«Мєнтовскіє развали» Деркач Сергій Частина 1



бет10/10
Дата21.07.2016
өлшемі0.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

- Віталік, не кіпішуй, розслабся! Все шо нада ми зробим, ти главно не сци, - впевнено говорив Женька, продовжуючи наполягать на своєму. – Найди хліба та січас разом і перекусим, та і вобщє, великі діла на голодний желудок не дєлаюця, тим більше, глянь, яка тут красота! – як останній аргумент показав він на сало слідчому, яке вже було нарізане шматочками і готове до вживання.

- А запах...! Ти тіки внюхайся, Віталік! – закочував під лоба очі Пєтька, теж підштовхуючи до пошуків хліба слідчого.

Зрештою трохи повпиравшись та більше для порядку, для вигляду обурюючись, слідчий все ж таки пішов. Повернувшись за якусь хвилину з половиною буханки хліба. Щоправда хліб лежав у нього в кабінеті вже декілька днів, а тому був дещо підсушений, але ця обставина особливого значення не мала, тут зібралась не надто вибаглива компанія, яка, зрештою, моглаб і без хлаба обійтись успішно впоравшись як із випивкою так і з салом. Така оперативність та результативність були належно оцінені, а Женька так той особливо не шкодував похвали та епітетів на адресу слідчого, так що зрештою Віталік перемінив свій настрій і вже не так сильно поспішав кудись їхать, як буквально за декілька хвилин до цього.

В черговий раз відмовившись від пропозиції приєднатися до них, Віталій звернувся до Сашка:

- Слухай, Саня, а де ти оце пропадав? Мені ж позарєз нужен твій клієнт, Колєсніков...

- О, бачиш, якраз із Сашком можеш побазарить, - перебив Пєтька слідчого, він мене тут задовбав поки тебе не було.

- «Колєсо»? а шо з ним. Не являєця?

- Нє, ноль на масу! Повєстки посилав, шлухо. Ну, в нього тут ще по П’яничанах рахуєця пара епізодів, то може і ховаєця.

- А шо за епізоди? – запитав Сашко, але потім очевидно вирішив не забивать зайвим голову, махнувши рукою добавив. – хоча, ну їх нафік, а карточки кому?

- Так я ж сам і хотів за це розказать, ну мене перебили, - поспіхом вів далі Віталій, намагаючись сказать за головне, поки його ще слухають. – На розиск піде розкритіє, тобі ж і виставлю...

- А..., ну так з цього треба було і начинать. Ладно, завтра з Віхою ми заскочимо до «Колєса», глянем його, - погодився Сашко.

- Та я казав участковому, і тоже карточку обіцяв, ну ти ж знаєш Вітьку, який він...

- То і не давай участковим нічого, нам все виставляй! – підвів риску Женька, наливаючи всім, окрім слідчого, по другій чарці коньяку.

Посидівши ще декілька хвилин та уточнивши з Сашком деякі нюанси, слідчий їх залишив, сказавши, що буде очікувать Женьку біля машини. Ну а хлопці продовжили смакувати сало, запиваючи його молдавським коньяком «Белый аист», який виявився відвертим фальсифікатом. Проте градуси були нормальні, тому ця обставина компанію не сильно і засмучувала. Гірше було інше, те що час піджимав, про що нагадав першим черговий, який вже цікавився по телефону, коли розиск забере «Клюва» та погрожував вигнать того зі «стакана».

Перед тим як розбігтись, Сашко встиг розповісти головні події та приколи доби, де беззаперечно головною подією виступала телефона розмова з Чорним Юрком та майбутня п’янка. Яку той пропонує влаштувать. Не оминули згадать і за Любку, адже цей прикол був в усих у райвідділі на слуху і встиг обрости самими неймовірними деталями та нюансами, в яких інколи складно було визначити де правда, а де вигадка. Тому Сашкові довелось коротко переповісти історію, так сказать поінформувати з першоджерела.

- Ну, це і так було понятно, шо без дополнітєльной дози Любка так моментом не вирубилась би, - константував свій висновок Пєтька.

- Розстала Любка шо снігурочка, харашо хоч наш кабінет не законтачила...

