Е. Л. Носенко, І. Ф. Аршава сучасні напрями зарубіжної психології: психологія особистості підручник для студентів вищих навчальних закладів напряму «Психологія»

Дніпропетровський національний університет

ім. Олеся Гончара
Е. Л. Носенко, І. Ф. Аршава
СУЧАСНІ НАПРЯМИ

ЗАРУБІЖНОЇ ПСИХОЛОГІЇ:

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Підручник

для студентів вищих навчальних закладів

напряму «Психологія»

За редакцією академіка АПН України,

доктора психологічних наук, професора

С. Д. Максименка

Дніпропетровськ

Дніпропетровський національний

університет ім. Олеся Гончара

2010
УДК 159.923.2

ББК 88.37

як підручник для студентів вищих навчальних закладів (лист №.1/11-6318 від 12.07.2010р.).

Сучасні напрями зарубіжної психології: психологія особистості: підручник / Е. Л. Носенко, І. Ф. Аршава. – Д. : Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2010. – 261 с.

ISBN
Підручник містить стислий огляд розроблених у зарубіжній психології теорій і моделей особистості, які дають уявлення про дослідження: особистісної динаміки, що базуються переважно на клінічному підході до вивчення розвитку і формування особистості; структури особистості, що базуються на кореляційному підході до вивчення диспозиційних особистісних рис; дослідження саморегуляції особистості, що базуються на контекстуалізованому підході до вивчення так званих «динамічних рис», представленому когнітивно-адаптивною теорією, соціально-когнітивною теорією; когнітивно-афективною моделлю особистості; когнітивно-експерієнціальною теорією.

Підручник дає уявлення також про інтегративний підхід до описання індивідуальності, представлений дослідженнями особистісної ідентичності засобами наративів, багатовимірною ієрархічною моделлю Я-концепції, факторною шкалою самосвідомості і мотиваційними рисами особистості.

Огляд завершується аналізом імпліцитного підходу до дослідження особистості, у межах якого особистісні характеристики оцінюються опосередковано, зокрема через вимірювання латентних періодів моторних реакцій.

Підручник розрахований на студентів, майбутніх магістрів психології, аспірантів, а також тих, хто цікавиться сучасними зарубіжними підходами до самовдосконалення та гармонізації особистості.

