Астрід Ліндгрен
Брати Лев'яче Серце 1
Я хочу розповісти вам про свого брата. Про Юнатана Лев'яче Серце, бо це і є мій брат. Розповідь моя буде схожа на казку, навіть трохи страшна, як історії з чортами й примарами, а проте все це правда. Хоч, крім нас із Юнатаном, ніхто цього не знає.
Юнатана звали не з самого початку Лев'ячим Серцем. Прізвище його було Лев, так само, як мамине й моє. Отже, він звався Юнатан Лев. Мене звуть Карл Лев, а маму - Сігрід Лев. Нашого тата звали Аксель Лев, але він залишив нас, коли мені було ще тільки два роки: подався на кораблі в море, і відтоді ми нічого про нього не чули.
Та послухайте, як вийшло, що мого брата Юнатана назвали Юнатаном Лев'яче Серце. І які дива сталися потім.
Юнатан знав, що я скоро помру. Мабуть, про це знали всі, крім мене. І в школі знали, бо я весь час хворів, кашляв, пропускав уроки, а останні півроку зовсім не ходив туди. Тітки, яким мама шила сукні, теж знали, я й довідався про це з розмови однієї тітки з мамою, ненароком підслухавши її. Вони думали, що я сплю, а я просто лежав із заплющеними очима, я й далі не розплющував їх, не хотів показувати, що почув страшну новину - що мені доведеться скоро померти.
Звичайно, я дуже засмутився й перелякався, але навіщо мамі було знати, як мені гірко. Я завів про це розмову з Юнатаном, коли він прийшов додому.
- Ти знаєш, що я скоро помру? - сказав я і заплакав.
Юнатан трохи подумав. Мабуть, йому тяжко було відповідати мені, та врешті він сказав: [268]
- Так, знаю.
Я заплакав ще дужче.
- Як страшно,- сказав я,- як страшно, що хтось має померти, ще не проживши й десяти років.
- Знаєш, Хрущику, я не думаю, що це страшно,- мовив Юнатан.- Я думаю, що для тебе це просто чудово.
- Чудово? - обурився я.- Чудово лежати в землі мертвому?
- Ет,- мовив Юнатан,- у землі лежатиме самий твій кістяк. А ти полинеш у зовсім інше місце.
- Куди? - спитав я, бо ніяк не міг повірити йому.
- У Нангіялу,- відповів він.
У Нангіялу! Він сказав це так, наче всі знали про ту Нангіялу. А я ще ніколи не чув, щоб про неї хтось згадував.
- А де ж та Нангіяла? - спитав я.
Юнатан признався, що й сам добре не знає, де вона. Десь, мовляв, по той бік зірок. І він почав так захоплено розповідати про неї, що кожному закортіло б негайно потрапити туди.
- У Нангіялі тепер доба казок і табірного життя,- сказав він.- Тобі там сподобається.
А ще Юнатан сказав, що всі казки походять із Нангіяли, бо саме там вони й відбуваються. З кожним, хто туди попаде, трапляються всілякі пригоди від ранку до вечора . і навіть уночі.
- Бачиш, Хрущику,- сказав він,- це не те, що лежати й кашляти. А тут ти через хворобу ніколи не можеш і побавитись як слід.
Юнатан звав мене Хрущиком. Давно так назвав, ще як я був маленький. І коли я одного разу спитав його, чому він так назвав мене, Юнатан відповів, що він дуже любить хрущиків. А особливо таких хрущиків, як я. Авжеж, Юнатан справді любив мене, не знаю, за що. Адже я завжди був негарний, боягузливий, дурний хлопчисько, клишоногий і взагалі. Я питав Юнатана, як він може любити такого негарного, дурного хлопчиська, як я, клишоногого і взагалі, і він відповідав: [269]
- Якби ти не був таким зворушливо негарним хлопчиком, гостроносим і клишоногим, то не був би й моїм Хрущиком, якого я люблю.
Але того вечора, коли я, дізнавшись, що скоро помру, перелякався, він сказав, що тільки-но я опинюся в Нангіялі, як відразу стану здоровий, дужий і навіть гарний.
- Такий гарний, як ти? - спитав я.
- Кращий,- сказав Юнатан.
Та це вже він дурив мене. Бо такого гарного, як Юнатан, ніколи не було й не буде.
