Зелено-леопардова пошесть

Терзян уявив собі, як на проіржавілих радянських заводах люди тельбушать гени, мутантні рослини ряд за рядом із недослідженою, непідконтрольною генетикою, яка буде випущена у світ, що нічого не підозрює. Уявив, як трансгенні елементи Дністер відносить у Чорне море, де вони спокійно множаться у солоному середовищі...

- Новини, - нагадала Стефані, тицьнувши пальцем у телевізор.

Терзян потягнувся на дистанційкою і включив звук, коли пульсуюча, тривожна музика заставки саме почала стихати.

Убивство на острові Сіте стояло другим пунктом у програмі. Жертву назвали “іноземцем”, якому завдали смертельної ножової рани. Досі ніхто не був заарештований. Мотив убивства залишався невідомим.

Терзян перемкнув канали якраз учасно, щоб заскочити ту саму новину по інших новинах. Її суть анітрохи не відрізнялася від попереднього випуску.

- Ну, і що я тобі казала? - промовила Стефані. - Жодних підозрюваних, жодного мотиву.

- То йди і розкажи їм.

Вона заперечливо помахала сигаретою.

- Я не знаю, ні хто це зробив, ні як знайти їх. Хіба що сама підпаду під підозри.

Терзян вимкнув телевізор.

- То що сталося насправді? Ваш друг щось украв у тих людей?

Стефані витерла чоло тильною стороною зап’ястка.

- Він украв те, що для них не мало ані найменшої вартості. Це необхідно лиш злиденним, котрі не можуть заплатити. І...

Вона розвернулася до вулиці і викинула сигарету у вікно.

- Я заберу це звідси якомога скоріше, - заявила дівчина. - Мені треба де з ким зв’язатися. - Стефані зачинила вікно, перегородивши шлях весняному леготу. - Шкода, що в мене немає паспорта з собою. Тоді все було б інакше.

Сьогодні опівдні я став свідком убивства, подумав Терзян. Він заплющив очі і ще раз побачив, як падає той чоловік, побачив його обличчя, цілковито втягнене в реальність власної агонії.

Як же йому остогидла смерть.

Він розплющив очі.

- Я принесу тобі паспорт, - виголосив чоловік.

Гнів рухав ним, аж доки він не побачив убивць за столиком літнього кафе-бару на протилежній стороні вулиці, де розташовувався готель Стефані. Терзян упізнав їх миттєво: йому не потрібно було дивитися на важкі черевики або їхні широкі обличчя з дисциплінованими військовими вусами. Уже побіжний погляд на збіговисько в кав’ярні вказував на те, що двоє відвідувачів не були французами. Можливо, так само Стефані зрозуміла, що з ним треба говорити англійською. Він і був одягнений, не як француз, та й тримався відмінно, дарма що мав анонімне пальто і краватку. Терзян покинув витріщатися на убивць, поки ті не помітили його погляд.

Несподівано гнів поступився місцем страху, і поки він крокував до готелю, то намагався переконати себе, що навряд чи вони запам’ятали його у нормандському ресторані, що він перевдягнувся у сині джинси та кросівки з вітровкою, а в руках ніс саквояж. І все одно Терзян відчував їхній погляд крізь приціл у себе на потилиці, тож нервувався так, що ледве не поцілував скляні двері у вестибюль.

Він розплатися за номер кредиткою, взяв ключі в адміністратора-в’єтнамця і піднявся на третій поверх вузькими сходами. На майданчику ніхто не зачаївся, і Терзян став міркувати, куди міг заподітися третій кілер. Певно, шукає на Стефані деінде: в аеропорту чи на вокзалі.

У своєму номері Терзян поклав саквояж на ліжко - в ньому знаходилися лиш пара основних речей разом із набором для гоління. Потім він дістав із кишені ключ Стефані і трохи потримав його у руках. Ключ виявився невигадливим і був прикріплений до замашної керамічної затички у вигляді дверної ручки.

Стусан, який він зазнав від страху і несподіванки, коли помітив двійко чоловіків, знов почав поступатися місцем люті.

Вони пили пиво, перед ними на столі стояли напівпорожні кухлі і ще парочка осушених.

Дудлили на службі. Вели стеження напідпитку.

Паскуди. Пакостанці. Вони здатні когось убити тільки через сп’яніння.

Можливо, вже встигли.

