АТОМІСТИЧНА КАРТИНА СВІТУ ЛЕВКІППА-ДЕМОКРИТА

Атмосфера філософування, що склалась у Стародавній Греції протягом V ст. до н.е., призвела до численних підходів до сутності архе – поняття єдиного світового принципу, висхідного начала, що лежить в основі світобудови. Пригадаймо: Фалес і його послідовники намагалися пояснити світ на основі природних сутностей, Геракліт увів поняття вогню, Парменід міркував про буття взагалі. Були спроби пояснити світ, виходячи з інших уявлень. Однак незмінно дотримувалася одна передумова: єдиному світовому принципу приписувалася властивість незмінюваності. Адже виникнення і зникнення не можуть бути суттєвими для істинного буття. А зміни можуть бути пояснені тільки тоді, коли в основі речей є незмінне начало. Місце одного незмінного буття елеатів можна було б зайняти безліччю висхідних форм буття, кожне з яких було б наділене властивостями постійного буття.

Наочно пояснення змін при допущенні безлічі елементів дає процес змішування простих складових частин – вино і вода, наприклад, або сіль у воді. Якщо всі зміни пов’язані з процесом змішання і виділення елементарних незмінних складових частин, то зникнення і виникнення в строгому значенні слова немає. З такого припущення неминучі два наслідки. Перше: змішування відбувається під впливом зовнішньої сили, а значить і причина всякого руху чисто зовнішня. Друге: елементи, присутні у змішуваному, не могли мислитися як такі, що мають внутрішнє життя, а таку властивість ранні натурфілософи приписувати архе. Далі, рух часточок, що змішуються і виділяються із суміші, припускає простір, який не було раніше зайнято цими часточками. Таким чином, виникали уявлення про “порожній простір”, в якому рухаються часточки. Нарешті, самі часточки, мінливим змішанням яких належало пояснити явища, повинні були самі мати властивість незмінності їх буття. Їх належало прийняти за останні, неподільні першоелементи світобудови.

Атомістична картина світобудови Левкіппа-Демокріта – закономірний наслідок і розвиток матеріалістичної, натурфілософської традиції. Про особистість Левкіппа (бл. 500-440 до н.е.) майже немає свідчень. У вченні його головним вважалося визнання небуття. Левкіпп учився в элеатів, а також творчо сприйняв погляди піфагорійців. Йому приписують авторство “Великого Світострою”.

Демокрит (460-370 до н.е.) з Абдери народився в багатій родині і свою частку спадщини вжив на подорожі, навчання і спілкування з ученими людьми. Так, в Афінах він зустрічався з Сократом і Анаксагором. Демокрит був відомий як філософ, що сміється. Але сміх його був гірким: він «сміявся, вважаючи гідними сміху всі людські справи». Уважають, що Демокрит написав 70 творів з філософії й інших наук, які до нас не дійшли, а спалити всі твори Демокрита прагнув уже Платон. Арістоксен писав: «Ясно, він знає, що йому доведеться сперечатися з кращим з філософів».

Онтологія. Левкіпп і Демокрит учать, що елементів усього сущого два – повне і порожнє, буття і небуття. Повне вони називали буттям, а порожнє – небуттям, вважаючи, що обидва начала є реальними матеріальними причинами всіх речей. Буття - антипод порожнечі. Якщо порожнеча єдина, то буття численне. Якщо порожнеча безмежна і безформна, то в кожного елемента буття своя зовнішня форма. Буття тут конкретне, тому що ділення буття до нескінченності безглузде. Тіла складаються з неподільних, дрібних перших начал – атомів.

Демокрит стверджував, що атоми за своєю природою невидимі і недоступні відчуттям. Атоми тому не схожі ні на іскри вогню, ні на краплі води, ні на порошини, тощо. У відношенні сили і форми вони не є ні важкими, ні легкими, ні гарячими, ні холодними, ні щільними, ні твердими, ні м'якими, подібно тому, як ці властивості виявляються у великих тілах. Усі перераховані якості є продуктом з'єднань і комбінацій атомів.

Атом – це неподільна, абсолютно щільна, непроникна самостійна частка речовини, у якій немає порожнечі. Він неподільний, вічний, незмінний, тотожний самому собі, у ньому немає частин. Це внутрішня суть атома. Зовні ж він має визначену форму. Є атоми кулясті, кутасті, гачковиді, увігнуті, опуклі й інші. Нескінченна безліч форм атомів пояснювала б на думку атомістів нескінченне різноманіття явищ. Крім своїх форм атоми відрізняються порядком і положенням: як АВ від ВА, як сигма від антисигми. Кожен атом обійнятий порожнечею. Порожнеча (небуття) завжди розділяє атоми (буття). Тому зіткнення атомів не слід розуміти буквально, інакше вони б злилися. Атоми рухливі, тому що рух – вічна властивість вічних атомів.

Атоми Демокрита позбавлені кольору, запаху, звуку. Усі ці якості виникають у суб'єкті в процесі взаємодії атомів і органів почуттів. Самі по собі атоми позбавлені смаку, але кислий смак, наприклад, робить лише певна форма атомів. Речі плинні і мінливі внаслідок того, що вони виникають через з'єднання і сплетення атомів і зникають через роз'єднання, розбігання атомів. Атомісти змогли побудувати речовинну картину світу, у якій можливе виникнення і знищення, рух і множинність.

Атомісти – геоцентристи, бо вважають, що Земля однаково віддалена від оболонки космосу, а тому – нерухома. Навколо рухаються зірки – надбання нашого світу. Земля виникла раніш світил, а Сонце – розпечене залізо чи розпечений камінь величезний за розмірами. Число багатоманітних світів нескінченно, а кожен світ замкнутий, кулястий і покритий "хітоном", сплетеним з гачкуватих атомів. Світи минущі. Одні з них виникають, інші знаходяться в розквіті, треті гинуть.

Детермінізм. Демокрит уважав, що жодна річ не виникає безпричинно, але усі виникає на якій-небудь підставі й у силу необхідності (ананке). Він виключає випадковість з життя людей, стверджуючи, що люди вигадали ідол випадку, щоб користатися їм як приводом, що прикриває їхню власну нерозсудливість. Демокриту приписують слова, що він волів би знайти одне причинне пояснення, аніж отримати перський престол. У питанні про причинність атомісти однобічні. Замість того, щоб обґрунтувати причинністю необхідність, вони звели необхідність до причинності.

