Лебедєв Петро Миколайович
жүктеу/скачать 13.57 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Лоренц Гендрік-Антон Лоренц Гендрік - Антон
- Максвелл
- Ньютон
- Паскаль
- Лланм
- Резерфорд
- Рентген
Кулон Шарль Огюстен — французький фізик і військовий інженер, член Паризької Академії наук. Народився в Ангулемі. Закінчив школу військових інженерів і все життя був військовим. Ш. Кулон виконав ґрунтовні наукові дослідження в галузі технічної механіки, магнетизму і особливо з електрики. У 1776 р. написав велику працю з теорії склепінь, а в 1777 р. опублікував працю, присвячену дослідженню кручення волосяних, шовкових і металевих ниток і опису встановлених ним законів кручення. На основі цих робіт прийшов до створення нового дуже чутливого методу вимірювання сили. Одним з важливих результатів робіт Кулона з вивчення кручення були побудовані ним у 1784 р. крутильні терези, за допомогою яких він у 1785 р. відкрив основний закон електростатики— закон Кулона. Цей закон формулюється так: сила взаємодії між двома точковими зарядами прямо пропорційна добуткові величини зарядів і обернено пропорційна квадратові відстані між ними.. Слід зауважити, що ще в 1771 р. англійський фізик Г. Кавендіш серією експериментів прийшов до цього закону електростатики, але ці дослідження були опубліковані в 1879 р. У 1788 р. Кулон поширив відкритий ним закон на взаємодію магнітних полюсів. Уперше висловив припущення, що кожна молекула в процесі намагнічення стає поляризованою, і встановив відсутність електризації всередині провідника. Дослідження Кулона стали основою для наступних теоретичних досліджень у галузі електричних і магнітних явищ. На основі досить точних дослідів у 1781 р. дослідив явища тертя кочення і ковзання і сформулював їх закони. Лоренц Гендрік-Антон Лоренц Гендрік-Антон — голландський фізик, творець електронної теорії, член Нідерландської Академії наук. Народився у м. Арнхемі. У 1870—1872 рр. навчався в Лейденському університеті, кілька років працював учителем у своєму рідному місті. У 22 роки захистив докторську дисертацію на тему «Про теорію заломлення і відбивання світла». У цій праці, грунтуючись на теорії Максзелла, розглянув відбиття й заломлення світла на межі двох прозорих середовищ. У 1878—1923 рр. був професором і завідуючим кафедрою Лейденського університету, з 1923 р. очолював Фізичний інститут поблизу м. Лейдена. Виконав основоположні праці в багатьох галузях теоретичної фізики. Розробив класичну електронну теорію, яка розвивала теорію електромагнітного поля Дж. Максвелла і синтезувала цю теорію та вчення про атомно-молекулярну будову речовини. В основу електронної теорії були покладені закони взаємодії електромагнітного поля і заряджених частинок, що його утворюють. Це була теорія електричних, магнітних і оптичних властивостей речовини та електромагнітних явищ, яка грунтувалася на аналізі рухів дискретних електричних зарядів. У 1892 р. Лоренц опублікував працю «Електромагнітна теорія Максвелла та її застосування до рухомих тіл», в якій були розроблені основи електронної теорії, а в 1895 р. вийшла фундаментальна праця «Спроба теорії електричних та оптичних явищ у рухомих тілах», в якій дано послідовний виклад електронної теорії. Для опису закономірностей електронної теорії Лоренц у статті «Електронна теорія» (1903) трохи змінив форму рівнянь Максвелла. З цих рівнянь, які дістали назву рівнянь Максвелла—Лоренца, випливає, що нерухомий електрон створює кулонівське електростатичне поле, а рухомий електрон створює електромагнітне поле. Зауважимо, що Ще в 1878 р. у статті «Про співвідношення між швидкістю поширення світла, густиною і складом середовища» вивів формулу залежності показника заломлення речовини від густини. 
На основі електронної теорії Лоренц пояснив ряд важливих електричних і оптичних явищ, передбачив нові тлумачення явища дисперсії світла, діелектричної та магнітної проникності. У 1884 р. на основі виведеного ним узагальненого виразу для сили, Що діє на рухомий заряд, пояснив наявність так званої сили Лоренца і відкритого у 1879 р. ефекту Холла. Електронна теорія дала змогу пояснити також відкрите в 1896 р. нідерландським фізиком П. Зеєманом явище розщеплення спектральних ліній під дією зовнішнього магнітного поля. За дослідження впливу магнетизму на процеси випромінювання Г. Лоренцу і П. Зеєману у 1902 р. було присуджено Нобелівську премію. Лоренц створив електродинаміку рухомих середовищ. Перший показав, Що закони електромагнетизму однакові в усіх системах відліку, які рухаються рівномірно. У 1904 р. знайшов формули, які пов'язували між собою просторові координати і час — так звані перетворення Лоренца, що стали фундаментом теорії відносності. Переконаний матеріаліст, активно боровся проти будь-яких проявів ідеалізму у фізиці. Автор численних наукових праць; серед них монографії, видані російською мовою: «Теорія електронів та її застосування до явищ світла і теплового випромінювання» (М., 1936), «Теорія і моделі ефіру» (М.—Л, 1936). Був обраний членом багатьох академій і наукових товариств, зокрема почесним членом Петербурзької Академії наук. Максвелл Джеймс Кларк 
Максвелл Джеймс Кларк — англійський фізик, член Лондонського королівського товариства. Народився в Едінбурзі. Навчався в Едінбурзькому і Кембрідж-ському університетах. У 1854 р. закінчив Кембріджський університет, був залишений у ньому для педагогічної роботи. З 1856 р.— професор Абердінського університету в Шотландії, а з 1860 р,— керівник кафедри в Кінгколеджі Лондонського університету, з 1871 р. працював у Кем-бріджському університеті, очолюючи лабораторію ім. Г. Кавендіша. Д.К.Максвелл виконав основоположні дослідження в галузі електромагнетизму, оптики, молекулярної фізики тощо, У 15 років виконав свою першу наукову працю «Про креслення овалів та про овали з багатьма фокусами». Через три роки опублікував ґрунтовне дослідження про стійкість кілець Сатурна, в якому теоретично довів, що ці кільця не є суцільними (твердими чи рідкими), а являють собою потік метеоритів. Важливі дослідження здійснив у галузі електромагнетизму. Зокрема, сформулював теорію електромагнітного поля, завершив теоретичну розробку електродинаміки і сформулював електромагнітну теорію світла. У 1855—1856 рр. зробив спробу викласти уявлення Фарадея за допомогою математики і розглянути за допомогою методу «силових трубок» Фарадея електричні й магнітні взаємодії. У 1861—1862 рр. опублікував ряд статей, які ввійшли до його другої праці з теорії електромагнетизму «Про фізичні силові лінії», в якій уперше довів, що електротонічний стан, запропонований М. Фарадеєм, є не що інше, як магнітне поле. Висунув на перший план роль середовища і поставив мету — розкрити роль середовища в магнітних взаємодіях. Вивів знамениті рівняння, які узагальнили ідеї Фарадея і розкрили взаємозв'язок електричних і магнітних полів. З рівнянь Максвелла випливав важливий висновок: змінне електромагнітне поле поширюється з скінченною швидкістю, яка дорівнює швидкості світла у вакуумі. А це свідчило про існування електромагнітних хвиль з усіма наслідками з цього відкриття. У 1873 р. Д. К. Максвелл опублікував свій «Трактат з електрики та магнетизму», в якому довів, що світло є не що інше, як електромагнітні хвилі, і підкреслив тісний взаємозв'язок між оптичними та електромагнітними властивостями середовища і вперше запровадив поняття про струм зміщення, відмітивши, що це струм, який виникає між обкладками конденсатора і утворює магнітне поле. Тут же теоретично обчислив тиск світла. Теорія Максвелла, яка завершила розробку класичної електродинаміки, створила наукові основи електромагнітного поля і відкрила електромагнітну природу світла, не відразу була сприйнята вченими. Велику роль у її ствердженні відіграли праці російських учених О. Г. Столєтова та його учнів М. М. Шіллера, П. О. Зі-лова, П. М. Лебедєва та ін. Важливість цих робіт підкреслив Максвелл в його останній праці «Електрика в елементарному викладі», опублікованій через 2 роки після його смерті в 1881 р. Остаточний тріумф електромагнітній теорії Максвелла принесли досліди Г. Герца, виконані у 1887—1888 рр., який довів тотожність властивостей світлових і електромагнітних хвиль, а останні, як відомо, О. С. Попов використав у 1895 р. для передачі сигналів на відстань. Д. К. Максвелл здійснив основоположні дослідження в галузі кінетичної теорії газів, зокрема в 1860 р. установив закон розподілу молекул за швидкостями тощо. Виявляючи великий інтерес до історії науки, вперше опублікував праці Г. Ка-вендіша. Автор численних наукових праць. У 1954 р. були видані в Москві його «Вибрані твори з теорії електромагнітного поля», а 1937 р. в книзі «Засновники кінетичної теорії матерії»— стаття «Пояснення до динамічної теорії газів». Ньютон Ісаак 