УДК 159.923.2

ББК 88.37

Носенко Е. Л., Аршава І. Ф., 2010

Видавництво ДНУ, оформлення, 2010
ЗМІСТ

Передмова………………………………………………………………..…	5
РОЗДІЛ 1. Дослідження особистісної динаміки…………………….…	10
1.1. Спадщина З. Фрейда в оцінці зарубіжних дослідників………..……	10
1.2. Спадщина Б. Скіннера. Біхевіористська традиція……………..……	19
1.3. Гуманістично-феноменологічна традиція дослідження особистісного розвитку……………………………………………………	22
Контрольні завдання до розділу 1……………………………………..….	30
Список літератури………………………………………………………….	32
РОЗДІЛ 2. Дослідження структури особистості………………………	35
2.1. Загальна характеристика стану розвитку теорії диспозиційних рис особистості (внесок Олпорта, Кеттелла, Айзенка)………………………	35
2.2. Основні припущення й принципи, на яких базуються дослідження структури особистості, та їх відбиття у різних моделях особистісних рис………………………………………………………………..…………	40
2.3. Варіанти скорочення психометричної 16-факторної моделі Кеттелла ……………………………………………………………………	46
2.4. Емпіричний і теоретичний статус п’ятифакторної моделі особистісних рис і аспекти її критики ……………………………………	52
2.5. Психофізіологічні і біохімічні кореляти особистості та їх пояснювальний потенціал……………………………….……………….	70
2.6. Теорія сензитивності до підкріплення поведінки (RST) Джефрі Грея як приклад розвитку ідей генетичного підходу до дослідження структури особистості……………………………………………………..	74
2.7. Теорія пошуку відчуттів М. Цукермана……………………………..	78
2.8. Особистість у процесі вікового розвитку…………………………….	88
2.9. Еволюційний підхід до дослідження особистості……………..……	98
2.10. Соціальний конструктивізм як підхід до розгляду формування особистості……………………………………………………………….....	103
Контрольні завдання до розділу 2………………………………………...	109
Список літератури………………………………………………………….	112
РОЗДІЛ 3. Дослідження саморегуляції особистості (контекстуалізовані моделі особистості) …………………………..….	115
3.1. Когнітивно-адаптивна теорія пояснення зв’язку особистісних рис з особливостями сприйняття і переробки інформації людиною……	115
3.2. Соціально-когнітивні теорії особистості: особистість у контексті ситуації………………………….…………………………………………..	125
3.2.1. Соціально-когнітивна теорія особистості (А. Бандура)…….	128
3.2.2. Когнітивно-афективна модель особистості …………………	133
3.2.3. Модель архітектури особистості «знання і оцінювання» Д. Цервоне……..…………………………………………………………...	136
3.2.4. Когнітивно-експерієнціальна модель С. Епштейна………….	144
Контрольні завдання до розділу 3……………………………………….	169
Список літератури………………………………………………………….	173
РОЗДІЛ 4. Інтегративний підхід до дослідження особистісної ідентичності………………………………………………………………..	176
4.1. Багатовимірна ієрархічна модель Я-концепції: важливий аспект особистостісної ідентичності…….. ………………………………….….	177
4.2. Самосвідомість як аспект дослідження особистісної ідентичності ..	193
4.3. Динамічні мотиваційні риси – «вікно в особистість» ………………	204
4.4. Упевненість у собі як ознака особистісної ідентичності………...….	212
4.5. Особистість і процеси подолання стресу……………….………..….	226
4.6. Емоційний інтелект як динамічна риса, що визначає індивідуальну ідентичність ……..………………………………………………………..	237
4.7. Позитивні риси особистості (цінності–у–дії) та їх роль у забезпеченні психологічного благополуччя людини…………………….	248
Контрольні завдання до розділу 4……………………………………….	266
Список літератури………………………………………………………….	271
РОЗДІЛ 5. Імпліцитний підхід до дослідження особистості……..….	278
5.1. Сутність імпліцитного підходу до дослідження особистісної когерентності ……………………………………………………..……….	278
5.2. Процесуальні моделі дослідження особистості……………………...	290
Контрольні завдання до розділу 5…………………………..…………….	303
Список літератури…………………………………………………………..	303

ПЕРЕДМОВА

У сучасній зарубіжній психології, присвяченій дослідженню проблем становлення особистості, можна знайти чимало спроб відповісти на риторичне запитання Гордона Олпорта, одного з провідних дослідників ХХ століття у цій галузі: “Яким повинно бути психологічне життєописання людини?” Активність пошуків відповідей на це запитання зрозуміла: вона зумовлена його визначальною актуальністю для адекватного пояснення і прогнозування відмінностей у поведінці різних осіб за однакових умов життєдіяльності і конкретної особи у різних умовах. З’ясування цих відмінностей дозволить дати відповіді на запитання, чому одні індивіди виявляють активну життєву позицію і досягають високого рівня самореалізації, у той час як в інших виникають ускладнення при вирішенні життєвих проблем. Розміркування відносно того, на підставі яких особистісних властивостей можна прогнозувати, що певна людина має вірогідність зайняти високі лідерські позиції у майбутньому професійному житті, перебувають, як підкреслюють сучасні зарубіжні дослідники [8], у самому центрі уваги теоретиків у галузі дослідження особистості.

Початок досліджень психології особистості зарубіжні дослідники традиційно пов’язують з датою публікації З. Фрейдом його новаторської і одночасно суперечливої праці «Інтерпретація сновидінь» (1900), сьомий розділ якої розглядають як ядро психоаналізу і, отже, як найбільш релевантний початок розробки сучасних теорій особистості (Campbell, 2008, с.190 [10]). При цьому під “сучасними теоріями” розуміють внутрішньо поєднані підходи до дослідження стійких тенденцій, які характеризують індивідуальне людське життя в його унікальній цілісності [10].

