав про ми­нуле, про походи Кривоноса, про Павлюгу, про князя Четвертин-ського. А в 1827 році, коли Олекса Стороженко був на Катерино-славщині, в селі Михайлівці, він познайомився з 96-літнім запо­рожцем Микитою Леонтійовичем Коржем, який розповів йому про деякі важливі події з останніх часів Запорозької Січі.

Все це, як і спостереження Олекси Стороженка в пізніші роки його перебування у війську під час турецької війни 1829 року і придушення польського повстання 1831 року, послужило матеріа­лом для його оповідань і повістей.

Олексі Стороженку довелось служити і при київському гене­рал-губернаторові Бібікові, де він виконував відповідальні дору­чення свого шефа по розслідуванню кримінальних справ, а також при генерал-губернаторі Муравйові у Вільно.

Останні роки життя провів Олекса Стороженко в своєму хуторі Горішині, що знаходився недалечко повітового міста Бреста. Тут його обрано повітовим предводителем дворянства і головою з'їзду мирових суддів.

Помер Олекса Стороженко 6 листопада 1874 року на своєму хуторі Горішині. На могильній плиті (похований на Брестському міському кладовищі) досі зберігся напис: «Брестский предводитель дворянства, действительньїй статский советник, Алексей Петрович Стороженко, 6 ноября 1874 года».

Літературна спадщина Олекси Стороженка за обсягом неве­лика. Значна частина її — це твори, писані російською мовою. Коли саме розпочав Стороженко писати — невідомо. Судячи по даті на­писання оповідання «Межигорський дід», де зазначено 1850 рік, можна початок його творчості віднести на кінець 40-х років.

Друкуватись почав Олекса Стороженко в російських журналах і газетах — «Северная пчела» за 1857—1858 рр. та «Библиотеке для чтения» за 1857—1859 рр. Тут надруковані «Рассказн из кре-стьянского бнта малороссиян», роман-хроніка «Братья-близнеци», «Сотник Петро Серп (Бувальщина XVII століття)» та «Соседи».

В 60-х роках Олекса Стороженко був зв'язаний з редакцією журналу «Вестник западной России», друкував там деякі свої статті, в яких виявляв явно великодержавні погляди, зокрема вороже по­ставився до польського повстання 1863 року.

З відкриттям журналу «Основа» Олекса Стороженко став його співробітником як автор «Українських оповідань», що в 1863 році були видані двотомником у Петербурзі. Твори Стороженка друку­валися також в «Отечественних записках» за 1863—1864 рік, «Вестнике западной России» за 1861—1865 рік, в часопису «Прав­да» за 1870—1876 рр., а також в багатьох галицьких виданнях, як, наприклад, в календарі «Львов'янин» за 1861 рік, в часописах «Ве­чорниці» за 1862 р., «Друг» за 1874 р., «Зоря» за 1880 р., в збір­нику «Нива» за 1865 р. та в газеті «Слово» за 1866 р.

Після першого видання «Українських оповідань» 1863 року окремі, писані українською мовою, твори Олекси Стороженка пере­видавались по кілька разів то у вигляді збірок, то окремими так званими «метеликами». А в 1879 році в Одесі вперше було видано заходом В. І. Бєлого незакінчену поему «Марко проклятий».

Повне видання творів Олекси Стороженка, в тому числі і пи­саних російською мовою, було здійснено тільки за радянських ча­сів. Мається на увазі 4-х томне видання 1928—1929 рр., де в III і IV томах уміщено твори, писані російською мовою — «Братья-близ-нецьі», «Сотник Петро Серп», «Соседи» та «Рассказн из крестьян-ского бита малороссиян».