Він був сердитий, коли виходив із номера і спускався поверхом нижче. Жоден супротивник не чергував у холі. Терзян відчинив номер Стефані і замкнув двері за собою.

Світла не вмикав. Сонце, незважаючи на пізню годину, чомусь високо світило в небі. Ще раніше йому здалося, що тут воно сідає пізніше, ніж удома. Може, Франція знаходилася набагато західніше від свого часового пояса?

Валізи в Стефані не було, сама лише нейлонова спортивна сумка, трохи більша від тої, котру вона носила з собою. Її Терзян витягнув із невеличкої шафи, а оскільки ще не встиг остаточно позбутися сумнівів, то оглянув її і переконався, що на ній висить бирка із іменем “Стеф. Паїш”, а не яким-небудь іншим.

Він забрав із тумбочки паспорт дівчини разом із рештою проїзних документів та кинув їх до сумки. За ними полетіла куртка із шафки і светр, потім склав її зубну щітку та епілятор до спеціальної пластикової торбинки, яка згодом теж опинилася в сумці.

План дій був наступним: повернутися у свій номер поверхом вище і переночувати там, щоб не викликати підозр своїм надто раннім відбуттям із готелю, в якому щойно зареєструвався. Зранку із двома сумками в руках він випишеться і приєднається до Стефані в уже своєму готелі, де ночувала вона і де повітря майже однозначно просмердиться сигаретним димом до його повернення.

Терзян заліз у шухляду тумбочки і зачерпнув звідти подвійну жменю футболок, спідньої білизни та панчіх Стефані, аж раптом пригадав, що востаннє він цим займався, коли забирав речі Клер із будинку на Еспланаді.

Чорт. Блін. Він зиркнув на одяг у руках, і лють пронеслася буревієм у нього в голові.

А потім, у сердитій тиші, Терзян почув рипіння підлоги в коридорі та оглушливий удар в двері.

Товсті гумові підошви військових черевиків, подумав він. Із п’яними бабуїнами, взутими в них.

Інстинкт залементував, що не можна давати їм загнати себе в пастку, у цей тупик, де його можна оточити і вбити. Він кинув речі Стефані назад до шухляди і відступив до ліжка, схопивши сумку в одну руку. А потім підійшов до дверей і відчинив їх вільною рукою, жбурнувши сумку в отетеріле обличчя захмелілого убивці по той бік.

Терзян уже шість років не відвідував школи кемпо, з того самого часу, як переїхав із Канзас-Сіті, проте деякі рефлекси не вивітрюються після того, як їх вишколили в тобі тисячократним повторенням. Принаймні, не удар прямою ногою під дих нападника, після котрого той бездиханним гепнувся об протилежну стінку.

Примітивний елемент його розуму восторжествував від факту того, що він і справді був більшим від цих чолов’яг. Їх і справді можна було розкидати самими копняками.

Другий пакостанець спробував був витягти пістолет, але Терзян пірнув під руку зі зброєю і садонув ліктем по обличчю вбивці. Потім схопив його за пістолет обома руками, зробив крок по коридору і крутнув озброєного нападника через стегно на всі двісті сімдесят градусів, луснувши його головою об стінку. Коли той закінчив падати, то, розплющивши очі, вперся у дуло власного ж пістолета.

Червона лють вишкірилася і гаркнула у тваринному тріумфі всередині голови Терзяна. Можливо, той рик відбився і в горлі. Це було єдине, що не давало йому натиснути на курок.

Нехай задля якоїсь переміни Смерть тепер попрацює трохи і на нього. А чому б і ні?

За винятком того, що перший чоловік так і не збагнув, що його сторона щойно поступилася. Він видобув ніж - блискуче хромоване лезо, яке сьогодні вже могло вбивати, - і зробив небезпечний крок назустріч Терзяну.

Терзян направив пістолет прямо на нового нападника і натиснув на спусковий гачок. Нічого не сталося.

А чоловік навпроти витріщився на пістолет, ніби тільки-но зрозумів, що тепер його тримав не напарник.

Терзян ще раз натиснув на курок, і коли нічого не відбулося, його лють перепливла у жах, тож він кинувся навтьоки. Позаду Терзян почув, як п’яний убивця перечепився через напарника і рухнув долі.

Терзян був уже внизу, як зачув тупотіння товстих підошов військових черевиків на сходах угорі. Крізь маленький вестибюль чоловік пронісся прожогом, відчувши, як в’єтнамський адміністратор починає розвертатися до нього, саме в ту мить, коли він грюкнув дверима і вибіг на вулицю.

Він біг, не зупинявся, якоїсь миті збагнувши, що й досі стискає в руці пістолет. Зброю Терзян переклав у кишеню вітровки.

Ще трохи пізніше зрозумів, що за ним ніхто не женеться. А також пригадав, що паспорт Стефані так і залишився лежати в сумці, яку він жбурнув у нападника, забувши її потім забрати.

Якусь мить він нетямився з люті і навіть збирався дістати пістолет, перевірити, що з ним не так, рушити назад у номер Стефані та забрати документи у будь-який спосіб.

Але потім гнів розвіявся настільки, щоб стало зрозуміло, наскільки дурною могла виявитися така подорож, тож він вирішив повернутися до свого готелю.
* * *
Терзян був віддав Стефані свій ключ, тож по поверненню став грюкати у власні двері, перш ніж зрозумів, що дівчина навряд чи відкриє на випадковий стук.

- Це Джонатан, - проказав він. - Нічого не вийшло.

Вона рвучко відчинила двері. Її напруження читалося по обличчю. В руках вона тримала аркуші з текстом лекції, яку він читав сьогоднішнього ранку.

- Пробач, - мовив він. - Вони були перед готелем. Я потрапив до твого номера, але...

Стефані схопила його за руку і втягнула до кімнати, замкнувши за ним двері.

- Вони йшли за тобою? - різко спитала вона.

- Ні, не гналися. Може, вони подумали, що я зрозумію, як працює пістолет. - Він видобув із кишені зброю і показав їй. - Аж самому не віриться, яким тупаком я був...

- Де ти його взяв? Де ти його взяв? - дівчина практично кричала. Терзян сахнувся від неї із широкорозплющеними очима. У кулаку вона зжужмила папери, притискаючи їх до грудей. На свій подив, чоловік здогадався, що Стефані боїться його і вважає, що він якимось чином пов’язаний із убивцями.

Він кинув пістолет на ліжко і підняв руки, немов здаючись.

- Ні, я кажу правду! - спробував він її перекричати. - Пістолет не мій! Я забрав його в одного з них!

Стефані зітхнула на повні груди. В її очах і досі палав дикий вогник:

- То хто ти в біса такий? Джеймс Бонд?

- Джеймс Бонд знав би, як стріляти, - вичавив він із себе огидний смішок.

- Я читала твою... твою статтю, - вона показала йому сторінки. - Я думала, Боже мій, я думала, у що я втягнула цього сердешного хлопця. Якогось професора, котрого послала на смерть. - Вона провела рукою по чолу. - Вони, мабуть, установили в моїй кімнаті якісь жучки і дізналися б про все, щойно туди хто-небудь ввійшов би.

- Вони були п’яні, - проказав Терзян. - Можливо, дудлили весь день. Ці вилупки і справді мене дістали.

Чоловік сів на ліжко і взяв пістолет. Він був із воронованої сталі і виявився напрочуд важким як на свої невеликі габарити. За роки, що сплинули з часу, коли він востаннє стріляв із пістолета, Терзян забув цю цілеспрямованість, цю єдину, однозначну мету, заради якої і конструювалася стрілецька зброя. Запобіжник він знайшов там, де той і був від самого початку - поруч із великим пальцем. Терзян поклацав ним туди-сюди.

- Ось, - сказав він, - ось, що я мав зробити.

І знов від притоку адреналіну до його нервової системи, хвилі гніву прокотилися всіма членами тіла. Терзяна знов пройняло бажання гірко розсміятися, і він спробував його притлумити.

- Зрештою, не все так і погано, - промовив він. - Тобі не доведеться пояснювати, звідки взялася пара трупів перед дверима твого номера. - Терзян глянув на Стефані, яка міряла кроками вузький прохід між ліжком та стіною. Складалося враження, що їй притьмом була потрібна сигарета. - Мені прикро щодо твого паспорта. То куди ти тепер збираєшся вирушити?

- Якщо мені вдасться куди-небудь вирушити, то питання куди власне уже не буде таким нагальним, - знервовано зиркнула вона на Терзяна. - Слухай, а його ж можна вивезти літаком?

- Його? - витріщився на неї чоловік. - Що ти маєш на увазі?

- Біотехнологічний препарат. - Стефані покинула ходити сюди-туди і подивилася на нього своїми вражаючими зеленими очима. - Адріан віддав мені його. Перед самим убивством. - Терзян простежив її погляд до чорної сумки з емблемою “Найкі”, сумки, що лежала собі в ногах Терзянового ліжка.

Прагнення сміятися в нього одразу як рукою зняло. Неконтрольований, незаконний, крадений препарат, подумалося йому. У його готельному номері. Разом із краденим пістолетом і жіночкою (цілком імовірно) несповна розуму.

Трясця.
Згідно файлів новин, мертвого чоловіка звали Адріан Крістя. Він був громадянином України, науковцем. Йому завдали ножового поранення у праву нирку, і він сплив кров’ю, так і не назвавши своїх убивць. Якщо вірити очевидцям, двоє чи троє осіб покинуло місце пригоди одразу по смерті Крісті. Мішель запустила на пошуки нових “черв’яків”.

Якусь мить вона вагалася, чи телефонувати Давуту розповісти, що Терзян, можливо, став свідком злочину, але згодом вирішила, що не завадило б знайти додаткові свідчення, які підтверджували б це чи спростовували.

Наступні пару годин русалка займалася своєю основною роботою, аналізуючи зразки, взяті в приправлених сульфідами глибинах озера Зиґзаґ. Заняття не потребувало великих фізичних зусиль і вартувало, за приблизними оцінками Мішель, щось із пару сотень калорій.

У верхів’ях дерев ширяв вітер, розносячи аромат нічних квітів і похитуючи під нею гамак, коли вона вчитувалася в показники біохімічного аналізатора. Їй пригадався ніжний доторк Дартона до спини, коли він ось так погойдувався разом із нею та заглядав їй через плече на екран приладу. Раптом в думках русалки сплив кришталево ясний спогад, як смакувала його шкіра на її язику.

Вона підвелася зі свого плетеного ліжка і прогулялася вздовж гілки. Прокляття, подумала вона, я ж бачила, як ти помер.

Мішель повернулася до ноутбука і виявила, що “черв’якам” пощастило відшукати матеріали поліцейської справи по смерті Крісті. Програма-перекладач без проблем упоралася з архаїчною французькою, відтворивши навіть сучасні відповідники судового жаргону. Крістя за походженням був етнічним румуном, народився у старому СРСР, після розвалу якого прийняв українське громадянство. Власне французькі матеріали самі були перекладом із українських документів, до складу котрих входили також квитанції сплати особистого страхування, екологічної страховки, а також податок на виїзд із Придністров’я, місця про яке їй ніколи не доводилося чути, плюс аналогічні документи із Молдови - країни, території, згадка про яку відгонила чимось знайомим.

Що за дикі місця, де платити за страхування треба було на кордоні? І зрештою, що таке екологічна страховка?

До справи входили копії електронного листування між французькими та українськими властями, де українці ґречно відказували, що нічого не знають про свого громадянина за винятком того, що він таки являвся їхнім співгромадянином. Жодних його адрес відомо не було.

Очевидно, Крістя мешкав у Придністров’ї, але тамтешня влада вторувала українській, нічого не знаючи про нього.

Квитки й свідоцтва Крісті говорили про те, що він, найпевніше, поїздом приїхав до Бухареста, звідти літаком дістався Праги, а вже з Чехії перелетів до Парижа. У місті він пробув менше дня, коли його вбили. У номері румуна знайшовся цікавий документ, котрий говорив про те, що він віз із собою медпрепарати, зокрема вакцину проти гепатиту А. Мішель стало дивно, з якого такого добра було везти вакцину проти жовтухи із Придністров’я до Франції. Франція і сама мала всі необхідні вакцини проти гепатиту.

Жодної вакцини знайдено так і не було. Вочевидь, Крістя потрапив до Європейського Союзу, не пройшовши ретельного обшуку, так само, як не були перевірені і документи стосовно уявної вакцини.

Зникла “вакцина” - на певній стадії слово у справі стало писатися в лапках - переконала паризьку поліцію, що Крістя був убитим наркокур’єром, після чого в неї пропала будь-яка цікавість до справи. Адже розкрити професійне вбивство у підпільному світі наркоторгівлі вдавалося дуже нечасто.