- Та не снігурочка, а як «Золотий голос України, - я не встялася, я Таю!», - сміючись, кривлявся Сашко, але завершить свою думку про те чого він мав на увазі не вдалося, оскільки знову задзвенів прямий телефон з «діжурки» вже вимагаючи забирать «Клюва». Проте це було і добре, що черговий розігнав їх компанію, бо самі вони не надто поспішали зробити це, адже в кабінет спека поки що не добралась і тому тут було так затишно та комфортно. До того ж спиртне вплинуло на Сашка якось дуже швидко, розслабило, так шо вже нікуди не хотілось їхать, ані йти. Очевидно, що добове чергування не минуло безслідно, наслідки втоми накотились таким собі «дев’ятим валом».

На останок ще раз «наїхавши» на «Клюва», якого щойно привели з чергової частини, Сашко з Женькою нарешті покинули кабінет та пішли до слідчого.

Побачивши у дверях райвідділу Женьку, Віталій з полегшенням зітхнув автоматично глянувши на годинника, який показував вже майже дванадцять годин. Роботи впереді було багато, точніше запланували багато, дали йому для цього машину і опера, здавалось би, що ще треба, - їдь та займайся справою. Але ж ні, скоро мине півдня, а вони ще навіть і не виїхали з райвідділу. Спочатку на заваді стояла нескінченна нарада, яку потім змінила Женькіна ранкова «трапеза», ну а там далі ще невідомо які очікують несподіванки. Тож такими та подібними думками слідчий вже встиг себе накрутить до стану відчаю. З якого його трохи вивела довгоочікувала поява опера. Проте радість була недовгою, вияснилось, що маршрут треба буде трохи змінити, щоб завезти додому Сашка. «Трохи змінить» це було м’яко сказано, адже Зимнін, де мешкав Сашко, був зовсім у другій стороні, і аби туди заїхать требу було зробить чималий круг. Зрозуміло, що слідчий не хотів туда їхать, обурюючись посилався на терміновість і невідкладність їх майбутньої роботи, з рештою на відповідальність, яка лежить на ньому.

- Віталік, ти будь попроще, і все буде нормально, - філософствував Женька, переконуючи слідчого.

Правда всі ці розмови були вже і зайвими, оскільки машина все ж таки їхала в сторону Зиміна, а Сашко з Женькою зручно вмостившись на задньому сидінні більше так. От нічого робить, чим по необхідності, говорили зі слідчим:

- ...і вобщє, шо ти ухватився за цю машину, нада буде, то і завтра дадуть, єслі сьогодні не все зробимо...

- То єсть, як це не зробимо?! Андрєєвич, ви ж говорило, що зробимо! – аж сіпнувся на своєму місці слідчий, перебиваючи Женьку, так на нього подіяло припущення щодо неможливості невиконання завдання.

- Та не дьоргайся ти, пістолєт! – осадив слідчого одним зі своїх улюблених висловлювань Жека, - нада буде ще дадуть, свої ж сраки возять куди хочуть і коли нікого це не волнує, а чого ми тоді должні волноваця!

Так за розмовами непомітно приїхали і в Зимнін, могли також непомітно проскочить надзвичайно важливий та актуальний на даний час об’єкт. Але Женька був ще той воїн, тож проминуть Гришин гаштет, аби не випить по бутилці пива, аж ніяк не можна було. Звісно, що тут зробили зупинку і Сашко з Женькою ощасливили своїм візитом армянський заклад, випивши по пару бутилок.

Могли б і більше, але слідчий вже і так вкрай розлючений, проте безпорадний щось змінить, впросив Андрійовича їхать далі. Візит до гаштету остаточно збив його з пантелику, адже Віталій навіть і в думці не допускав таку ось оказію. Змирившись з тим, що хоча б таким чином пошвидше здихаюця Сашка та займуться нарешті ділом.