Треба вказати, що світогляд Олекси Стороженка, його суспіль­но-політичні погляди, як і розуміння ним ролі художньої літератури в житті, не зазнали на собі впливу прогресивної суспільної думки 50—60 років, на якій позначились ідеї революційної демократії Бєлінського, Шевченка, Чернишевського, Добролюбова. Олекса Сто-роженко не зайняв певного місця, подібно до Куліша, і серед ан­типодів революційної демократії Він уявляв українську літературу як єдиний потік, що ніби проходив поза історичним процесом загалом і стояв осторонь пекучих питань боротьби в літературному житті України. Олекса Стороженко не дбав про ідейність, певну якусь суспільно-політичну спрямованість своїх творів. Свій письмен­ницький труд він розглядав як приємне заняття між ділом, «кото-рое доставляло мне немалое наслаждение».

Ліберал з царистськими ілюзіями, вірний солдатській дисци­пліні військовий чиновник, Олекса Стороженко поєднував у собі консерватора в політиці і гуманіста у ставленні до народу, страх перед удаваним сепаратизмом української літературної інтелігенції з щирим захопленням самобутністю культури свого народу, велико­державницьке ставлення до безправних народів Російської імперії з глибоким почуттям національної гордості за героїчне минуле України.

Одірваність Олекси Стороженка від громадсько-політичного життя, ідейна обмеженість та некомпетентність у важливих питан­нях історичної науки спричинились до того, що він в окремих своїх творах («Соседи», «Сотник Петро Серп» і в значній мірі в романі «Братья-близнецьі») оспівував патріархальщину, мирив пана з крі­паком, викривлено подавав визвольну війну українського народу 1648—1654 років, не піднімав пекучих питань сучасного йому су­спільно-політичного життя на Україні, а обмежувався малозначними темами, інколи анекдотичного характеру. Все це не могло не позначитись негативно на ідейному рівні його літературної твор­чості.

Іван Франко в своєму «Нарисі з історії українсько-руської літе­ратури» говорив, що Стороженко «без сумніву талановитий опові­дач і добре володіє українською мовою, але брак вищої освіти і життєві обставини не позволили йому виробити собі настільки ідей­ного способу думання і настільки глибокого розуміння людського життя, щоб із талановитого анекдотиста він зробився дійсним худож­ником».

Треба думати, що Іван Франко виніс тут надто вже суворий присуд Стороженкові, назвавши його тільки «талановитим анекдо-тистом». Франко явно недооцінював цього письменника. Розглядаю­чи літературу ЄО-х років у своєму «Нарисі», він ніби походя зга­дав і Стороженка: «Ненароком пропущено при огляді 60-х років ім'я Олекси Стороженка, щоч розпочав свою письменницьку діяль­ність також у «Основі» 1861—62 р. та перервав її швидко наслід­ком острої критики Пипіна».

Письменницький талант Олекси Стороженка явно знецінювався і в оглядових курсах історії української літератури буржуазних лі­тературознавців, зокрема в єфремівській «Історії українського пись­менства», де побіжно згадувались, без достатнього аналізу тільки твори Стороженка, писані українською мовою.

Необ'єктивно занесено Олексу Стороженка в розряд «виразни­ків реакційних тенденцій в українській літературі 50—60 років» і в І томі «Історії української літератури», виданої Інститутом літера­тури ім. Т. Г. Шевченка в 1954 році.

Не замовчуючи слабких місць в творчості Олекси Сторожен­ка, розуміючи, що через цілий ряд причин він розвинув свій письмен­ницький талант не на повну силу, ми повинні розкрити і показати в його творчості те цінне і самобутнє, що особливо цікавить нашого сучасного читача, зробити більш пильний і об'єктивний аналіз твор­чості письменника.

Олекса Стороженко цінний для нас насамперед як майстер ху­дожнього слова, що умів стисло, образно, з національним колори­том малювати картини життя і побуту, звичаї і вірування простого українського народу в умовах кріпосницької сваволі, що умів без вимушеної штучності створити образи національні за характе­рами, гумористично забарвлені, наділені рисами оптимізму і без­страшної одчайдушності, які так переконливо показані в «Тарасі Бульбі» Гоголя та в «Запорожцях» Рєпіна.

