Сад гетсиманський
жүктеу/скачать 0.77 Mb.
|
| Так плинув час, як суцільна стрічка химерного конваєру. Але кожний день і кожна година того часу не пропадала для Андрія марно — все він більше й більше підковувався, як то кажуть, «на всі чотири ноги», мов би проходив спеціяльний курс попереднього вишколу, приготування до наступного тяжкого іспиту. Він уже знав — з розмов досвідчених арештантів — весь процесуальний та карний кодекс, всю термінологію слідчих, весь порядок і специфіку слідства, знав, що таке «протокол обвинувачення», й його ролю, й його властивости — властивости ґуми. Знав, що таке «двохсотка ». Знав, як мусить виглядати, згідно закону, «діло» й як треба підписувати, щоб убезпечитися від провокації, кожну сторінку окремо й пильно закреслювати всі порожні місця. Знав про право в'язня вимагати ознайомлення з матеріялами «діла» та про право вимагати очних ставок з ріжними «свідками". І, нарешті, знав найголовніше — що ті всі знання й ті «права» абсолютно ні до чого, вони нічого не варті, бо весь процесуальний та карний кодекс регулюються й корегуються палкою в «залізних єжовських» руках першого-ліпшого слідчого.
Щодо тактики слідчих, то та тактика полягає нібито в тім, щоб людину одразу приголомшити криком, фантастичними погрозами й весь час тиснути на неї, не даючи опам'ятатись — чим слабші нерви в людини й чим вона примітивніша, тим швидше вона здається, «колеться». Але в міру спротиву людини натиск на неї все посилюється, прикладаються до неї руки, й палки, й всі знаряддя «впливу», стремлючи до тієї самої мети — «розколоти». Та все впоюється їй думку, який то вона злочинець. За якийсь час людина здебільшого дуріє й вже сама не певна, чи не робила вона справді тих злочинів, які їй закидається. Фізичний «вплив» і невблаганна логіка — «признаєшся — житимеш, як розкаяний, не признаєшся — вмреш, як принциповий ворог!» — довершують справу, людина «колеться». «Бітіє опрєдєляєт сознаніє!» Одного дня вранці до камери влетіло п'ятеро людей у білих халатах і звеліли всім піднести руки вгору, обшукали кожного й 'звелівши роздягтися зовсім догола, цебто скинути й труси, вигнали в коридор, а з коридору наглядач і черговий корпусу загнали їх до тієї маленької кімнатки, дебула голярня. В цій кімнатці, збиті, як сірники в коробочці, вони мусіли чекати кінця трусу. Такий трус вряди-годи нагло отак впадав на ту чи іншу камеру — шукати «заборонених» речей. При чому, те шукання було настирливе й зворушливо-пильне: обмацували всі рубці й вузли на одежі, пороли черевики, длубалися в підлозі, часом навіть зривали плинтуси, тих «заборонених речей» шукаючи. До заборонених речей належали: насамперед, голка, яку в’язні називали «господиня», а так як в’язні примудрялися робити «господинь» з цвяшків і навіть із зубчиків гребінця, то цвяшки й гребінці теж були забороненими речами. Але арештантський геній безсмертний і з біса винахідливий — не мавши цвяшків і гребінців, в’язні все таки робили голки й нитки й шили, латаючи свої попрілі лахи, — голки вони робили з... звичайних сірників! а нитки — розсмикуючи поділ сорочки а чи рушник, а найчастіше — розпускаючи скарпетку. Це безмежно ускладнювало тюремникам проблему боротьби з «господинею», бо ж ані сірники, ані скарпетки, ані сорочки покищо ще не входили в номенклятуру заборонених речей, зазначених в правилах тюремного розпорядку (в своєрідній тюремній конституції, в найважливішім документі країни соціялізму, після основної Конституції СССР). Ця конституція номер два, підписана самим начальником УГБ НКВД СССР та «залізним наркомом» Ніколаєм Єжовим, висить на дверіх (але не в камері, а чомусь в голярні! Бо в камері, бач, в’язні можуть її скурити!) Але геній тюремників теж настирливий — вони не відбирали скарпеток і сорочок, ні, вони шукали, саму «господиню», зроблену хай і з сірника, і шматочок нитки, як речовий доказ, а тоді карали винуватця, порушника конституції. Найчастіше ж карали всю камеру, бо винуватець не зголошувався, співкамерники ж його не видавали, а «стукач» проґавив або боявся смерти в параші. До заборонених речей належали ще будь-які шматочки скла, бо ними можно перерізати артерії й утекти в смерть, тим самим уникнути слідства та позбавити втіхи тюремного ката або й слідчого перервати ті артерії жертві власними руками. Також до заборонених речей належать шматочки олівця та клаптики паперу, рівно ж як заборонені не тільки книжки й газети, а взагалі будь-що друковане чи писане, хай це буде просто старий і брудний клапоть газети, а чи лист... Ось чому шукачі заборонених речей так пильно перемацують рубці й вузлики на одежі та довбуться в підлозі й за плинтусами. Вони шукають зовсім манюсінькі речі, а насамперед — вони шукають голку, арештантську «господиню». З тих усіх трусів в’язні сміються, бо, попри всю пильність ловців «господині», все ж таки в кожній камері є справжня голка (а часом і не одна), шматочок бритви-«жилєтки», а шматочок осердя олівця то вже напевно. І ніякий геній тюремних аргатів не в силі того осердя знайти. Там, в камері, аргати в білих халатах потрошили лахи, а тут люди сиділи голяком і нудились. Аж ось відчинилися двері — і всі зідхнули: нарешті їх поведуть назад і вони зможуть повдягати свої труси а чи ганчірки, призначені виконувати ролю трусів. Одначе їх не повели нікуди, тільки забрали Андрія: черговий корпусу довго роздивлявся голих людей і нарешті зупинився оком на ньому: — Давай за мною! «От і прийшла нарешті моя черга!» — Але ж я голий, — сказав Андрій в коридорі черговому. — Ну й дуже добре, — відповів апатично черговий, позіхаючи. — Менше роботи... Одягатись там ще та роздягатись... — І то правда. І вони пішли. Андрій не мав нічого проти того, щоб з’явитися до слідчого в вигляді прапращура Адама. Навіть коли б там була та скажена фурія Нєчаєва! Навіть коли б всі фурії (а тут їх, мабуть, не одна!) стояли в усіх коридорах і на сходах і дивилися. Він би зціпив зуби й так матерував, зухвало, презирливо. «Чорт з вами з усіма!!» Складений він добре, горба не мав, клишоногим не був, а головне — він не відповідав за свій вигляд в цім вертепі, то й не соромився його перед прямими винуватцями своєї біди. Але Андрія на цей раз ще не поведено до слідчого, а заведено до тюремної вартівні, в якій його першого дня обшукувано та стрижено. Тут йому дали в руку перо, підсунули якийсь папірець і сказали — «Розпишись!» То був стандартний папірець з друкарським надруком, з великими пропусками, а потім ті пропуски хтось записав чорнилом. Андрій став читати, але ті, що сиділи за столом, і ті, що товпилися навколо, підганяли його, квапили — «Давай жівєй! Читаєш ще там... Грамотний!» Одначе Андрій все таки папірця прочитав, перш ніж його підписувати, не звертаючи уваги на всі підганяння. В тім папірці стояло: «ПРОТОКОЛ ОБВИНУВАЧЕННЯ». А далі під цим заголовком говорилося, що громадянин такий ось (ім’ярек) притягається до карної відповідальности за контрреволюційну, антисовєтську діяльність, а обвинувачується по статті 54-й т. зв. Карно-Процесуального Кодексу УССР, пп. 2, б, 8, 10 і 11, про що йому, громадянинові такому, й доводиться до відома. В кінці стоїть рядок про те, що цей протокол обвинувачення читав — (підпис). — Слухайте, — сказав той, що папірця пред’являв (мабуть, співробітник головного управління, а не службовець тюремної канцелярії), грубо, але в той же час тоном умовляння: — Не клейте дурня й підписуйте. Це ж тільки пред’явлення вам обвинувачення. Тут же не сказано, що ви згодні, а що тільки ви оце прочитали. Вам дали, а ви прочитали! Ясно? Щоб потім не сказали, що ви не знаєте, за що вас тримають у тюрмі, що вас не повідомили й ви не могли захищатись... Це тільки обвинувачення, а ви будете боронитись... Останні слова були сказані з ноткою іронії. Взагалі, було видно, що оце умовляння службістові доводиться повторювати дуже часто, бо завчив, як папуга. Напевно, переполохані й геть збиті з пантелику, а надто залякані отакими формулами та пунктами обвинувачення, ув’язнені не дуже охоче цей папірець підписують, боючись провокації, і треба на них кричати або умовляти. І от службіст хапливо умовляє Андрія, хоча Андрій зовсім і не збирається «клеїти дурня». Він прочитав, не кваплячись, папірця вдруге, кров ударила до голови, товклася в скроні й заважала тверезо думати, вимагаючи того папірця отак подерти геть на дрібні шматочки. Але він не подер, а взяв спокійно ручку й розписався там, де належалось, лиш не так, як належалось, а як вважав за потрібне: «Це пред’явлене абсурдне обвинувачення читав» — (підпис і точна дата). — Що ж ви лишите!? — похопився й закричав службіст. — Ваше ж діло виправдовуватись «там», а не переробляти обвинувачення «тут»! — От я й починаю виправдовуватись, — спокійно промовив Андрій, поклавши ручку. — Таж так не можно! Ви ж не маєте права! Ви мусите не забуватись!.. — Добре, — сказав понуро Андрій. — А тепер ведіть мене до слідчого чи до того, хто це обвинувачення писав. В цей час задзвонив телефон. Черговий корпусу зняв рурку, послухав, дивлячись на Андрія; а тоді закрив рурку долонею й спитав: — Як твоя фамилія? Андрій назвав. — Добре, — сказав черговий у рурку, — в порядку!.. За півгодини?.. Єсть! — послухав ще трохи (в рурці клацало й бубоніло), сказав на останку з веселою іронією: — «Так точно!» — й почепив рурку. Потім дивився на Андрія якусь мить і напружено щось думав. Те думання закінчилося наказом оперативникові, показавши на Андрія: — Давай в «брехалівку». І Андрія поведено в якусь «брехалівку» голісінького. Наскільки Андрій зорієнтувався, це все мало би означати, що його вимагав слідчий привести за півгодини, а черговий в своєму вічному пориві, згідно наказу начальства, кожну справу засекречувати, вирішив за недоцільне повертати Андрія до камери по одежу, щоб він не бачив, що там в цей час робиться, як там ловці в білих халатах потрошать лахи, а так само вважав за недоцільне повертати його до товаришів, замкнених в голярні, і тому вирішив спровадити до «брехалівки», куди, напевно, принесуть і одежу. А втім, шляхи думок, наміри та домисли усіх цих його опікунів зрештою темні й нікому невідомі. Як невідомо, що насправді означає та «брехалівка» та яка в дійсности її функція по відношенню до кожного в’язня, в неї вкиданого. Одно знав Андрій твердо й чітко, що, попри все таке, часом кричуще безглуздя, в цій установі одначе не буває речей, роблених так собі, жарту ради, що у всьому є своя логіка. Оперативник звів Андрія в самісінький низ, відкрив якусь камеру, наповнену сопухом і сизим димом, за яким нічого не було видно, лише суцільну стіну стоячих людей, і