Проте і це були ще не всі випробування та сюрпризи, які очікували сьогодні на слідчого, якому дали для допомоги старого, досвідченого, але зовсім не бажаючого щось робить опера. Наступна зупинка була вже дома у Сашка, де зважаючи на час той заходився пригощать хлопців обідом. Природньо, що від обіду нормальний міліціян не відмовиця, адже на такій роботі ніколи наперед не відомо коли випаде наступна нагода ще поїсти. Під час обіду не обійшлося і без «ста грам», після яких Женькі ще більше розхотілось кудись їхать, а тим більше щось робить. Проте це вже точно був останній пункт, після якого Сашко нарешті відколовшись від групи залишився дома. Ну, а чи вдалося виконати намічений обсяг робіт, то можна тільки здогадуватись, відомо. Що через день Женька знову їздив зі слідчим чи-то щось дороблять, ачи взагалі розпочинать так сказать з нуля...
Сашко очікував зайвих хвилин 15, Вітька як завжди запізнювався, а тому завчасно врахований такий нюанс ніяких несподіванок та ускладнень за собою не потяг. Але ось зрештою почувся десь у березі знайомий звук мотоцикла, і Сашко вже одягнений і зібраний вийшов до воріт зустрічать свого колегу-товариша. Ще за якусь мить із-за поворота на перехресті доріг з’явився Вітька на «МТ» і повернувши на Сашкову вулицю зупинився біля нього. Більше не зволікаючи зайвого часу, Сашко вже сидів на мотоциклі, який помчав їх по ранкових справах. Тож робочий день, хоча і дещо ранувато, ще не було і сьомої години, але все ж таки розпочався. Правда з іншої сторони це могло виявитись вже і запізно, адже їхали вони затримувати злочинця і в таких справах час має не аби яке значення. Щоб прийнять клієнта, як-то кажуть ще тепленьким, а зважаючи на пору року, то о сьомій годині ранку день вже майже набрав своїх шалених обертів. Сонце дарило своє тепло щедро і весело, ніби обіцяючи, що і сьогоднішній день буде не менш спекотним ніж вчорашній. Тож, зважаючи на такі обставини, шанси на успіх дещо зменшувались. Все це вони знали і розуміли, але ж той, кого треба було затримать, хоча і називався злочинцем, проте поки що він перебував у категорії так званих «нормальних бандитів», по класифікації опера. Тобто таких, що не перебувають в «бігах», ачи створюють ще якість проблеми для опера та дільничого. В усякому разі у Сашка на даний час претензій до «Колєса» не було, всі претензії були з’ясовані десь за місяць до цього, результатом яких стало розкриття декількох злочинів та отримання чимало цікавої інформації. Те, що він чомусь ігнорує слідчого, то тут звичайно можить буть чимало причин, починаючи від банальної, - не отримав повістку. Звичайно все це з’ясується самим найближчим часом, а поки що треба було завітать додому до Колєснікова та доставить його до слідчого. Сашкові вже і самому було цікаво, чому це виникли такі проблеми, адже «Колєсо» весь цей час ходив на «подпискі» тільки дякуючи тому, що опер попросив слідчого не закривать його, враховуючи так би мовити порозуміння, яке виникло між ними, після того, коли Сашко з Вітькою розкрили декілька крадіжок, які у Зимніку скоїв «Колєсо». Тепер уже звичайно слідчий закриє того, та й «спригнуть» зі строку у Колєснікова практично не було шансів, адже це вже у нього буде четверта, якщо не п’ята судимість, тож не виключено, що він вже і подався, так сказать завчасно в «біга».

- Треба було його ще тоді закривать, то і не ганяли б січас з самого утра.

- Та, ладно, підожди дєлать виводи, ще нічого не понятно, - відказав Сашко, намагаючись трохи заспокоїти Вітьку, який був дуже злий на «Колєса». – ти луче давай розгони мотика та за пару хат заглуши його шоб ми тихенько підкотились до двору.

Вітька так і зробив, тож вони під’їхали до двору так тихо, шо навіть і собака не почув. Хата Колєснікова знаходилась майже в кінці вулиці та і сама ця вулиця була на окраїні села, практично вже у самому полі. Сусіди знаходились тільки з однієї сторони, по переду, а далі була велика пустка, за якою було ще пару хат, на яких власне і закінчувалась вулиця. Дороги як такової тут теж не було, виднілася ледь протоптана в траві колія, а весь інший простір був порослий травою та бур’янами. Ніхто чужий, у цю таку собі оазу практично і не заходив, а як коли і з’являвся, то звичайно непоміченим залишатись було складно. Ще можна було переміщатися по балкі, до якої з обох боків збігали на низ городи. Саму ж балку густо вкривала зарослі лози, верб, а поближче до бугрів чагарники терну та іншої буйної рослинності. Протікав по балці і невеликий струмок, який далі у своїй нижній течії впадав у ставок. Місцина тут була глуха та малолюдна, тож при необхідності було де сховатись і якби «Колєсо» січас начав втікати від міліції, то більш за все вони його не впіймали б.

