Emotional level of Tibullus' rural idyll image

Emotional level of Tibullus' rural idyll image

У цій статті ми розглянемо місце дієслова-присудка як у головному, так і у підрядному реченнях у творах ранньосередньовічної латинської мови, і, порівнюючи його з місцем дієслова у творах класичної латини, прагнемо відмітити та проаналізувати зміни, що відбулися, а також пояснити причини цих змін.

Питання про порядок слів у латинській мові вивчало багато лінгвістів, йому присвячена чотиритомова робота Ж.Марузо [14, 15], дослідження Г.Вейля [21], А.Шмідта [19], Е.Ріхтер [17], К.Фосслера [20], Е.Реферовської [4], Л.Іванової [2], та багатьох інших. Розглядаючи місце дієслова у реченні класичної латини, вчені роблять одностайний висновок, що в літературній мові цього періоду дієслово здебільшого займало прикінцеве положення. Зокрема у головному реченні дієслово займає прикінцеве положення у творах Цезаря – 83 % [12, c.404], Ціцерона – 55 %, Саллюстія – 75%, Лівія – 63 % [4, c.89], Таціта – 57 % [16, c.52], воно також переважає і у творах багатьох інших авторів. Саме таке положення, на думку дослідників, було нейтральним і не мало логічного наголосу. Проте, хоча кінцеве положення і переважало, дієслово могло виступати в середині та на початку речення, до того ж на початку речення ставилося, як правило, те дієслово, на яке падав логічний наголос. Таке його вживання було успадковане ще з індоєвропейської прамови, де за свідченнями Б.Дельбрюка [9, c.17] та Ш.Баллі [1, c.233], у головних реченнях воно могло вживатися як в середині, так і наприкінці і ставитися на перше місце, якщо воно було наголошеним. Частотність того чи іншого положення дієслова у класичній латині лінгвісти пов’язують з особливостями стилю, експресивністю мови та індивідуальною манерою автора. Наприклад, Ж.Марузо [15, c.83] вважає, що часом серединне положення дієслова випливає з потреб метрики; Й.Гофман [12, c.403] зазначає, що прикінцеве положення було характерним здебільшого для творів істориків та Катона, серединне – для ораторів та поетів, а початкове положення досить часто трапляється в істориків та епічних поетів і виступає тут передусім у безсполучниковій поступовій розповіді, як засіб, за допомогою якого наголошене положення дієслова повинно заміняти сполучники, що пов’язують речення.

Що ж стосується підрядного речення, то як зазначив Ш.Баллі [1, c.242], його структура була менш вільною, ніж структура головного речення, а дослідники латинської мови стверджують, що дієслово значно частіше вживається наприкінці підрядного речення, ніж головного. Наприклад, у Цезаря співвідношення кінцевого положення у головному та підрядному реченнях відповідно становить 83-93%, у Саллюстія 75-87%, у Катона 70-86%, у Таціта 57-86%, у Лівія 63-79%, у Ціцерона 55-62%, у Плінія Молодшого 50,5-68%, у Петронія 51-67% [4, c.89].

Таке вживання дієслова у підрядному реченні Б. Дельбрюк пояснював тим, що оскільки більшість підрядних речень стоїть перед головними, то кінцеве положення повинно бути наголошеним, і у сильнішому виділенні повинно відчуватися напруження з яким очікується головне речення [8, c.77]. Отже, можливо, саме такою наголошеною позицією можна пояснити причину досить довгого збереження кінцевого положення дієслова у підрядному реченні.

У латинській мові пізнього періоду відступ від норм класичної латини досить помітний. Це найбільше стосується розташування дієслова у головному реченні, де кінцеве положення поступово перестає бути домінуючим (у Peregrinatio це тільки 24,7%, у Григогія Турського - 50,5%, у Фредегарія - 36,1%), і воно вже поступово пересувається у середину (в Peregrinatio – 50%, у Григорія Турського - 33,9%, у Фредегарія - 54,3%):

Egredienti autem episcopo omnes ad manum accedent (Peregr. XXV, 4) - А коли єпископ виходить усі підходять до руки.

