Інформації про минуле; б осмислення і узагальнення на рівні творення концепцій та теорій; в передача цього узагальнюючого продукту для використання потенційному споживачу

Однозначно, що така схема наукового процесу працює з глибокої давнини. І в цьому не має нічого дивного. Дивне в іншому. В конкретному ставленні українських інтелектуалів, що оцінюють історію, тривалий час зберігаються тривалі міфологеми і застарілі стереотипи при оцінці життя населення причорноморських степів.

Історіографія цього питання розпочалася в ХІ – на початку ХІІ ст., в часи виникнення літописання у слов’ян Східної Європи. Фактично першим відомим істориком – дослідником нашої теми – був автор «Повісті временних літ» літописець Нестор. У Нестора можна прочитати не тільки про сучасних йому половців, торків та печенігів, а й про більш ранніх мешканців причорноморських степів угрів, хазарів, болгар (реально протобулгар), аварів, скіфів. Відмінності у віросповіданні у всі часи, але особливо у добу середньовіччя, накладали свій відбиток на систему взаємин між народами. Особливо дистанція між Руссю і сусіднім світом кочівників посилилася після прийняття християнства слов’янами. Тепер світ чітко поділявся на «своїх» і «чужих». Оскільки ідеологічне життя формувалося представниками духовенства, не випадково що саме вони були творцями зовнішньополітичних концепцій. Вперше це у літописанні проявилося при описі подій середини ХІІ ст. Розповідаючи про розгром коаліцією давньоруських князів кочівників торків, київський літописець підкреслює, що степовики після цього «божьим гневом гонимы овии от зимы, друзии же гладом, ини же мором и судом Божиим. Тако Бог избави хрестьяны от поганых»¹. Такі ж оцінки руські книжники постійно давали половцям і монголам.

Попри зміну форми оцінки історичної інформації за суттю загальна оцінка історії населення степів і лісостепів Північного Причорномор’я не змінилася і досі. Зверхнє негативне ставлення при оцінці кочівників характерно було для російської дореволюційної та радянської історіографії. У значній мірі такі «імперські» підходи, на жаль, були успадковані значної частини представників сучасної української історичної науки². Розгляд історії кочового степу через призму ділемми «свій – чужий», де «свій» це незалежно від етносу православний, «чужий» – кочівник, нехристиянин. Звідси показ історії кочівників, їх взаємин з Руссю лише через призму ворожості, відсутність інтересу до вивчення економічного або культурно-мистецького життя степовиків.

Визнання означених моментів пануючих в «історіографічному» житті необхідно паралельно відзначити, що на справді науковому рівні зроблено чимало позитивного для вивчення життя степового населення. Тут слід визнати, наприклад, позитивним спроби науковців розібратися в системі організації економіки степовиків. Вивчення цього питання дозволяє пояснити не тільки організацію господарського укладу, а пояснити як розвиток або скоріше нерозвиток належним чином господарського життя призводив до підвищеної активності кочівників, активізації їх військових дій, початку міграцій із районів постійного перебування в інші регіони³. Важливим є подолання певного стереотипу про перетворення степу у часи печенігів і половців у своєрідну ворожу зону для русичів. Особливо заслуговують на увагу праці про некочівницьке осіле населення лісостепової та степової полоси Північного Причорномор’я, де розглядаються питання взаємини цього степового населення (бродників, берладників, аланів тощо) з кочівниками⁴.

Вкрай важливим є подолання стереотипу однотипності різних кочових суспільств, які мешкали в добу середньовіччя в степах Причорномор’я. Особливо тут слід зробити наголос на ліквідації антинаукової упередженості щодо ролі хазар в історії півдня Східної Європи. Після виходу монографій М.І.Артамонова, А.П.Новосельцева, Д.Людвіга, О.В.Гадла, В.К.Міхєєва, М.Г.Магомедова та інших дослідників є підстави стверджувати, що Хозарія значно впливала на розвиток процесів у південній частині Східної Європи⁵. Зокрема, Хазарський каганат перешкоджав просуванню в Причорномор’я кочових орд зі сходу, зупинив арабську експансію на Дербентському перевалі на Кавказі, підкорив аланські, протобулгарські та угорські кочові та напівкочові племена. Дослідження фахівців довели, що попри всю специфіку суспільного розвитку, є підстави думати, що у кочівників виникали власні системи політичного управління, ранні державні формування⁶. Вкрай актуальною у науковому плані є увага науковців до вивчення культури і мистецтва кочівників. Особливо тут варто сказати про дослідження скульптурної справи у кочівників, аналіз якої дає багато не тільки для вивчення одного з елементів господарської діяльності, проблеми розселення номадів, а і їх духовного світу⁷.

Багато праць у порівнянні з попередніми часами появилося із так званої «золотоординської» тематики, де автори розглядають історію вторгнення монголів до Східної Європи, виникнення держави хана Бату у Нижньому Поволжі, а саме головно аналізу історії досить слабо вивчених сторінок історії Східної Європи, у тому числі і її степової частини, ХІV – ХVІ ст.⁸.