Життя і душа. Демокрит упевнений, що живе виникло з неживого за законами природи без усякого творця і розумної мети. Вчення Демокрита про походження життя таке: після поділу похмурого хаосу на повітря і землю, поверхня її здулася від теплоти, утворивши покриті тонкою шкірочкою гнильні міхури з живими плодами в них. Плоди майбутніх самців були “допечені”, а самок – ні. Аналогічно виникли і рослини. Перші люди також виникли з води і мулу. Людина відрізняється від тварин лише тим, що вона отримала у долю більше теплоти, тіло людини складається з матерії більш чистої і краще вбирає в себе теплоту. Людина увібрала в себе і деяку кількість божественної природи. Звідси в нас розум, ум і думка, і ми можемо досліджувати суще. Душа для атомістів має фізичну сутність. Душа і розум однаково лише сукупність атомів. Нерозумна частина душі – джерело рухливості і життєвості тіла, розподілена рівномірно по всьому тілу. Розумна частина душі знаходиться в грудній клітці. Дихання – це обмін атомів душі із середовищем. Звідси уявлення, що все живе має душу. Душа і теплота – одне й теж, тому що в їхній основі особливі малі, круглі, “слизькі”, рухливі атоми. Атомісти вчили про смертність душі, яка по смерті тіла розсіюється у повітрі. Але вони вчили й іншому: розумна людина може примножити атоми душі, зробити душу більш досконалою.

Гносеологія Демокрита спирається на представлення про тілесність душі і розрізняє два роди пізнання відповідно двом видам існування: існуюче в дійсності і існуюче в загальній думці. У дійсності існують лише атоми і порожнеча. Почуттєві ж якості суб'єктивні й існують лише в загальній думці. Однакові атоми однаково впливають на нормальні людські органи відчуттів і завжди породжують ті самі відчуття. Тому почуттєві якості істинні: “дійсність знаходиться в явищах”.

Демокрит визнає два роди пізнання: за допомогою відчуттів і за допомогою мислення. Перше є темне (незаконнонароджене), друге – істинне (закононароджене). Демокрит не протиставляв відчуття і розум. Є свідчення, що він брав їх у єдності: розум йде далі відчуттів, але він спирається на їхні свідчення, тому що істинність сконструйованої розумом картини світу – це відповідність її почуттєвій картині світу. Збагнення світу важке: «Істина схована в глибині (лежить на дні морському)». «Дійсність – у безодні». Тому суб'єктом пізнання є все-таки не будь-яка людина, а лише мудрець. Демокрит сказав: «Мудрець – міра всіх існуючих речей. За допомогою почуттів він – міра почуттєво сприйманих речей, а за допомогою розуму – міра сприйманих розумом речей». Демокрит ретельно досліджував такі відчуття, як слух, смак, зір. Особливо цікаво останнє. Ми знаємо зараз, що світло падає на сітківку ока, що дозволяє нам бачити навколишнє. Демокрит вважав, що образи (ейдоси), проникаючи в тіло, дають зорові відчуття. Образи – найтонші оболонки тіл, їх матеріальні копії. Вони постійно линуть від тел. Полишивши тіло, образ стає самостійним. При цьому образи сприймають також відображення щиросердечних рухів і думок, характерів і переживань кожного. Теорія образів дозволила Демокриту пояснити сновидіння. Образи, проникаючи в глиб тіла крізь пори, потім спливають нагору як сонні бачення. Важливо, щоб вони потрапили в тіло не спотвореними. Але, наприклад, осіннє повітря, наповнене падаючим листям, часто спотворює і збиває образи з їхнього шляху.

Слово “софіст” спочатку позначало майстра, умільця, мудреця, винахідника і т.п. Пізніше воно стало взагалі позначати тип філософа-вчителя, філософа-професіонала. Софісти з'явилися в V ст. до н.е. у відповідь на потребу рабовласницької демократії мати підготовлених для політичних і судових установ фахівців. Нового типу діячі повинні були мати певну філософську, наукову і художню культуру. Вони повинні були ефектно привселюдно виступати в судах і політичних зборах, де в різний час була потрібна і різна аргументація. Часом доводилося видавати чорне за біле, і навпаки. З другої половини століття поняття софіст стає назвою певного типу філософа-професіонала, вчителя філософії, людини, яка заробляє собі на життя інтелектуальною працею. За свою працю софісти брали досить високу платню.

Навчити мислити, говорити і робити – задача софістів, перших платних учителів чесноти. Тоді риторика або мистецтво красномовства привернуло загальну увагу. Один з великих афінських ораторів, Ісократ, мовив: «Слово не тільки визволило нас з кайданів тваринного життя. Завдяки йому ми побудували міста, встановили закони, винайшли мистецтва. Слово є вождем усіх справ і всіх задумів». Софісти були неперевершеними у словесному змаганні.

Софістика і риторика споріднені мистецтва. Платон вважав, що «софіст і ритор – одне й те ж або близькі один до одного». Великі заслуги софістів у області філології. Софіст Протагор прославився своїм мистецтвом правильного застосування слів: поділив імена на чоловічі, жіночі і середні, а саму мову на чотири види: прохання, питання, відповідь і свідчення. Софіст Продік Кеоський перший звернув увагу на синоніми, намагаючись розрізнити відтінки у їх змісті.

Аристотель ретельно досліджував особливості софістичних вивертів і спростувань. Він зазначав, що число предметів і речей необмежене, а число слів і імен – обмежене. Тому одне й те ж слово і одне ім’я можуть мати багато значень. Досвідчені вводять в оману тих, хто не вміє користуватись словами.

Софісти воліють здаватись мудрими, шукають вигоди від удаваної мудрості. Тому Аристотель вважав за потрібне дослідити типову аргументацію софістів. Аргументи повчальні походять від власних начал науки і від розуміння того, хто відповідає. Їм слід виявляти довіру. Аргументи діалектичні доводять від правдоподібного до одного з членів протиріччя. Аргументи запитливі (испытующие) – це такі, що спираються на положення, які той, хто відповідає, вважає правильними. Аргументи еристичні спираються на думки, які здаються правдоподібними.