Тому, плануючи відбір матеріалу для даного підручника і визначаючи структуру його викладу, ми вирішили почати зі стислого огляду теорій особистості, запропонованих протягом ХХ століття, і завершити аналізом новітніх теорій, описи яких містяться, зокрема, у виданих у 2008 році довідниках SAGE “Психологія ХХІ століття” [25] та “Теорія особистості і діагностика”. Том 1. Теорії і моделі особистості [8]. Ці довідники суттєво доповнюють уявлення про стан розвитку психології особистості, яка, за оцінкою Халла і Ліндсея, авторів класичної монографії “Теорії особистості”, (1957), відігравала “дисидентську роль” у розвитку наукової психології. Між іншим, і у вітчизняній психології наголошується на необхідності «зближення об’єкта наукової психології з її предметом», за який С. Д. Максименко в його останній монографії “Ґенеза становлення особистості” [1] пропонує розглядати саме психологію особистості.

При відборі матеріалу для включення у цей підручник, звичайно, виникло запитання, за якими критеріями доцільно класифікувати існуючі теорії і моделі особистості для забезпечення якомога максимально чіткого їх сприйняття як студентами напряму “Психологія”, яким, у першу чергу, адресований цей підручник, так і студентами інших соціальних і гуманітарних спеціальностей, яких він теж може зацікавити як джерело інформації для самопізнання та особистісного зростання.

Підхід до класифікації був вибраний не за хронологічним принципом, а за змістовним, деякі орієнтири якого окреслив I. B. Campbell у розділі згаданого вище довідника SAGE “Теорії і моделі особистості” [10, с. 190-208]. Він розглядає новітні теорії особистості під кутом зору того, що нового вони внесли у забезпечення розуміння психології особистості і що було втрачено завдяки їх впровадженню. По-перше, пропонується враховувати положення, яке висловлювалось і раніше, відносно того, що адекватне розуміння поведінки людини може базуватись лише на вивченні цілісної особистості. По-друге, як стратегічний контекст для розробки теорій особистості вважається доцільним розглядати “реципрокну взаємозалежність” особистості і ситуації як чинників, що зумовлюють поведінку людини. Це вимагає, як стверджує Mischel [23], побудови своєрідного “перехідного містка” між психологією особистості як розділом наукової психології і соціальною психологією. Подібну точку зору підтримує Baumeister [7, с. 367], який вважає, що психологи, які досліджують особистість, і соціальні психологи можуть і повинні співпрацювати у вивченні взаємодії особистості і ситуації як єдиної надійної моделі людської поведінки.

Mc. Adams пропонує відокремлювати в еволюції теорій особистості три періоди. Перший він пов’язує з постатями Олпорта, Мюррея і Кеттелла, котрі запропонували багатовимірні конструкти для описання особистості, які можна аналізувати на різних рівнях. Другий період, на його думку, припадає на 1950-1970 роки, які характеризувались розквітом експериментальної психології і занепадом психології особистості, оскільки остання зосередилась на вивченні окремих особистісних конструктів, внаслідок чого цілісна особистість була розщеплена на «деконтекстуалізовані» диспозиційні риси, що було характерною ознакою когнітивного підходу до її вивчення. І, врешті-решт, період з 1970-го року до теперішнього часу характеризується послідовною зміною двох тенденцій у дослідженні психології особистості. Перше десятиріччя цього періоду отримало назву «десятиріччя сумнівів», проте в останні два десятиріччя ХХ століття поновився оптимізм і рішучість продовжувати дослідження.

На підставі аналізу різних оцінок стану досліджень теорій і моделей особистості у сучасній зарубіжній психології, зокрема поглядів авторів згаданих вище новітніх довідників з психології [8; 25], а також матеріалів останніх європейських конференцій з психології особистості [5] ми виокремили для упорядкування матеріалу у даному підручнику такі напрями дослідження психології особистості.

1. Дослідження особистісної динаміки, які базуються переважно на клінічному підході до вивчення розвитку і формування особистості. Він представлений психодинамічними теоріями: Фрейда, Юнга, Адлера, Еріксона, Роджерса, Маслоу та ін.