Значна частина оповідань Олекси Стороженка («Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав», «Чортова корчма», «Скарб», «Жонатий чорт», «Закоханий чорт», «Сужена», «Три сестри» та ряд інших), основана на приказках та анекдотах, взятих безпосередньо з народних уст. Але з якою майстерністю автор цих оповідань веде розповідь, з якою задушевністю і спостережливістю він описує у цих оповіданнях людей і природу України! В цих опо­віданнях багато чарівної поезії, народної фантастики, щирого гу­мору й дотепу, з якими описується вдача, побут і звичаї простих людей.

В оповіданні «Закоханий чорт» маємо чудовий, пройнятий гли­боким ліризмом опис природи Слобідської України, зокрема перед­мість і околиць Харкова: «Оце ж вам і Основа, де батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті». І далі: «Од'їхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої -гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвіницями, садками і левадами — геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера Мжі. Потекла вона уліво проміж кущів верболозу і вільхи, а напроти гладко стелеться з могилами широкий степ».

Часто можна зустріти в оповіданнях і повістях Олекси Сторо-женка цілі сторінки, сповнені глибоко ліричним чуттям смутку і скорботи, навіяних спогадами про минуле народне горе, почуттям туги за козацькою вольницею, за часами народно-козацьких по­встань проти панства.

В оповіданні «Прокіп Іванович» дається малюнок прощання двох козаків з Січчю після її зруйнування: «Прокіп Іванович упав на коліна і став прощаться з Січчю. Що він казав, не пам'ятаю, та й не чув: так важко стало! Здавило серце неначе обценьками: не стямивсь, як і сам упав на коліна...» Далі Прокіп Іванович каже: «Теперечки ми, Грицьку, не січовики, не лицарі, та все-таки чесні люди; своє оддали, та чужого не загарбали!.. Ох, важко,— каже,— і не вимовиш: здається, якби все те лихо, що на серці, вихопилось словом, то й камінь, почувши, тріснув би і вилив з себе родник сліз».

Глибокий ліризм в описах, гумор в розкритті людських харак­терів є незмінним і повсюдним настроєм, яким пройняті всі опові­дання Стороженка з життя простих українців.

В цьому плані хочеться звернути увагу на образ діда Кирила з оповідання «Закоханий чорт». Він з чортами поводить себе по-панібратськи. Його бояться, але поважають і в самому пеклі, бо знають і чорти запорозьку вдачу.

Читач з інтересом, щиро сміючись, слідкує за поведінкою і при­годами діда Кирила, що взявся допомогти закоханому чортові зна­йти наречену: «Далі як пішли понад Лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.

• 
  Здрастуйте, дядечку! — озиваються до чорта, а діда так жахаються: бачать, що запорожець.
  
• 
  Не бійтесь, дітки,— каже чорт,— се, щоб ви знали, мій сват Кирило».
  

В цілому ряді оповідань Олекси Стороженка легко помітити тенденцію до відтворення історико-етнографічних моментів життя українського народу. В окремих творах, як наприклад, «Три сест­ри», «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа», ця тенденція настільки сильна, що можна говорити про повну тотожність їх з етнографічним записом.

А взяти хоч би розповідь баби Оришки про давнє минуле з оповідання «Межигорський дід». Ця розповідь буквально вихоп­лена з живої мови простої селянки, із збереженням найтонших її нюансів: «Ну, так бачите... що ж я таке розказувала? От, їй же богу, забула... Як згадаєш молоді літа, то, здається, і не вернулась би на­зад,— там би з думкою й осталась! Еге, про думки, про ченця... «Хочеш,— каже,— я тебе навчу пісням і думкам? Як я вмру, то вони ще з тобою поживуть який час». От я й навчилась і старшу дочку, Оксану, навчила, так шкода ж — дочка моя вмерла, а з нею і пісні, і думки. Та ще як, небога, і вмерла — наглою смертю: гли­нище завалилось та й її придавило... Після себе оставила двоє ді­точок: хлопчика і дівчинку, манюсеньких, ще так тільки що од зем­лі піднялись. Та й сиротам не дав бог талану: унука оддали в не­крути і погнали під турка, та там десь у шпиталі і вмер, а унучка... Оп'ять забрехалась!.. Що-бо я розказувала?.. їй же богу, забула!.. Еге, навчив мене чернечий дід...» і т. д.