Аристотель вбачає п’ять цілей софістів у їх суперечках, які частіше ведуться заради самих суперечок і заради бажання будь-що здолати супротивника. По-перше, софісти мають намір створити видимість того, що вони спростовують. Наприклад, «П’ять – це два і три. Таким чином п’ять – це парне і непарне». «Якщо Кориск не те ж, що Сократ, а Сократ – людина, Кориск не те ж, що людина». По-друге, софісти схильні довести, що їх співбесідник говорить неправду. Наприклад, «Кого слід слухатись – мудрих чи свого батька». По-третє, софісти воліють привести співбесідника до того, що не узгоджується із загальноприйнятим. Ну ось, скажімо, «Що ліпше – потерпати від несправедливості чи робити шкоду іншому?». Питання непросте. Адже щаслива людина обов’язково справедлива? І тиран також щасливий? По-четверте, софісти мали на меті примусити співбесідника робити огріхи у промові. Наприклад, ще таке запитання: «Чи існує потяг до задоволення?» Але, «Вже потяг – це прагнення задоволення!» Таким чином, одне й те ж повторюється. По-п’яте, софісти намагались примусити свого візаві часто говорити одне й те ж, тобто повторюватись. От погляньте, «Чи добре вивчати те, що знати добре?» Але знати погане добре! Таким чином, «Погане – добрий предмет для вивчення!?» Або ще таке: «Чи топчуть ногами те, що проходять? Так. Але хтось ходив цілий день!»

Серед перших софістів зазвичай називають Корака і Тісія, обидва вони походили із Сицилії. Корак був відомим державним діячем, який намагався за допомогою слова схилити демос до корисного і відвернути від некорисного. Пізніше він відкрив школу, у якій став викладати на основі свого досвіду судової практики. Він випустив збірку «загальних місць» – хрестоматію готових прикладів для заучування, щоб оратори вставляли їх у свої виступи. Його учень і соратник Тісій завершив роботу, створивши теоретичний посібник техне, у якому були рекомендації стосовно структури ораторських виступів.

З іменами Корака і Тісія пов’язують історичний анекдот, із софістичним підґрунтям. Як учень Тісій повинен був після навчання мистецтву переконання заплатити винагороду своєму вчителю. Але він відмовився це зробити. Тоді Корак притягнув його до суду. Тісій заявив: «Якщо ти навчив мене мистецтву переконати кого завгодно, то ось я тебе переконую нічого з мене не брати. Якщо ж ти мене не навчив переконувати, то і у цьому випадку я тобі нічого не винен, тому що ти не навчив мене тому, чому обіцяв». На це Корак заперечив: «Якщо, навчившись у мене мистецтву переконувати, ти переконуєш мене нічого з тебе не брати, то ти повинен віддати мені винагороду, тому що ти вмієш переконувати. Якщо ж ти мене не переконуєш, то ти знову ж таки повинен заплатити мені гроші, бо я не переконаний тобою не брати з тебе грошей». Судді вислухали обох і замість вироку сказали щось на кшталт: «Ворон ворону ока не виклює». А комізм ситуації полягав у тому, що на грецькій мові корак означає ворон.

Теорія пізнання Протагора сенсуалістична, а у діалозі “Теєтет” Платон зазначає, що Протагор надає переваги об'єкту над суб'єктом, визнаючи, що в процесі сприйняття об'єкта предмет має рух активний, а людина пасивна. Звідси і релятивізм Протагора: “Все, що кому як здається, так воно і є”. Тому – всі судження істинні. Він намагався встановити деяку різницю в цінності тих чи інших думок. Якщо яке-небудь з них приносить користь, говорив він, то воно істинно, якщо шкоду – неістинне. Учитель софістики може і повинен допомогти учню замінити думку, що приносить шкоду, думкою корисною.

Протагора цікавився історією і протестував проти спроб ідеалізувати первісне життя. Найгірша людина в цивілізованому суспільстві ліпша самого гарного дикуна. Стан природи – жалюгідний тягар, бо від природи людина – безпомічна істота, слабо озброєна для боротьби. Спочатку люди всі зусилля прикладати для виживання. Це була війна всіх проти всіх. З цього жалюгідного стану людство вийшло, призвавши на допомогу собі різноманітні ремесла. Протагор цінує успіхи матеріальної культури, цінує й дарунок Прометея – вогонь. Лише згодом у людей з'явилися і соціальні навички: політичні чесноти, сором і правда. Щоб бути громадянином, уважав Протагор, зовсім не треба мати спеціальні знання, для цього у серці кожного є сором і правда. Природно, що Протагор захищав демократію від нападок аристократів.

Горгій (бл. 483-375 до н.е.) з Леонтини був учнем Емпедокла. Написав трактат «Про природу, або про не-суще». Горгій прожив довго, бо, як сам сказав, був помірний у насолодах. Ісократ пояснює довге життя вчителя тим, що той не був громадянином ніякого міста, не платив податків, не мав родини, не займався суспільними справами. Горгій був видатним оратором, здатним говорити експромтом на будь-яку тему, знаходячи для усього привід для осуду чи хвали. Він умів переконувати людей. Високо цінуючи філософію, він сказав: «Ті, хто зневажає філософією, займаючись окремими науками, схожі на наречених Пенелопи, котрі домагаючись її, сплять з її служницями».

Горгій висунув декілька аргументів на користь скептичного відношення до пізнання: 1) ніщо не існує; 2) якщо є щось суще, то воно не пізнаване; 3) якщо навіть воно пізнаване, його неможливо виразити і пояснити. Так, на відміну від елеатів, які ототожнили мову, мислення і буття і заперечували небуття, Горгій відокремив мову від мислення, а мислення від буття.

Тезу “ніщо не існує” Горгий доводив шляхом виявлення непридатності кожного з членів трилеми: будь-що не може бути 1) не-сущим, 2) сущим, 3) одночасно сущим і не-сущим. Горгій звернув увагу на внутрішню суперечливість судження про те, що небуття (ніщо, не-суще) існує. У ньому сховане твердження, ніби щось має й існувати і не існувати. Небуття не повинне існувати, оскільки воно мислиться неіснуючим, однак воно повинно існувати, оскільки воно є не-суще, тобто оскільки воно є. З цього Горгій робить висновок про те, що не може щось одночасно бути і не бути. Отже, теза, що небуття існує, помилкова. Правда, тут Горгій припустив помилки, бо ототожнив зв'язку є з предикатом є. Зробив він це навмисно чи ні – нам невідомо.

Доводячи другу тезу про непізнаваність, він установлює спочатку, що предмети думки повинні мати буття. І все-таки мислиме не є існуюче. Якщо мислення тотожне буттю, небуття не могло б мислитися. Але проте ми уявляємо собі самі фантастичні предмети чи відносини. Ми можемо уявити колісницю, що мчить морем. З труднощів установлення розходження між буттям і мисленням, на думку Горгія виходить, що суще не мислиться і не осягається.