Знаючи всі ці нюанси, хлопці тихенько злізли з мотоцикла та визираючи із-за кущів бузку, які росли понад забором, уважно оглянули подвір’я Колєснікова. Власне саме подвір’я було у глибині двору від дороги відділене широким проходом з обох боків якого ріс садок. Цей прохід хоча і був широкий, але це був лише прохід до хвіртки, а воріт як такових тут не було. Тут можна було лише ходить, а заїзд у двір для транспорту знаходився зі сторони пустиря за хатою, якого з цього місця, де перебували хлопці, було не видно. Вітька залишився біля хвіртки, а Сашко швидким кроком пішов на пустир аби зайти у двір з іншої сторони у ворота.

Як і домовлялись за хвилину, після того коли вони розійшлись, Вітька, відкривши хвіртку, пішов у двір своїм рухом, розбудивши собаку, яка до цього мирно лежала посеред двору, гріючись у проміннях ранкового сонечка. Собака, прокинувшись, підняла ґвалт і це прискорило рух Сашка до воріт, в які він уже майже забіг. Але своєю появою він налякав лише курей, які до цього безтурботно вештались на подвір’ї під сараєм. Тут же за хатою була і літня кухня, замкнена на навічний замок. Тож по всіх прикметах виходило, що дома нема нікого, правда ще залишалась хата, але то було зі сторони Вітьки, і перш ніж перейти до хати, Сашко швидко визирнув за сарай на город, чи там бува нема кого, проте на городі теж було пусто, в усякому разі тут, на початку бо далі все закривала кукурудза.

На хаті теж висів навісний замок, тож по всьому виходило, що ранкова місія більш за все залишиться невдалою. Загнавши собаку в будку, хлопці вже не поспішаючи оглянули двір та всі можливі господарські будівлі, але нічого цікавого так і не знайшовши знову підійшли до дверей хати. Вітька пішов зазирать по вікнах, а Сашко тим часом зайнявся замком та ретельним обшуком довкола дверей, можливо десь віднайдеться ключ, адже в селі часто щоб н таскать за собою ключа, його часто ховали десь у потаємному місці. Ключа він не знайшов, проте посмикавши пару раз замок, вдалося відносно легко витягти з одвірок металеву скобу, у яку був вставлений замок. Вхід в хату виявився вільним, тож хлопці не вагаючись зайшли у веранду, а далі і в саму вже хату.

Помешкання виглядало, та власне як і самий двір більш-менш доглянутими, обстановка в хаті нічим таким особливим не вирізнялась, але тут було чисто, прибрано. Хоча, як-то кажуть, Колєсніков і не вилазив з тюрми, проте це не був притон на кшталт того, в якому вчора побував Сашко в Іванівці. Жінка „Колєса” дещо тримала в руках як і його самого так і невлике господарство. Їм обом було десь біля п’ятидесяти років, діти вже повиростали і мешкали окремо. Ну а самого Колєснікова така вже мабуть була доля, що на свободі він довго не затримувався.

Походивши по хаті та позазиравши по закутках, хлопці поспішили покинути помешкання, намагаючись нічим не виказать свого тут перебування. Звичайно, вони усвідомлювали, що порушують закон, але це їх мало турбувало, оскільки в міліцейській свідомості, в таких собі мєнтовських понятіях, це не вважалося порушенням. Головне, щоб таке проникнення до чужого помешкання залишилось непоміченим та не тягло за собою ніяких наслідків у вигляді скарги тощо. Тим більше, що це робилося до відповідної категорії людей. На наркоманські притони взагалі заходили вибиваючи ногами двері при найменшому натяку на перешкоду, ачи якесь ускладнення на шляху міліції. Після вибивання дверей, як правило, йшла „роздача”, побиття всих тих, хто перебував у помешканні. Правда, таких жорстких та рішучих заходів вимагала ще й та обставина аби наркомани не встигли знищити наркотики, - скинуть, викинуть в каналізацію або ще кудись...

Не знайшовши і хаті нічого цікавого, хлопці приладили на місце замок та почали радитись щоб ж робить далі і де шукать мешканців, якщо і не самого „Колєса”, то хоча б його жінку. Вирішили піти глянуть ще на город та в берег, а коли вийшли із-за будівель двору, то побачили на протилежному боці балки на городі декількох людей і одну жінку, яка швидко йшла по стежці в берег, а далі, можливо, перейде і на цю сторону.