Схоже, коротке розслідування Мішель зайшло у тупик. А те, що Терзян став свідком убивства, могло претендувати, приблизно, на пів речення в біографії професора Давута.

Потім русалка вирішила потрусити інших “черв’яків”-пошукувачів на предмет інформації про Терзяна, і те, що вони накопали, підняло їй настрій.

Ось він стояв усередині Базіліка-ді-Санта-Кроче на фотографії гробниці Мак’явеллі, зробленій туристом. Чоловік тільки ледве відвернувся від камери, і його обличчя сплутати було неможливо. Хоча проставленої дати на фотознімку не знайшлося - самий тільки рік, - хоча він носив той самий одяг, що й навпроти церкви, і фотограф заскочив його під час розмови із супутницею. Остання виявилася високою жінкою із сильно засмаглою шкірою, от тільки від фотоапарата вона відвернулася, та й крислатий капелюх від сонця не давав роздивитися риси її обличчя.

Радісно мугикаючи під носа, Мішель дала програмі завдання визначити, чи це не була та сама жінка, що й притискалася до руки Терзяна на Пляс-Дофін. Без характеристик обличчя та решти критичних вимірів, “софт” залишався не певним, але пропорції рук та грудної клітки відповідали одні одним. Тож 41 процент вірогідності Мішель зважила багатообіцяючим.

Ще одна фотографія Терзяна була знімком без проставленої дати з одного фестивалю на півдні Франції. Чоловік мав темні окуляри, а на його шкірі помітно проступала густа засмага. В обох руках він ніс по келиху вина, але людина, якій призначався другий келих, залишилася за кадром. Мішель поставила програмі задачу визначити місце розташування церкви на задньому плані. Завдання не повинно було становити жодних труднощів з огляду на дві характерні дзвіниці. Із цим дівчині пощастило: церква носила ім’я святого Михаїла і знаходилася у Салон-де-Провансі¹, що означало - Терзян відвідав червневий Fete des Aires de la Dine. Мішель послала нових “черв’яків” шукати на фото і відеоряд фестивалю, і їй ні на хвильку не спадало на думку сумніватися в успіху визисків Терзяна і, можливо, навіть його супутниці.

Мішель утішено розляглася на гамаку. Пошуки тривали добре. У Парижі Терзян познайомився із жінкою і подорожував із нею протягом кількох тижнів. Належних доказів тому ще не існувало, але Мішель зможе їх роздобути.

Любовний роман. Самотня русалка прихильно ставилася до любовних романів, особливо таких, під час яких ти тікаєш світ за очі, щоб присвятити себе всю людині, котру обожнюєш.

Саме такий стався і з нею до того, як усе пішло шкереберть і Мішель довелося вдатися до кроків, які відновили моральну рівновагу в її всесвіті.
Терзян заплатив за готельний номер для Стефані на одну ніч не через те, що був галантним кавалером, а тому, що прагнув самотності, аби обміркувати деякі речі.

- Унизу є буфет, де можна поснідати, - заявив він. - Там подають круто зварені яйця і рогалики з “Нутеллою”. Це так не по-французьки. Рекомендую.

Йому було цікаво, чи він ще побачить її. Вона могла просто зникнути, особливо, якби прочитала в його думках і іншу причину для всамітнення - бажання зателефонувати в поліцію та покласти край цій нездоровій ситуації.

Але набратися достатньої мотивації для дзвінка він не зміг. Можливо, йому таки передалося щось із філософії “Мені байдуже” Рорті. Та й скористатися буфетом теж не судилося. Стефані почала грюкати до нього в двері ще вдосвіта. Натягнувши джинси, він їй відчинив. Вона ввірвалася до його номера, безтямно димлячи сигаретою зі свіжої пачки і тягнучи спортивну сумку на плечі.

- Як ти розплатився за номер у моєму готелі? - запитала вона.

- Кредиткою, - відповів він і побачив, як у приголомшеній, звинувачувальній тиші кімнати його джеймс-бондівські фантазії неквапом зникли під масною поверхнею непроточного озера відчаю.

Адже кредитні картки лишають по собі сліди. Пакостанці перевірять журнал реєстрацій готелю і дані його картки, а відтак знатимуть, хто він такий. Знайти його слід у цьому готелі залишиться справою техніки.

- Чорт, я мала попередити, щоб ти розплачувався готівкою, - Стефані підійшла до вікна і обачно визирнула на вулицю. - Вони можуть уже бути тут.