Проте в більшості творів Олекси Стороженка етнографічний матеріал служить тільки оздобою розроблюваних сюжетів і в них письменник зовсім не прагнув до точної його передачі.

Найпоказовіші в цьому відношенні є гумористичні його опові­дання «Вуси» та «Голка». Це твори, що належать до кращих зраз­ків літературної спадщини Олекси Стороженка. Саме ці твори є свідченням того, що письменник умів з позицій простого народу оцінити звичаї, побут і панську гоноровитість тогочасного чинов­ництва, його духовну тупість і розумову обмеженість.

Оповідання «Вуси» побудовано на анекдотичному факті, але звучить як сатира на чиновництво з його сліпим дотриманням часто безглуздих законів, як наприклад, закон про заборону носіння вусів для осіб «состоящих в гражданской службе». Герой оповідання — дворянин, висунутий в засідателі, відчув на власному досвіді бюро­кратизм, панську гоноровитість і необмежене свавілля високого чиновника. Він, прибувши для «принесення достодолжной прися­ги», почуваючи себе як рівний серед рівних, швидко переконався, що «його превосходительство предсідатель» дивиться на представ­ників громади як на чернь.

Герой оповідання з великим вдоволенням і почуттям гідності констатує свою перемогу над «його превосходительством», дока­завши, що «право ношення усов на него распространяется».

Це оповідання справляє більше враження на читача, ніж анек­дот. За отими комедійними ситуаціями, в які потрапив герой опові­дання, поголивши з наказу «його превосходительства» вуси, за отою «мудрістю» засідателів, що пробували «чорнила, яка в ньому сила», легко запримітити характерні типові риси тогочасного суспільного побуту. В цьому й полягає пізнавальне й естетичне зна­чення оповідання «Вуси» як майстерно зробленоТ гуморески з яс­краво вираженими нотками соціальної сатири.

Того ж плану й оповідання «Голка», в якому Олекса Сторо-женко намалював правдивий портрет самодура-магната Потоцького.

Потоцький жив у Тульчині і уславився своїми химерами та сва­віллям не тільки над посполитими, але й над біднішою шляхтою. Один із таких життєвих фактів і послужив основою для теми і сюжету оповідання «Голка». Комедійну ситуацію Стороженко приправив го­стро соціальним змістом: знайшовся сміливець, який перемудрив самозакоханого, необмеженого в правах магната і примусив його скуштувати березової каші під приводом вірності його ж науці.

Оповідання «Вуси» і «Голка» дозволяють зробити висновок, що Олекса Стороженко як художник умів давати широкі соціальні узагальнення навіть незначним, з першого погляду, побутовим фактам анекдотичного порядку.

Варто більше зупинитись на незакінченому творі Олекси Сто-роженка — «Марку проклятому» (автор назвав цей твір поемою). Це один з найбільших творів Олекси Стороженка, написаних укра­їнською мовою. Стороженко старанно працював над «Марком про­клятим», збирав матеріали, народні перекази й легенди про нього протягом тридцяти років.

В листі до видавця «Марка проклятого» В. І. Бєлого Олекса Стороженко 13 грудня 1873 року писав: «Повесть зта в форме позмн под названием «Марко проклятьій» — отверженньїй скиталец, которого за грехи не принимает ни земля, ни ад. Существует у нас поговорка: «Товчеться, як Марко по пеклу». Стало бьіть в изуст-ном предании народа должна существовать и легенда похожде-ний Марка, и вот ЗО лет отьіскивал я и собирал куски раздроблен-ной легенди и кое-что собрал. Каждьій народ имеет своего ски-тальца: французи — вечного жида Сантенера, испанцьі—Мельтона, у немцев и англичан так их много. что не перечтешь, у русских — Кащей бессмертньїй, а у нас — Марко. И, кажется, наш-то Марко заткнет за пояс всех скитальцев. Чтобьі придать более живости и разнообразия позме, я связал ее с войной 1648 года (восстание Хмельницкого). На сцене много исторических лиц: Еремия Виш-невецкий, иезуит Залинскик, княжна Корецкая. князь Четвертин-ский, Кривонос, Павлюга, Гуня, Свит и многие другие».