впхнув туди Андрія. Ледве впхнув... Уже з того, що люди тут були не голі, а одягнені, можно зрозуміти, що вони тут тимчасово, здебільшого привезені з інших тюрем. Коли хтось каже образно про кімнату, про театр чи про ваґон трамваю, що там було повно людей, як «у діжці оселедців», то навряд чи такий чоловік зможе мати вірне уявлення про «брехалівку», в якій опинився Андрій Чумак. Ця камера таки д і й с н о була натоптана бідолашними людьми, немов діжка оселедцями. Аж здавалося, що ті люди геть позлипалися й вже їх годі так просто порозліплювати. Хтось десь стогнав, хтось десь хрипів розпачливу лайку, роздавлюваний людським пресом, але на те ніхто не реаґував всерйоз — кожен оберігав свої власні ребра від катастрофи, а хтось з того приводу скалозубив: — От, брат, олійниця!! Терпи, козаче, зараз полетиш на небо та й похвалишся Богові, як треба олію бити!.. Чоррт! Ногу, ногу, товариші... людоньки добрі!.. На Андрія ніхто взагалі не звернув уваги, кожен був зайнятий собою. Та й не бачив його ніхто, крім ряду передніх, а ці передні, далебі, забагато бачили всього, щоб ще реаґувати на якогось там, хочби навіть і зовсім голого, чоловіка. Андрій просунувся попри двері трохи вбік, до величезної параші й там став. На вікові параші (а та реліквія була завбільшки з цистерну — велика залізна діжка з вухами, накрита масивним залізним віком) стояло троє людей, мов на трибуні. Помалу Андрій здерся теж на віко й став четвертим на трибуні. Як тільки Андрій опинився на трибуні, десь в далекому кутку камери вибухнув сміх і почав швидко, ривками поширюватись, мов пожежа. За мить вся камера гомерично реготалася. Сміх заразливий. Ті, що недавно пищали й лаялися одчайдушне, стиснуті людським пресом, теж не могли втриматися й пересновували свій стогін корчами сміху... — Хлопці! Янгол з неба!.. — Ха-ха-ха-ха!.. Га-га-га!.. Та ти що, чоловіче, штани продав чи пропив? Га?! — Агов, земляк! Ти з неба чи на небо?.. — На небо, — сказав Андрій апатично, зовсім не здивований загальною психозою шибеничного сміху. Це нормально.. Хоч на здоровий розум ніби й не було нічого смішного в тім, що в камері з’явилася гола людина, але в дійсности це таки великий привід для сміху. Його взяли за людину, щойно приведену з волі. Серед сірої, як земля, саламахи Андрій кидався в очі своєю свіжою, бронзовою шкірою, ніби його щойно забрали з пляжу, від вигод вільного життя. Ось в цім і була причина сміху... Людям взагалі властиво: хорим — заздрити здоровим, сліпим — заздрити видющим, в’язням — заздрити вільним... А коли об’єкт заздрощі урівнюється бідою до однакового становища — це весело. Але в’язні потішались, мабуть, не так над ним, як над ким іншим, а може, й над самими собою. По камері літали ядерні фрази, уїдливі дотепи, саркастичні словечка — люди ними перекидалися, немов м’ячами, з кутка в куток і перекочували з кутка в куток хвилі сміху, що то притихав, то знову спалахував. — З неба...Ха-ха-ха!.. — І що ж там на небі думає святий Петро? Ми ось стоїмо до нього в чергу... — це хтось з найдальшого кутка. — Пішов з ключами до коменданта, — бовкає інший з другого. — Житлоплощі в раю забракло для нас... — додає третій і закінчує розпачливо: — Пішов питати, чи дозволить слідчий і там організувати «брехалівку»... Поскалозубивши, помалу затихли. Про Андрія теж забули. Так ось це вона й є, та «брехалівка »! Перед очима була так звана загальна камера, льох, натоптаний людьми вщерть. Нормально в такій камері мусіло б бути 15 — 20 чоловік, а було в ній тепер щонайменше 300 осіб. Тут були люди трьох поколінь — старі, середні й зовсім юні. Кожної хвилини когось приводили, когось виводили. При чому, процедура приводження була дуже коротка, а процедура виводження дуже довга. Приведеного просто пхали в камеру та й уже, а щоб вивести людину, треба було відбути досить довгу мороку — спершу в кормушку встромлялася голова оперативника й шипіла «на Бе», «на Ме», а тоді йшла по камері хвиля відгуків — всі, хто був «на Бе» чи «на Ме», говорили свої прізвища, так поки хвиля не натрапляла на потрібне прізвище, немов на каменюку, й зупинялася від голосу оперативника: — «Давай збирайся на допрос!» або «Давай з вещами!» Тоді людина видиралася одчайдушне з гливкої саламахи, немов муха з макітри липкої меляси, обриваючи на собі решту лахміття, мокрого від поту, й випадала в коридор з «вещами» чи без «вещей». Півгодини минуло, але Андрія ніхто не кликав. Минуло дві години — ніхто по нього не приходив, так само як ніхто й не приносив одежі. Від довгого стояння та балянсування, щоб не впасти на голови людям, все на ньому потерпло, вже ломило кості, але не було ніякого виходу з такої «стоячої» ситуації. Це ще й добре місце він мав, не один, мабуть, йому заздрив. Так минуло кілька годин. Потім минув увесь день і настав вечір. Ніхто їх ані годував, ані поїв — люди мліли, скімлили від безмежної, безсилої, ні до кого не адресованої люті, розпачу, відчаю. А здебільшого мовчали. Сміх уже був не смішний, і будь-який кінець бажаний і благословенний. Мабуть, на таких «брехалівках» добре заробляє тюремна адміністрація, заощаджуючи хліб, цукор і все інше, що належиться в’язням «по-закону», — думав мляво Андрій знічев’я. Прийшов вечір, і вперше Андрій не почув команди «спати», бо це було б вершком безглуздя, й не було, мабуть, такого дурного наглядача, котрий додумався би кинути в таку «брехалівку» цю комвнду. Є, нібито, якщо вірити ріжним жартунам і гострословцям, рекорди у всьому, - є рекорд швидкости, рекорд забудькуватости, тощо. А це був би рекорд безглуздя — подати до «брехалівки» команду: «Лягай спати!» А все ж таки люди спали. Позлипалися в суцільну масу, в глевку брилу людського м’яса й ганчір’я і так стоячи спали. Не спали тільки ті нещасливці, що стояли на вікові реліквії... Хоча один і тут приноровився спати, уткнувшись в куток і спіраючись другим боком на товаришів, що, хоч-не-хоч, мусіли його підтримувати, аби самим не попадати. Андрій уже скучав за камерою ч. 49, як за домом. «Що то там хлопці роблять тепер?» І здавалася вона такою рідною, такою бажаною порівняно з цією «брехалівкою». Десь біля півночі відчинилася тихо кормушка й перед віконечком став зовсім молодесенький оперативник, ще хлоп’я, яке, очевидно, з романтичних поривів, начитавшись поетичних славословлень якогонебудь Шульги-Шульженка або Сосюри про «леґендарні», «героїчні» «органи революційної законности й правосуддя», пішло охочекомонно в ті «органи правосуддя» працювати. Та й потрапило в чортове колесо. Те хлоп’я, в погано припасованій на нього уніформі, тримало перед носом якийсь папірець, і силкувалося його прочитати, й не могло, хвилювалося, червоніло та блідло, квапилось, але ніяк не могло прочитати. Позирало розгублено в камеру й знову в папірець — аж сльози виступили йому на очах. Закрило кормушку, й через хвилю знову відкрило, та все крутило той проклятий папірець. Видно, що хлопець потрапив у прикру ситуацію й не знав, як з неї вийти: бігти назад до того, хто писав, і перепитувати — це значить втратити місце й ще хто-зна, що буде після того, питати ж у коридорного — це значить осмішитись. Збивши на потилицю кашкета, хлопець зиркнув у камеру, зустрівся з Андрієвим поглядом і, почервонівши по самі вуха, розгублено пробелькотав: — Пишуть!.. чорт би їх забрав от... Потім озирнувся по коридору, просунув голову аж всередину й пошепки запитав у Андрія: — Ви грамотні?.. — Трохи, — сказав Андрій. — Що це тут написано? — простяг він Андрієві папірець з чисто дитячою довірливістю. Андрій подивився в папірець — там стояло його власне ім’я й прізвище. Тоді, нагнувшись до самого віконечка, щоб не зрадити хлопцевої довірливости, таємниче й суворо прошепотів: — «Чумак Андрій» тут написано... Хлопець вихопив папірця й діловито зачинив кормушку. По хвилі відчинив її, насупився не знати як грізно, блиснув очима гостро й прошипів у камеру: — На «Чи"! — Чумак! — сказав Андрій серйозно й голосно. — Цебто я! — Ви?! — хлоп’я зовсім розгубилося, аж забуло, що йому далі робити, нарешті пролепетало: — - Зберіться на допрос... Без вещей... — Вже зібрався! — відгукнувся Андрій, підбадьорюючи свого стража. Двері відчинилися, й Андрій опинився в коридорі «без вещей». Вглядівши ідеально голу свою жертву, хлопець розгубився: — А одежа ж де Ваша? Га? — Так що немає, брат. — А як же ж тепер? — Не знаю. Веди так. Тут втрутився наглядач: — Через почему такой голий?! — Гм... Через глупоту... — Ніззя! — Ясно, що «ніззя», але з твого «ніззя» штани не вийдуть. — От біда! — це хлоп’я-оперативник суворо й безпомічно в той же час. — Та де ж Ваші штани й усе?! Так же не можу я... — В сорок дев’ятій камері, брат! Якщо не забрало начальство. — Ага! Так паняй з ним до дижурки! — нарешті знайшовся наглядач, — бистро! І от вони «бистро» помандрували. Розгублений страж навіть забув скомандувати — «РУКИ НАЗАД!», тим порушивши правило водження арештантів. І так «бистро» вони ходили довгенько, сюди та туди, раз-по-раз стаючи носом до стіни (власне, ставав лише Андрій, а страж давав сиґнал), бо мимо гнали вчвал в’язнів з руками, закладеними за спину. Обкружляли вони півтюрми, доки нарешті добралися до Андрієвих штанів. В камері всі наполохалися, коли в годину по півночі в відчинених дверях з’явився Андрій, немов Адам на брамі Раю, вигонений з того Раю архангелом. Всі були здивовані, бо такого ще, далебі, не траплялося в їхній практиці, щоб голісінького чоловіка водили десь цілісінький день. Але пояснювати було ніколи — в відчинених дверях стояв малесенький суворий оперативник і дуже сердитий наглядач, що квапив. І Андрій квапився. Але не для наглядача квапився, а для свого симпатичного стража, що має ось вести його зараз уперше до чистилища, або, вірніше, — до першої сфери Дантового пекла, як той Віргілій свого Алєґієрі. Тільки ж це зовсім манюсенький Віргілій, та ще й геть-чисто змодернізований, — і такий же буде в нього й Алєґієрі... Черевики Андрієви в результаті трусу були пошкоджені — зовсім пооддирано стєльки всередині, — але не було коли журитися тим. Андрій спершу одягнувсь, а потім взяв черевики в руки й, переступаючи через ноги, животи й голови своїх товаришів, обережно намацуючи ногами місце, де б можно стати й не придушити сплячих і не сплячих, вийшов у коридор. В коридорі взув черевики, й вони пішли. Пішли в невідоме. В першу сферу загадкового, змодернізованого, індустріялізованого, науково устаткованого пекла, призначеного для незчислених і найбільших грішників, іменованих «ворогами народу» з країни соціялізму. жүктеу/скачать 0.77 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|