Ньютон Ісаак — англійський фізик і математик, основоположник сучасного природознавства, член Лондонського королівського товариства, його президент з 1703 р. Народився у с, Вулсторп, у сім'ї бідного фермера. Закінчив школу в Грантамі і в 1660 р. був прийнятий у Трінітіколедж Кембріджського університету, який закінчив у 1665 р. і за 7 наступних років був удостоєний усіх наукових ступенів і звань. Зокрема, у 1665 р. здобув ступінь магістра, у 1669 р. став професором, керівником фізико-математичної кафедри Кембріджського університету, з 1672 р. він— член Лондонського королівського товариства. У 1688 р. був обраний до англійського парламенту, з 1695 р. він — наглядач, а в 1699—1703 рр.— директор Монетного двору Англії, з 1703 р. до кінця життя—президент Лондонського королівського товариства. Помер І. Ньютон у Кенсінгтоні — околиці Лондона, похований у національному пантеоні Англії — Вестмінстерському абатстві і напис на його пам'ятнику закінчується такими словами: «...Нехай смертні радіють, що існувала така прикраса людського роду». І. Ньютон виконав фундаментальні дослідження у галузі механіки, оптики, астрономі?. Завершив перший етап розвитку експериментального природознавства в галузі дослідження неорганічної природи. На основі узагальнення наукових результатів своїх попередників і власних досліджень проблем земної і небесної механіки Ньютон створив фундаментальну працю «Математичні початки натуральної філософії» (1687 р.). У передмові до «Початків» він відзначив основну тенденцію тодішнього природознавства — підпорядкувати явища природи законам математики. Підкреслив, що твір цей подається, як математичні основи фізики, в ньому сформульовані основні поняття і принципи класичної механіки, розроблено її систему. Своє дослідження Ньютон починає з визначення маси, кількості руху, сили... Кількість матерії (маса), підкреслив він, є міра її, яка встановлюється пропорційно густині та об'ємові. За Ньютоном, густина визначається кількістю частинок в одиниці об'єму. На досліді, підкреслює він, маса визначається через вагу тіла, бо вона пропорційна вазі, що й було перевірено вченим на дослідах з маятниками. Для характеристики взаємодій тіл Ньютон ввів поняття сили як причини, що змінює рух тіла і цим звіз завдання механіки до знаходження діючих сил за рухами. Визнаючи об'єктивне існування простору й часу, стояв на матеріалістичних позиціях, але в цих фундаментальних питаннях пізнання природи виявився непослідовним, допускаючи існування абсолютних простору і часу, відірваних від реальних речей і процесів За Ньютоном, абсолютний простір і час — не форми існування матерії, а вмістилище і тривалість для матерії, їх властивості не залежать від матерії і недоступні нашим органам чуттів. Метафізичність Ньютона проявилась і в тому, що він вважав матерію інертною і не здатною до руху. Сформулювавши основні поняття механіки в «Початках», дав означення основних її законів: 1. Усяке тіло продовжує утримуватися в своєму стані спокою або рівномірного прямолінійного руху, поки і по скільки воно не спонукується прикладеними силами змінити цей стан. 2. Зміна кількості руху пропорційна прикладеній рушійній силі і відбувається в напрямі тієї прямої, вздовж якої діє ця сила. Дії завжди дорівнює і протилежна протидія, інакше: взаємодії двох тіл рівні і напрямлені в протилежні сторони. На основі другого і третього законів вивів закон збереження кількості руху для замкненої системи і встановив важливе для динаміки системи твердження, що поступальну кількість руху окремого тіла або системи тіл (у відсутності зовнішніх дій і перешкод) треба завжди розраховувати за рухом центра ваги. У «Початках» І. Ньютон виклав учення про всесвітнє тяжіння. Аналізуючи праці Й. Кеплера, Д. Бореллі, X. Гюйгенса, Е. Галлея та інших учених, прийшов до висновку, що планети рухаються під впливом центральних сил і що ці сили обернено пропорційні квадратам відстаней між ними. Потім він поширив цей закон на сонячну систему і на основі складних математичних розрахунків, які повністю узгоджувалися з астрономічними даними, прийшов до узагальнення знайденої залежності як усеосяжного закону природи, що охоплює взаємодії всіх матеріальних тіл. У «Початках» Ньютон також розглянув теорію припливів і відпливів, ряд задач з теорії подібності, теоретично обгрунтував форму Землі, висвітлив деякі питання гідродинаміки і виклав основи диференціального та інтегрального числення. І. Ньютон виконав ґрунтовні дослідження в галузі оптики. Зокрема, відкрив у 1666 р. явище дисперсії світла, вислови з гіпотезу про корпускулярну природу світла, вперше у 1675 р. за допомогою винайденої ним оптичної системи, відомої тепер під назвою кілець Ньютона, відкрив періодичність світла і, по суті, виміряв довжину світлової хвилі, точніше — просторовий інтервал, що відповідає чверті довжини світлової хвилі, а також досліджував питання про кольоровість світла, вперше встановив, що червоні промені заломлюються найменше, а фіолетові найбільше, розробив перші конструкції дзеркальних (відбивних) телескопів тощо. Наукова творчість Ньютона відіграла дуже важливу роль у становленні й розвитку фізики як самостійної науки. Він остаточно відокремив фізику від натурфілософії, сформулював новий метод фізичного дослідження, що грунтувався на досліді, і визначив напрям дальшого розвитку всієї фізичної науки. Оцінюючи значення наукової діяльності Ньютона, Ф. Енгельс писав: «...пізнання природи набрало своєї наукової форми тільки у вісімнадцятому столітті або, в деяких галузях, на кілька років раніше. Ньютон своїм законом тяжіння створив наукову астрономію, розкладанням світла — наукову оптику, теоремою про біном і теорією безконечних — наукову математику і пізнанням природи сил — наукову механіку. Фізика цілком так само набрала свого наукового характеру у вісімнадцятому столітті...» І. Ньютон — автор численних наукових праць, основні з них перекладені на російську мову академіками О. М. Криловим і С. І. Вавиловим. Зокрема, О. М. Крилов переклав «Математичні початки натуральної філософії», а С. І. Вавилов — «Оптику, або трактат про відбивання, заломлення, згини і кольори світла». Ом Георг Сімон 
Ом Георг Сімон—німецький фізик. Народився у м. Ерлангені. Закінчив Ерлангенський університет, спочатку працював у гімназіях Готштадта, потім Вамберга і Кельна. З 1823 — професор Нюрнберзької політехнічної школи, а з 1843 р. працював професором Мюнхенського університету. Г.Ом виконав основоположні експериментальні дослідження властивостей кола постійного електричного струму. На основі цих досліджень прийшов до висновку про однаковість сили струму в різних ділянках кола, з'єднаних послідовно, про залежність сили струму від довжини провідників, їх площі поперечного перерізу і про залежність сили струму від матеріалів, з яких виготовлено провідники. У 1826 р. сформулював основний закон електричного кола, що пов'язує опір кола (поняття опору кола вперше запропоноване Омом), ЕРС і силу струму в колі, який було названо законом Ома. Цей закон описав у праці «Гальванічне коло, розроблене математично д-ром Г. С. Омом» (1827). Установленням кількісних співвідношень між основними параметрами електричного кола відкривалися широкі перспективи для вивчення електричних явищ. Проте слід підкреслити, що цей закон, без якого тепер не уявляється жодний підручник з електрики, не відразу був прийнятий фізиками і увійшов у науку тільки в кінці 30-х— на початку 40-х років після того, як його успішно використали в своїх дослідженнях з електрометрії Е. X. Ленц, Б. С. Якобі, Г. Р. Кірхгоф та інші фізики. У 1881 р. на Міжнародному конгресі електриків у Парижі ім'ям Ома було названо одиницю опору. Досліджував також нагрівання електричним струмом провідників, виконав важливі праці з акустики, де, зокрема, в 1843 р. прийшов до висновку, що найпростіше слухове відчуття викликається лише гармонічним коливанням і що людське вухо здатне розкладати звук на синусоїдні складові. Г. Ом — автор численних наукових праць. Був обраний членом Лондонського королівського товариства. Паскаль Блез 
Паскаль Блез — французький математик, фізик. Народився в Клермон-Феррані у сім'ї математика Е, Паскаля, під керівництвом якого і здобув домашню освіту. З ранніх років виявив надзвичайні математичним здібності й у своєму першому трактаті «Спроби теорії конічних перерізів» (1640), розвиваючи іде Ж. Дезарга, прийшов до формулювання однієї з основних теорем проективної геометрії, яку було названо теоремою Паскаля. Виконав дослідження також в інших галузях математики, зокрема в теорії ймовірностей, теорії числа. У 1641 р. сконструював до-давальну машину. В історію фізики Б. Паскаль увійшов як один з основоположників гідростатики. У 1653 р. сформулював основний її закон, за яким тиск на рідину передається нею рівномірно без зміни в усі боки (закон Паскаля), сформулював закон сполучених посудин і теорію гідростатичного преса. Описуючи всі ці відкриття в «Трактаті про рівновагу рідин» (1653), він розкрив у цьому ж самому творі так званий гідростатичний парадокс і один з перших указав на спільність законів рівноваги рідин і газів. Уперше у 1648 р. провів експерименти, які підтвердили відкриття Е. Торрічеллі і В. Вівіані про існування атмосферного тиску. Під його керівництвом були поставлені експерименти з барометром при підніманні на гору Пюї-де-Дом (висота близько 1300 м). На основі цих експериментів уперше довів, що з висотою атмосферний тиск зменшується. Праці Паскаля з теорії повітряного тиску, викладені в «Трактаті про тяжіння маси повітря» (1653), мали важливе значення для метеорології. Зокрема, він перший відкрив, що покази барометра залежать від вологості й температури повітря, і тому порекомендував використовувати його для завбачення погоди. Займався літературною діяльністю: так у творі «Листи провінціалові» (1656—1657) піддав різкій критиці казуїстику і лицемірство єзуїтів — опори католицької церкви. Лланм Маке Карп Ернст Людвіг 
Лланм Маке Карп Ернст Людвіг — німецький фізик, член Берлінської Академії наук. Народився у Кілі. Навчався в Мюнхенському університеті, в 1878 р. закінчив Берлінський університет, де слухав лекції Г. Кірхгофа, Г. Гельмгольца. Працював у 1880—1885 рр. у Мюнхенському університеті, потім кілька років у Кільському, а з 1889 р. після смерті Г. Кірхгофа став його наступником у Берлінському університеті. Одночасно у 1902—1943 рр. був незмінним секретарем Берлінської Академії наук. М. Планк виконав серію фундаментальних досліджень у галузі термодинаміки, зокрема термодинаміки випромінювання, квантової теорії, теорії відносності, історії фізики. Перші наукові праці були здійснені в галузі термодинаміки і були присвячені обгрунтуванню другого начала термодинаміки і застосуванню термодинамічного методу до рішення конкретних задач фізико-хімічного характеру, зокрема розробці термодинамічної теорії слабких розчинів. Найважливіші праці Планка відносяться до термодинамічної теорії теплового випромінювання. Досліджуючи протягом 1896—1900 рр. проблему випромінювання абсолютно чорного тіла, він у грудні 1900 р. теоретично вивів закон розподілу енергії в спектрі абсолютно чорного тіла, виходячи з принципово нової гіпотези, що атомні осцилятори випромінюють енергію не безперервно, як це допускалося у класичній фізиці, а певними порціями— квантами. Іншими словами, він довів, що його формулу можна вивести теоретично, коли припустити, що величина енергії осцилятора є цілою, кратною величин. Знайдена ним формула для порції енергії була першим теоретичним відкриттям квантів світла, а день 14 грудня 1900 р., коли Планк виступив із своєю славнозвісною доповіддю в Берлінському фізичному товаристві, став днем народження квантової теорії. За відкриття цієї теорії у 1918 р. удостоєний Нобелівської премії. Здійснив ґрунтовні дослідження в галузі теорії відносності. Запровадив сам термін «теорія відносності». З матеріалістичних позицій критикував фізичний ідеалізм на рубежі XIX—XX століть, що мало прогресивне значення в розвитку фізики. Автор численних наукових праць. Серед його праць, перекладених на російську мову, назвемо такі: «Фізичні нариси» (М., 1925), «Вступ у теоретичну фізику», т. 1—5, 2 вид. (М.—Л., 1932—1935), «Єдність фізичної картини світу» — вид-во «Наука» (М., 1966) та ін. Був обраний членом ряду академій і наукових товариств, зокрема почесним членом Академії наук СРСР. Резерфорд Ернест 