Hic primus staticulum adorandum diaboli instigatione constituit, qui et stellas et ignem de caelo cadere falsa vertute hominibus ostendebat (GTHF. I, 5) - Він першим, за вказівкою диявола, встановив ідола для поклоніння і химерним дивом показував людям зірки та вогонь, що падають з неба.

110 ann. cum implisset Joseph, moriturё (Fr.Ch. II, 2) - Коли Йозефу сповнилось сто десять років, він помер.

Ministerium autem omne genus aureum gemmatum proferetur illa die (Peregr. XXV, 8) - Виносять цього дня і різноманітний золотий, прикрашений дорогоцінним камінням посуд.

David autem genuit Salamonem de Bersabee (GTHF. I, 12) - А Давид породив Соломона від Вірсавії.

Ab hoc loco usque ad Salamonem et ad aedificationem templi numeratur anni 480 (Fr.Ch. II, 3) - Відтоді до правління Соломона і до спорудження храму налічується чотириста вісімдесять років.

Збереження переваги кінцевого положення у Григорія Турського можна пояснити прагненням дотримуватися класичних зразків, проте, порівнявши частотність вживання дієслова в кінці речення в його творі та у творах істориків античності, відчутна тенденція до зміни кінцевого положення на серединне. На початку речення переважно вживаються дієслова у формі наказового способу та conjunctivus hortativus, а також дієслова, що виступають у функції безсполучникового зв’язку між реченнями. Такий безсполучниковий зв’язок виступає тоді, коли автор замість складносурядного речення вживає два окремих, друге з яких починається з дієслова, що вказує на тісний зв’язок між реченнями:

Lumen autem de foris non affertur, sed de spelunca interiori eicitur, ubi noctu ac die semper lucerna lucet, id est de intro cancellos. Dicuntur etiam psalmi lucernares, sed et antiphonae diutius (Peregr. XXIV, 4). – А світло ззовні не вноситься, але випромінюється з внутрішньої огорожі, де вдень і вночі завжди світить лампада, тобто всередині огорожі. Читаються ще вечірні псалми, а також досить довгі антифони.

Щодо підрядних речень, то тут, у більшості випадків зберігається перевага кінцевого положення дієслова: у Григорія Турського - 62,8%, у Фредегарія - 50,2%, у Peregrinatio - 40,1%.

Lumen autem de foris non affertur, sed de spelunca interiori eicitur, ubi noctu ac die semper lucerna lucet, id est de intro cancellos (Peregr. XXIX, 4). - Світло ж ззовні не приносять, а воно випромінюється з середини печери, де вночі та вдень завжди світить лампада, тобто всередині огорожі.

Haec sunt divisiones, quibus per hoc mare transitur (GTHF. I, 10). - Такими є розділи, якими вони переходять через це море.

Sed cum a vicinus gentibus fabricatio inpediretur, inperfecto opus usque ad Dareum permansit (Fr.Ch. II, 24) - Але оскільки будівництву заважали сусідні племена, справа залишалася незакінчeною аж до часів Дарія.

Проте і тут вже можна спостерігати поступовий перехід дієслова в середину (Peregrinatio - 23,8%, у Григорія Турського – 26,3%, у Фредегарія - 20,7%) або на початок речення, у позицію безпосередньо після сполучника (Peregrinatio - 35,9%, Григорій Турський - 10,8%, Фредегарій - 29%). Причому в Peregrinatio та у Фредегарія вже чітко помітна перевага початкового положення, що є характерною ознакою сучасних романських мов.

Post biduo autem quam ibi feceram, duxit nos episcopus ad puteum illum, ubi adaquaverat sanctus Iacob pectora sanctae Rachel, qui puteus sexto miliario est a Charris (Peregr. XXI, 1). - А після того як я пробула там два дні, провів нас єпископ до тієї криниці, де поїв святий Яків худобу святої Рахілі, і ця криниця розташована на відстані шести миль від Харр.

Tempore quo Amon regnabat super Iudeam, quando captivitas in Babilonia abiit, Macedoniis praeerat Argeus ... - (GTHF. I, 17). - У той час, коли Амон царював в Юдеї, коли євреїв погнали в рабство до Вавілону, на чолі Македонян стояв Аргей ...

Igitur cum cecidisset in gurgite, diu super aquas divina virtute ferebatur ... - (GTHF. I, 35). - Отже, коли він впав у вир, довго, з Божою поміччю, тримався над водою ...

Ipse itaque Marovechus genuit filium nomine Childerico, qui fuit pater Chlodovecho rege inclyto atque fortissimo (LHF. 7). - А цей Маровіг народив сина на ім’я Хілдерік, який був батьком Хлодовіга царя славетного та дуже хороброго.

У вживанні складеного присудка, тобто форм дієприкметника або іншої у поєднанні з особовою формою дієслова можливі такі позиції: дієприкметник (інфінітив) безпосередньо передує чи слідує за особовою формою, або частини складенного присудка роз’єднуються одним чи декількома словами.

У поєднанні дієприкметника з особовою формою дієслова переважає безпосередня препозиція participium (Peregrinatio - 92,8%, Григорій Турський - 78,6%, Фредегарій - 83,3%):

Communicantes ergo et ibi gratias agentes Deo semper regressi sumus in Jerusolimam ... (Peregr. XXI, 1). - Отже, причастившись і вознісши подяку Богові, ми повернулись до Єрусалиму.

Cuius paries duplex erat, ab intus enim de minuto lapide, a foris vero quadris sculptis fabricatum fuit (GTHF. I, 32) - Його стіни були подвійні, а збудували його з внутрішнього боку з дрібного, а ззовні з чотирикутного обтесаного каміння.

Eodem tempore natus est Abraham (Fr. Ch. II, 1) - У той самий час народився Авраам.

Диз’юнкція при такому сполученні зустрічається дуже рідко (Peregrinatio - 0,6%, Григорій Турський - 1,2%, Фредегарій - 2,1%).

Ipse tamen se his post multas eorum fatigationes et adducto Beneamen declaravit; de Rachel enim matre sua natus et hic fuit (GTHF. I, 32) - Однак він відкрився їм після того, як вони зазнали чимало лиха і після того як привели Веніаміна; бо і той був сином Рахілі, його матері.

Не часто вживаним є і поєднання дієслова та дієприкметника, причому найчастіше трапляється безпосереднє передування дієслова (Peregrinatio - 4,4%, Григорій Турський - 13,1%, Фредегарій - 8,3%), ніж дистантне (Peregrinatio - 2,2%, Григорій Турський - 7,2%, Фредегарій - 6,3%).

Propterea autem murus est ad custodiendam ecclesiam propter Hisauros, quia satis mali sunt et frequenter latrunculantur, ne forte conentur aliquid facere circa monasterium, quod ibi est disputatum (Peregr. XXIII, 4). - А стіну збудовали для захисту від ісаврян, оскільки вони є дуже злими і часто їх грабували, щоб вони раптом не насмілились це зробити і з монастирем, що тут знаходиться.

Harum portarum ustia mirae magnitudinis ex aere fusile sunt fotmata (GTHF. I, 6). - Двері цих воріт є дивовижної величини і зроблені литої міді.

Ab ipso Merovecho rege utile reges Francorum Merovingi sunt apellati (LHF, 5) - Від цього доброго царя Меровіга, царі франків отримали назву Меровінги.

Si autem et post hoc in corpore fuero, si qua praeterea loca cognoscere potuero, aut ipsa praesens, si Deus fuerit praestare dignatus, vestrae affectioni referam, aut certe, si aliquid animo sederit, scriptis nuntiabo (Peregr. XXIII, 10). - Але, якщо і після цього я ще буду живою, і якщо, крім того, інші місця зможу відвідати, або сама особисто, якщо Бог удостоїть мені це дозволити, вашій милості розповім, або, напевно, якщо щось інше задумаю, письмово повідомлю.

Sed et in Galleis multi pro Christi nomine sunt per martyrium gemmis caelestibus coronati ... (GTHF. I, 28). - Але й у Галії мучеництво в ім’я Христа увінчало небесним вінцем із коштовного каміння ...

Цікаво, що сполучення дієприкметник + особова форма більш вживане для класичної латинської мови, в той час, як поєднання особова форма + дієприкметник – характерне для сучасної французської мови. Перевага у використанні традиційного латинського сполучення пояснюється, ймовірно, тим, що процес переходу до нової форми або почався пізніше, або ще недостатньо відобразився у творах цих авторів.

У поєднанні інфінітива з особовою формою дієслова можна відмітити дещо інше вживання. Частіше трапляється дистантне розташування verbum finitum та infinitivus (Peregrinatio - 40,5%, Григорій Турський - 34,2%, Фредегарій - 38,8%):

Et cum debui super quadrifluo Agni flumine puritatis stolam induere, haec mihi vestis honos exhibuit, non honorem (GTHF. I, 47). - І коли я повинна була понад чотириструмною річкою Агнця вбрати одяг невинності, це моє плаття для мене виявилось тягарем, а не почестю.

Ipsa enim civitate subacta, fugiit Aeneas in Italia locare gentes ad pugnandum. (LHF, 1) - Бо коли це місто зруйнували, Еней втік до Італії, щоб розмістити племена для битви.

Контактне положення цих двох форм трапляється дещо рідше (Peregrinatio - 29,7%; Григорій Турський - 19,5%; Фредегарій - 37,1%), і саме така послідовність є вже романським новотвором [4, 99].

Ac sic ergo cetera loca, quaedadmodum profecti sumus de rubo, semper nobis ceperunt ostendere (Peregr. V, 3). - Отже, як тільки ми відійшли від терену, вони показували нам і інші святі місця.

Igitur cum se ab illis cerneret direlinctum orasse fertur: “Domine Jesu Christe, exaudi me de caelo sancto tuo, ut numquam haec ecclesia de his civibus mereatur habere ponteficem in sempiternum” (GTHF. I, 28). - Отже, коли він переконався, що вони його залишили, кажуть, що він почав благати: “Господи Ісусе Христе, вислухай мене з твого святого неба, нехай ніколи довіку ця церква не удостоїться мати первосвященика з громадян цього міста.”

Illi cum grande furore hoc indignantes voluerunt occidere eum et eicere de regno (LHF, 6) – Вони дуже розгнівались за це і хотіли вбити його та позбавити царства.

Сполучення інфінітива з особовою формою найчастіше вживається при безпосередньому слідуванні елементів: Peregrinatio - 20,3%; Григорій Турський - 36,6%; Фредегарій - 22,2%, ніж при роз’єднанні: Peregrinatio - 9,5%; Григорій Турський - 9,7%; Фредегарій - 1,8%.

Herodes vero ob zelo regni sui, dum Deum Christum persequi nititur, pervolus infantes interimit (GTHF. I, 19). - А Ірод через страх за своє царство, коли намагався знищити Господа Ісуса Христа, повбивав немовлят.

Nam etiam ipsa die accessimus et ad ceteros monachos valde sanctos, qui tamen pro etate aut inbecillitate occurere in monte Dei ad oblationem faciendam non poterant... (Peregr. V, 10). – Цього дня ми також відвідали й інших монахів, дуже святих, яким, однак, старість та слабкість не дозволили піднятися на Божу гору навіть заради сліжби.

Reddite vos Joseph, et nos reddimus Christum; sed ut virum agnuscimus: neque vos benefactorem Dei, neque nos Dei Filium reddere nunc valemus (GTHF. I, 21). - “Ви поверніть Йосифа, і ми повернемо Христа, але, як ми напевно знаємо, ані ви благодійника Божого, ані ми Сина Божого не можемо тепер повернути”.

Tunc habere et leges coeperunt ... (LHF, 4) - Тоді у них з’явилися закони.

Переважно у головному реченні складений присудок вживається в середині (Peregrinatio - 57,3%; Фредегарій – 50%).

Itaque ergo mox facta est oratio, et omnia, quae in singulis locis sanctis per ordinem consueveramus facere, etiam et hic facta sunt: et sic cepimus egredere de ecclesia (Peregr. XII, 3). - Отже, ми невдовзі помолилися, і зробили усе, що в окремих святих місцях ми звикли робити; а потім ми почали виходити з церкви.

Filius eius Iacob ... videtus est in Aegipto (Fr. Ch. II, 2). - Син його Яків, ... жив в Єгипті.

Проте у Григорія Турського переважає кінцеве положення (61,7 %).

Ab illis enim diebus christiani aput civitatem Romanam esse coeperunt (GTHF. I, 25) - Відтоді у місті Рим з’явилися християни.

A на початку речення такий присудок вживається досить рідко: (Peregrinatio - 15,5%; Григорій Турський - 6,4%; Фредегарій - 6,4 %).

Lectus est ergo et ibi ipse locus de libro Moysi et dictus unus psalmus aptus loco... (Peregr. IV, 4). - Отже, там прочитали той уривок з книги Мойсея і проспівали один псалом відповідний місцю.

Inminente autem fame, cum discendissent hi in Aegypto, cogniti sunt a Joseph, nec tamen ipsi Joseph cognoverunt (GTHF. I, 9) - А коли загрожував голод, і коли вони зійшли до Єгипту, Йосиф їх впізнав, однак вони самі його не впізнали.

У підрядному реченні переважає кінцеве положення: Peregrinatio - 40,4%; Григорій Турський - 63,3%; Фредегарій - 64,7%.

Post hos imperator primus Iulius Caesar fuit, ... secundus Octavianus, ... quem Augustum vocant, a quo et mensis Augustus est vocitatus (GTHF. I, 18) - Після них першим імператором був Юлій Цезар, ... другим - Октавіан, ... якого звали Августом, на честь якого було названо місяць серпень.

In Illo tempore Silvis Latinorum rex, a quo omnes Albanorum rege Silvae vocati sunt. (Fr. Ch. II, 9). - У той час царем латинян був Сільвій, ... від якого всі Албанські царі отримали назву Сільвії.

Щодо розташування дієслова в середині або на початку, то і тут можна помітити у авторів деякі розбіжності: автор Peregrinatio та Фредегарій ставлять складений присудок частіше на початок підрядного речення, тобто відразу після сполучника (відповідно 31,1 %, і 21%), а Григорій Турський надає перевагу серединному положенню (30,34%).

Item ostenderunt nobis losus, ubi incensus est vitulus ipse iubente Moyse, quem fecerat eis Aaron (Peregr. VII, 5). - Також показали нам місце, де, за наказом святого Моісея, спалили того тільця, якого виготовив для них Аарон.

Revertere ad regnum Francorum, quia pacifacta sunt omnia (LHF. 7) - Повертайся до королівства франків, оскільки всі вже вгамувалися.

Huius imperii anno undecimo, cum post excessum Diocliciani pax reddita fuisset ecclesiis, beatissimus praesul Martinus ... nascitur ... (GTHF. I, 18) - На одинадцятий рік його панування, коли після смерті Діоклетіана християнські церкви залишили у спокої, народився найблаженіший предстатель Мартін ...

Дослідження дає підстави зробити висновок, що твори пізньої латинської мови справді відображають поступовий відхід від норм “золотої латини” та перехід дієслова з кінцевого положення у напрямку до початку речення, у якому відчувається вплив народної мови. У структурі речення відбуваються певні зміни, зумовлені синтаксичними особливостями романських мов, які вже почали формуватися, “і складна топіка літературної латинської мови поступово замінюється простішим та природним порядком слів” [3, с.220]. Проте, у творах письменників, які намагалися наслідувати класичні зразки нові риси виявляються у значно меншому обсязі.

Існує багато різних припущень, щодо причин зміни традиційного літературного порядку слів. Наприклад, Е.Бернекер стверджував, що перехід дієслова з кінця речення у середину ґрунтується на взаємному тяжінні суб’єкта та дієслова, які вже від самого початку пов’язані між собою у свідомості. До того ж, що складнішим було речення, то воно було поширенішим і що детальнішою була розповідь, то неприємніше відчувалося слідування дієслова після численних визначень, і саме тому автори вдавалися до порушення класичного порядку [7, c.30]. Досить оригінальну, проте, на наш погляд, непереконливу думку висловлює Е. Лерх, який доводить, що ознакою народної мови було кінцеве положення дієслова, і звідти воно вже перейшло до літературної. Учений вважає, що серединне положення дієслова не було народним, а з’явилося спочатку завдяки християнській літературі, оскільки воно здебільшого траплялося лише у цих текстах, і поступово закріпилося у розмовній мові. Отже, з одного боку, зміна місця дієслова була пов’язана з впливом грецької мови, де воно все більше переходило до середини речення, а з іншого – з християнським вченням, у якому переважав імператив або “християнським” ставленням до співрозмовника [13, c.262-264].

Однак не можна стверджувати, що перехід дієслова ближче до початку речення був новотвором, запозиченим з романських мов. Зокрема Е.Ріхтер зауважує, що для розмовної мови характерним було саме таке “романське” положення, і навпаки, кінцеве положення дієслово у літературній мові отримало під впливом еллінізму і довго утримувалося тут завдяки традиції [17, c.36]. З такою думкою можна погодитися, зваживши на те, що вже у найдавнішій пам’ятці латинської мови – пренестійській фібулі (600р. до н.е.) дієслово вживається у середині речення, між підметом та додатком. Така топіка була характерною для творів тих авторів, які відображають розмовну мову (Плавта, Петронія).

На нашу думку у народній розмовній мові дієслово все ж таки займало позицію у середині речення, а кінцеве положення, успадковане ще з індоєвропейської мови, зберіглося в античній літературі, з одного боку, завдяки традиції, а з іншого – таке положення сприяло збільшенню єдності речення, адже таке кінцеве положення дієслова не дозволяло реченню легко розбиватися на окремі частини. Зміст речення розкривався лише після дієслова, а оскільки воно було у кінці, то і речення ніби остаточно закінчувалося у самому кінці, і це акцентувало увагу слухача. Отже, послідовність слів у літературі класичної латинської мови можна віднести радіше до сфери риторики, а не синтаксису, і тому не можна з впевненістю стверджувати, що літературна мова відображала топіку народної. Перехід дієслова з кінця речення до середини можна пояснити і загальною тенденцією індоєвропейської мови до встановлення прямого порядку слів, а також впливом германських мов, де у головному реченні дієслово, як правило, ставилося на друге місце [8, c.71].

Тривале збереження кінцевого положення дієслова у підрядних реченнях можна пояснити як тим, що кінцева позиція у цих реченнях була наголошеною, так і збереженням кінцевого положення дієслова в германських мовах (про що свідчили Б.Дельбрюк [8, c.74] та Й.Гофман [12, c.402]), звідки його могла перейняти і латинська.

Fr. Chr – Fredegarii Chronica.

GTHF – Gregorii Turonensis Historia Francorum

LHF – Fredegarii Liber Historiae Francorum

Peregr. – Silviae vel potius Aetheriae peregrinatio ad loca sancta.