Якось одна тітка, з тих, що їм мама шиє, сказала:
- Люба пані Лев, ваш син - як королевич із казки! І будьте певні, що вона мала на гадці не мене. Юнатан справді був як королевич із казки. Чуб у нього полискував, мов золото, сині очі аж світилися, білі зуби блищали, а ноги були рівні й стрункі.
Та й не тільки це. Він був чемний, дужий, усе вмів і все розумів, найкраще вчився в класі, всі діти на подвір'ї ходили за ним назирці, хотіли гратися з ним, і він вигадував для них різні розваги, влаштовував їм різні пригоди, а я не міг гратися з ними, бо цілими днями лежав на канапі в кухні. Проте Юнатан розповідав мені, коли повертався додому, про все, що він дізнався цікавого, що він побачив, почув або прочитав. Він міг до пізньої ночі сидіти біля мене й розповідати. Юнатан також спав у кухні, на ліжку, яке він увечері витягав із шафи. І вже навіть лежачи оповідав мені далі казки й різні історії, аж поки мама гукала з кімнати:
- Та годі вже вам! Калле треба спати.
- Але не так легко заснути, коли тебе душить кашель. Часом Юнатан уставав серед ночі й заварював мені води з медом, щоб легше було відкашлюватись. Так, Юнатан був дуже добрий!
Того вечора, коли я довідався, що скоро помру, й перелякався, він кілька годин просидів біля мене, оповідаючи про Нангіялу, але тихенько, щоб не чула мама. Вона, як завжди, шила в кімнаті, там у неї стояла машина, і там мама й спала, бо в нас була тільки кухня й кімната. Двері [270] туди були прочинені, і ми чули, як мама співала свою улюблену пісню про моряка, що поплив далеко в море. Мабуть, співаючи, вона думала про тата. Я всієї пісні не знаю, пам'ятаю лише кілька рядків:
Як загину я в морі, мила,
Десь надвечір, навзаході сонця,
Голуб білий, мов з піни крила,
Прилетить до твого віконця.
То не голуб, кохяна, буде,
То душа моя на хвилину,
Щоб спочити на рідних грудях,
У хатину твою прилине.
По-моєму, гарна й сумна пісня, проте Юнатан, слухаючи її, засміявся і сказав:
- Слухай, Хрущику, може, й ти колись увечері прилетиш до мене? З Нангіяли. І сядеш білим голубом на моє підвіконня. Прилети, добре?
Я саме закашлявся, він підняв мене, пригорнув до себе, як завжди, коли мені було погано, й заспівав:
То не голуб, Хрущику, буде,
То душа твоя на хвилину,
Щоб спочити на рідних грудях,
Прилетить у мою хатину.
Досі я не думав про те, що піду в Нангіялу без Юнатана. Як мені буде сумно без нього! Що мені з тих казок і пригод, якщо я навіть опинюся серед них, коли зі мною не буде Юнатана! Я просто злякаюся й не знатиму, що робити.
- Я не хочу туди,- заплакав я.- Я хочу бути там, де ти, Юнатане!
- Не плач, ти ж сам знаєш, що я також прийду в Нангіялу,- сказав Юнатан.- Трохи згодом.
- Отож-бо й воно, що згодом,- сказав я.- Ти можеш прожити й до дев'яноста років, а я весь цей час буду сам.
І тоді Юнатан пояснив мені, що час у Нангіялі не такий, як тут, на землі. Навіть якби він прожив до дев'яноста [271] років, мені здалося б, що збігло десь днів зо два, поки він прийшов. Бо так виходить, коли час не справжній.
- А два дні ти витримаєш і сам,- сказав він.- Можеш вилазити на дерева, або розпалювати в лісі багаття, або сидіти десь біля річки й вудити рибу - все, що тобі так кортіло робити тут. І якраз коли ти витягнеш окунця, прилечу я, і ти вражено скажеш: «Що за диво, Юнатане, ти вже тут?»
Я подумав, що два дні вже якось перебуду, і спробував стримати сльози.
- Але уяви собі, як було б добре, коли б ти перший полетів туди,- сказав я.- Щоб це ти сидів біля річки й ловив рибу.
Юнатан погодився зі мною. Він довго дивився на мене, ласкаво, як завжди, і я помітив, що йому теж тяжко. Нарешті він сказав тихо й сумно:
- А натомість мені доведеться жити на землі без свого Хрущика. І, може, до дев'яноста років.
Отак ми собі гадали!
Достарыңызбен бөлісу: |