Резерфорд Ернест — англійський фізик, засновник ядерної фізики, член Лондонського королівського товариства. Народився у м. Брайтуотер (Нова Зеландія). Закінчив у 1894 р. Кентерберійський коледж Новозеландського університету. У 1895—1897 рр. працював у Дж. Дж. Томсона в Кавендішській лабораторії. У 26 років очолив кафедру фізики в університеті м. Монреаля (Канада), а в 1907 р. одержав запрошення зайняти кафедру фізики в Манчестерському університеті і в травні того самого року повернувся до Англії. З 1919 р, працював професором Кембріджського університету і директором Кавендішської лабораторії. Одночасно у 1925—1930 рр. був Президентом Лондонського королівського товариства. У 1932 р. за видатні наукові роботи йому було присвоєно титул лорда Нельсона. Виконав основоположні дослідження в галузі радіоактивності та ядерної фізики. Перші наукові праці присвятив вивченню магнітної дії електромагнітних хвиль. У 1894 р. у «Відомостях філософського інституту Нової Зеландії» була опублікована його перша праця «Намагнічування заліза високочастотними розрядами». Наступні праці були присвячені вивченню електропровідності газів, газовому розряду. У 1896 р. з'явилася спільна з Дж. Дж. Томсоном праця «Про проходження електрики через гази, що зазнають дії променів Рентгена». Відкриття в 1896 р. французьким ученим А. Беккерелем явища радіоактивності урану визначило дальший науковий шлях Резерфорда, який у 1898 р. приступив до ретельного вивчення властивостей цього випромінювання. У 1899р. перший з'ясував природу радіоактивних променів, довівши, що радіоактивне випромінювання неоднорідне і складається з двох компонентів: альфа- і бетачастинок з різною проникною здатністю. У 1900р. показав, Що альфа-промені позитивно заряджені, відхиляються в магнітному полі, а в 1902 р. після обчислення ним заряду цих частинок і дослідження відхилення їх в електричному полі прийшов до висновку, що альфа-частинки є іонізовані ядра гелію. Одночасно він виявив сильне відхилення в магнітному полі бета-частинок, що свідчило про їх незначну масу порівняно з альфа-частинками. А оскільки відношення заряду до маси для бета-частинок виявилося таким самим, як і для електронів, то цим було встановлено, що гама-випромінювання — це не що інше, як потік електронів, що вилітають з радіоактивного елемента при радіоактивному розпаді. (Зауважимо, що третій компонент радіоактивного випромінювання — гама-промені був виявлений у 1900 р. французьким фізиком П. Віллардом). Після встановлення природи радіоактивного випромінювання Е. Резерфорд спільно із Ф. Содді в працях «Причина і природа радіоактивності» (1902), «Радіоактивні перетворення» (1903) та інших запропонували теорію радіоактивного розпаду, згідно з якою радіоактивність є наслідком самовільного перетворення елементів, що супроводиться випромінюванням, енергія якого береться із самого атома. Вони відкрили закон спонтанного радіоактивного розпаду. З 1907 р: зосередив свої дослідження на явищах, пов'язаних з проходженням альфа-частинок крізь речовину. З цією метою він разом з Г.Гейгером розробив методи сцинтиляцій і газорозрядних лічильників. Користуючись цими методами, прийшов до фундаментального відкриття — відкриття атомного ядра і планетарної моделі атома, яку він запропонував у 1911 р. і на основі якої в 1913 р. Н. Бор запропонував квантову теорію будови атома. За дослідження з перетворення елементів та з хімії радіоактивних речовин Е. Резерфорд у 1908 р. був удостоєний Нобелівської премії. У 1919 р. уперше експериментально виявив перетворення атомів нерадіоактивного елемента — азоту під впливом ударів а-частинок в атоми кисню. У цей час відкрив другу елементарну частинку — протон. У 1921 р. висловив ідею про існування нейтральної частинки — нейтрона, відкритої в 1932 р. його учнем Дж. Чедвіком. У тому самому році його співробітники Д. Кокрофт і Е. Уолтон здійснили першу в світі штучну ядерну реакцію — розщеплення ядер літію, викликану прискореними протонами. Талановитий учитель, виховав велику школу фізиків. З радянських фізиків у нього працювали П. Л. Капіца, Ю. Б. Харитон, К. Д. Синельников. Автор численних наукових праць. З перекладених на російську мову назвемо його «Вибрані наукові твори. Кн. 1. Радіоактивність». (М., «Наука», 1^71); Кн. 2. Будова атома і штучне перетворення елементів (М., «Наука», 1972). Був обраний членом ряду зарубіжних академій і наукових товариств, зокрема іноземним членом АН СРСР. Рентген Вільгельм Конрад 
жүктеу/скачать 13.57 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|