Сімферополь. Видавництво

І знов бажання сховатися від людей охоплює Сагайдачного таким пекучим болем, що печери київського монастиря повстали перед очима, як щось принадне і єдине. Адже нема в нього родини, ані мети у житті. Чому не замкнутися в одну з цих вогких, темних нір, виритих у землі аскетами минулих століть?!

Але що б сказали тоді козаки? Кожний вирішив би, що Сагайдачного замучила совість. «Пішов гріхи замолювати коли дали взаший», реготали б вони по шинках. І ця думка була така нестерпна, що Сагайдачний скрипнув зубами.

А Танцюра вже стукав у ворота незнайомого хутора і просив притулку від хуртовини.
СУЛТАНА СТАМБУЛА
Ще два місяці прожила Настя під дахом Назлі-ханум: у найближчу п'ятницю з'явилися до старої султани довгобороді і поважні улеми скласти акт про Настине удочеріння. Для такого випадку велику палацову залу розгородили на дві частини легкими шовковими ширмами. По-один бік розташувалися улеми, по другий - Назлі-ханум з названою дочкою.

Назлі-ханум подарувала Насті розкішний башмаклик, колись наданий їй султаном Мохаммедом. Крім того, Назлі дарувала своїй полонянці силу коштовних оздоб, вбрань, золотого і срібного посуду та різних речей, потрібних кожній родовитій туркені. Не поскупилася стара. Вона розуміла, що це єдиний засіб повернути собі султанову ласку і навіть завоювати його приязнь. І осипала подарунками і пестощами ту, яку нещодавно збиралася продати безносому дідові.

- Ну що, щаслива? Здійснилися твої мрії? Тепер ти вільна і навіть рівна з султанами османської крові, - пояснює він, сьорбаючи запашну каву з підсмаженими фісташками.

Настя непомітно зітхає і всміхається сумно і вдячно.

- Я завжди молитиму бога за тебе, володарю всесвіту, але тужно, самотньо мені на чужині, - відповідає вона з полохливою надією, що султан змилосердиться і відпустить її на батьківщину.

- Ти, мабуть, кохаєш когось і сумуєш за ним? - уриває султан, по-своєму зрозумівши Настину тугу.

Настю лякають його запитання, надто близькі до правди, і мішаючи правду з вигадкою, відповідає вона, влучно, підробляючись під барвисту мову туркень:

- Так, світло безсмертя: я кохала одного козака, та він загинув смертю героя у непрохідній гущавині ворожих шабель.

- Вічна пам'ять героєві, - побожно схиляє голову падишах. - Тепер він у раю і безсмертні прекрасні гурії дають йому ковтнути насолоди, гідної справжніх героїв. А ти, - жива, мусиш подбати про нове кохання, тому що жінка, як пальма в пустині, мусить бути життєдайною, і плодоносною. Молись за померлого і готуйся шлюбу з живим.

Настя ніяково смикає перлову китицю дувар-ястика і не підводить очей.

- Хочеш Хуррем, подібно хасекі (202)-Хуррем, моїй прабабці, стати дружиною падишаха і народити йому сина, гідного престолу Османів? - раптом питає султан.

Настя здригається. Та хіба з усіх виходів це не найкращий?! І з очима, повними сліз, - останніми сльозами за минулим, - в знак згоди цілує край його одягу.
У леми були збентежені і розгублені. Ніколи ще падишах не одружувався з весільним обрядом. Але коли султан чогось бажає - хіба не відшукає мусульманський законник потрібного тексту святого письма або належного тлумачення до нього?! І не встиг Осман висловити свої побажання, як улесливі мудері (203) списали цілі згортки пергаменту, а муфті (204) Есаад видав фетву (205) про те, що бажання султанове цілком слушне і не відступає від святого закону.
Напередодні весілля був великий бенкет у Назлі-ханум. Палац старої султани ледве вмістив усіх запрошених, тому що дружини і матері всіх вельмож Оттоманської держави з'явилися привітати султанову наречену з коштовними подарунками, Великий візир Алі-баша надіслав Гюль-Хуррем цукровий замок. Це був чудовий витвір кондитерського мистецтва. На дерев'яному помості здіймалася споруда з садову альтанку завбільшки. Цукрові колони з капітелями найтоншого різьблення, стіни з пряничних брил наче з дикого каменю, вікна, засклені різнобарвним льодяником, водограї з такими ж льодяниковими цівками і водоймищами драгів або варення, а навколо них - шоколадні пальми з гіллям з настромленого на дроти цукату і з гронами глазурованих фруктів, і на доріжках штучного саду, всипаних смаженими з медом горішками, - шоколадні маври з золотими кунганчиками запашного шербету в руках. Все це нагадувало дитячу казку і захоплювало Настю, як маленьке дівча.

Капудан-баша Халіль надіслав Насті шоколадно-цукровий звіринець, де було понад двісті звірів і птахів, кожен напівприродної величини.

Дружина муфті Есаада не відстала від перших вельмож і надіслала султановій нареченій весільну свічку на тридцять футів заввишки і на п'ятдесят пудів вагою. Стрічка з крутого золота, висаджена буйною перською бірюзою, оповивала її восковий стрижень блискучою спіраллю. Другу, трохи меншу свічку надіслала Насті дружина нішанджі (206) Джафар-бега.

Не перелічити було скриньок з обручками, намистами і перснями, дзеркал, килимів, леопардових хутр, московських соболів та чорнобурих лисиць, коранів і книжок у золотих і срібних оправах із самоцвітами, канделябрів, ліхтарів, кришталю і фарфору, золотого і срібного посуду, суконь, паланкінів, невільників і невільниць, євнухів, вибагливих прикрас і флаконів з ароматами.

І вся ця розкіш разом із Настиним посагом була розташована у вісімнадцятьох залах палацу старої султани.

Але весільні пальми (207) нареченої були особливо розкішні і величні. Недурно сказав шейх Сааді (208) - хай буде благословенне ім'я його, - що жінка мусить бути родючою, як пальма. І пальма стала в Туреччині символом родючості і атрибутом весільного обряду. Це не були живі дерева з пустель далекого півдня, а штучні споруди з квітучих рослин, вінків, китиць, прапорів, драпувань і воскових свічок. Вони більш нагадували мінарети мечетей, ніж дерева, і були такі високі, що не влізали в палацові двері. Довелося залишити їх на дворі, наче чотирьох велетнів почесної варти, разом із шлюбними свічкам й дружини муфті Есаада i нішанджі Джафар-бега.

Настя вже скорилася долі, зжилася з думкою, що тут, у Стамбулі, догорить у сералі її життя. А загальна увага, шепіт заздрості, підлещування і розкішні подарунки потьмарюють їй свідомість. Ніколи вона навіть не мріяла про таку розкіш. Як дитина, радісно сміється султанова наречена, пересипаючи у скриньках самоцвіти і перекидаючи перлові намиста. Вона милується собою у венеціанських дзеркалах і з насолодою вдихає перські та аравійські пахощі.

А негри-євнухи пильно стежать, щоб не зникло нічого з подарунків, бо крадіжка у шлюбний день є не тільки втрата, але й погана прикмета.

Ніщо не спинить плин часу. Схиляється сонце до заходу, і ось дівчата найкращих стамбульських родин ведуть Настю до лазні, миють її водою, опаловою від пахощів, намащують ароматами аравійських оаз, фарбують їй пальці хною, заплітають коси і оздоблюють їх діамантами і перлинами.

Вранці з-за похмурих громадин Серальського мису випливали зграєю казкових птахів пурпурні і грезетові вітрила султанового флоту. Галери йшли парами і, плавно наближаючись до мармурових сходів, окурювалися димом салюту. Від гарматного гуркоту злякано дзеленчали кольорові шибки вікон, а галери вже кидали якорі у смарагдові хвилі. І триста негрів-рабів збігли східцями на берег, щоб за кілька хвилин рушити назад з посагом молодої султани.

Розчинилися склепінчасті двері, і серед строкатих шеренг гостей вийшли євнухи з весільними прапорами, негри з кунганами пахощів і фарби для нігтів, за ними сорок кремезних носіїв схилилися під вагою цукрового замка й звіринця, а вже за ними поважно вирушили дервіші з коранами у золотих і срібних оправах і з важкими томами поетів Туреччини, Персії та Аравії, наче брилами казкового східного палацу. Гості ахали, перешіптувалися, ставали навшпиньки, але кремезні негри стримували їх натиск.

Ритмічно, як на військовому огляді, посувалися лави носіїв, пропливали повз гостей прапори, в'юки срібного і золотого посуду, крісла і паланкіни в арабесках і інкрустаціях, важкі полози згорнутих килимів, скриньки золота і самоцвітів і воскові свічки, наче щогли венеціанських фрегатів. М'язисті, оголені до пояса негри блищали на сонці темним лаком намащених тіл; їх руки підтримували на головах чемодани з буйволової шкіри, виповнені Настиною білизною і оздобами.

А в юрбі ахали і шепталися гості:

- Сто сімдесят чемоданів! І в кожному хоч заховай осла! Та коли вона щодня змінятиме вбрання, то вдруге доведеться одягати його, коли її первісток сяде за коран у медресе.

Строкатою широкою рікою тече пишний похід, виповнюючи галеру за галерою своїми лавами. І коли перевантажена галера ховала в кучугурах хвиль червоний бакан ватерлінії, - похід на мить зупинився, наче перехоплений греблею, і знов рушав далі, коли нова порожня галера пришвартовувалася до мармурових східців.

Нарешті рушили і велетенські весільні пальми нареченої. Здавалося, ніби назустріч мінаретам Стамбула рушили їх малоазіатські брати. А за ними заколивалися білі щогли весільних свічок і альтембасовий балдахін з пурпурними завісами до землі, під якими ховалася наречена.

Сорок вродливих аджем-огланів, юрби невільників і невільниць, білих та чорних євнухів супроводили свою господиню. І коли балдахін заблищав на палубі «Буцентавруса», галери підняли якорі і під грім нового салюту рушили до Стамбула.
В новому сералі вже чекали майбутню царицю.

Одалики й служниці, наглядачки і танцюристки, євнухи, негри, карли і астрологи - всі вийшли назустріч, осипаючи путь Гюль-Хуррем запашними трояндами з Казанлика (209). Найповажніші жінки Стамбула ввели її до Зали Співрозмовників, де незабаром з'явилися великий візир Алі-Баша з капудан-башею і муфті з кизляр-агою. Муфті голосно прочитав нареченій, захованій за грезетовими запонами, шлюбний контракт, де падишах призначав їй у посаг п'ятдесят тисяч золотих дукатів і щорічне утримання у тридцять тисяч дукатів, кілька сотень рабинь і рабів і дарував їй неосяжний башмаклик у родючій долині Bapдapa.

Після недовгого чубте (210) євнухи піднесли муфті Есааду шубу з білого горностаю, вельможам - соболеві шуби, а агам - по розкішному шовковому каптану.

Відпочивши і випивши кави, похід рушив до збудованого для Насті кіоска серед серальських садів, бо цариця Стамбула має право на окреме житло, на окремих рабів і свій почет.

Тепер похід став ще пишніший, бо в ньому брали участь перші вельможі держави, загони булюків (211), спагі тa яничари, але за сто кроків від Настиного кіоска чоловіки зупинилися, і самі лише жінки рушили далі з нареченою.

На порозі стояв падишах, чекаючи на свою Гюль-Хуррем. Загорнута з голови до ніг у прозорі серпанки ясно-рожевого кольору, стояла вона перед своїм нареченим, а барвистий почет жінок з відкритими обличчями оточував її, бо лише падишах має право бачити жінок своєї країни без фередже та яхмака (212). Султан привітав Гюль-Хуррем, дав їй руку і урочисто ввів до гердека (213), перетвореного майстерними драпуваннями і килимами на строкате шатро - на спогад про кочовища минулих століть.

Посередині гердека височіло розкішне аскі - трон нареченої, під мережчатим балдахіном з рожевих перлин, прив'язаним до стелі і оздобленим золотими зірками і живими квітами. Наче в казкову альтанку, ввів до неї султaн свою Гюль-Хуррем і посадив для поклоніння і вітань, а сам повернувся до селямлику, де розпочався весільний бенкет.

Весь день приймала Гюль-Хуррем привітання. Що дві години їй дозволялося зійти з аскі, розім'ятися, випити щербету, поласувати в суміжних залах печивом і помилуватися танками грецьких рабинь.

Сонце повільно схилялося зо заходу. Бузковою тінню наливалися долини. Наближався вечір, а по-святковому оздоблений Стамбул не замовкав. Гриміла музика. Строкатим походом йшли цехи і дервіші, військові загони та чужоземні посли.

Кожен цех ніс свої прапори, кожен намагався показати найвибагливішу емблему свого ремесла. Шевці везли велетенську папучу з гаптованого сап'яну з човен завбільшки, а в папучі сиділо дванадцятеро негрів - подарунок султанові.

Прядильники бавовни несли ватяні машкари і опудала левів, морських риб та потвор. Сідлярі тягли площадку, декілька майстрів шили сідла. Пиріжечники та продавці шербетів смажили і варили у відкритому фургоні і кидали у юрбу гарячі пиріжки. Сотня зброярів одягли старовинні золочені панцири та кольчуги. Палітурники та папірники йшли під паперовими прапорами, і сто п'ятдесят підмайстрів їх цеху шикувалися у чудернацькому одязі з картону і в чалмах кольорового паперу, а майстри тягли за ними двоповерховий фургон, де на першому поверсі виробляли папір, а на другому троє юнаків з ватяними борода ми і вусами читали вже написані і оправлені корани.

Але дзеркальники та малярі по фарфору перевершили усіх: вони одягли сто п'ятдесят юнаків у шовкові вбрання, обшиті шматочками дзеркал, що блищали на сонці вогняними зайчиками, а малярі по фарфору везли розмальований арабесками фарфоровий басейн для водограю з кришталевими цівками і підвісками, так що здалеку здавалося, ніби б'є з нього, виграваючи на сонці, прозора кришталева вода.

За цехами йшли дервіші шести орденів, наче ватаги мандрівних штукарів та акробатів. Одні з них крутилися дзигами, пронизливо вигукуючи «Аллах!» або «Гу! Гу!». Інші застромлювали собі в рот розжарені до червоного залізні дроти, ковтали ножі і уламки скла і протикали руки і ноги голками, шпильками та кинджалами. Один дервіш ліг горілиць на помості і наказав покласти собі на груди камінь, який ледве витягли вісім вантажників. Другий танцював і перестрибував через застромлені у землю кинджали. Жінки злякано охали, але коли вони помітили дервіша в барилі отрутних гадин, що сичали і визирали з барила, ладні вилізти на землю, вони кинулися врозтіч з зойками жаху.

На майданах з ранку до вечора йшли вистави: штукарі і муштрувальники зміняли один одного; акробати бігали по канатах і дротах над юрбою, вигиналися на трапеціях, борці боролися, танцюристи танцювали, а грецькі актори показували пишні пантоміми з Іліади та Одиссеї. В юрбі сновигали продавці з бурдюка ми бузи і дешевих шербетів, баклави та рахат-лукуму, і ніхто не помітив, як почало сутеніти.

- Не розходьтеся! Не розходьтеся! - вигукували султанські покликачі.

Міська сторожа почала запалювати олійні лампи на щоглах, а по всіх мінаретах та вежах, по міських мурах та палацах, мечетях та медресе - спалахнули тисячі тисяч олійних каганчиків.

І тоді на всі майдани Стамбула, переповнені цікавою і галасливою юрбою, наче у свято байрама, винесли казани вареного рижу, хліб і смажених волів, начинених рижем і сливами.

Але не встигла сторожа поставити страви на столи, як голодна біднота накинулася на їжу. З боєм допалася вона до страв, штовхалася, відбирала силоміць кращий кусень. Незабаром площа вкрилася об'їденими кістками, покидьками, уламками розбитих казанів і розсипаним рижем.

- Го-го-го-го! - хапалися за боки аги (214) великого візира. - Це цікавіше від єврейської комедії та грецької пантоміми.

- Зараз буде ще цікавіше, - підкрутив вуса ага нічної варти Стамбула. - Шкода, що падишах не побачить цікавого видовища.

І щось пошепки наказав чаушеві (215).

Люди оскаженіло билися за рештки. їжі, намагалися хоч один раз в житті наїстися досхочу, бо усе, що давала їм праця і кам'яниста земля, відбирали мудири (216) і баші за податки.

- Цариця небесна!.. Що робиться! Що робиться на білому світі! - шепотіла грекиня-купчиха.

І раптом охнула і зблідла від жаху.

Ага нічної стамбульської варти виконав свою обіцянку. Він випустив на голодних людей таких же голодних ведмедів, вовків, лисиць та диких собак, прив'язавши їм до хвостів петарди і запалені смолоскипи. Паніка охопила юрбу. Збиваючи зустрічних з ніг, кинулися люди врозтіч, а хижаки, божевільні від жаху, вогню, пострілів і людського вереску, мчали за ними.

- Хо-хо-хо-хо! - аж присідали аги. - От спасибі, джаним, за веселу розвагу! Диви, як тікає дідок!.. Ой, та й ноги в нього!.. Дві жердини. Впав-таки. А я вже збирався заставлятися, що він втече від ведмедя.

На круглих низеньких столах не переводилися вибагливі страви з риби, дичини, фруктів та дробини. Турецька горілка ракі сором'язливо ховалася під різьбленими накривками келехів на шербети разом з запашним кіпрським вином, і гості потроху п'яніли, розмови гучнішали, а. сміх ставав невимушений і веселий.

Але коли настав час вечірньої молитви, голос імамів урвав бенкет. Гості поквапливо підводилися, обсмикувалися, підтягували пояси і чалми і намагалися міцно триматися на нетвердих ногах.

Треба було піти до палацової мечеті вимолити султанові шлюбне благословення. Похід був урочистий і безмовний серед шпалер булюків і яничарів. Гості напідпитку і зовсім п'яні удавали тверезих і побожно зосереджених. В мечеті шейх-уль-Іслам еміри і муфті чекали султана. Після звичайного намазу гості розташувалися широким колом, з падишахом і імамами всередині. Імами хором затягли весільну молитву, здіймаючи догори долоні, і коли завмер останній молитовний вигук, султан пробрався крізь коло присутніх і швидко рушив до серальських садів. Звичайні смертні не йдуть, а мчать до сералю, але така надмірна поквапливість не гідна володаря Стамбула і трьох суходолів. Осман ішов широким, розмашним кроком юнака, звиклого до військових вправ і до полювання, а огрядні євнухи та вельможі з удаваною поквапливістю бігли за ним підтюпцем, а коли падишах наблизився до серальських воріт, почали кидати в нього старі папучі, навмисно принесені у кишенях. Це було символічне прощання однолітків-парубків з товаришем юнацтва, що вступає в родинне життя.

Але тільки брати султанові та друзі дитинства насмілилися виконати цей старовинний звичай.

Біля дверей Настиного кіоска кизляр-ага чатував на свого володаря. Головний євнух провів султана з смолоскипом до гердека, а білі і чорні євнухи, рабині та одалики кидали квіти до падишахових ніг.

Сагдич нареченої і к'яйя (217) сералю зустріли падишаха і постелили йому намазлик, і, замість того щоб наблизитися до Насті, оповитої рожевим серпанком, султан скорився звичаю і став на молитву. Потім обидві жінки вклонилися йому до землі і беззвучно вислизнули з покою.

Осман постояв хвилинку серед гердека, розпалений вином, і рушив до Насті. Настя добре запам'ятала, чого навчала її сагдич, і сиділа у кутку нерухома, як статуя, вирізьблена з слонової кості, але коли Осман торкнувся її серпанку, мимоволі здригнулася і відсахнулася від нього.

- Чого ти? - спитав падишах, плутаючись язиком. - Ага, я й забув! Викуп...

І витягнув з пояса розкішне діамантове намисто. Настя не рухалася. Крізь серпанок дивилися на падишаха розширені жахом очі, але султан нічого не помічав. Владним рухом скинув він серпанок і, наступивши на намисто, рвонув Настю до себе...

Прикуті до лав веслярі раділи несподіваному відпочинку. Брязкаючи кайданами, курили вони і передавали один одному люльку після затяжки. Нелегко їм було здобувати тютюн...

Незчисленні вогники ілюмінації і яскраво освітлені кольорові вікна палаців блищали у маслянисто-чорній воді Босфору, що лився з Чорного у Мармурове море повільною блискучою хвилею.

- Святкують, - кинув упівголоса завчасно посивілий козак. - А кажуть, ніби вона наша козачка.

Сусіда його байдуже плюнув у воду.

- А тобі з того легше?

- Ось поживемо - побачимо. Поки що хоч штани та сорочки нам справили та раз за сім років нагодували донесхочу. Невільникові і це неабищо.

Над Стамбулом забили у небо барвисті водограї ракет. Вони розсипалися десь у височині і повільно падали, згасали у темряві. Вітер доносив з європейського берега уривки протяглої музики і глухі удари барабанів, а за кормою галер ледве шаруділи темні скутарійські сади. Босфор був по-нічному мовчазно-безлюдний. Вогні з тремтінням звивалися у його зибіні золотими пружинами, розсипалися на дрібні уламки і пливли до галер мідними змійками. Пахтіло гаром і кіптявою від олійних каганчиків, порохом від ракет та йодистою свіжістю моря.

Галерники глухо брязкали кайданами і умощувалися на лавах спати, коли важкі кроки наглядача примусили їх підвестися.

Наглядач пройшов до середини помосту поміж опачинами і тричі стукнув підбором об поміст. Галерники завмерли:

- Скидайте штани та сорочки! Одягайте старе, а святковий одяг здайте зараз Абдул-огли, - наказав він уривчасто.

Галерники розгублено перезирнулися.

- Та як же ж воно, той... господарю? - кахикнув старіший весляр. - Старе ж геть усе чисто зотліло. Як ми його скидали, так полотно мочалкою лізло з плечей. Ну, ми його, той, і покидали у море. Ти вже задля радості падишахової змилосердься.

- Що? Покидали? Ну, то й ночуйте голі, як пси! Самі себе покарали. Скидайте швидше! Вранці доповім капудан-баші. Мабуть, знайдуться для вас старі безрукавки спагі, - відрізав наглядач і пішов геть, брязкаючи ключами від кайданів та опачин.

Веслярі мовчки почали роздягатися, а сусіда посивілого козака сунув йому під ніс здоровенну дулю.

- Ось тобі ласка «своєї козачки».

- Здається, ти кудись збираєшся? - спитав, привітавшись, Петро Конашевич.

- Як бачиш, - розвів руками Плетенецький. - Та ти посидь. Поговоримо. Я б і радий нікуди не їхати, так справи женуть. Піклуюся ж бо про примноження і розквіт оселі, тому і поспішаю до Житомира на рочки, - пояснив він, щоб гість не затримувався.

- Так рочки ж розпочнуться за два тижні. Чому поспішати?

- Треба заїхати до Радомишля. Та ти й не знаєш, що я збудував там папірню? Будемо друкувати книжки на своєму: нема чого годувати різних Кмеллерів (218) та Острозьких. І рудню поставив, і попіл буду палити, і гамарню, і гуту. Стільки, любий мій, справ, що й не впоратися.

- У тебе не вистачає часу на справи, а у мене бракує справ, щоб заповнити час, - гірко всміхнувся колишній гетьман.

Плетенецький уважно зиркнув на гостя і, почувши в тоні його щось незвичайне, махнув рукою братії, щоб вона залишила їх.

- Що трапилося? - спитав він, замикаючи двері, - Ти наче хворий або з похорону.

- Лихо, - просто відповів Сагайдачний. - Виписчики заворушилися. Тепер на Низу гетьманує чи то Бородавка, чи то Барабаш. Мчав я сюди, як навіжений, а угледів здалеку Київ і зрозумів, що нема мені чого тут робити. Пригадав я Печерське, тебе, ось і заїхав, бо нема де подітися.

Сагайдачний замовк і похнюпився. Плетенецький мовчки стиснув йому руку.

- Добре зробив, що згадав, - щиро заговорив він. - Поговоримо! Переночуєш тут, а вранці... Проте якщо тобі справді нема куди поспішати, - їдьмо разом зі мною. І папірню побачиш, і в дорозі як слід поговоримо. І братія не докучатиме.

- Їдьмо, кире Єлисею, - підвівся Петро Конашевич. - Ти правий: в дорозі легше говорити.

Коні мчали рівно і швидко. Дорога враз пірнула під різьблене склепіння запорошеного снігом сосняка. Шарудливий шум ішов його верховіттям, наче десь далеко-далеко співало море. Від вітру осипався з гілок пухкий сніг.

Уривчасто і сухо розповідав Сагайдачний про козацьку комісію, про новий реєстр і чорну раду. Потім довго мовчав. Мовчав і Плетенецький, обмірковуючи новини.

- Що ж ти тепер надумав? - випростався він.

Сагайдачний знизав плечима.

- Здається, тут нічого вже не зробиш...

- Як-то?! - підкинуло Плетенецького. - Проковтнути образу? Віддати старшину на поживу голоті?! Не чекав я такої відповіді від тебе, гетьмане.

- Полковник Київського полку, - виправив Сагайдачний. - Ні, кире Єлисею, справа загинута. З Києва булави не здобути.

- А ти подумав, що тоді буде за рік? – обернувся до нього Плетенецький. - Ти знаєш, що таке хлопський бунт? Пам'ятаєш часи Наливайчині? Але ж тоді на чолі руху стояла старшина. А що буде, коли пануватимуть якісь Барабаші з Бородавками?! Що тоді залишиться від наших фільварків, монастирів та маєтків? Каменю й стріхи не знайдемо! І ми всі загинемо, порубані та попалені. Що ж ти: вирішив по-пілатівському вмити руки і милуватися загравами, наче Нерон пожежею Рима? Оце дійсно зрада. Справжня зрада!