Регіональна диференціація міграційної ситуації

3.2 Регіональна диференціація міграційної ситуації

Населення різних регіонів України неоднаковою мірою залучено в міграційні процеси. Питома вага мігрантів у загальній чисельності населення регіонів на момент перепису коливається від 13,5% (Закарпаття) до 60,6% (АР Крим), зростаючи з заходу на схід та з півночі на південь. Частка народжених за межами регіону також вища в найбільш промислово розвинених областях Сходу та в південних регіонах і особливо висока (понад 50%) – в Криму та Києві. Якщо ж більшість некорінних жителів столиці народилися на території України, то 32,0% кримчан та 33,1% мешканців Севастополя походять з-за меж нашої держави.

Загалом Київ акумулює 15,9% від кількості мешканців України, які проживають поза межами регіону народження (це утричі більше від частки Києва в загальній чисельності населення країни). До цього контингенту входять також особи, які народилися в населених пунктах Київської області, що ввійшли до складу міста Києва (за даними перепису 1,1% киян народилися за межами Києва, але жодного разу не змінювали місце проживання). Серед киян, народжених за межами Києва, 24,0% становлять уродженці Київської області і ще 28,0% - уродженці областей, які межують з Київською. У той же час уродженці столиці становлять 2,5% населення Київщини. Результати перепису підтверджують той факт, що найбільш інтенсивні міграційні зв’язки існують між сусідніми регіонами: у кожному регіоні серед контингентів осіб, народжених в інших регіонах країни, найчисельнішими є групи уродженців прилеглих регіонів. Зокрема, 3,1% населення Київщини – вихідці з Житомирської, а 2,3% - з Чернігівської області, у Запорізькій області 2,4% населення походить із Дніпропетровщини, 1,8% - з Донеччини і 1,6% - з Херсонщини.

Мігранти з-за меж України найбільш вагомий вклад внесли у формування населення Криму: уродженці Росії становлять 26,9% населення Севастополя і 18,8% населення АР Крим, ще 8,1% кримчан народилися в Узбекистані. Якщо не брати до уваги Крим, розселення осіб, які народилися у колишніх республіках СРСР, крім Молдови, відповідає територіальній диференціації рівнів економічного розвитку. 35,6% жителів нашої держави, народжених у Молдові, проживає на Одещині, а 37,0% осіб, які народилися за межами колишнього Союзу, припадає на 3 області Галичини, які до Другої світової війни знаходилися у складі Польщі. Останній показник порівняно з 1989 р. зменшився, як через вимирання представників когорт народжених у першій половині ХХ ст., так і внаслідок появи в ряді інших регіонів (перш за все у Києві) численних груп вихідців із країн старого зарубіжжя – мігрантів з афро-азіатських держав, представників іноземних фірм, а також дітей військовослужбовців Радянської армії, які народилися в країнах Варшавського договору, де проходили службу їх батьки.

Потреби формування виваженої міграційної політики та розробки достовірних прогнозів міграційного руху (одного з компонентів побудови демографічного прогнозу) вимагають врахування регіональної специфіки міграційної ситуації. Таким чином, одним з найважливіших напрямків дослідження перебігу міграційних процесів стає аналіз та виявлення закономірностей їх територіальної диференціації. Вищим щаблем такого аналізу виступає побудова сітки районування України за міграційними ознаками, виділення міграційних районів.

Основними показниками, покладеними в основу виявлення закономірностей територіальної диференціації міграційної ситуації, є: питома вага осіб, які хоча б один раз за життя змінили місце проживання, в загальній чисельності населення регіону на моменти двох останніх переписів (1989 та 2001 рр.), а також коефіцієнти сальдо міграцій та загальної мобільності населення в 1989-2006 рр. (мова йде про стаціонарну міграцію). У якості додаткових показників використані: частка народжених за межами регіону (за даними перепису), коефіцієнти міждержавної, міжрегіональної і внутрірегіональної міграційної мобільності населення. При проведенні районування враховано не лише загальнорегіональні показники, а й відмінності між міграційною ситуацією в міській та сільській місцевості.

За підсумками багаторічних міграційних процесів, виявленими переписами населення і особливостями перебігу офіційно зареєстрованих міграцій у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. усі регіони України можна об'єднати у 7 географічно цілісних міграційних районів.

1. Кримський – АР Крим і Севастопольська міськрада. Специфіка міграційної ситуації у Криму зумовлена, по-перше, процесом повернення депортованих народів, по-друге, особливостями етнічної структури населення, зокрема високою часткою етнічних росіян. Згідно з переписом населення 2001 р., Крим займає перше місце в Україні за питомою вагою осіб, які хоча б один раз протягом життя брали участь в міграційних переміщеннях – 60,6% в АРК та 59,3% - в Севастополі. У 1989-1993 рр. в Криму спостерігався надзвичайно великий міграційний приріст населення (+180 тис.чол. за 5 років), у наступні роки, особливо в 1996-1998 р., півострів зазнав найбільш істотних міграційних втрат серед усіх регіонів України. На сучасному етапі (1999-2005 рр.) регіони Кримського міграційного району виділяються на тлі інших територіальних підрозділів України, насамперед надзвичайно високою інтенсивністю зовнішнього міграційного обороту (понад 4,0‰, тоді як у всіх інших регіонах¹ – менше 2,5‰) – перш за все за рахунок інтенсивних міграційних контактів із Росією.

2. Південно-Східний – Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Харківська і Херсонська області. Інтенсивність міграційних процесів вища загальнодержавного рівня, причому має місце зближення міграційної ситуації в місті та селі. Питома вага осіб, які хоча б раз у житті змінювали місце проживання, в чисельності сільського населення цих областей більша або майже дорівнює відповідним показникам міського населення, а інтенсивність міграційного обороту в післяпереписному періоді у селах значно вища, ніж у містах. Тобто в економічно розвинених регіонах України проходить зближення демографічної ситуації в місті та селі, що значною мірою обумовлено знаходженням більшої частини сільської місцевості в межах урбанізованого простору міських агломерацій.

3. Середньоукраїнський – Одеська, Кіровоградська, Полтавська та Сумська області. У цих регіонах, що протягнулися неширокою смугою з південного заходу на північний схід і відділяють колишній Південно-Західний економічний район (згідно з сіткою економічного районування, прийнятою в радянський період) від Сходу та Півдня, практично всі основні показники міграційної ситуації близькі до середніх по Україні. Відповідно назва району відображає не лише його географічне положення (середня частина території України між північним заходом та південним сходом), але й особливості тенденцій міграцій.

4. Галицко-Буковинский – Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська і Чернівецька області. У цих регіонах спостерігається надзвичайно низька інтенсивність міграцій сільського населення і невисока – міського. Питома вага мігрантів у загальній чисельності населення (за переписом) невелика (26,7% проти 37,2% у цілому по Україні), диспропорції між містом і селом – разючі (якщо вищеназваний показник міського населення в районі майже дорівнює загальнодержавному аналогу, то у сільській місцевості він удвічі менший, ніж у цілому по сільській місцевості країни). Такі характерні риси міграційної ситуації обумовлені історичними особливостями розвитку регіону. Це саме та частина території України, яка ніколи не входила до складу Російської імперії і була приєднана до СРСР лише в ході Другої світової війни (слід зазначити, що Волинська і Рівненська області ввійшли до складу УРСР одночасно з Галичиною, однак для них окреме від основної частини України існування було нетривалим). У результаті населення цих областей і в першу чергу його більш “консервативна” частина - сільське населення за своїм менталітетом помітно відрізняється від населення інших регіонів України.

5. Закарпатський. Цей район охоплює однойменну область, приєднану до УРСР майже одночасно з Галичиною та Північною Буковиною. Але Закарпаття було відірване від загальних українських земель набагато довше – ще з часів Давньоруської держави, відповідно у населення регіону сформувався специфічний менталітет, різко відмінний від менталітету як основної частини мешканців України (включаючи галичан), так і будь-яких інших численних географічних спільностей людей. Як результат – притаманні сусіднім областям особливості міграційної ситуації проявляються в Закарпатті у більш різкій формі. Нині тут спостерігаються дуже низькі, навіть на Галицько-Буковинському тлі, рівні міграційного обороту сільського населення (у 2,5 рази нижче, ніж у цілому по країні) і найнижчі по Україні відповідні показники міського населення (на чверть менше загальнодержавного рівня). Питома вага мігрантів за переписом склала 13,5%, у т.ч. у міських поселеннях – 24,8% (у всіх інших регіонах – понад 33%), у сільській місцевості – 7,0%.

6. Північно-Західний – Вінницька, Волинська, Житомирська, Київська (без м. Києва), Рівненська, Хмельницька, Черкаська і Чернігівська області. Як видно з переліку, до складу району входить і ряд центральних областей; назва району пов’язана з тим, що він розташований на північний захід від Середньоукраїнського району, міграційна ситуація в якому розглядається як своєрідна база порівняння. У цілому основні індикатори міграційних процесів міського населення областей близькі до зафіксованих в Південно-Східному районі, тоді як показники міграцій сільського населення наближаються до відповідних рівнів Галицько-Буковинського району. Міграційний оборот усього населення району близький до загальнодержавного рівня, але в міських поселеннях він звично вищий, ніж у сільській місцевості. Низький (за вітчизняними мірками) ступінь урбанізації (підвищена частка сільського населення, недостатній розвиток мережі міських поселень) та нижчий від середнього по Україні рівень економічного розвитку призвели до існування значних диспропорцій між умовами життя в місті і селі. Як наслідок, у період масового притоку населення до України особи, які мігрували до цих регіонів, віддавали перевагу міським поселенням.

7. Столичний – Київська міськрада. Питома вага осіб, які народилися за межами регіону, тут майже так само велика, як і в Криму, причому, на відміну від Криму, більшість некорінних жителів столиці народилися на території України (в основному в Київській та областях, що з нею межують). Такі особливості міграційної ситуації пояснюються, з одного боку, труднощами прописки в столиці, а з іншого, високим рівнем закріплення вже прибулих. Починаючи з 1995 р., Київ тривалий час був єдиним регіоном України, де спостерігається стабільно додатне сальдо міграцій населення, причому з тенденцією до його зростання (крім столиці, значного і стабільного перевищення чисельності прибулих над кількістю вибулих ніде в Україні не спостерігається). У період переходу до ринкових відносин сформувався значний розрив в умовах життя між Києвом і всіма іншими регіонами України. У результаті рівень привабливості столиці для мігрантів різко підвищився. Все це дає підстави виділити Київ в окремий Столичний міграційний район (назва в даному випадку відображає основний фактор районоутворення) (рис.3.2.1).

У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. в Україні спостерігалася тенденція до поступового зменшення міжтериторіальних відмінностей міграційної ситуації. У першу чергу відбувалося зближення тенденцій розвитку міграційних процесів у Південно-Східному, Середньоукраїнському, Південно-Західному, частково у Галицько-Буковинському районах. У той же час Київ, Крим та Закарпаття завжди виділися на загальному тлі досить істотно.

Нині відбувається посилення міжрегіональних відмінностей міграційної ситуації: в Україні сформувалася стійка сукупність регіонів із стабільно додатнім міграційним приростом – міста Київ та Севастополь, АР Крим, Дніпропетровська, Київська, Одеська та Харківська області. У 2006 р., крім вище перерахованих регіонів, додатний (хоча й невеликий) міграційний баланс спостерігався в Полтавській та Чернівецькій областях.

Отже, основними чинниками, які визначають специфіку міграційної ситуації в тому чи іншому регіоні України, є його географічне положення та особливості історичного розвитку. Загалом зміна основних показників перебігу міграційних процесів у географічному просторі України відбувається в напрямку з південного заходу через північ і центр на південний схід. Регіонам, які найбільше виділяються на загальному тлі специфікою історичного розвитку (Закарпаття, Крим), притаманна й унікальна міграційна ситуація.

Основою формування міжрегіональних міграційних потоків виступає система розселення і територіального поділу країни, рівень урбанізації території, стан внутрішнього ринку праці, наявність певних етнічних або культурних автономій тощо. Саме ці фактори мають визначати продуктивність міграційних потоків вибуття і прибуття, ступінь їх урегульованості і оптимальності для розвитку держави.

Ще донедавна міжрегіональний обмін населення був засобом міжгалузевого і територіального перерозподілу робочої сили відповідно до вимог розвитку господарства, маючи на меті вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів країни. Передумовою цього було вивільнення робітників у зв’язку з механізацією виробничих процесів, зокрема у сільському господарстві та щільно заселених районах, створенням робочих місць у великих індустріальних центрах і у менш заселених сільських районах. Міжрегіональний обмін населення не завжди слід ототожнювати з міжобласним, скоріш за все, з обміном населення між групами близьких за характеристиками (економічними, демографічними тощо) областей. Так, протягом 1958-1970 рр. внутрідержавні міграції вдвічі перевищували зовнішні і відбувалися здебільшого за рахунок зменшення сільських мешканців, більшість сімей яких (46,2%) виїжджала в південні області України (Кримську, Херсонську, Миколаївську) [15]. Міграційні потоки (зокрема за організованим набором) в напрямку за межі області формувалися на слабоурбанізованій території та із південно-західного регіону спрямовувались в індустріальні райони (Донецького регіону) та туди, де розширювалися старі і будувалися нові міста (лише Вінницька і Сумська області в цей період зазнали певне зменшення чисельності населення за рахунок міграційних переміщень).

Серед мотиваційних чинників індивідуальних міграційних переміщень перше місце займав фактор житлових умов (47,9%), рівня зарплати (10,7%), працевлаштування (на постійну роботу за місцем проживання і наявність роботи для інших працездатних членів сім’ї) (4,7%) тощо [15]. Характерною рисою індивідуальних міжрегіональних переміщень є, як правило, висока їх інтенсивність між сусідніми регіонами, яка з віддалю падає. Основний потік мігрантів формується із сіл у малі, а згодом у великі міста¹, де краще розвинута соціальна інфраструктура і вища якість життя, що сприяє зростанню частки городян у складі населення.

У наступні два міжпереписні періоди (1970-1978 і 1979-1988 рр.) характер міжрегіональних переміщень визначався впливом потужного економічного і територіального потенціалу центральних і східних областей (за винятком Харківської області), а також розвитком територіальних локальних виробництв західних областей країни. У результаті посилилась тіснота міграційних зв’язків населення Рівненської, Волинської, Львівської, Хмельницької областей, збільшилася інтенсивність зв’язків Черкаської, Житомирської і Вінницької областей, пов’язана з відтоком молоді на фоні природного зменшення чисельності населення і з екологічними чинниками.

Сучасний міжрегіональний обмін населенням відбувається в умовах демократизації суспільних відносин, розвитку ринкових відносин, наслідками яких є, з одного боку, ліквідація системи прописки, гарантія вільного вибору місця проживання, з іншого, – брак дієвої міграційної програми держави щодо формування і оптимізації міграційного руху. Основним чинником міжрегіонального обміну населення став економічний, зокрема пошук місць прикладання праці, в тому числі за фахом, задовільного рівня заробітної плати, гідного для своєї спеціальності. Все це відбувається в умовах економічного занепаду більшості регіонів країни і мінімальної щільності економічних взаємовигідних зв’язків міжрегіонального рівня (за винятком Дніпропетровської і Луганської областей).

Відсутність організованих переселень знизила частку міжрегіональних переїздів у складі міграційних потоків населення України (наприклад, у 1991 р. міжрегіональні потоки складали лише 23,8% потужності загального міграційного потоку). Протягом перших років нинішнього століття її питома вага поволі збільшилася і становила у 2006 році 37,0%. Натомість зростання частки міжрегіонального обміну населення у складі міграційних потоків України не завжди свідчить про позитивні наслідки таких переміщень, бо може відбуватися за рахунок посилення тенденцій вибуття населення і супроводжуватися подальшою диференціацією розвитку регіонів.

Детальніше стан міжрегіональної міграції населення можна проаналізувати за допомогою спеціальних показників міграційного обороту (мобільності населення), відносного сальдо, коефіцієнта інтенсивності міжрегіональних міграційних зв’язків, сили і напряму кореляційної залежності названих показників від відстані переселення, зон віддалення та факторів міграційних процесів.

За даними офіційної статистики мобільність населення України у міжрегіональній міграції 2006 р. склала 12,1‰ (у внутрірегіональній – 18,9‰, у міждержавній – 1,6‰). Порівняно з кінцем минулого століття її значення збільшилося на 1,5%. Зростання міграційного обороту населення у міжрегіональних потоках на початку нинішнього століття зумовлене певною стабілізацією економічної ситуації в країні і достатнім вичерпуванням потенціалу зовнішньої міграції, відбулося за рахунок збільшення мобільності міського населення всіх регіонів і сільського населення п’яти областей – Київської, Херсонської, Хмельницької, Чернігівської, Черкаської. Винятком є Закарпатська та Івано-Франківська області, в яких спостерігалося зменшення міграційної мобільності населення. Тобто зростання відбулося в регіонах з уже існуючою високою мобільністю населення, що надалі поглиблюватиме регіональні відмінності міграційної ситуації.

Найбільшим міграційним оборотом у міжрегіональній міграції відрізняється м. Київ і прилегла до нього область (відповідно 30,0 і 22,7‰). Різноманітність місць прикладання праці, низький рівень безробіття, високі обсяги житлового і соціально-культурного будівництва сприяли стрімким темпам зростання рухливості населення столиці. Цей фактор обумовив значне збільшення амплітуди показника міграційної мобільності між областями, варіаційний розмах якого зріс за період 1999-2006 рр. з 16 до 24,6 одиниць. Майже в п’ять-шість разів нижчим за столичний був оборот міжрегіональної міграції населення Закарпатської і Донецької областей, що пояснювалося як їх прикордонним розташуванням, яке обумовлювало чималу кількість незареєстрованих трудових міграцій, так і традиційно сильнішою осілістю мешканців (для західної області) та найвищою щільністю економічних взаємовигідних зв’язків міжрегіонального обласного рівня (для східних областей)[11]. Наслідком доцентрових тенденцій міжрегіональних потоків областей України стало різке збільшення міграційного приросту населення м. Києва, відносне сальдо якого у 2006 році дорівнювало 8,8‰ або майже в 1,5 рази більше ніж у 1999 р. (рис. 3.2.2). Значно менше за значенням додатне сальдо міграції населення, що сформувалося за рахунок городян, мали області з найчисельнішими в Україні містами – Харківська, Дніпропетровська, Київська області (як столична) і АР Крим (з м. Севастополь) (відповідно 1,4‰, 0,4‰, 0,5‰, 1,2‰). Решта областей зберігали тенденцію посилення міграційного зменшення населення, в основному через інтенсивне вибуття селян (за винятком Львівської, Одеської і Закарпатської областей).

Розподіл коефіцієнта інтенсивності міжрегіонального обміну населенням по регіонах України спричинив значне його коливання. Різниця між екстремальними значеннями становила 2,9 у 2006 р. проти 0,79 у 1979-1988 рр. [50]. Дуже тісні міграційні зв’язки з областями країни у 2006 році мали м. Київ (3,3), Київська (2,0), Черкаська (1,3), Харківська (1,2), Полтавська (1,13) і Миколаївська (1,01) області. Найслабші міжрегіональні міграційні зв’язки були характерні для Донецької, Луганської та Закарпатської областей (тут відповідний коефіцієнт дорівнював 0,4-0,5). Решта областей мали достатньо сильні зв’язки із значеннями коефіцієнта інтенсивності у межах 0,75-0,9. Найбільшу кількість міцних зв’язків у середньому за 2000-2004 рр. мали Закарпатська область і м. Київ (відповідно 53,3 і 40,0% від загальної кількості областей), найменшу кількість – Луганська область (12%). Натомість у межах середнього значення сила міжрегіональних зв’язків кожної області має свою амплітуду варіації, яку точніше відображає матриця попарних коефіцієнтів інтенсивності між районами вселення і виїзду мігрантів. Розрахунки показали, що найтісніший обмін населення відбувається між сусідніми областями, зокрема тими, що розташовані у західній і центральній частині території України. Найтісніший зв’язок, що поволі зростав протягом перших років нинішнього століття, був між Рівненською і Волинською областями, Києвом і Київською областю, Тернопільською та Івано-Франківською, Сумською та Чернігівською областями (коефіцієнти інтенсивності становили відповідно 8-10, 6-8, 5-6, 5-7). Обумовлений значною територіальною відстанню обмін населення між західними і східними областями (а саме між Луганською, Донецькою, з одного боку, і Рівненською, Івано-Франківською, Тернопільською, з другого боку) був найменший (0,11-0,14) із подальшою тенденцією зниження.

Інтенсивність участі населення у міжміському обміні була вищою для слабоурбанізованих регіонів, а також для Харківської області. Проте посилення зв’язків „місто-місто” характерно лише для м. Києва, Київської, Чернігівської, Сумської, Львівської, Хмельницької і Волинської областей, що обумовлено як збільшенням переїздів між сусідніми областями (західного регіону), так і розширенням зони міграційних переміщень городян, зростанням їх вибуття до столиці. Для східного регіону властиві міцні зв’язки „село-місто” у міжрегіональному вимірі. Саме посилення ролі віддалених і послаблення значення близьких територій, що призводить до збільшення відстані переміщень, є особливістю нинішнього розвитку міжрегіональних зв’язків (табл. 3.2.1).
Таблиця 3.2.1 - Ступінь залежності чисельності міграційних потоків

від середньої віддалі переселення у міжрегіональному

обміні населення України в 2000-2006 рр.

У структурі мігрантів міжрегіонального обміну більшість складають особи молодого віку: чверть становлять 15-19 річні, п’яту частину – 20-24 річні, що обумовлено переважно освітньою функцію переїзду, десяту частину – 25-29 річні. Протягом останніх років у складі мігрантів відбувалася тенденція зростання частки 15-19 річних (на 2 відсоткових пункти), 25-29 річних (на 0,4 пункти) і 40-44 річних (на 0,5 пункти); питома вага 20-24 річних і 35-39 річних скоротилася на 1,5 відсоткових пункти.

Рівень освіти мігрантів, які беруть участь у міжрегіональних переміщеннях, вищий загального і складав у 2004-2005 рр. 11,2 років навчання. Міжрегіональний обмін населенням з вищою освітою охоплює молодь, яка здобула вищу освіту не в своїй області, і осіб, які не мають можливості знайти роботу взагалі, роботу за фахом або мають низьку заробітну плату в своїй області. Як потужний центр підготовки і підвищення кваліфікації кадрів столиця має найбільше додатне сальдо міграції осіб з вищою освітою та серед осіб, які мають наукову ступінь. Крім того, у міжрегіональних потоках тенденцією останніх років є більш інтенсивне, порівнюючи з чоловіками, зростання частки осіб з вищою освітою серед вибулих жінок. Особливо відчутно це для Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Одеської, Львівської, Тернопільської, Харківської та Чернівецької областей, де міграційне сальдо осіб з вищою освітою має значні від‘ємні значення.