2. Дослідження структури особистості, що базуються на кореляційному підході до вивчення диспозиційних (неконтекстуалізованих) особистісних рис. Цей напрям представлений дослідженнями Мюррея [24], Олпорта [3] , Кеттелла, Айзенка [27], Грея [17] і Цукермана [33], Гольдберга [16] і МакКрає і Коста [22], Ештона і Лі [5] та інших. У межах цього напряму розглядаються принципи побудови, емпіричний і теоретичний статус диспозиційних моделей особистісних рис як генералізованих нейропсихічних структур, зокрема: 16-факторна модель Кеттелла (і спроби її спрощення (Грегорі Бойл [9]), трьохфакторна модель Ганса Айзенка, п’ятифакторна модель Гольдберга (Віg 5), МакКрає і Коста («NEO-PI-R») і аспекти її критики, альтернативна п’ятифакторна модель Цукермана-Кульмана (ZKPQ), шестифакторна модель HEXACO (Ештона і Лі) та її культурно зумовлені варіанти.

3. Дослідження саморегуляції особистості, що базуються на контекстуалізованому підході до вивчення так званих «динамічних рис» (dynamic traits). Він представлений пояснювальними моделями і теоріями особистості (explanatory models), зокрема:

• 
  когнітивно-адаптивною теорією (Дж. Меттьюс);
  
• 
  соціально-когнітивною теорією (А. Бандура);
  
• 
  когнітивно-афективною моделлю (CAPS) – (Мішель і Шода);
  
• 
  моделлю особистісної архітектури (KAPA) – «знання та їх оцінка» (Д. Цервоне);
  
• 
  когнітивно-експерієнціальною теорією (С. Епштейн).
  

5. Імпліцитні моделі оцінювання особистості, що базуються на аналізі певних аспектів поведінки, в яких особистісні характеристики відбиваються опосередковано, зокрема через урахування латентних періодів моторних реакцій.

Серед теорій особистості, які обговорюються з точки зору їх важливості для сучасного етапу розвитку психології, розглядається, перш за все, спадщина З. Фрейда, тобто психоаналітична традиція досліджень особистості. Ідеї Фрейда, які стосуються формування особистості, як підкреслює автор розділу «Психологія особистості», вміщеного у довідник «Психологія ХХІ століття» [25], настільки глибоко пронизали всю концептуальну систему психології особистості, що багато фахівців спираються на ці теоретичні позиції, навіть не замислюючись над їх авторством. Для прикладу розглядається ідея відносно того, яку велику роль у формуванні особистості відіграє батьківська родина і сімейне оточення у дитинстві. Це положення настільки широко прийняте на сучасному етапі розвитку зарубіжної психології, що воно навіть не потребує додаткового аргументування.

Фрейд розвивав свої ідеї протягом багаторічної наукової діяльності, і його найважливішою працею із психології особистості дослідники [15] вважають монографію з дослідження істерії, написану у співавторстві з Джозефом Броуером. Аналіз життєвого шляху автора психоаналітичної теорії показує, що історичний контекст його життя містив багато важливих подій, які глибоко вплинули на його теоретичні міркування [15]. Події, пов’язані з двома світовими війнами, наприклад, допомогли Фрейду сформувати погляди на деструктивні аспекти людської особистості. Дослідники теоретичних здобутків Фрейда [15] висловлюють твердження відносно того, що період вікторіанської Європи, а також міжособистісна динаміка батьківської родини Фрейда в дитинстві відіграли певну роль у становленні його теоретичних положень відносно впливу сексуальних факторів на розвиток особистості.

Важливі теоретичні конструкти психоаналітичної психології

Для того щоб зрозуміти специфічність теоретичних положень Фрейда відносно розвитку психології особистості, необхідно зупинитись на поясненні деяких теоретичних конструктів, на яких базувалась ця теорія. Ці конструкти являють собою певні комплексні, недоступні спостереженню змінні. Наприклад, одним із конструктів психоаналітичної теорії є тривожність. Ми можемо спостерігати певні поведінкові прояви, які асоціюються з тривожністю: наприклад, фізіологічні зміни у поведінці чи певні типи висловлювань. Але ми не можемо безпосередньо спостерігати цей феномен і робимо висновки відносно існування цього конструкта з поведінки, яка доступна спостереженню. Ми можемо зробити висновки, що певна людина відчуває тривожність, якщо спостерігаємо в її поведінці деякі риси або маємо можливість поспілкуватись з людиною і зрозуміти, що вона говорить про себе.

Як відомо, теоретичні положення психоаналітичної теорії Фрейда базуються на чотирьох основних ідеях [12]. Перша з них полягає в тому, що природа людини, на думку Фрейда, характеризується як примітивна, некерована, як така, що не підлягає якомусь закономірному регулюванню, що базується на біологічних потягах сексуальності і агресії. Це – відомий дуалістичний аспект інстинктивної поведінки у цій теорії. Інстинкти, що ідентифікуються при народженні, є основою, на якій формується індивідуальна особистість.

Друга відома ідея, на якій базується теорія Фрейда, полягає у проголошенні існування неусвідомленого детермінізму проявів особистісних властивостей. Детерміністська позиція Фрейда виявляється у твердженні, що поведінка не є випадковою. Каузальні детермінанти, які спрямовують поведінку, глибоко укорінені в психіці індивідуумів і тому діють поза межами їх усвідомлення.

Третя ідея теорії Фрейда базується на тому, що психіка людини характеризується наявністю інтрапсихічного конфлікту. Сутнісна природа людської свідомості, таким чином, пов’язана з динамічними силами, які перебувають у постійному протиріччі. Однією зі сфер виявлення цих інтрапсихічних конфліктів, яку описав Фрейд у своїй теорії, є конфлікт між трьома структурами особистості, а саме: ід, его та суперего. Найбільш базовою з цих структур є структура ід, яка репрезентує подвійні інстинкти: сексуальності та агресивності. Базуючись на ід, розвиваються его та суперего. Суперего відповідає набору моральних та етичних принципів, які сформувалися під впливом батьківського сімейного виховання в період психосексуального розвитку, у той час як его забезпечує вирішення складної проблеми бути опосередковувальним ланцюгом між вимогами ід, суперего і реальності. Таким чином, сутність психодинамічної теорії особистості відбиває комплексну боротьбу між психічними впливами різних підструктур людської особистості.

Четверта основна ідея теорії Фрейда, як стверджують сучасні зарубіжні дослідники його спадщини, базується на тому, що найбільш релевантні розвитку особистості впливи відбуваються у ранньому дитинстві – протягом перших п’яти років життя. Ранні стосунки з батьками, таким чином, є особливо важливими для формування особистості. Важливість цього положення Фрейд ілюстрував фразою з поеми відомого англійського поета William Wordsworth «My heart lips up»: «The child is the father of the man» - «дитина є батьком людини». Поведінка дорослого включає виявлення драматичних ситуацій, коріння яких знаходиться у ранньому дитинстві. У термінах ідей Фрейда відносно психосексуального розвитку, коли дитина досягає п’яти-шести років, вона вже має досвід декількох стадій розвитку: оральної, анальної, фалічної. Попереду залишається латентний період розвитку, що відповідає віковому інтервалу від шести років до періоду статевого дозрівання, і стадія дорослого розвитку. Успішне проходження всіх цих стадій розвитку дає можливість виявленню функцій его і суперего, оскільки психічна енергія – лібідо – розподіляється у такий спосіб, щоб бути основою для розвитку психологічних функцій его та суперего.

Значна кількість поведінкових актів людини детермінована неусвідомленими інстинктами, потягами, бажаннями, думками, спогадами. Те, що людина усвідомлює у даний конкретний відрізок часу, фактично являє собою лише вершину айсберга: більша частина думок і ідей або недоступна усвідомленню у даний конкретний момент, тобто перебуває на підсвідомому рівні, або зовсім недоступна, тобто несвідома. Ці неусвідомлені причини можуть стати свідомими завдяки використанню спеціальних прийомів, таких як вільні асоціації, інтерпретація сновидінь. Це і є найбільш важливим положенням психоаналітичної теорії.

Другий постулат психоаналітичної теорії полягає в тому, що значна частина того, що не усвідомлюється, набула такого статусу завдяки репресії, тобто гальмуванню, через яке загрозливий або неприємний досвід немовби «забувається» і стає недоступним, відділеним від свідомого розуміння. Це є основною формою захисту его. Фрейд виділив репресію як спеціальний наріжний камінь, на якому базується вся структура психоаналізу. Це є найбільш суттєвою частиною цієї теорії. Репресія тісно пов’язана з опором, інтерпретація якого є ще одним ключовим прийомом, який використовується в психоаналізі.

Сутність третього постулату психоаналітичної теорії полягає у наступному. Відповідно з теорією так званої «інфантильної сексуальності» сексуальний потяг є активним із самого народження і проходить через п’ять відомих стадій психосексуального розвитку. Найбільш важлива з них – фалічна стадія, яка охоплює віковий період з трьох до п’яти-шести років. Протягом цього часу діти переживають Едипів комплекс. Фрейд для описання цього періоду розвитку використовував німецьке слово «id», яке перекладається як «потяг» і більш точно передає зміст того стану, який переживає дитина.

В останньому положенні психоаналітичної теорії стверджується, що тісно пов’язаним з інфантильною сексуальністю є загальний вплив раннього досвіду на наступні етапи розвитку особистості. Як стверджує сам Фрейд, здається, що неврози виникають саме в ранньому дитинстві, хоча їх симптоми можуть і не виявлятись до більш пізнього віку. Ось чому дитину можна вважати «психологічним батьком людини», як згадувалось вище, і події перших років її життя відіграють надзвичайно важливу роль у всьому подальшому її житті.

Інші теоретичні підходи, пов'язані з теорією Фрейда

Оскільки положення теорії Фрейда виявились настільки комплексними, а його особистісні переконання настільки глибокими, його ідеї привернули увагу численних послідовників. Ціла низка додаткових ідей, які базувались на оригінальних ідеях Фрейда, виникла на підґрунті урахування ролі підсвідомого в детермінації поведінки людини і усвідомлення важливості подій раннього дитинства у формуванні особистості.

Подібно Юнгу, Адлер відмовився від підкреслюваної Фрейдом важливості сексуальності і замість цього приділяв велику увагу прагненню людини до домінування над іншими, яке він розглядав як спробу подолати почуття другорядності, що переживається всіма дітьми. Він також поділяв погляди Юнга на особистість як на ціле, і точку зору Еріксона відносно соціальної природи людини. Адлеру належить влучне порівняння соціальних інтересів людини з «барометром її психічного здоров’я» [10, с.193]. Положення Юнга відносно того, що функціонування індивідуального «его» спрямовується або на екстраверсію чи на інтроверсію, або на мислення чи на почуття, або на відчуття чи на інтуїцію (хоча й не оформились в окрему таксономічну типологію), забезпечили вихідний контекст теорії соціальних конструктів Келли, а також сучасних теорій когнітивізму й аперцепції.

Фрейд глибоко вплинув на інших видатних мислителів, таких як Ерік Еріксон, Еріх Фромм, відомих як представники неоаналітичної теорії [11; 14]. Підхід Еріксона іноді називають «его-психологією», оскільки він наголошував на розвитку функції его протягом усього періоду життя людини. Як дитячий психоаналітик, Ерік Еріксон підкреслював вплив соціальних та культурних факторів на індивідуальний розвиток, започаткував підхід до описання розвитку особистості протягом всього її життя і ідентифікував вісім психосоціальних стадій, на відміну від п’яти стадій психосексуального розвитку людини, які можна знайти в працях Фрейда. Проте Еріксон залишався близьким Фрейду. По-перше, він спирався у визначенні запропонованих ним стадій розвитку на зони, модуси і модальності, які відповідали фрейдівському визначенню ерогенних зон і несвідомого перетворення тілесних модусів на більш широкі модальності. По-друге, Еріксон наголошував на перевазі тенденції до ідентичності над сексуальністю. По-третє, Еріксон віддавав перевагу культурним силам над інстинктивними спонуками. Успадковані інстинкти людини є фрагментами потягів, які треба упорядкувати у єдине ціле, наповнити їх змістом й організувати протягом тривалого періоду дитинства методами виховання дитини й шкільного навчання, які відрізняються у різних культурних традиціях (Erikson, 1963, с. 95 [11]). Незважаючи на зв’язок з теорією Фрейда, теорія Еріксона відрізняється від фрейдівської теорії. Особистість формується під час розв’язання нею серії основних криз, які пов’язані не із закономірним дозріванням та інтрапсихічними конфліктами між імпульсивними потягами і заборонами, а з конфліктами, що закономірно виникають під час зіткнення его з вимогами, зумовленими серією соціальних чинників.

Інші послідовники Фрейда, такі як Мелані Клайн і Віннікот, наголошували на ролі стосунків з особистісно важливими суб’єктами у розвитку особистості і не надавали великої значущості впливам біологічних інстинктів на розвиток людини, які Фрейд вважав більш важливими.

Дослідницю Мелані Клайн [20] часто розглядають як основну перехідну фігуру між теорією інстинктів і теорією соціальних об’єктів. Подібно Анні Фрейд, вона адаптувала прийоми Фрейда, зокрема, ігрову терапію, щоб знайти доступ до несвідомого дитини, і вважала, що суперего та Едипів комплекс з’являються дуже рано ― на другому році життя. Наукова британська школа відчувала на собі дуже сильний вплив точки зору Клайн щодо важливості ранніх стосунків дитини з матір’ю для подальшого особистісного розвитку. Вона відводить значно меншу роль інстинктам і вважає більш значущими стосунки з конкретними об’єктами прив’язаності, зокрема, з матір’ю.

Сфери застосування психоаналітичної теорії

Найбільш довготривалий внесок теорії Фрейда у психологію особистості зарубіжні дослідники пов'язують з його ідеями відносно можливостей вирішення психологічних проблем шляхом їх глибокого обговорення. Це положення стало основою мовної терапії як потенційно дуже потужного засобу здійснення корекційного впливу на людину. Воно настільки поширене у сучасній культурі, що деякі критики ідей Фрейда, які користуються ним, не віддають належне ролі Фрейда, як цілком слушно підкреслюють зарубіжні дослідники [25], у започаткуванні цього положення. Слухаючи своїх невротичних пацієнтів, Фрейд прийшов до розуміння того, що коріння нейротизму міститься у неусвідомлених конфліктах, які беруть початок у досвіді раннього дитинства.

Стійке полегшення могло прийти тільки через усвідомлення драматичних подій раннього дитинства і через повільну, тривалу роботу, спрямовану на розуміння так званої самозахисної поведінки і переживань. Фрейд вважав, що психоаналітик подібний до археолога свідомості: він повинен повільно і дуже ретельно викрити природу конфлікту, користуючись такими прийомами, як інтерпретація сновидінь, вільні асоціації, аналіз досвіду і поведінки людини, з метою допомогти клієнтові усвідомити основи психологічного конфлікту, який породжує ці симптоми. Положення про важливість розкриття витоків проблеми теж широко визнане у сучасній культурі. Отже, і ця ідея Фрейда залишається актуальною для сучасної практики.

Фрейд, як і багато інших прихильників психодинамічного підходу до дослідження особистості, спирався на детальне вивчення конкретних ситуацій, індивідуальних випадків як на найбільш ефективний метод дослідження. Фактично, теорія Фрейда була побудована майже тільки на досить обмеженій кількості опублікованих досліджень конкретних випадків, а також на його власному самоаналізі. Хоча дослідження окремих випадків і надають велику інформацію відносно цікавих деталей і можуть допомогти генерувати гіпотези для більш контрольованих спостережень, науковець ризикує, якщо базується тільки на вивченні окремих випадків при розкритті причинно-наслідкових зв’язків між явищами, не забезпечити потрібного рівня внутрішньої валідності досліджень.

Більшість теоретичних ідей Фрейда дуже важко дослідити емпірично. Цей факт значною мірою пов'язаний з недостатньо точним поняттєвим апаратом психоаналітичних конструктів. Фрейд не запропонував дефініцій, які б давали підстави для проведення ретельної наукової перевірки його ідей. Його теорія не структурована у такий спосіб, який дозволяв би її фальсифікувати, тобто піддати її положення повторній перевірці на предмет їх істинності. Емпірична валідність психоаналітичної теорії, таким чином, ставиться під великий сумнів. Справді, деякі автори, наприклад, МакМерн (1991), стверджують, що розмірковування Фрейда і його дослідницька методологія є настільки помилковими, що його ідеї взагалі недоцільно вивчати в науковій психології. Піддається критиці положення Фрейда про репресію як психологічний механізм захисту, який є важливим конструктом фрейдівського теоретизування. Багато дослідників, наприклад, Лотрус і Кетчхам (1994), МакНалі та інші (2006) стверджують, що замість того, щоб гальмувати травматичні події, велика кількість людей фактично неспроможна забути їх, незважаючи навіть на те, що хотіла б це зробити.

Таким чином, одне з центральних фрейдівських положень відносно ролі неусвідомлених конфліктів у динаміці розвитку особистості не має достатньо переконливого підтвердження. Проте можна погодитись із зарубіжними дослідниками, що ми не можемо повністю відмовлятись від спадщини Фрейда, коли оцінюємо у цілому вплив його ідей на розвиток психології особистості (Westen [31; 32]). Ці ідеї продовжують впливати на психологічну науку в ряді сфер її застосування. Розглядаючи спадщину Фрейда в історичному контексті, ми не можемо не визнати, що вчений усвідомлював важливість наукового підходу до дослідження психіки. Наприклад, у книзі «Майбутнє однієї ілюзії» він стверджував, що суб’єкти повинні звертатись до наукових джерел у пошуках відповідей на питання, які ставить перед ними життя, замість того, щоб звертатись до релігії. Фрейд також наполягав на тому, що ми не зможемо знайти відповіді на запитання щодо пояснення поведінки десь, крім науки [12, с. 71]. Фрейд сам вірив у те, що він користувався науковим методом, що, проте, не вибачає його помилок.

Ми маємо об’єктивно оцінювати також, як стверджують сучасні зарубіжні дослідники, і цінність використання теорії Фрейда із застосуванням інших оцінних критеріїв. Наприклад, психоаналітична теорія стимулювала широке коло емпіричних досліджень, сприяючи у такий спосіб виконанню важливої евристичної функції. Теорія Фрейда охоплює дуже широке коло проблем і є корисною, хоча і непростою у доведенні.

Психоаналітична теорія Фрейда (яку інколи називають психоаналізом) є психодинамічною теорією, проте психодинамічні теорії Юнга, Адлера та інших не можуть розглядатись як психоаналітичні. Отже, ці два терміни не є синонімічними. Проте, зважаючи на величезний вплив ідей Фрейда, назва «психодинамічний підхід» вживається для позначення і його внеску в дослідження особистості.

Основні відмінності психодинамічної теорії від психоаналітичної.

Психологія, яку пропагувала дочка Фрейда Анна, базувалась на механізмах, якими користується его для того, щоб взаємодіяти зі світом, і особливо механізмах захисту Я. Фрейд же, на відміну від цього, підкреслював вплив іншого конструкта особистості – ід (воно). Під останнім малися на увазі природжені потяги (особливо сексуальні й агресивні).

Наступне положення, яке відрізняє психоаналітичну і психодинамічну теорії, полягає в тому, що обидва послідовники Фрейда, Карл Юнг та Альфред Адлер, відійшли від Фрейда і сформулювали свої власні школи – аналітичної і індивідуальної психології відповідно.

Критика, якій неодноразово піддавалася теорія Фрейда та інших послідовників психодинамічного підходу, полягає в тому, що вони не є науковими, оскільки неможливо застосувати для перевірки їх положень прийом виявлення фальсифікації.