- То ж, кажись, жінка „Колєса”, - виказав припущення Вітька, - там же живуть їхні кінти, Перекотили.

- Да, точно, там навєрно і сам „Колєсо”.

- От блін, трохи не вгадали! – вигукнув Вітька зі злістю спльовуючи на землю. – А може рвонем через берег...

- Ага, канєшно, а то вони нас не бачать, - перебив Сашко Вітькин порив, - єслі він там і був, то за ним тіки кофта здулась. Січас підождем його кобилу, послухаєм, шо вона нам скаже та мозги їй трохи покомпасіруєм.

Хлопці пройшлися вниз стежкою, коли їм на зустріч десь із хащів показалась немолода вже жінка, це була дійсно дружина „Колєса”. Зрозуміло, що такі ранкові гості нічого доброго принести не могли, від зустрічі з ними ніякої радості господиня не очікувала, а тому зустрічала їх насторожено-стримано. Та й в розмові з нею хлопці нічого нового та корисного для себе не почули. Про чоловіка вона нічого не знала і взагалі відмовилась говорить на цю тему. Одне пообіцяла, що передасть йому за їх візит, ну а чи прийде він до слідчого, то вже його особиста справа.

Зустрівши такий холодно-офіційний прийом, хлопці вирішили просто так не полишати цього двору і взялися зі своєї сторони відповісти їй такою ж „монетою”, а тому „компасірування мозгів” пішло по всих напрямках. Була відімкнута і оглянута літня кухня, повторно всі господарські споруди, горища, погріб і нарешті черга дійшла до хати, до ознайомлення з документами. Зрозуміло, що господиня вже була добре накручена і на момент нудного, не маючого жодного сенсу гортання документів, які до речі неодноразово до цього ними вже перевірялись, від показного спокою та рівноваги у неї не залишилось і сліду:

... шо тут дивиця, чого тут риця?! Скільки можна! Ходять, риюця..., чорти б вас уже рили..., - більше стримуючи емоції голосила жінка, бігаючи по хаті, швиряла різні речі, розковирювала постіль та розкривала шафи, зазирала під столи та кроваті, - дивіця! Кругом дивіця! Може він тут?! Шо, нема?.. – вже стягувала вона на підлозі застилки, заглядаючи під них.

Хлопці ж, не приховуючи своїх посмішок, мовчки спостерігали за її діями, час від часу кидаючи якісь репліки, від яких вона щ більше шаленіла, остаточно втрачаючи над собою контроль.

Щоправда це кіно продовжувалось не надто довго, бо в хаті було лише дві невеликих кімнати та такого собі невликого кухонного приміщення, тож щоб так особливо сильно розгулятись то тут місця було малувато. Проте, коли вона в черговий раз, перебігши із однієї кімнати в іншу і опинившись біля плити почала піднімать на ній конфорки, зазираючи у плиту в пошуках свого чоловіка, Вітька не втримавсь ледве не вибухнувши від сміху, так його розвеселило все це дійство. Сашко теж підтримав товариша безтурботним, щирим сміхом та якимось дотепним веселим жартом. Тож баба мабуть остаточно втратила над собою контроль бо наступним її, явно не усвідомленим рухом було те, що вона вхопила за край висівший поряд із плитою на стіні килим і на якусь мить ледь відхиливши килим від стіни, тут же відпустила його. Килим хилитнувшись знову зайняв своє місце, а баба вже рухалась знову в кімнату, так сказать заходячи на новий круг, продовжуючи ще більше голосить та клясти кого попало і у першу чергу звісно ж міліцію.

Сашкові, який на цей час вже практично перестав уважно спостерігать за спектаклем, який грала перед ними господиня, здалося, що під килимом нібито щось блиснуло, ніби там на якусь мить з’явилось якесь світло. Тож він підійшовши до килима повільно підняв один край. Миттєво в хаті запанувала тиша, баба як не біснувалась, але одразу звернула увагу, куди пішов опер і тому переставши репетувать обезсилено опустилась на поряд з нею стоявший стілець. Вітька дещо був збоку і тому не відразу второпав, що трапилось і в чому причина такої різкої переміни. А причина була в тому, що ховав за собою килим, чи точніше кого ховав. Піднявши килим, Сашко побачив за ним чималу нишу розміром трохи меншу за сам килим, нижній край ніші починався десь на рівні грудей, а верх губився під потолком, прихований килимом. Глибина ніші була достатньою аби тут могла вільно розміститись на весь свій зріст людина. Тут же була облаштована і постіль, на якій сидів дивлячись на Сашка і сам господар власною персоною, світло ж потрапляло сюди через невелике віконце, яке було в кінці ніші.

Першим запалу тишу порушив Вітька, підійшовши до схованки та угледівши хто там є:

- Опа...! Оце так номер...!

- Шо ти, Паша, наче як чурка який, гостєй не встрічаєш?!

- В натурі, як це називаєця? Ану давай, помаленьку спускайся сюди...

- Тіки без фокусів, - добавив Сашко і одним сильним ривком смикнув килим, зірвавши його зі стіни, а той відірвавшись впав на підлогу та розкрив нарешті всю нішу.

Хлопці відступивши дещо назад та трохи в сторони так, що „Колєсо” повільно спускаючись зі своєї схованки опинився між ними.

- Так як це називаєця, Паша?

- Та, як...?! – невпевнено вперше вимовив хоч якесь слово Колєсніков більше не дивлячись ані на дільничого з опером, ані на свою, хоч і войовничу, прот дурнувату бабу, яка так і заклякла на тому самому стільці, на якому всілась, широко розкрити очима дивлячись на свого чоловіка. Напевно розуміла свою провину за те, що трапилось, за те що так добре з початку розіграний спектакль завершився абсолютним фіаско.

- Ну, то шо, „Колєсо”, готов? Їдем в райотдєл?

- Да, поїхали, а шо мені готовиця?! – промовив Колєсніков, завершаючи одягатись.

- Давай руки, тепер тобі вже нема довіри...

- Паша! Тебе закриють?! – заголосила жінка, підхоплюючись зі свого місця.

- Привезеш завтра все шо мені нада, - відказав він навіть не глянувши на свою дружину та розвертаючись до Сашка спиною аби той одягнув йому наручники. Проте наручники все ж таки наділи на перед, щоб зручніше було сидіть в колясці мотоцикла, на жінку ж більше ніхто уваги вже не звертав, хоча та знову заходилась заламуючи руки клясти всіх і все.

Коли Колєсніков був уже скований уважно оглянули і нішу, на якій ледве не „прокололися”. Це було цікаве спорудження, адже на цьому місці мала б бути кладовка, точніше кладовка тут і була, але займала тільки половину приміщення. Вхід в кладовку знаходився у маленькій прихожій напротів дверей із веранди. Хлопці звичайно були у цій кладовці, заглядали там, але ніхто з них не звернув уваги на те, що приміщення зовсім коротке, а мало б бути у довжину таке ж само як і кімната в самій хаті поряд зі стіною. Не звернули також уваги і на невелике віконце, яке знаходилось позаду хати майже під самим дахом, адже це було так просто і елементарно, - раз є вікно із зовні, то десь воно має бути і в середині хати. Але ні, такі прості речі на практиці виявились надто складними для мозгів міліціянтів, які напевно не були прилаштовані для усвідомлення таких елементарних, очевидних речей. Тож в черговий раз знайшло практичне підтвердження крилате висловлювання, - все геніальне просто. Тим більше, що під цим маленьким віконцем розміщувався вхід у погреб, який йшов далі під саму хату, тобто власне сама ніша розміщувалась над цим самим входом. Зрозуміло, що хлопці були і у погребі, але знову ж таки не звернули уваги за рахунок чого тут є така порожнина на початку самої галереї спуску у підвал.








Каталог: wp-content -> uploads -> 2013
2013 -> 5 1 Құқықтық норманың түсінігі, мазмұны, құндылығы мен негізгі сипаттары
2013 -> Қазақстан Республикасы Ауыл шаруашылығы министрлігі Кәсіпкерлік мәселелері жөніндегі сараптамалық кеңесінің
2013 -> Кіріспе Жұмыстың тақырыбана жалпы сипаттама
2013 -> 1 «Алаш» партиясының құрылуы
2013 -> Шымкент институты
2013 -> Информационные материалы
2013 -> 2012 жылдың қорытындысы бойынша Қазақстан Республикасы Ауыл шаруашылығы министрлігінің 2011-2015 жылдарға арналған стратегиялық жоспарының іске асырылуы туралы оперативтік есепке талдамалық жазбахат


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




©dereksiz.org 2020
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет