Місце для дракона



бет3/5
Дата04.07.2016
өлшемі262 Kb.
1   2   3   4   5

4
Наступного райку дракон прокинувся з легким болем голови. Та коли поплюскався в озерці, а потім потримав біля скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням розлігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова з князем.

Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?.. А, зрештою, що мені чужі клопоти?.. Патріотичні почуття... що він мав на увазі? Яке я маю відношення до Люботина? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише. через нього якось не хочеться... От заради мого вчителя я б... І на муки... не те що...

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

- Ну, я чне казав? - замахав руками князь. - Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом.

- А що таке? - здивувався дракон.

- А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах. Все. Можеш тішитися. Ти свого добився.

- Нічого я не добивався.

- Хіба? Ти не вилазив з печери - цього не досить? Лицарям набридло панькатися з тобою. Тільки дурно я таку купу грошей протринькав.

- Заспокойтеся, ваша світлість, - сказав пустельник. - Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Янгольське!

- Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з’їду. Хоч нікому не розказуй - сором же який!

Князь і цього разу приніс вино та не забув ще й кубки прихопити. В широкій лапі дракона кубок виглядав, мов наперсток.

“Не доб’юся я нічого, - бідкаючись, розмірковував князь. Правда, є ще один шлях - добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський”.

Князь і цього дня, і надалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, й дракон їх читав, заплющившись, похитуючи у такт головою.

5
Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи обходяться досить дешево. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода і Настасія.

6
Кілька днів пустельник не з’являвся в печері, а що таке й раніше траплялося, то ні дракон, ані князь не дуже й хвилювалися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але четвертого дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати. Вітер тракав розчахнутими вікнами, рами скрипіли і протягло скавуліли.

Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав пустельник.

- Нічого, нічого, - заспокоював себе дракон. - Я заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.

Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

7
- Добре, що ти мене сюди завіз... Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, господи, вмерти серед темної ночі...

- Ні-ні, не покидайте мене, - жахнувся дракон.

- У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.

- Так... після того, як змирився, що я на герць не вийду, бачимося ледве не щодня.

- Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.

- Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене,

- Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці... Ти - той ніж. Ти все ще біля горла... Податок збільшили - дракон винен. Хлопців до війська забрали - дракон винен. Град вибив збіжжя - і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати... Вночі, коли мені смерть перед ючима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.

- То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

- Шкодую... Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.

- Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!

- Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

- Але мені не дають!

- То йди звідси! - аж застогнав пустельник. - Йди геть від людей! Іди в непролазні хащі, в скелі і в болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?.. Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як бог, хто не терпів, як пес!

- Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

- Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна - гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, - поети гинуть у першу чергу.

- Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?.. Пізно! Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!

- Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

- Вам! Вам - за все те добро, що зробили для мене!

- Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

- І глупота завойовувала світ.

- Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони - людяніші! - Пустельник рвучко звівся на ліктях. - Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! - та тут же й схопився за серце. - Ти ще не все... не все... сказав...

Дракон злякався:

- Що з вами, учителю?.. Ляжте, заспокойтеся...

- ...ти ще мусиш... - простогнав, опадаючи, - мусиш жити...

- Ні! Не вмирайте!

- ...наперекір усім князям...



РОЗДІЛ IV
1
Трава пожухла, й одцвіли квіти, осіння прохолода прийшла і на драконову галявину. Озерце зарябіло й згасло, на вершинах скель, на деревах галайкало вороння, навіваючи похмуру нудьгу. Листя з тієї висоти летіло на галявину і жалібно шурхотіло.

В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили пустельника й пили.вино, князь подумав, чи не пора вже перевірити міцність їхньої дружби:

- Гай-гай, не повелося мені... Так от і покотилося все в прірву.

- Ви про що?

- Та про що ж... нема кому передати престол. Що то буде, як я і воєвода помрем? Донька сама не справиться. Та й куди жінці до влади?

- Видайте її за когось.

- Еге, видай... Не так це просто. Воно б, може, й не один зазіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-якого її видати, коли в наших законах написано, що князівну може пошлюбити лише той, хто уславився чином геройським. Де я цього героя візьму?

- Хіба серед тих лицарів не було жодного?

- Котрі знатніші - ті пасуться по інших дворах. Що їм якийсь задрипаний Люботин? Понаїжджало тут всілякого зброду - от аби погуляти, нажертися та напитися на дурняк. Їм одне в голові. Тут треба сильну руку, щоб цю проголодь в кулаці тримати. Я вже старий, не годен. Вони й раді на голову вилізти. Не приведи господь нападуть вороги - піде все тліном... А ці тут, звісно, галасували на всі заставки, вигадуючи різні подвиги, та хто їм повірить?

- Але ж серед них міг бути і той, хто б мене переміг. .

- Може, й був, та спробуй пізнай його. Такі лицарі тепер рідкість.

Дракон задумливо крутив кубок у лапі, погляд його посмутнів.

Вітер вив у печері несамовито..і скрипіли дерева.

- Знаєте що... я вирішив... словом, я згоден.

- Га? - стрепенувся князь. - Що ти кажеш?

- Я згоден.

- На що?

- Вийти на герць.

- Та, - відмахнувся князь, - облиш. Я вже змирився зі своєю долею, - а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлеснула його гарячою хвилею.

- Я не жартую... - дракон відкашлявся. - Зіправді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, й вийду.

- І ти будеш битися?

- Буду.


Князь усе ще не вірив почутому. Для більшої певності осушив кубок і налив ще.

- Але стривай... чому ти передумав?

- Осінь... така пора, що смуток виїдає душу... Мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене і кличе за. собою... Одного разу вві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя і вчинив вашу волю... (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати...) Тоді я не послухав його. І ось тепер... так, тепер, мені здається, я готовий стати на герць. І загинути... як мої предки... І як того потребує звичай.

Князь після довгих потуг нарешті видушив з себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся і, скуливши плечі, побрів з галявини. Дракон дивився йому вслід, лапа несамохіть стисла кубок, він тріснув і розсипався по траві. Князь озирнувся.

- Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди... Так буде ліпше. Інакше сам знаєш - ніхто не повірить.

2
Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий дракон викрав люботинську князівну і тримає її в печері.

3
- Ну що, пане Антосю? - потирав руки князь. - Як ви оціните мою дипломатію?

- Та воно, бачте, ніби і-і-і... а ніби і-і-і не той-во... - м’явся воєвода.

- А що вам не до шмиги?

- Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили доброго, що... шкода хлопця.

- А думаєте, мені не шкода? І мені шкода. Та є речі важливіші.

- Маєте рацію... а все ж на душі чорти шкребуть.

- Е-е, не зашкребуть... Ви от роздобудьте десь кілька возів кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Бо це вам не дівок у сінях щипати. Це державна таємниця.

- Та хіба я коли дівок?..

- Це так - до слова прийшлось. А за кістки подбайте.

- Гм... де ж мені їх стільки набрати? Кілька возів, кажете?

- Який же ви недорайда! Пошліть людей на західні межі. Там неподалік угри межи собою човплися. От і назбираєте.

4
Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин.

Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх - обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, втомлено пересуваючи подряпані, у виразках, ноги.

- Хто ви? - спинив їх гонець.

Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.

- Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, - проказав найстарший. - А це мій джура і двоє слуг.

- Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

- Ми й самі гаразд не знаємо. Їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чортова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне і те ж місце повертаємо. Вже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

- Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває...

5
Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів наслідувати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення. Завдяки цьому було частково втамовано двірську цікавість.

Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно - кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло - кращого жениха для Настасії годі шукати.

- Так, я волів би, щоб його не було, - сказав князь до воєводи. - Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?

- Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.

- Та воно-то так... Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за ньрТо дочку видав, І не можу. Через той герць.

- Справді... Може таке статися, що він заґавиться, а хтось інший і зарубає змія.

- Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть - хто більше вартий престол посісти?

- Вам не догодиш... Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є- той уб’є. Та ба - дракон з печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.

- А ви б на моєму місці не так?

- Хто його зна... Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.

- А я про що кажу? От-от - Кельбаса! А цей чортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?

- Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?

- Е-е, пане Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду шукав. От поміркуймо... Дракон проти натури своєї не піде - виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?.. А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки - трошки теє... - князь покрутив пальцем біля скроні. - Що ви на це?

- А я на це вам скажу, що дурний вас піп хрестив. Ви вже мені вибачайте, ваша світлість, за різке слово, але так воно є. То ви охкаєте, який той пан Лаврін шляхетний, а то хочете враз усю його шляхетність свині під хвіст пошпурити. Чи ви не бачите й досі, який це чоловік? Та він же тоді на герць ваш тільки плюне.

- Чого то ви розкричалися, ніби в себе вдома?! Ич який! Розперезався! Ви мені, пане Антосю, не забувайтеся! Хто тут князь - я чи ви?

- Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й...

- Ну, вже таки й дурницю! - надувся князь. - Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так ввічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.

- Вибачайте... Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка... А що, як дракона попросити... Йому ж, прецінь, все одно... щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?

- Пане Антосю! Та ви мудра голова!

6
На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

- Ви вже прийшли?

- Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу... Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш... адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина... А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол... та й донька... Тому я просив би тебе... якщо це можливо... Якщо тобі буде не важко... е-е...

- Кажіть. Я на все згоден.

- Так от... один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

- Я все зрозумів.

- Ну що ж... тоді... пробач мені, що так склалося... повір, я дуже шкодую... А дочка нехай лишиться в тебе.

- Добре.

- Твої вірші...

- Я залишу їх тут, на могилі... Ви збережете їх?

- Збережу.

- А мене поховайте біля мого вчителя.

- Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. “Я повинен бути сильним, я князь, - шепотів собі, - я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить”.

РОЗДІЛ V
1
- Ой, як гарно! Які тут квіти! - Настасія зачудовано роззиралася по галявині. - Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку і чекала, поки визволять.

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:

- Хіба не видно, що я і є дракон?

- Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до.вас і погладити по носі... Можна?

- О, ясна панно, це для мене велика честь... - він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. - Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?

- На великого-великого метелика.

- Правда? - він засоромився й опустив очі.

- Я, знаєте, як увійшла, зразу подумала; “Який гарний метелик!” Навіть збиралася звернутися до вас: “Привіт, Метелику! А де дракон?”

- Мені було б дуже приємно... У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.

- Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?

- Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав “сину”.

- А мені... мені снилося - ой, тільки нікому не розповідайте! - мені снилося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так противно - бути дорослою! Всі тільки й туркотять про заміжжя.

- Хіба вам не хочеться закохатися?

- Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни - це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого... Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: “Моя люба, тікаймо звідси!” - побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад... Зрештою, він навіть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.

- А як вам той лицар з голубою стрічкою?

- Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!

- Зате, видно, бувалий.

- Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.

- А вам що - навіть серце не тьохне?

- Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.

- Чим же він так вас полонив?

- Ой, він такий, такий... ну й не знаю... я б з ним...

- І на край саду?

- Ха-ха... не тільки.

- Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас.

- Ну й ну, Метелику! Це ви вже кудись не туди заїхали... І як тільки вам вдалося розгадати мої найпотаємніші думки? Яке знання двірських звичаїв!

- Ви мені лестите.

- Метелику, не повірите - мені ще ні з ким так легко не розмовлялось, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці... Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов’язково-обов’язково розповім про своє кохання з джурою... Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріна і тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад... А там у саду... я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї!

- І жаби: кум-кум!

- Який же ви, Метелику, кусючий, фе! Ось вам за це! - сказала, сміючись, Настасія І хляпнула дракона по носі. - А коли-небудь візьмете нас із джурою на свою могутню спину, і ми полетимо на всю ніч...

- Ви забули, Настуню, одну маленьку дрібничку.

- Яку?


- Мене вже тоді не буде на світі.

- Правда?.. О боже! Яка ж я дурненька! Звісно, звідки ж візьметеся, якщо вас уб’є Лаврін! Яка шкода!.. А кому я довірятиму свої таємниці? В мене ж більше нікого-нікого! Подругам такого не скажеш- продадуть ні за макове зерня... Навіть мій тато казав, що якби ви були людиною, а не дра... тобто Метеликом.., то він, не задумуючись, віддав би вам свого престола.

- І вас?

- І мене, звичайно. Без престолу я - самі бачите - не таке вже й велике щастя.

- Чому? Ви мені дуже подобаєтесь.

- Як вам не соромно? - надулася князівна. - Гадаєте, мені не відомо, що ви жодної жінки не бачили? Яке у вас може бути уявлення про жіночу вроду?

- Я сказав, що думаю.

- Гм... Взагалі мені приємно, що ви так думаєте.. Ах, якби й джура не розумівся на жіночій вроді! На жаль, коли він мене побачив, то був дещо знІчений. На портретах я, звичайно, куди соковитіша.

- Для мене ви й так соковита.

- Що - так би й проковтнув, як полуничку?

- Нема дурних. Ще скрут кишок дістану.

- Ну, ви мене, Метелику, ображаєте!.. Стривайте, а якщо вас уб’є не пан Лаврін, а хтось інший?

- Я вже подбаю, аби не підвести вашого татуня.

- Не приведи господи, як вас уб’є Кельбас! Я цього не переживу!

- Мабуть, я теж.

- Пропали тоді мої солов’їні ночі.

- Хіба в Кельбаса нема джури?

- Якщо й був, то вже з голоду, певно, вмер. Кельбас ледве себе прогодовуе, де б він ще й джуру тримав?

- Ну, тоді я вам щиро обіцяю, що нікому, крім пана Лавріна, голови не підставлю.

- Боже, який ви милий! Чому ви раніше мене не вкрали? В нашому замку така нудьга! Коли мені тато сказав, що завезе до дракона в печеру, я спочатку злякалась, а потім подумала: а що я, зрештою, бачила в цьому світі? Стіни та й стіни... Деколи на полювання брали. Та й усе... уявляю, як мої подруги нігті кусають від заздрощів! Адже мене викрав не якийсь там гуляка-опришок, а грізний-прегрізний дракон! Боже, ха-ха-ха - бачили б ви свого портрета! Вмерти можна! Таке страхіття, що тільки сплюнь та перехрестися! Лежите ви на горі кісток і черепів, а в лапах корчаться впольовані люди. А з язика кров скрапує.

- Ну й свинство! Ми так не домовлялись!

- Та ви не гнівайтесь, бо мій тато сюди руки не прикладав. Це все його таємний радник. Він вирішив, що лицарі охочіше на бій кинуться, коли таку потвору побачать... Тато, навпаки, обурювався. Він, знаєте, не раз мені розповідав про вас. І які ви гарні вірші пишете.

- Так і казав: гарні?

- Еге ж. Казав: куди нашим віршомазам! Раніше, коли хочете знати, взагалі жодних віршів терпіти не міг. Тримав при собі кількох кобзарів лише для годиться, бо ж такий звичай. Мало що - гості приїдуть чи так яке свято... А тут, дивлюся, ходить по саду й декламує. А то, було, сяде з кобзарями і до вашого вірша мелодію підбирає.

- Та йдіть!

- Ви й не думали - правда? - що так вплинете на нього?.. І не лише на нього. Ваші пісні вже й дівчата на вечорницях співають.

- Видно, я недаремно жив. Хоч щось та зостанеться.

2
Лицарі знову з’їхалися в долині перед печерою, де, на їхнє щире захоплення, височіла гора вибілених вітром кісток та черепів.

- Цей дракон, либонь, не такий вже й тюхтій, як про нього говорилось. Оно скільки кісток!

- Еге, але мають такий вигляд, наче пролежали на вітрі не одну сотню літ, - засміявся Гудбрант.

- Хлопці! - прогуркотів Кельбас. - Та що воно таке, що знову нашого дракона ображають?! Запрошуй після цього тих іноземців! Приїде, накаркає, а ти потім голову суши - так воно було чи інакше?

- І справді, Гудбранте, - згодився Юхно, - перебираєш драконами, як дівка парубками.

- Ех, цікаво, як там наша князівночка себе почуває? - потер руки пан Базильо.

- А що їй могло статися? - відмахнувся Кельбас. - Дракон її для викупу тримає. А вона сидить собі, певно, та майбутньому чоловікові шкарпетки плете.

Лицарі - в регіт, один лише пан Лаврін спохмурнів та гаркнув:

- Заткайте свої пельки! Не маєте жодного права так говорити про князівну!

- Е-е, жартів не розумієте?



Каталог: files
files -> Мазмұны мамандық бойынша түсу емтиханының мақсаттары мен міндеттері
files -> І бөлім. Кәсіпкерліктің мәні, мазмұны
files -> Програмаллау технологиясының көмегімен Internet дүкен құру
files -> Қазақстан Республикасының Жоғарғы Соты «Сот кабинеті»
files -> Интернет арқылы сот ісі бойынша ақпаратты қалай алуға болады?
files -> 6М070600 –«Геология және пайдалы қазба кенорындарын барлау» 1 «Пайдалы қазба кенорындарын іздеу және барлау»
files -> Оқулық. қамсыздандыру: Жұмыс дәптері
files -> «2-разрядты спортшы, 3-разрядты спортшы, 1-жасөспірімдік-разрядты спортшы, 2-жасөспірімдік-разрядты спортшы, 3-жасөспірімдік-разрядты спортшы спорттық разрядтарын және біліктiлiгi жоғары деңгейдегi екiншi санатты жаттықтырушы
files -> Регламенті Негізгі ұғымдар Осы «Спорт құрылыстарына санаттар беру»
files -> Спорттық разрядтар мен санаттар беру: спорт шеберлігіне үміткер, бірінші спорттық разряд, біліктілігі жоғары және орта деңгейдегі бірінші санатты жаттықтырушы, біліктілігі жоғары деңгейдегі бірінші санатты нұсқаушы-спортшы


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5




©dereksiz.org 2020
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет