Сімферополь. Видавництво

- Відпусти мене на батьківщину, - стиснула вона руки на грудях, з надією й благанням падаючи до його ніг. - Я знаю, що ти добрий і справедливий. Захисти! Врятуй мене з цієї клітки!

Падишах милувався Настею, та ледве помітна тінь промайнула його обличчям.

- А чи не буде це занадто, красуне? Хіба кидають у море виловлені перлини?

- Але ж пророк Мохаммед відпускав своїх бранців, а правовірні купують на базарі пташок і пускають на волю. Я - вільна! Я не можу бути рабинею! - з мукою скрикнула Настя, простягаючи до падишаха руки, і раптом висловила те, чого не говорила нікому: - Я скажу Сагайдак-бею. Він більше ніколи не піде у морські походи, якщо ти звільниш мене.

Султан здивовано підвів брови і перезирнувся з візирем.

- Он як! А хто він тобі? Родич? Чоловік?

Настя злякано схаменулась.,

- Він був приятель померлих батьків. Він знає мене з дитинства. Хіба я не гідна того, щоб він удовольнив моє бажання? - відкинулася Настя назад так гордо і граціозно, що султан мимоволі всміхнувся.

- Дозволь, притулок щастя, сказати тобі своє слово, - шепеляво втрутився один з вельмож. - Так, такій жінці не важко навіть наказати цьому гяурові і піратові. Але ж влада твоя - непохитна, як скелі у морі, а його влада хитка, як поплавище у хвилях морських: де хвилі - туди і він. І підкорити собі усе козацтво або принаймні старшину неспроможна найпрекрасніша з жінок всесвіту, хай буде вона сама, Балкіс, цариця Савська (197).

Осман задоволено хитнув головою.

- Ти маєш рацію, мій мудрий і вірний пораднику. Не послухає вовча зграя пісень шіразького солов'я. Отже залишайся краще у нас. Підеш заміж, якщо впав тобі в око хтось з правовірних, і буде життя твоє прекрасне, як сон, і безхмарне, як оце небо. Даю тобі в тому своє падишахове слово.

Настя пополотніла, кутки її губ болісно опустилися. Кінець! Сталося те, чого вона так боялася. Ніколи не повернеться вона на батьківщину... Ну, що ж!.. Коли так, треба оздобити свою в'язницю, зробити непомітними свої ланцюги.

- Я - вільна жінка, - повторила вона тремтячим голосом, і очі її скорботно потьмарилися. - Воля для мене - над усе. Я нікого не кохаю серед правовірних. Я можу стати дружиною тільки того, хто поверне мені волю. А наложницею, рабинею - ні. Краще - смерть.

Шепіт пройшов по лавах султанського почту. Ніколи ще жінка не насмілювалася вимовити таке слово. Навіть Роксолана-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного, коронована султана Стамбула (198).

Осман мовчав, дивився на Настю і розгнівано і захоплено. Йому здавалося, що підвели йому дикого арабського коня, якого треба приборкати, підкорити.

- Привести Назлі, якщо її ще не скарано, - наказав він уривчасто. І за мить тремтячу, напівмертву від жаху Назалі кинули негри до ніг падишахових.

- Я милую тебе з умовою, щоб ти дійсно вдочерила цю бранку, - відкарбував султан. - Але пам'ятай: коли хоч один волос впаде з її голови - мої кати вигадають для тебе таку страту, що зорі здригнуться у небі, дивлячись на твої муки, - додав він загрозливо.
ВИПИСЧИК
Глибокий рів і пліт на зріст людини з трьома рядами лип оточують пасіку старого Чмеля. Від осінніх дощів листя взялося іржею, але ще густі й кучеряві старі дepeва. Тихо-тихо на пасіці: не долине сюди ані вітер, просяклий вологим подихом Ворскли, ані гіркі пахощі степового полину.

Пасмами сивого волосся плаває у повітрі павутиння. Променисте жовтневе повітря віддає медом, мертвим листям і димом від гнилючків у руках старого Чмеля. Бурчить старий. І його низьке гудюче буркотіння дійсно нагадує джмеля і виправдує його прізвище.

- Померзнуть. Їй-бо померзнуть, якщо відкладати. Не докличешся на допомогу. На мед всі вони ласі, a що бджілки можуть загинути - так це байдуже.

Він відкриває вулик, довго дивиться на білий щільник, виповнений бурштиновим медом, щось підраховує в думках, потім замикає колоду і підіймає її на плечі.

Важко старому, але любов до бджіл сильніша від немочі. Надриваючись, нecе він колоду моріжком, де аж до півдня блищать дрібними склянками рясні краплі роси. Тремтять старечі ноги, кров стукає в скронях, але він не кидає дорогоцінного тягаря і посувається далі, хитаючись та плутаючись ногами в траві.

Добрий стебник у старого Чмеля: рублений і глибокий, наче теплиця, зовні обкладений гноєм і соломою. Дах задерновано потрійним дерном, щоб бджоли не мерзли. І справді; пасіка старого Чмеля не гинула навіть у найлютіші морози.

Та не радів з своєї пасіки старий Чмель.

Після суду пан Бжеський почав натискати на сиверян. Нагоріло і старому Чмелеві. Надумав Бжеський заснувати свою пасіку і зажадав, щоб кожен сиверський пасічник дав йому, крім меду і грошей, десятий вулик.

Старий Чмель мало не плакав, коли навантажували віз найкращими колодками його пасіки.

- Хай тебе мої бджілки пожалять аж до смерті, - плювався пограбований дід. - Адже ж на загибель їх забирають! Хіба є в нього, падлюки, хороші пасічники?! Бджілок треба любити, пильнувати їх. Чує моє серце: або залишать їм мало меду на зиму, або поморозять.

- А тобі клопіт? Віддав - і край, - дивувалися козаки.

- Так воно ж живе! Це тобі не сувій полотна і не торба пшениці.

- Як же воно, панове, буде?

- Згодом довідаєтесь. Дістанете реєстр з Канева з печаткою пана коронного гетьмана та Запорозького війська, - неохоче відповідали вони.

І викликали інших.

І раптом, несподівано, як блискавка взимку, прийшла звістка, що до реєстру потрапили тільки десятеро сиверян, - найзаможніших, а всіх інших записано в хлопи.

Не повірили сиверяни такій новині, поїхали до Канева перевірити і, коли чутка підтвердилася, збентежено принишкли.

- Добре зробив Корж, що втік - зітхали вони. - Бо ж тепер від пана тільки на Січі й заховаєшся. Та жінок і дітей нема де подіти.

Розперезався і пан Бжеський. Здобув десь копію реєстру і сповістив реєстрових, що вони можуть жити на його грунтах лише до Іллі, свята руського; а потім хай забираються на всі чотири вітри, або він запише їх до реманенту разом із хлопами. А нереєстровим подвоїв толоки та чинші, шарварки (199) та данини.

Сиверяни мовчали, затаївши глибоку ненависть.

- Перезимуємо, а там побачимо, - гомоніли вони на майдані. - Доведеться тікати.

Вільна парубоцька молодь бадьоро мацала шаблі на боці, ніби почуваючи в шаблі єдину заступницю від пана, а літні багатосімейні дядьки мовчки пленталися додому, до заплаканих і розгублених жінок. Їх лякало майбутнє: непевність Дикого Поля, життя просто неба і напади татар. І тому кожен стовпчик рідної хати, кожен кілок з плоту навколо неї ставав миліший і дорожчий від думки про розлуку й прощання.

І сон тікав від чорних та рудих, сивих та білявих голів. І переверталися козаки до ранку з боку на бік і питали себе: де сховатися від людоловів?

Старому Чмелеві не було куди тікати: і кволий він, і немічний, і самотній. І пасіка зв'язує, бо кинути кілька сотень колод, - що надбав він довгими роками праці, - справа нелегка. З якоюсь болісною ніжністю ховав старий свої вулики на зиму, та не було в серці колишньої мирної радості від важкого щільника і золотого осіннього світла, насиченого пахощами меду і осіннього листя, присмаченого гіркопряним димком.

Вийшовши з стебника, Чмель замислився. Він дивився на ряди вуликів під солом'яними шапками, наче під рудими опанчами, коли чиясь рука лягла йому на плече. Старий здригнувся: перед ним стояв Корж.

Охнув тихенько старий: Данило! Справді, Данило, але який!.. Обличчя спотворено невільницьким тавром, ліва рука та ключиця зламані, плече випинається з-під жупана, а обличчя, колись рум'яно-засмагле, якесь сіре, з незнайомою гіркою зморшкою біля вуст.

- Не пізнаєш? - спитав Корж, пригортаючи старого пасічника. - Не ти один, друже! Що ж, горе тільки рака красить, - повторив він улюблене прислів'я. - Перед походом на Каффу страшніший був. Відгодувався хоч трохи.

- Та де ж ти... де тебе так вицяцькувало? - нарешті видушив із себе пасічник.

- Де? Ну, це довго розповідати! В неволі був, - а потім платив татарюгам борги, - тріпнув Данило чуприною. - А ось ти мені краще скажи, що сталося у вас в Сивері? Приїхав я, кинувся до одного, до другого. А вдома самі дітлахи та старенькі бабусі. «На фільварку, кажуть, працюють». Чи ви тут всі показилися, що самі у зашморг полізли?!

- Зараз, братику, зараз, - заметушився старий. - Вірно кажеш, що всі показилися... Та ти сідай, Даниле. Мо, меду тобі? Якого тобі: липця чи гречаного?

- Давай, який є. Все'дно, - промовив Корж і сів на пень біля напівзагаслого вогнища. Чмель виніс з катраги миску свіжого стільника, де копошилося з десяток чорно-жовтих ос, скибку ще теплого житнього хліба і кілька груш.

- Їж, любенький! Поласуй! А'мо, кулешу зварити з салом?

- Я не голодний, - похитав головою Корж. - Ось меду чогось забажалося. Тільки він у нас і залишився солодкий...

- Оце вірно, - зітхнув старий пасічник. - Гірке життя ніяким медом не підсолодиш.

І, набиваючи стару люльку з погризеним чубуком, почав розповідати:

- Що пан збудував собі замок над Ворсклою - про це ти знаєш. І що пригнали до нього хлопів з Польщі - бачив ти теж. А коли ти поїхав, почали ми за землю судитися з паном. Присудив підкоморій землю Бжеському. І вийшло ще гірше, ніж до суду, бо до суду, - кажуть люди, - він сам не дуже певний був свого шляхетського права, а коли дістав він судовий акт - стала йому земля тверда під ногами, як камінь. І як посипало!.. То толока, то шарварок, то замок зміцнюй... Ані скосити, ані зжати, ані звезти врожаю. А данин!.. В мене самого тридцять п'ять колод узято на пасіку, та ще дві діжки меду, та кілька каменів воску. Ет, що там казати!..

- І ви скорялися? - спалахнув Корж. - Так шиї і підставляли під ярмо, як ясир під нагай людоловів?

Старий безнадійно зітхнув.

- Ото ж то й воно, Даниле, що люди стали падлюками. Колись зачеплять одного, так уся Сивера повстане на захист, наче коні, коли вовки нападуть на табун. Бачив: кобил та лошаток у середину, а коні навколо, головами до молодняка. Сунуться вовки - і ось тобі копита в голову. А люди!.. Сволота вони - ось що! Гірше худобини. Бджоли навіть всім роєм захищають свій вулик. Коли в мене колоди брали, так чортові підпанки гнилючків не принесли. Не було їм чим обкурюватися. Так бджілки божі на них. Та у вічі, та в пики, та на груди. Попухли вони, як побиті.

- Та хай їм, бджолам!.. - урвав Корж - Що ж наші?

- Що? Кличуть, наприклад, людей на толоку. Ось тут би всією Сиверою змовитися та не вийти. Так ні: завжди знайдуться два-три боягузи та підлабузники. Підуть - і всьому бою кінець. І боягузи виходять перед паном хороші, і диви - і данин на них менш накладено, і в шинку горілка для них дешевша... А другого разу вже й половина села вийде на працю. А знайшлися й такі, що й до Соплі пішли лизати чоботи. Почастують його, підмастять. Сопля їх і не чiпaє. А інші мучаться за себе і за них. І через цей розбрат клятий пан з паршивою Соплею геть усю Сиверу прибрав до рук: той йому за горілку винний, а той серпи та сокири взяв у борг у фільваркового майстра. Так і тримає він нас у лабетах. Раніш збирав він людей на майдані та усім разом оголошував свою волю, а тепер з кожним - окремі рахунки, і Петро не знає, що в Лавріна, а Антін - що в Хоми. Ніхто нікому не йме віри, а кляті баби ходять до замка та одна на одну й набріхують, гадючі виплодки!

- Тьху! - вилаявся Корж. - Хіба ж ви не бачите, куди він гне? За рік-два скасує він «слободи», і буде тут панщина, якщо люди не дійдуть до доброго розуму.

- А що ж ти думав?! І буде! Я так їм і кажу, а вони мені: «Настали, дідусю, нові часи. Силою тепер нічого не вдієш». Корж мовчав, їв теплий смачний хліб, помащений медом, дивився у далечінь і не бачив ані пасіки, ані діда Чмеля.

А старий узявся роздмухувати багаття. Кілька жаринок ледве жевріли під сірим попелом. Він підкинув хмизу і приладнав над вогнищем таган з казанком на куліш.

Сонце схилялося до заходу. Тіні стали довгими і холодними, тільки верхівки лип запалали вогняно-червоним надвечірнім світлом. Швидко мчали з заходу патлаті хмари, облямовані жовтогарячим блиском. Прозорий дим кучерявився над багаттям, огонь огортав задимлений казанок, ніби злизував з нього крапельки сала. Старий Чмель всипав в окріп пригорщу пшона і почав неквапливо й зосереджено різати скибки гарбуза.

- А свиня і овечки твої всі цілі. Хоч зараз забирай. Ще й приплоду шестеро ягняток, - сказав він і поліз У катрагу по сіль.

Корж мовчки докурив люльку, вибив її і сховав у кишеню.

- Піду, - сказав він і насунув шапку на брови.

- Та ти б заночував. У катразі тепло. Вона у мене обмащена глиною. Дам тобі нову бараницю, соломки.

- Ні, піду. Тра ще на свій хутір глянути, - твердо відрізав Корж і пішов геть.
На Даниловому хуторі оселилася родина викотців (200) з Правобережжя. Батько, мати, троє синів та дочка на виданні. Вони сідали вечеряти, коли Данило постукав в до болю знайоме вікно. Скільки разів повертався він отак з поля чи то з шинку, якщо траплялося зустріти земляка або товаришів з походу.

Мимовільне хвилювання стиснуло горло Коржеві. На мить здалося, що втеча з Сивери, напад людоловів і кримська неволя - були жахливим маренням, сном, від якого треба прокинутися. Ось-ось визирне з віконця Горпина, радісно заблимає очима і впустить його до білої чепурненької хати, де так привітно палає вогонь і смачно пахне свіжим хлібом, сухими грибами, липовим цвітом та жмутками лікарського зілля.

В цю мить щось кудлате з виском радості кинулося до Коржа. Мурза! Вірний собака, привезений три роки тому з морського походу. Чомусь стало шкода маленького пухнатенького цуцика, що жалісно скиглив серед сінопської вулиці. І, замість здобичі, Корж сунув його собі за пазуху, а потім довго терпів жарти й глузування товаришів, годуючи його з рук, як дитину. В Сивері виріс Мурза і сумлінно охороняв хазяйський хутір від вовків, лихих людей та підпанків пана Бжеського. І зараз, пізнавши хазяїна, кинувся до нього з усією відданістю вірного собачого серця.

- Мурзо! Мурзику! Цуценько! - прошепотів Корж і, сам не знаючи, як воно сталося, поцілував теплу кудлату морду, що віддавала псиною та гірким полином.

На стук Коржа насторожилися у хаті. Хто б це міг бути? Мурза мовчить - отже, свої люди. Господар підвівся, розчинив віконце.

- Хто там? - кинув він у шелесткий осінній морок.

- Свої. Пустіть, добрі люди, заночувати, - відгукнувся Корж.

- Заходьте, коли свої, - відповів господар і здивовано побачив, як в'ється Мурза навколо невідомого чоловіка, як метляє хвостом і скиглить від радісного хвилювання.

Корж мовчки переступив поріг, скинув шапку. Родина запитливо дивилася на нього, а він не зиркнув на людей, а жадібно і болісно оглядав своє зруйноване кубло. Ті ж стіни, вікна, кутки, та не тхне від них звичайним, до болю рідним затишком. Отут стояла Горпинина скриня, накрита червоним саморобним килимом, а тут, навпроти, висіли на стінці Коржеві шаблі й пістолі. Тепер замість скрині стоїть тапчан, завалений брудним посудом, а на кілку висить хомут. Смердить дьогтем, шкірою та квашеною капустою.

- Не те, не те, - хотілося крикнути Коржеві, та щось стояло в горлі клубком і заважало говорити.

Господарі зацікавлена розглядали чудернацького гостя з обличчям, знівеченим невільницьким тавром, у драній свитині, але з коштовною шаблею і в нових добротних чоботях і штанах.

Корж відчував їх запитливі погляди і з зусиллям вклонився.

- Добрий вечір, - сказав він стиха, намагаючись приховати своє хвилювання.

- Добрий вечір і вам. Сідайте, чоловіче. Що скажете? - вказав господар на лаву.

- Корж я... Данило... Мабуть, чули? Це моя хата була.

Сиверяни розповідали викотцям про Коржа і його втечу з Сивери.

- Добрий козак. Справжній вояка. Не хотів вклонятися клятому пану та його Соплі, - додавали вони, тріпнувши чуприною.

Господар одразу пригадав усе і запросив Коржа на покуття:

- Сідайте, козаче. Хліба-солі нашої не погордуйте.

Корж сів, і важке, напружене мовчання зв'язало всіх. Парубки дивилися на невільницьке тавро, а господиня зблідла, як крейда, і схопилася за піч, бо ноги її не тримали.

- Авжеж, знаємо, - заговорив господар, відчуваючи, що мовчанка стає незручною. - Розповідали нам люди. Що ж, ви... зовсім сюди, чи то як?..

Корж мовчки знизав плечима. Хіба знав він, що буде завтра! І знов непереносне мовчання налляло повітря важким свинцем.

В цю мить до хати вдерся Мурза і кинувся лапами на плечі Коржеві. Поява Мурзи розрядила напруження.

- Бачте, який гладкий! - поляскав собаку господар. - Це моя стара його пильнувала.

- А скажіть, дядьку, де це вас так покалічило? - не витримав один з парубків.

- В неволі був. Забрали торік людолови, - відповів Корж, пестячи Мурзу. - Ну, цуцику, годi! Іди на двір справляти свою службу собачу.

Господар розгубився. Чув він, що Корж людина прямолінійна і сувора. Сваритися з ним було небезпечно і невигідно, та й соромно вигнати звільненого невільника, бо ж скрізь повелося допомагати їм. Але ж з другого боку - хата, земля... Дійсно, що за ними пан Бжеський закріпив цю хатину, з наказу його вони й оселилися тут. Та соромно ховатися за панську спину, за ворога.

І, намагаючись не дратувати Коржа, він сказав:

- А ми тут торік восени оселилися. Не з своєї волі - з панської. Він дав нам цю хату й корови...

- Та що ти, здурів?! - раптом втрутилася господиня. - Людина з дороги, голодна, а ти... Іди до комори, принеси огірки та горілки наточи або меду.

Втручання було до речі: хазяїн швидко вийшов з хати, а парубки підсунулися до Коржа і почали розпитувати його про Туреччину. Корж спочатку відповідав неохоче, та коли на столі запарував борщ, раптом розм'як і відчув, як він страшенно втомився за цей нелюдський рік, і, забувши, що перед ним чужі, невідомі люди, почав розповідати щиро й просто, як розповідаєш в дорозі випадковому попутникові або зустрічному десь у шинку.

Оповідання Коржа зворушило і розхвилювало родину. Їм було нестерпуче соромно перед Данилом, але таємна тривога за хату і землю ссала їх весь час, і вони майже зраділи, коли Корж спитав їх:

- Ну, а як же тепер буде? Чи приймете мене зимувати? Бо ж, щиро кажучи, - нема де мені, бурлаці, схилити голову.

- Аякже ж! Хіба ми бусурмани якісь? - всміхнувся господар, ладен перехреститися від радості. - Хоч і живемо ми тут з панської волі, таж совісті ще не втратили.

А баба добре підрахувала все в думках і хитро додала:

- Тільки не пишіться тепер, дядьку, сиверським, а пишіться низовим козаком, бо ж чортів пан пожене вас на толоки і шарварки, а управитель вимагатиме данин і за цей рік, і за минулий.

- Ну, на це в нього руки короткі, - зиркнув на неї Корж, вперше посміхнувшись у вуса. - Бо кого-кого, а мене уся Січ добре знає, і в реєстрі я вже чимало років.

На тому й заспокоїлися. Баба на радощах постелила Коржеві нову бараницю і від пережитих вражень довго не засинала. Корж їй вподобався, але страх втратити хату примушував її напружено шукати виходу. І дивлячись на доньку Килину, що заплітала на ніч косу біля каганця, подумала, що непогана пара був би їй Корж.

Килині Корж теж припав до вподоби, але коли мати розповіла їй про свої наміри, Килина, ряба кирпата дівчина, закрилася рукавом і стала удавано охкати, що Корж - потвора й каліка. Мати гримнула на неї, вилаяла дурепою і почала радитися з чоловіком так, ніби справу вже полагоджено, і з того ж дня повела на Коржа справжній наступ. При кожній нагоді вона тлумачила йому, що козак без жінки, як сповите немовля, бо ж без господині не можна йому ані піти у похід, ані перезимувати. Корж розумів, що вона має рацію. Це був не бурлака, а природний землероб і господар. Він добре знав ціну жінці, але лють і образа, зазнана від Горпини, ще кипіла у нього в грудях, та й майбутнє було надто тьмяне й непевне, і хоч як упадала навколо нього господиня, він ще не думав про нове одруження.

Дні йшли одноманітні, нудні й похмурі, як мжичка. Осінь була вогка і дощувата. Сивера потопала у чорноземній багнюці, і довгими вечорами не хотілося Коржеві плентатися за півмилі до шинку, ледве витягаючи чоботи з калюж. А бабі це й до речі. Вона примушувала Килину шити, прясти й вишивати перед Коржем, щоб вихваляти її господарські здібності, або удавала хвору і наказувала їй варити кашу та борщ, вареники та лазанки і все повторювала, що Горпина тому й потурчилася і зрадила чоловіка і віру, що поласився Корж на вроду та на довгі коси, а не вибрав собі працьовитої господині. Корж мовчав, прислухався до цвіркуна, дивився на димучу скіпку в світці або на тьмяний лойовий каганець, відчував тепло вогню, і ліньки йому було думати або розмовляти. Тепло, м'яко, ситно й затишно. Чого ще треба змученому працею та неволею тілу? Дрімота оповиває думки, огортає всю істоту солодкою млістю, і неохота сперечатися з цокітливою, привітною бабою. А господиня або збігає до льоху та наточить йому повну кварту горілки, або підсмажить сала чи то горіхів, до яких Корж був дуже ласий.

А баба лютувала в думках.

«От клятий! - лаялася вона про себе. - Прийшов, сів на шию: годуй його, напувай, а він тільки боки відлежує». І забувала, що живе вона у Коржевій хаті, що доїть його корови, що ласує яблуками та вишнями з дерев, посаджених руками того ж Коржа. А Килина сохла за Коржем і все бігала до баби Пилипихи ворожити, чи не засватає її часом Данило. На вулиці на неї вже дивилися як на Hapeчeну, і парубки жартували, що сидить вона завжди вдома, не співає над Ворсклою пісень, не виглядає на шляху козаків, що саме поверталися з Січі.

Хитали баби головами і з удаваною щирістю радили Килининій матері пильніше наглядати за донькою, бо січовики - ненадійні: сьогодні тут, а завтра - шукай вітра в полі. Стара лютувала, лаяла їх брехухами і відьмами і радила краще пильнувати своїх дочок та онук і, повернувшись додому, гризла Килину за те, що не вміє вона причарувати козака, примусити його одружитися. Килина не кохала Коржа, але його присутність невиразно хвилювала її. А отрутна образа від його неуваги надавала цій несвідомій спразі й тузі якоїсь терпкої гіркості зневаженої жінки.

І знов бігала ображена дівчина до старої шептухи Пилипихи, а Пилипиха давала їй за сувої полотна та кошики яєць якісь лядунки тертого коріння та жаб'ячих кісток, від яких Корж повинен її покохати, або таємниче виносила манесеньку пляшечку якоїсь чорної рідини і радила тричі прочитати вдосвіта «Богородицю» і влити йому краплину в чарку горілки.

Та всі чари старої Пилипихи не допомагали Килині. І, смутна та сумна, замислювалася вона і розривала тонку нитку прядива або впускала з рук глиняний глечик.

І не знала Килина, що сите й спокійне життя й плин часу потроху налагоджує те, про що мріяла вона дні і ночі. Корж сам не усвідомлював собі, коли і як це настало. Одного разу повернувся він з Сивери, зіткнувся з Килиною у темних сінях і раптом пригорнув її.

Килина здригнулася від несподіваної радості, але ліктем відвела його руку.

- Пусти, - байдуже промовила вона і пішла у хату, незвично, міцно і рівно несучи дійницю паруючого молока.

Пахло від неї молоком, висівками, теплим корівником, а її обличчя раптом засяяло новою внутрішньою радістю.

Корж увійшов слідом за нею. В хаті було порожньо і темно, тільки в печі ледве блимали напівзгаслі зіниці жарин. Килина мовчки стала біля столу. Він наблизився до неї.

- Я ж до тебе неабияк... Чого ти?.. Не вікувати ж мені бурлакою, - кинув він несподівано палко.

Килина мовчала. Коліна у неї затремтіли. В цю мить забула вона і невільницьке тавро, і криве плече, і хвору руку. Якесь невідоме тепло запалило їй лице вогнем.

- Пусти, - тихше, покірливіше прошепотіла вона, не в силі ані відсахнутися, ані відвести його руку.