Якби предмети і були пізнавані, то якими засобами ми могли б передати іншим наше пізнання? Горгій підкреслює, що мова відмінна від думки, а думка від буття. Ми говоримо про колір, хоча звук колір, який ми чуємо, і колір, який бачимо – різні. Той, хто говорить, вимовляє слова, а не самі предмети. Як домогтися єдності розуміння сказаного різним людям у різній обстановці? Висловлений в одному слові єдиний предмет у сприйнятті різних людей розпадається на безліч змістів думки. Отже, пізнане невимовне і не пояснюване.

Горгій правий, стверджуючи, що не всяке судження відображує об'єктивну природу речей і не всяке речення відповідає змісту свідомості, яку воно виражає в звуці. Але звідси не слідує висновок про неможливість судження взагалі. Горгій не бажає бачити єдності буття і свідомості, уявлення і слова.

Дуже глибоко і аргументовано демонструє Платон у своїх діалогах «Горгій» і «Федр» особливості ораторського мистецтва Горгія. Дискутуючи з Сократом, Горгій стверджував, що риторика – майстер переконування. Володіючи цим мистецтвом ти будеш здатний переконати словом і суддю у суді, і радників у Раді, і народ у Народному зібранні. Володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати у рабстві, і вчителя гімнастики, і підприємця, який наживатиме гроші саме для того, хто вміє переконувати словом, запевняв Сократа Горгій. Сократ відразу вказав на основну хибу софістики Горгія, і її можна подати словами самого Горгія: «...не існує предмета, про який оратор не сказав би перед юрбою переконливіше, ніж будь-хто із знавців своєї справи».

Сократ відразу спіймав Горгія на слові: «Але «у юрби» – це, звичайно, означає у невігласів? Тому що у знавців навряд чи він знайде більше довіри, ніж лікар». Горгій погодився, тим самим визнавши, що невіглас серед невігласів матиме більше довіри, ніж будь-який спеціаліст. Таким чином, ясно, що для софіста головне досягти успіху у публічній дискусії, а не наблизити слухачів до істини.

Ще за життя його піфія сказало: «Сократ вище всіх своєю мудрістю». І самому ж Сократу належить вислів: «Я знаю, що я нічого не знаю». Ви вдумайтеся в непрості ці прості слова. Яке з них варто було б вважати ключовим? Нічого! Сократ знав усе, що мав знати істинний мислитель, носій генія, окультуреного багатьма попередніми поколіннями. Але магія нічого настільки значна, що Сократ не бажав відкрити його зміст непосвяченим.

Сократ добре знав філософію і філософів. Він бачив, як багато філософів, міркуючи про першооснови, про природу і світобудову, заплуталися в протиріччях, тому уважав, що рішення цих питань не для традиційних методів пізнання. Філософія, як її розумів Сократ, – це вчення про те, як слід жити. Метод Сократа формувався в ході диспутів і бесід, у яких він брав участь. Його цікавив насамперед зміст теми, він уникав зовнішніх ефектів, і в той же час прагнув підкорити супротивника суб'єктивній діалектиці своїх міркувань.

Сократ вмів переконати будь-якого із своїх співрозмовників. Розмірковуючи з Феєтетом про науку, він залишив того божественно одухотвореним. Євтифрона, який подав на батька в суд за вбивство гостя, він відмовив його від цього задуму. Сократ був іронічним і лукавим. Прикинувши простаком, він просив свого співрозмовника роз'яснити те, що, як здавалося навколишнім, співрозмовник знав. Вміло поставленими питаннями він демонстрував співрозмовнику його незнання предмета, як наслідок надмірної зарозумілості. Сократ не хотів принизити співрозмовника, а показував тому, що власні думки слід співвідносити з єдиною для всіх істиною. Сократ продовжував розмову з утихомиреним знавцем, запитуючи, уточнюючи, досліджуючи питання з усіх боків. Він допомагав народженню істини в душі свого співрозмовника, свій метод уподібнюючи повивальному мистецтву, майєвтиці.

Мета майєвтики, на думку Сократа, у тім, щоб дискутуючи стосовно якого-небудь предмета, визначити його поняття. Знати – значить розуміти, тобто мати поняття. Метод Сократа також пов'язаний був з індукцією. У ході бесіди він вів співрозмовника від факту до факту і, нарешті, до загального поняття. Заслуга Сократа у філософії в тім, що він показав можливість визначення загальних понять. Сократ був ідеалістом і він сприяв утвердженню у філософії об'єктивного ідеалізму, що виходить із примата світу ідей – абсолютних, вічних, нестворених.

Сократичні школи створені були учнями і послідовниками Сократа, які сповідували різний світогляд, і більш того, між їх представниками часто велась запекла філософська полеміка. Але загальним для всіх сократиків було негативне відношення до сучасному їм суспільства. Кінік відвертається від сучасного суспільства і йде до природи. Кіренаїк сповнений байдужності й іде вглиб себе. Він або прагне насолод, як Аристіпп, або прагне лише уникнути зла, як Гегезій. Мегарик іде від дійсності, шукаючи в абстрактному мисленні засобу уникнути впливу суспільства. Тому сократичні школи не закликали ні до реформ, ні до революційного перевороту у суспільстві.

Мегарська школа була заснована Евклідом з Мегари. Знані представники школи: Евбулід з Милету, Стильпон з Мегари, Діодор Кронос. Сам Евклід вчення Сократа про вище благо поєднав з вченням про єдине і нерухоме буття елеатів. Він вважав, що благо, добро – єдине, хоча люди називають його розумом, богом, тощо. Так він перетворив принцип сократівської філософії – благо, у самостійну істоту. Істинне існування належить лише єдиному добру. Ідея перетворюється в абсолют.

Кініки. Цю школу заснував Антисфен, учень софіста Горгія, а згодом Сократа. Співзасновником школи вважають знаменитого Діогена Синопського. Школа існувала тисячу років. У вирішенні питання про загальне і особливе кініки виступали проти ідеалізму Сократа і Платона. Антисфен різко виступав проти вчення про ідеї Платона.

Антисфен висунув принцип абсолютної логічної тотожності: протиріччя неможливе в судженнях, тому що про кожного суб'єкта судження можна стверджувати тільки те, що він є саме цей суб'єкт. Ніякий інший предикат до нього не можна прикласти. Не можна тому сказати: людина добра (А є Б), але тільки: людина є людина (А є А), добро є добро (Б є Б). Так Антисфен прийшов до простої тавтології і дійшов висновку, що існує тільки індивідуальне, але не родове, тільки чуттєво-конкретне, а не загальне: “Коня я бачу, а кіньськості не бачу”.

Кініки, як і Сократ, уважали щастя людини співпадаючим з чеснотою. На відміну від Сократа, щастя вони бачили в повній незалежності від оточуючого, особливо від суспільства. Чеснотою Антисфен вважав автаркію, – автономію моральної особистості. Життя і здоров'я, честь і воля, багатство і насолода – усе це аж ніяк не благо; а смерть і хвороби, рабство і ганьба, горе й убогість – не зло. Невірно вважати насолоду за благо, бо при ньому людина завжди залежить від іншого: «Краще збожеволіти, аніж насолоджуватися».

Кініки відкидали почуттєві втіхи, зовнішні блага, багатство і розкіш. Але це не аскетизм, оскільки почуттєві потяги самі по собі прийнятні і потребують їх задоволення. Необхідно задовольняти голод, спрагу, сексуальні потреби. Почуттєві потяги неприйнятні для кініка, коли стають об’єктом насолоди і позбавляють людину її незалежності. Основні ідеї кінізму виразив усім способом свого життя Діоген із Синопа (бл. 400-323 до н.е.). Державним законам він протиставив природу, культурі – природне життя звірів і варварів. Діоген вважав себе космополітом, тобто громадянином світу, поставив собі за мету очистити життя від зайвого.

По переказі він потрапив у полон, і на ринку його продавали в рабство. Покупцю, який хотів його купити, він пояснив, що є визволителем людства і ворогом пристрастей. Виховувати майбутнього хазяїна він збирався, знявши з того зніженість: «Я змушу тебе працювати, спати на голій землі, пити воду і їсти, що завгодно. Багатства свої ти кинеш у море, не будеш піклуватися про шлюб, про родину і дітей, про батьківщину. Ти залишиш будинок батька, і будеш жити в склепі або у покинутій вежі, а можливо й у глиняній посудині. Ти будеш почувати себе з торбинкою на плечі щасливішим будь-якого царя і вельможі. Треба бути грубим і лаяти всіх підряд. Сором, почуття пристойності і помірності повинні бути відсутніми, здатність червоніти назавжди зітри зі свого обличчя. На очах у всіх сміливо роби те, що інший не зробив би й осторонь». Кінцевим висновком етики кініків була апатія – безпристрасність, байдужість до багатства, славі, честі, сім’ї, політики, релігії, науки, тощо.

Кіренську школу заснував Аристіпп (нар. бл. 435 р. до н.е.). Він визнавав об'єктивне існування непізнаваних людиною речей, що викликають відчуття. Сенсуалізм у теорії пізнання кіренаїки доповнили сенсуалістичною етикою – вченням про почуттєве задоволення як основу моралі. Неприємні відчуття, природа яких – страждання, вони назвали злом. Приємні, – природа яких пов'язана з одержанням задоволення, названі благом.

Щастя для Аристіппа у відчутті або задоволенні насолоди (гедоне). Але відчуття виражається в русі: легкий рух почуттів ніби вітер, сприятливий для корабля, – джерело задоволення; рух почуттів грубий, як буря на морі, – джерело невдоволення; відсутність руху почуттів, як штиль на морі, – джерело байдужності. Тому задоволення внаслідок м'якого руху почуттів, і наявне задоволення даного моменту складає принцип гедоністичної етики Аристіппа. Але людина не повинна підкорятись погоні за почуттєвими насолодами моменту, – навпроти, керований розумом мудрець, панує над почуттями, а не підкоряється їм.

Уявіть також, що одного з в'язнів розв'язали, змусили встати, ходити, повертати голову, дивитися на світло. Йому було б боляче дивитися на те, від чого він бачив раніш тільки тіні. Потім його витягли на світло, поступово він освоївся з новим положенням, навчився дивитися на предмети, на зірки, на небо, нарешті, і на саме Сонце. Колишній в'язень довідався б, що таке плин часу, років, у чому причини багатьох явищ і речей. Звичайно, він уже не хотів би повернутися в печеру.

Уявіть однак, продовжує свою думку Платон, в’язня, який узрів світло й істину, знову повернули в ту ж печеру. Очі його знову осліплені мороком, і він довго буде сперечатися із сусідами про сутність тіней, поки не отупіє до колишнього стану. Товариші його будуть глузувати з нього і говорити, що побувавши нагорі, він повернувся з ушкодженими очима і туди не слід підніматись. Ідея блага у видимому ледь помітна, але бажаючий бути мудрим у справах приватних і суспільних повинний бачити її.

Вчення про ідеї Платона виходить з того, що прекрасне саме по собі, все що взагалі існує саме по собі, тобто буття, залишаються вічно незмінними й однаковими і не можуть зазнати ніяких змін. Думка бога задовольняється розумом і чистим знанням, як і думка всякої душі, що прагне сприйняти те, що їй личить. Душа у своєму круговому русі споглядає саму справедливість, споглядає розважливість, споглядає знання. Причому все це душа споглядає як справжнє знання, що знаходиться в справжньому бутті, а не в тім, якому властиве виникнення і зникнення. І все це, що доставляє істинність пізнаваному і дає силу пізнаючому, говорить Платон, називають ідеєю блага, причиною знання й істини, оскільки вона пізнається розумом. Але якщо ми не в змозі уловити благо однією ідеєю, то осягнемо її трьома – красотою, домірністю й істиною, які у своїй єдності суть благо.

Досягти чистого знання чогось ми можемо, лише позбувшись впливу тіла і споглядаючи речі самі по собі самою по собі душею. Тому для філософа смерть – це і є початок чистого пізнання, до якого він так прагнув, обмежуючи свої тілесні потреби. Але якщо хтось, називаючи себе філософом, засмучується наближенням смерті, то зрозуміло, що він любить не мудрість, а тіло, а можливо багатство або почесті, або те й інше разом.

Тут Платон переносить філософування в площину дослідження сутності душі, її посмертного існування зі збереженням здатності мислити. Він приводить чотири аргументи на користь безсмертя душі.

Аргумент перший. Усі у світі діалектичне і постає як взаємоперехід протилежностей. Існування двох протилежних речей необхідно припускає виникнення однієї з іншої. Якщо щось стає більше, то тому лише, що раніше воно було менше, і навпаки. Сон протилежний пильнуванню: перехід від сну до пильнування – пробудження, а зворотний перехід – суть засипання. Протилежність життя – смерть. Тоді відповідно до запропонованої логіки ясно, що живе породжує мертве, а мертве породжує живе. «Якби все, причетне до життя, умирало, а вмерши, залишалося б мертвим і знову не оживало, – хіба не зовсім ясно, що, зрештою, усе стало б мертвим і життя б зникло?» – запитує Платон. Воістину існують і оживання, і виникнення живих з мертвих. Існують і души померлих, і добрим між ними випадає краща доля, а дурним – гірша.

Аргумент другий: знання як пригадування того, що було до народження людини. Наприклад, рівні речі ми сприймаємо почуттями як рівні, хоча знанню про рівність узагалі нас ніхто не учив. Виходить, що це знанням ми повинні були мати ще до народження. Але тоді ще до народження ми відрізняли і більше, і менше, точно так же як і прекрасне саме по собі, і справедливе, і священне, і всяке інше, позначене печаткою буття самого по собі. Народжуючись людина втрачає те знання, яке мала до народження, а тому пізнавання є не що інше, як пригадування вічною душею того, що належало їй раніше.

Аргумент третій: ідея самототожності душі, виникає у зв'язку з побоюванням, що після смерті людини душа її може просто розсіятися в просторі. Дехто вважає душу смертною, проводячи аналогію зв'язку душі з тілом відношенню ткача до витканих ним плащів. Якщо душа живе довше тіла, то вона протягом свого існування може виткати і зносити багато тіл, бо тіло ще за життя людини зношується і відмирає. Але, стверджують прибічники смертності душі, у якімсь тілі, що збережеться в цілком задовільному стані, душа загине.

Платон уважав, що розсіюванню підлягає все, що складається з частин. Нескладові речі – постійні і незмінні і до них відносяться прекрасне саме по собі, рівне саме по собі і всяке буття, існуюче саме по собі. Конкретно прекрасні речі: люди, плащі, коні тощо зримі і доступні нашим відчуттям. Але вони мінливі, а тому минущі! Незмінні сутності незримі і ми не можемо побачити прекрасне, справедливе, рівне саме по собі. Тому важливо було довести, що душа відноситься до категорії сутностей нескладових і невидимих, на відміну від складеного і видимого тіла. Коли душа користується тілом, щоб досліджувати що-небудь за допомогою зору, слуху чи дотику, воно тягне її до речей плинних, змінюваних і душа збивається зі шляху, блукає ніби п'яна. Коли ж душа веде дослідження сама по собі, вона направляється до вічного, безсмертного і незмінного, виявляючи ці ж якості в роздумах. Душі доброчесних і справедливих людей повернуться в лоно людського роду. Душа, причетна до нижчої природи тіла, після його смерті перейде у відповідне нове тіло, наприклад, вовка, яструба, осла й інших. Душа, яка переймалась істиною, знанням і вічністю, поза сумніву, поселяється серед богів. Але в рід богів перейде лише той, хто був філософом і очистився до кінця, хто прагнув до істинного пізнання.

Діалектичний метод вимагає розмежування речей і понять. Безсумнівно, що з меншого виникає більше, а з більшого – менше: протилежне походить із протилежного. Дійсно, у даному випадку мова йде саме про речі, що несуть у собі протилежне. А називаємо ми ці речі іменами протилежностей. Наприклад, щось ми називаємо холодним чи гарячим. Але це не те ж саме, що називається снігом або вогнем. Гаряче – це інше, ніж вогонь, а холодне – інакше, ніж сніг. Сніг, прийнявши гаряче, уже не буде тим, чим був колись, – снігом. Але він не стане і гарячим. Сніг або відступить перед гарячим, або загине. Те ж відбудеться при наближенні холодного до вогню.

Але щось робить трійку парним, будучи привнесеним у число. І це щось – одиниця. Подібним чином, будучи привнесеною в парне число, одиниця робить його непарним. Виходить, непарним число парне стає не тому, що у нього привноситься непарність, а тому що привноситься одиниця.

Після такого обширного екскурсу в предмет діалектики справа доходить і до душі: “Що повинно з'явитися в тілі, щоб воно було живим?”. Душа! І так буває завжди. Чим би душа не опановувала, вона завжди привносить у це життя. Протилежна життю смерть.

Відтак, Платон повертає нас до суті діалектичного методу. Душа ніколи не прийме протилежного тому, що завжди привносить сама! Отже, непарне ніколи не прийме ідеї парного, несправедливе не прийме ідеї справедливого, невміле не прийме ідеї майстерного. Вірно! А як ми назвемо те, що не прийме ідеї смерті? Безсмертним! Але ж душа не приймає смерті, значить, душа безсмертна. Безсмертне незнищуване. Тому душа не може загинути, коли до неї наблизиться смерть.

Отже, оскільки безсмертне незнищуване, душа, якщо вона безсмертна, повинна бути в той же час і незнищуваною. “І коли до людини підступає смерть, то смертна її частина, мабуть, умирає, а безсмертна відходить цілою і неушкодженою”, – робить висновок Платон.

Матерія і світ речей у філософській системі Платона займають важливе місце. У діалозі “Тімей” Платон виходить з того, що, по-перше, є певний, визначаючий основу первообраз, що має мислиме і тотожне буття. Власне, це певна сукупність ідей інтелігібельного світу. По-друге, є наслідування цьому первообразу, що має народження і видиме. Власне, це є річ світу видимого, світу доступного відчуттям. Першого і другого недостатньо, щоб пояснити відношення світу ідей і світу речей. Необхідно третє, що Платон назвав восприємницею і ніби годувальницею всякого народження почуттєво сприйманих речей. Природа, що обіймає всі тіла, завжди тотожна собі, вона ніколи не виходить за межі своїх можливостей. Завжди сприймаючи все, вона ніколи і ніяким чином не засвоює ніякої форми, що була б подібна формам речей, які входять у неї. Ця природа є щось абстрактне, відвернене, – це і є матерія, потенційна здатність втілювати ідеї в почуттєво сприймані речі. Матерія – це начало, якому належить увібрати в себе всі роди речей, а тому вона сама повинна бути позбавлена будь-яких форм.

Платон думав, що матір'ю і восприємницею всього, що народжене видимим, не можуть бути ніякі почуттєві начала, наприклад, вогонь, вода, повітря, земля, або ще щось. Навпроти, визначивши начало як невидиме, безформне і таке, що все сприймає, до крайності невловиме, ми не дуже помилимося.

Пізнання сущого полягає в тому, щоб людина осягла загальні поняття. Загальні поняття спираються на безліч почуттєвих сприйнять одиничних речей і явищ, що розумом зводяться воєдино. А це і є пригадування того, що колись бачила наша душа, коли перебуваючи в обителі бога, зверху дивилася на те, що ми тепер називаємо буттям. Піднявшись, душа могла заглянути в справжнє буття. Істинно, окриляється тільки розум філософа, пам'ять якого в міру його сил, завжди звернена до того, у чому і сам бог виявляє свою божественність. Тільки філософ, людина яка правильно застосовує такі спогади, посвячена завжди в довершені таїнства, стає справді довершеною.

Істотним у діалектиці є уявлення про єдність протилежностей. Платон стверджує що сторони єдності схильні завжди зберігати свою визначеність. Більше в нас ніколи не допустить і не прийме малого, не побажає виявитися менше іншого. Більше або відступає і біжить, коли наблизиться мале, або гине, коли супротивник підійде впритул. Адже, залишаючись на місці і прийнявши мале, воно зробиться іншим, ніж було раніше, а саме цього воно і не хоче. Взагалі, ні одна з протилежностей, залишаючись тим, що вона є, не хоче ні перетворюватися в іншу протилежність, ні бути нею; але або віддаляється, або при цій зміні гине. Тут важливо зрозуміти думку Платона: при поєднанні протилежностей, обидві вони гинуть, перетворюються у третє.

Види державного правління, по Платону, такі: монархія – може бути здійснена як царська влада і як тиранія; панування небагатьох – аристократія (славне ім'я!) і олігархія; влада більшості – демократія, також виступає в двох формах. Причому кожний із трьох основних видів влади, як видно, здійснює управління узгоджене із законами, або протизаконне. Монархія, скріплена благими розпорядженнями, які ми називаємо законами, – це вид найкращий із усіх шести. Позбавлена ж законів, тобто тиранія, – вона найбільш обтяжлива і важка для життя, вважав Платон.

Виховання правителів – процес тривалий. Для цієї ролі треба шукати людей із доброю пам'яттю, незламною волею і у всіх відношеннях працелюбних, оскільки їм доведеться багато і довго вчитися і здобувати досвід. Дітей треба залучати до наук не силою, а граючи, щоб можна було краще спостерігати природні нахили кожного. Рахунок, геометрію, інші попередні пізнання треба давати в дитинстві, зміцнюючи при цьому фізичне і душевне здоров'я. По досягненні двадцяти років найбільш здатні юнаки, які вивчили діалектику, будуть користуватися більшою пошаною, ніж інші. Тоді цим юнакам треба зробити загальний огляд наук, щоб показати їхню спорідненість між собою і з природою буття. Якщо юнак це засвоїв, – це свідчить про природні дані для занять діалектикою. Хто здатний все споглянути, той – діалектик. З тих, хто найбільше відзначиться, хто буде стійким у науках, на війні і в усьому, що визначене законом, по виповненню їм тридцяти років, треба зробити знову відбір. Треба піддати їхню здатність до діалектики іспиту, спостерігаючи, хто з них уміє, не звертаючи уваги на зорові й інші відчуття, піднятися до істинного буття. Близько 35-ти років молодих людей треба включити в повсякденну роботу філософа, дати їм державні посади – як військові, так і інші, відповідні молодим людям. Природно, міркує Платон, треба перевіряти, чи уступають вони іншим у досвідченості, чи встоять перед різноманітними впливами чи ж у чомусь піддадуться. Цій діяльності Платон давав п'ятнадцять років.

Коли обраним, тим хто з них витримав і відзначився й у справі, й у пізнаннях, виповниться 50 років, – час їх привести до остаточної мети: спрямувати вгору свій духовний погляд, побачити самосуще благо. Відзначені високими якостями, переважно будуть займатися філософією, трудитися над державним устроєм, а по необхідності для держави займати і відповідні посади. Філософи будуть виховувати собі подібних і ставити їх стражами держави замість себе, коли постаріють. Так легше всього і швидше всього встановиться державний лад, при якому держава розцвіте, а народ для себе отримає велику користь. Це і буде сьома, сама довершена форма правління.

В ідеальній державі, на думку Платона, жінки будуть спільними, діти – також, а їх виховання буде справою загальною. Стражі-воїни тут не мають нічого власного, все у них спільне. За охорону воїни отримують від інших громадян продовольство і необхідне спорядження. Працівники продуктивної праці забезпечують суспільство всім необхідним для нормального існування.

Правителі-філософи, воїни-стражники і працівники продуктивної праці складають гармонійне ціле, керовані найбільш розумною верствою. Те ж відбувається у душі окремої людини: гармонія душі не порушується, якщо розумна, афективна і жадаюча частини її справно виконують свої функції.

Важливі в онтології Аристотеля поняття матерія і форма. У плані буття форма є сутністю речі. У плані пізнання форма є поняттям про речі, визначенням речі. У формі Аристотель поєднує вічність і спільність. “Форма” – це загальне, а в реальності форма виступає як одинична річ. Тому для того, щоб “форма” стала формою якої-небудь одиничної речі, треба до “форми” (як загального) приєднати ще щось, причому щось зовсім невизначене – субстрат або матерію. Щось невизначене, що надбало форму, тобто о-форм-лене, стає визначеністю буття. Таким чином, істотною властивістю матерії є “позбавленість форми”, буття “у можливості”. Оскільки матерія позбавлена форми, вона може бути оформлена як завгодно. Отже, матерія (субстрат) заключає у собі два визначення: 1) відсутність “форми”, що у ній виникає згодом; 2) можливість цієї “форми” як уже здійсненого буття.

Аристотель увів поняття першої й останньої матерії. Остання матерія є можливість певної “форми” і особлива дійсність. Останню матерію можна визначити як мідь, вогонь, воду, тощо. Перша матерія може стать якою завгодно дійсністю, але сама по собі вона не є дійсність, вона ніде і ніколи не може сприйматися за допомогою почуттів. Перша матерія лише мислиться, а тому вона – “невизначений субстрат”.