В цьому ж листі Олекса Стороженко нагадує про те, що Гу-лак-Артемовський високо оцінював прочитані перші глави «Марка». «Наш старий .батько Гулак-Артемовський. прочитавши Марка, своєю рукою написав: «Зроду лучшого не читав і до смерті вже не про­читаю».

Треба визнати, що це явне перебільшення. Поема «Марко проклятий» не є шедевром ні в українській літературі, ні навіть в літературному доробку самого Олекси Стороженка.

На нашу думку, найслабшою стороною цього твору є штучне поєднання двох якісно відмінних ліній в сюжеті: міфологічно-ле­гендарної і конкретно історичної. Письменник робив це, як сам заявляє в цитованому вище листі до В. І. Бєлого, для того, щоб «придать более живости и разнообразности позме». Пізніше, в пе­редмові до «Марка проклятого», зв'язок мандрів великого гріш­ника з повстанням Хмельницького автор мотивує вже інакше: «По народним преданиям, похождения Марка относятся к далеким временам Запорожской Сечи и имеют связь с войной 1648 года, бьівшей последствием восстания Хмельницкого».

Український варіант сюжету про «Вічного жида» розроблю­вався Стороженком в поемі «Марко проклятий» з виразною тен­денцією до ідеалізації героя. Марко в зображенні Стороженка спроможний не тільки нагнати жаху чортам у пеклі, але й допо­могти козацтву мудрими тактичними і стратегічними порадами в їх боротьбі проти шляхти. І не тільки порадами. Марко у важкі хви­лини рятує козаків від загибелі особистою участю в боротьбі, як наприклад, в епізоді, коли пани збирались стратити Кобзу: «Пан Підпальський натягнув вірьовку і став зав'язувать. Не вспів він удруге завузлить, як з листви просунулась здоровенна рука і вхопи­ла його за чуб; блиснув кинджал — і оком не змигнуть, як разом з обезголовленим трупом звалився з дуба чоловік у чорному кобеняку і татарській кучмі... Кобза глянув на свого збавителя...

— Марку! — скрикнув він і, обнявши його, кріпко тулив до серця».

Пов'язавши сюжет легенди про пекельного Марка з історич­ними подіями визвольної війни 1648—1654 років, письменник погрі­шив перед історією, хоч об'єктивно він стверджував і в «Марку про­клятому» ідею про те, що боротьба проти польського панства була боротьбою священною. Історичні події в поемі «Марко проклятий» не знайшли правдивого відображення, бо сам Стороженко не збаг­нув ні логіки їх розвитку, ні цілей боротьби їх учасників. Основ­ний же задум — дати відповідний до легенди про Марка проклятого узагальнюючий образ українського «Вічного жида», залишився не здійсненим.

Перші розділи поеми, де, власне, дається літературна інтер­претація народної легенди про Марка проклятого в рамках: «тов­четься, як Марко по пеклі» — справляють враження справді цікаво задуманого художнього твору. В подальших же розділах, де пись­менник явно штучно вводить Марка в події конкретно історичні, художній талант автора в'яне все більше і більше.

Інтерес читача викликається майстерністю зображення окремих картин, окремих рис вдачі як головного персонажа — Марка, так і козаків —учасників визвольної війни та представників польської шляхти. Олексі Стороженку вдалось в окремих моментах реалістич­но змалювати відвагу і молодецтво запорозьких козаків, цікаво розробити ситуації з пригодами Кобзи в замку князя Єремії Виш-невецького тощо.