Який висновок можна зробити з усієї попередньої інформації? Як це не дивно, слід визнати, що він буде скоріше негативним, ніж позитивним. Перше. Сучасний стан науки не дає достатньо цілісного уявлення про життя степів та лісо степів в добу середньовіччя. Друге. На превеликий жаль, досягнення «елітної» науки відомі дуже вузькому колу спеціалістів, вони не впливають на формування загальноісторичних уявлень, є невідомими навіть для людей які цікавляться своїм минулим. В що це виливається? У викривлені уявлення про свою національну історію, проблеми з національною пам’яттю. Приклад. Ми говорили про скульптуру кочівників – як їх у народі називають половецьких баб. У XVIII – ХІХ ст.. їх кількість була величезна, проте ні до революції, ні в радянський час, ні зараз абсолютно ніхто не думає про їх належного збереження Пересічний громадянин в Україні більше знає про ідолів з острова Пасхи, завдяки книгам видатного норвезького науковця Тура Хейєрдала, ніж про те, що він може ще побачити, не здійснюючи далеких подорожей.

Варто зупинитися на деяких базових моментах, які мають бути враховані при дослідженні нашої теми. Перша загальнотеоретична. Тривалий час історія номадів розглядалася через призму догматичної п’ятичленної формаційної схеми розвитку людства. Цю теорію досить складно пристосовувати відносно кочівників. В радянський час періодично виникали, попри весь спротив ідеологічних органів, дискусії про «азійський спосіб виробництва», про «кочовий феодалізм» тощо. Відхід від марксизму не призвів до напрацювання якоїсь чіткої концепції розвитку номадів⁹. Багато сучасних спеціалістів вважають, що їх розвиток слід розглядати через призму цивілізаційних теорій. Але виникає дискусія з приводу того, чи існували кочівницькі цивілізації. Відомий український дослідник номадів О.Б.Бубенок вважає некоректним використання відносно кочового суспільства поняття «цивілізація». Автор цієї роботи, навпаки, вважає таке використання обов’язковим. Причина розбіжності на мій погляд, полягає у різному розумінні дефініції «цивілізація». Для О.Б.Бубенка цивілізація – це синонім класичного землеробського суспільства¹⁰. Я дотримуюся позиції, що цивілізації – це взагалі численні людські суспільні об’єднання, що мають спільні риси матеріальної та духовної культури.

Другий аспект, який заслуговує постійного врахування при дослідженні історії населення степової та лісостепової полоси України. Він полягає в тому, що ця територія – невелика частина величезного євроазійського степу від північних Кореї і Китаю до Паннонської долини. Життя мешканців цього степу є спільним. Часто події і процеси, що розпочиналися в одній частині цього кочового світу, хвилями йшли до іншого. Невипадково, що, наприклад, поразка русичів і половців 31 травня 1223 р. досить швидко стала відома у Китаї і зафіксована тамтешніми джерелами¹¹.

Крім дослідження процесів, які відбувалися в конкретних кочових суспільствах, безумовно, потребує подальших всебічних досліджень історії взаємин номадів із землеробськими народами. Проте тут варто відзначити, що цю історію не можна зводити лише до конфліктів: нападів кочівників на руські землі та походів руських князів у степ. Видатний український сходознавець Я.Р.Дашкевич писав про важливість постановки проблеми функціонування Великого кордону, зони взаємодії між землеробським і степовим населенням, де, крім конфліктів необхідно приділяти увагу і певній взаємодії. Мова йде про союзи руських князів і половців, економічним зв’язкам, наявним взаємовпливам різних культурно-господарських типів, між особистим стосункам. На думку дослідника, Великий кордон між лісом і степом був не тільки бар’єром, а і зоною контактів¹². Історія «Великого кордону» тісно пов’язана із життям специфічних контактних зон, де мешкало населення, яке не можна віднести до класичних структур хліборобів або кочівників. Перш за все тут дуже цікавим є тема про «чорних клобуків» – груп кочівників (торків, берендеїв, коїв, печенігів та ін.), які мешкали у межах південноруських князівств Київського і Переяславльського. «Чорні клобуки» відігравали унікальну роль у захисті південноруських земель під час нападів половецьких орд. Важливим є також вивчення територій, де мешкали бродники, берладники, «болохівці». Це було не кочівницьке, в основному слов’янське за походженням населення лісостепів та степів¹³.

Зазначимо, що вивчення зазначених груп населення вкрай важливе в контексті вивчення походження українського козацтва, вивчення проблеми виникнення назви «Україна»¹⁴.

Серед важливих проблем, які потребують нових досліджень, це історія появи монголів у Східній Європі, виникнення монгольської держави у нижньому Поволжі, взаємовідносин цього політичного новоутворення з слов’янами та іншим населенням Східної Європи. Вивчення цієї історії має сприяти перегляду міфологеми, яка увійшла в історичну свідомість як «монголо-татарське іго».

Вивчення історії кочівників Північного Причорномор’я важливе не тільки для історії України, а і для вивчення історії інших країн і народів Європи і Азії. З території України у Паннонію прийшли спочатку гунни і авари, а згодом Угри, володарі якої були засновниками існуючої зараз в центрі Європи Угорщини. Відомо, якими небезпечними були походи печенігів, торків, половців для Болгарії і Візантії. Вплив половецької цивілізації проявився і в житті Африки, оскільки пануючі в Єгипті протягом тривалого часу мамлюки за походженням були переважно половцями.