Несподівано Терзяна потягнуло взятися за пістолет. Він дістав його із шухляди і став посеред кімнати, відчуваючи свою тупість, холод і відсутність сорочки.

- Скільки в тебе грошей? - запитав Терзян.

- Пару сотень.

- У мене менше.

- Зніми всі гроші з кредитки і купи на них євро. Треба зробити це негайно, поки картку не заблокували.

- Заблокували? Як вони можуть її заблокувати?

- Джонатане, - в її обличчі читалася нетерплячість, - вони можуть бути вилупками, але в них є цілий уряд.

На таксі вони під’їхали до відділення “Амерікан експресс” біля Оперного театру, де Терзян придбав десять тисяч євро готівкою у людей, що вкрай скептично поставилися до справжності його документів, але зрештою мусили визнати, що технічно з ними все гаразд. Потім Стефані придбала мобільний телефон на ім’я “А. Сілва” з купою передоплачених годин на ньому, і за пару годин вони вже котилися у вагоні ТЖВ¹, який на швидкості у близько двісті сімдесят кілометрів на годину мчав на південь до Ніцци. Враховуючи незвичну відсутність звуку та вібрації, французькі пейзажі проносилися повз них, схожі на досить непереконливий та химерний спецефект.

Терзян придбав квитки у перший клас, тож вони із Стефані самотньо займали чотири місця. Дівчині не йнялося, бо вагон був для некурців. Він же сидів непевний і нещасливий через масу грошей на руках, не маючи жодного уявлення, що з ними робити далі. Два товсті рулони купюр покоїлися в кишенях вітровки, застебнутих на “блискавки”. У передній кишені джинсів лежав пістолет, вага і незграбна форма котрого постійно нагадували про ситуацію, в яку він вляпався: убивць із Пакостану і вантаж нелегального біотехнологічного препарату.

Подумки Терзян усе репетирував, як діставати пістолет і стріляти з нього. Знов і знов він нагадував собі зняти зброю із запобіжника. Про всяк випадок, якщо пакостанські командос надумають штурмувати потяг.

- Кидок у життя, - пробурмотів він. - Об’єктний урок прямо за Гайдеґґером.

- Прошу?

- За словами Гайдеґґера, нас кидають у життя. Як-от, наприклад, мене... - він змахнув у повітрі руками. - Чим би це життя не являлося. Певна ситуація існує ще до того, як ми в неї потрапляємо, і, потрапивши, успадковуємо її з усім гамузом, що з ним доведеться жити в подальшому².

Його вуста скривилися у невдоволенні:

- Гайдеґґер також казав, що фундаментальною прикметою буття є тривога перед ликом смерті, це також характеризує нашу з тобою ситуацію. І відповідь на все це - втілювати у буття (Dasein³, якщо вже точно притримуватися термінології) автентичний проект. - Він глянув на неї. - То що є твоїм автентичним проектом? І наскільки він автентичний?

- Що? - спохмурніла Стефані.

Терзян не міг зупинитися та й не волів. Стефані просто не пощастило у тому відношенні, що Джонатан не міг зараз застрелити кого-небудь, або розбити що-небудь кулаками, і натомість мусив читати лекцію.

- Або ж, - правив він далі, - звернімося до більш доступного контексту, просто вдамо, що ми у фільмі Гічкока, гаразд? Сцена, коли Ґрейс Келлі зізнається Кері Ґрантові, хто вона і в чому притичина пригоди⁴.

На обличчі Стефані завмерла ворожа маска. Розуміла вона, що він верзе, чи ні, але у її ворожості сумніватися не доводилося.

- Я нічого не второпала, - проказала вона.

- Що в цій триклятій сумці? - гаркнув він.

Вона довго не зводила з нього очей, а потім заговорила із таким очевидним гнівом у голосі.

- Це відповідь на голод у світі, - проказала вона. - Це досить автентично для тебе?

Батько Стефані походив із Анґоли, а мати - зі Східного Тімору, ці обидві колишні португальські колонії десятиліттями після здобуття незалежності потопали у війнах та кровопролитті. Розум і передбачливість обох батьків стримали їх від скасування своїх португальських паспортів, згодом вони познайомилися в Римі, де працювали на ЮНЕСКО і де виросла Стефані, купаючись у суміші їхніх генів та службової етики.