Ставлення Олекси Стороженка — автора поеми «Марко прокля­тий» — до козацтва і його боротьби за соціальне і національне визволення було позитивне. Співчував він і діям Кривоноса, який нещадно розправлявся з усім, «що паном звалось». Але ті грубо натуралістичні картини розправи Кривоноса над немовлям, зма­льовані письменником в XII — останньому, ним написаному,— роз­ділі «Марка проклятого», свідчать про те, що автор не спромігся розкрити у Кривоносі найістотніші риси вдачі.

В деяких інших оповіданнях, в яких Олекса Стороженко зма­льовував історичні події й особи, йому вдалось створити правдиві і типові образи козаків-запорожців. Таким образом, правдивим і привабливим, є запорожець в оповіданні «Кіндрат Бубненко-Швидкий».

Оповідання побудоване на спогаді про особисте знайомство письменника з живим сучасником Ґонти і Залізняка.

«І що то був за дід. Між дідами дід, а між молодими ж то молодий; бо серце ще грало у старого».— Так розпочинається роз­повідь про славне життя простого січовика, життя, сповнене неви­мовних мук, які терпів народ від свавільного панства, яке, проте, не вбило у ньому життєрадісного настрою, а найголовніше — справж­ньої людяності, чутливого серця і благородної душі.

З оповідання постає живий образ людини з народу, що жила в умовах панування над Правобережною Україною шляхетської Польщі.

Кіндрат був з Умані, молоді роки провів у Тульчині козаком у Потоцького, а згодом утік в черкаські ліси до* Залізняка. Разом з Гонтою і Залізняком звільняв Умань, за що шляхта вирізала всю його сім'ю. Самого Кіндрата піймали і засудили до страти, та він утік з Камінної башти аж у Волощину.

І ось як устами свого героя розповідає письменник про уман­ську різню, поетизуючи причину народної помсти над свавільним панством образом щирої козачої сльози.

— Чи ти знаєш, що таке козача сльоза?— спитав дідуган удруге.

• 
  Не знаю, діду.
  

Говорячи про те, що Олекса Стороженко справді в окремих своїх творах без розбору ідеалізував і романтизував минувшину, не треба змішувати з такою ідеалізацією його щирого захоплення славними, героїчними, кров'ю і сльозами освяченими ділами своїх предків-співвітчизників. Письменник і в сучасному і в минулому рідного краю волів бачити щось надзвичайне, а не буденне.

В цьому зв'язку хотілося б вказати на ті літературні традиції, які впливали на формування Олекси Стороженка як письменника-романтика, як автора оповідань і повістей про минуле України. Тут насамперед треба говорити про М. В. Гоголя — автора знамени­тої повісті «Тарас Бульба».

Стороженко дуже любив Гоголя і чимало написав спогадів про нього. 'Захоплений героїкою козацтва, славними ділами Запоро­зької Січі, Олекса Стороженко сприймав гоголівського Тараса Бульбу з особливим пієтетом і мав його за зразок у змалюванні своїх улюблених образів запорожців.

Ліричні роздуми Олекси Стороженка про славне минуле За­порозької Січі, смуток за козацькою вольницею, привели його й до романа-хроніки з життя України кінця XVIII сторіччя — «Братья-близнецьі».

Роман «Братья-близнецьі», написаний російською мовою, несе на собі сліди впливу Гоголя. Але тут цей вплив має дещо своєрід­ний характер. Якщо в повісті Гоголя «Тарас Бульба» весь пафос письменника зосереджено на романтизації героїзму, одчайдушної відваги і осмисленого патріотизму в подвигу українського грома­дянина часів Запорозької Січі, то в «Братьях-близнецах» відчуває­ться розчарування обивательським животінням безславних нащад­ків славного Тараса Бульби.

Невипадково Олекса Стороженко назвав героїв свого романа Бульбашками. Цим він також протиставляє обивательське життя і побут дрібного українського панства кінця XVIII віку героїчним подвигам сучасників Тараса Бульби.