Визнаючи чотири елементи сущого, Аристотель дійшов висновку, що повинен існувати елемент особливий, за своєю природою вічний і незмінний. Це – ефір (квінтесенція), яким повсюдно заповнений світовий простір, має божественну силу. Незмінність ефіру – те саме, що незмінність неба і небесної сфери. Ефір Аристотель назвав першим елементом, а у філософії воно відоме як квінтесенція, тобто п’ята сутність. Ефір не можна уподібнити нічому в нашому світі

Аристотель – учень Платона, хоча заявив: «Платон мені друг, але істина дорожче». Показова критика вчення Платона про ідеї. Аристотель виходить з того, що в плані буття ідеї не передують матеріальним речам, але в плані логічному, згідно визначенню. По-перше, теорія ідей вимагає існування окремої ідеї і для кожної окремої речі і для кожного роду і виду. Виходить, що ідей більше, ніж одиничних почуттєвих речей. По-друге, теорія ідей внутрішньо суперечлива. Прихильники теорії вважають, що ідеї є скрізь, де є знання загального. Але в такому випадку повинні існувати й ідеї негативного, знищуваного, неіснуючого, що суперечить сутності теорії ідей. По-третє, прихильники теорії ідей стверджували, що речі набувають значення сутностей, тільки прилучаючись до ідей. У підсумку виходило, що ніякого особливого світу ідей, відмінного від світу речей, не існує. Адже сутність означає одне і те ж у світі почуттєво сприйманого і у світі ідей. По-четверте, на думку Аристотеля, визнавати, що речі суть копії ідей – значить базікати і говорити поетичними метафорами. У кожної речі безліч властивостей, тому вона ніби має прообразами декілька ідей. По-п'яте, «як можуть ідеї, якщо вони сутності речей, існувати окремо від них?». Узагальнюючи Аристотель зробив однозначний висновок, що не ідеї є причинами речей, але самі вони залежать від речей.

Аристотель у теорії пізнання сенсуаліст. Без відчуттів немає знань. Дані відчуттів людина кладе в основу утворення загальних понять. Органи, що відчувають, самі по собі не породжують відчуттів, бо для факту відчуттів потрібний предмет, який відчувають, поза сприймаючим суб'єктом. Всі об'єкти Аристотель поділяв на дві групи. У першій – об'єкти, що сприймані за допомогою окремих органів почуттів, наприклад, звук, колір, запах. У другій – об'єкти, сприймані відразу всіма органами почуттів: рух, величина, фігура.

Посередня ланка від відчуттів до понять – уявлення, тобто образи, що виникають, коли предмет уже віддалений від органів почуттів людини. Уявлення відрізняється від відчуття меншою визначеністю і тому часом оманливе. Людина ж не може зупинитись на ступені уявлення. Долаючи обмеженість його, людині слід відкрити шляхи зв'язку почуттєво сприйманих явищ з поняттям про них, з абстракцією. Областю наукового знання є необхідне і всезагальне. Переборовши обмеженості почуттєвого матеріалу і недосконалість уяви, наукове знання відкриває істину в її вищих і останніх підставах.

На допомогу сприйняттю приходить мисляче пізнання, джерело якого розум. Розум (нус) є форма форм. Ним душа мислить і розуміє. Оскільки наукове пізнання має своїм об'єктом загальне, безтілесні форми, остільки мисляче і мислиме – одне: “Те саме розум і те, що мислиться ним”.

Логіка. Аристотель перший свідомо і всебічно досліджував проблеми і закономірності людського мислення. Слід визначити сутність імен-понять і дієслів, а потім з'ясувати, що таке твердження і заперечення, судження і речення взагалі, писав він у трактаті «Про тлумачення».

Вивчаючи буття, Аристотель визнає реальними одиничні тіла, а вивчаючи поняття, він визнає реальність абстрактного поняття. Аристотель вважає, що поняття утворюються в результаті дій самої душі. Частина понять, як вищі принципи, не потребують доказу.

У поняття загального включаються істотні і закономірні властивості. Між поняттями різними за мірою узагальнення встановлюється залежність. Найменш загальні схоплюють окрему сутність, конкретну річ. Перерахування якостей, властивих цілій групі явищ, які відрізняють одну групу від іншої, і фіксація їх у понятті – друга ступінь утворення понять. Це видове поняття, підлегле родовому і утворюється через вказівку роду і видової відмінності в межах даного роду. Так, видове поняття коня утвориться через родове поняття тварини і ті ознаки, що відрізняють коня від інших видів роду тварин.

Для створення наукового визначення потрібно знати закони сполучень понять у судженнях і умовиводах, що і є предметом логічних пошуків Аристотеля. Для наукового мислення важливо мати здатність строго враховувати способи поєднання понять.

Аристотель визначив судження як вислів, у якому щось про щось стверджують чи заперечують. Він дав класифікацію суджень: 1) по якості (стверджувальні і заперечуючі); 2) по обсягу охоплюваних у судженні понять; 3) по модальності, тобто по тому, висловлюються вони про дійсне, необхідне чи можливе буття.

Теологія. Саме Аристотель ввів у філософський обіг поняття теологія, або вчення про Бога. Бог є вмістищем усіх надприродних, відокремлених від матерії якостей. Бог є сутність, вічна, нерухома і відділена від почуттєвих речей. Усебічно дослідивши природу руху в зв'язку з матерією і формою, Аристотель дійшов висновку, що рух, який відбувається у світі, не має ні початку, ні кінця, тобто він вічний. Якщо ж світ існує вічно і світовий рух вічний, то необхідно припустити, що є вічна причина світу і вічний двигун світу – перший двигун. Першодвигун світу, на думку Аристотеля, є вічна причина світового процесу, тобто Бог. Тут онтологія і космологія Аристотеля поєднуються з його теологією, або богослов'ям, що і було широко використане і систематизоване християнськими й ісламськими богословами.

«Ми говоримо тому, що Бог є вічна, найкраща жива істота». Бог Аристотеля – це ум, який мислить сам себе. Ум і предмет його – одне і те ж. Бо те, що здатне приймати в себе предмет думки і сутність, є ум; а діяльний він, коли має предмет думки. Загалом, бог Аристотеля – це філософ, філософський бог. А сама філософія можлива як мислячий світогляд.

1. 
   Визначте особливості філософії Мілетської школи.
   
2. 
   Що таке апейрон?
   
3. 
   Які особливості онтології й гносеології Геракліта Ефеського?
   
4. 
   Чому Геракліта Ефеського уважають засновником діалектики?
   
5. 
   Визначте основні риси вчення Піфагора?
   
6. 
   Хто такі елеати і в чому полягає сутність їх вчення про буття?
   
7. 
   Що таке апорії?
   
8. 
   Визначте основні ідеї атомізму.
   
9. 
   Якими видавались Демокриту атоми душі?
   
10. 
    Яке значення має давньогрецька софістика для європейської культури?
    
11. 
    У чому можна вбачати значення Сократа для історії філософії?
    
12. 
    Що таке майєвтика?
    
13. 
    Назвіть основні ідеї сократичних шкіл?
    
14. 
    Визначте основні риси вчення Платона про ідеї.
    
15. 
    Поясніть особливості вчення Платона про діалектику.
    
16. 
    У чому полягає сутність вчення Платона про державу?
    
17. 
    Визначте основні поняття онтології Аристотеля.
    
18. 
    Поясніть особливості вчення Аристотеля про матерію і форму.
    
19. 
    Що таке квінтесенція?