В драматичному творі «Гаркуша» Олекса Стороженко зобра­зив ватажка розбійників Степана Гаркушу, що в другій половині XVIII сторіччя завдавав так багато страху панам на Україні, як справжнього лицаря з високими достоїнствами благородної душі. Хоробрість, кмітливість, ніжність і справедливість Гаркуші, вся його поведінка викликають захоплення в читача, не дивлячись на явну нереалістичність зображення цього образу письменником.

Є серед творів Олекси Стороженка, писаних українською мо­вою, і віршові спроби: байки «Кури та собака», «Чоловік та жито» і уривочок незакінченого вірша — «Україна».

Байка «Кури та собака» звертає на себе увагу своїм антикрі­посницьким спрямуванням. В листі до В. І. Бєлого від 13 січня 1874 року Олекса Стороженко з приводу цієї байки писав так: «Не знаю вже, чим вас оддякувати, і посвящаю Вам свою байку «Кури та собака», вилилась вона на папір у ті часи, як свята правда переважила віковічну неправду і зачарований люд з бидла знов став людом. Дуже буду рад, коли вона вам сподобається, нікому я її не давав списувати, хоч просили, і до Вас дійде першого».

Байка ця написана в 1860 році і є спробою відтворення со­ціально-політичного пробудження селян напередодні реформи 1861 року. З погляду художньої майстерності вона слабка, проте цікава як матеріал для характеристики творчої біографії письмен­ника.

Твори Олекси Стороженка, писані російською мовою, зокрема «Расскази из крестьянского бита малороссиян», як і українські твори письменника, мають значні художньо-літєратурні достоїнства-історики української літератури і критики чомусь мало на них звер­тали уваги при розгляді й оцінці творчості Олекси Стороженка за­галом.

Ряд оповідань із циклу «Рассказьі из крестьянского бьіта ма­лороссиян» мало чим відрізняються від «українських оповідань» своєю настановою. В них, як і в «українських оповіданнях», виво­дяться образи чесних, кмітливих і дотепних простолюдинів («Изворотливьій малоросе», «Подкиднш», «Колбаса»), робиться спроба обробки образів, запозичених з народної міфології («Ярчук», «Лес-ной дидько и непевний»). Проте в окремих творах цього циклу по­рушуються і трактуються питання соціальні, взяті письменником безпосередньо з сучасної йому дійсності, цікавіше і сміливіше, ніж в «Українських оповіданнях»

Показовим у цьому плані є оповідання «Убийца».

Під час «шумного бала», з приводу іменин в домі високого чи­новника, до зали вривається «огромная собака с черньїми отмети-нами над глазами, как брови, а за нею вошел високий мужик, с взіерошенньши волосами, бледньїй». Так починається зав'язка опо­відання «Убийца».

Чиновне панство, зрозуміла річ, перелякалось, але опам'ятав­шись та вияснивши, в чому справа — заспокоїлось.

Бідний селянин Матвій Кисіль прийшов сам на себе заявити, що він убивця. Ця інтрига є початком дуже сумної, але типової в тогочасних умовах історії життя безправної простої людини, яка, потрапивши в тенета крючкотворства і бюрократії царських слідчих органів, безневинно гине, хоч явну правду на її стороні бачать і самі чиновники.

Значна частина творів Олекси Стороженка витримала випро­бування часом. їх найхарактернішими рисами є побутово-етнографіч­на точність малюнку, природний гумор, що йде від самого націо­нального характеру українця, глибокий ліризм — теж характерна ознака національного характеру українців, образність мови, народна фантастика, основана на міфології.

Як романтик, Олекса Стороженко завжди прагнув прикрасити фантастичними вигадками не тільки твори на побутові теми, але й на історичні. Проте це не заважає нам пізнати в кращих його тво­рах правдиві образи живих людей.

Нинішнє видання вибраних творів Олекси Стороженка дещо задовольнить інтерес наших читачів до української художньої літе­ратури, зокрема до українських письменників минулого сторіччя.