Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства


Правовое регулирование экспорта нефтепродуктов Туркменистана



бет12/33
Дата23.07.2016
өлшемі2.14 Mb.
#215992
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33

Правовое регулирование экспорта нефтепродуктов Туркменистана

Якубов И., студент гр. Ю-14 юридического факультета СумГУ

Научный руководитель - Сайко Л.Ю., преподаватель кафедры права СумГУ

Актуальность темы экспорта Туркменистаном нефти и газа определяется возрастающей ролью Туркменистана в международных отношениях на глобальном и особенно региональном уровне, а также в мировой экономике – как поставщика, прежде всего, газа для набирающего силу в экономическом отношении Китая, а в перспективе Индии и стран Евросоюза. Высокий научный и практический интерес к Туркменистану, ставшему самостоятельным государством в результате распада Советского Союза в 1991 г., обуславливается также своеобразием отношений с Россией, играющей ключевую роль на постсоветском пространстве.

В настоящее время при участии зарубежных партнеров в Туркменистане ведутся работы по бурению эксплуатационных скважин, строительству установки по сероочистке и подготовке газа до экспортных кондиций, газоперерабатывающего завода, всей необходимой наземной инфраструктуры, а также прокладке газопровода до компрессорной станции (КС) «Шатлык» протяженностью около 100 километров.

Перспективным направлением развития нефтегазового комплекса Туркменистана выступает нефте- и газохимия, налаживание производства органических полимеров, таких как полиэтилен, полипропилен, поливинилхлорид, а также карбамидоформальдегидных смол и получаемых на их основе различных красок, клеев, строительных и конструкционных материалов. Как было отмечено на конференции, благодаря наличию больших запасов природного газа производство этих продуктов для внутреннего рынка и экспорта является экономически целесообразным.

Реализация новых проектов в области газохимии будет способствовать наращиванию промышленных мощностей по производству высококачественной конкурентоспособной на мировых рынках химической продукции, что, в свою очередь, позволит на многие годы удовлетворить растущие потребности народного хозяйства страны, а также уверенно наращивать объемы ее экспорта.

В целом отмечается растущая роль Туркменистана на глобальном энергетическом рынке мира, и в частности, в Азиатском регионе. подчеркивается важное международное значение, в том числе для развития региона, действующих газопроводов в Китай, Иран, Россию, а также актуальность строительства трубопровода Туркменистан-Афганистан-Пакистан-Индия и перспективного Транскаспийского энергомоста.

Особенность ситуации с нефтегазовыми ресурсами Туркменистана заключается в том, что они являют собой богатство, которое до сих пор еще не послужило на благо туркменскому народу. До настоящего момента нефть и газ страны пока не были по-настоящему востребованы рынком -отсюда и проблемы с их транспортировкой. С северной стороны среднеазиатская республика «отсечена» от потребителей Россией, где нефти и газа больше, с южной - странами Персидского залива, где они к тому же и дешевле. Однако в перспективе в ближайшие 5-10 лет туркменский углеводородный потенциал, скорее всего, получит достойное применение.

Во-первых, российскому газовому концерну «Газпром» потребуется больше газа ввиду истощения существующих месторождений и необходимости освоения новых, а также для соблюдения стабильности поставок газа в страны Западной Европы. При этом проводимая правительством России газификация страны требует также значительных объемов.

Во-вторых, туркменский газ все больше будет востребован в Китае и Индии. Следует предположить, что экономическая целесообразность преодолеет риски политической нестабильности. Это позволит, найти инвесторов, готовых вкладывать средства в проекты с отдаленной перспективой их окупаемости, в том числе и в строительство трубопроводов в сложных географических условиях.
Литература:


  1. Данников В.В. Холдинги в нефтегазовом бизнесе: стратегия и управление. – М.: ЭЛВОЙС-М.:2009, -464 с.

  2. Закиева О.Г. Правовое регулирование отношений по транспортировке нефти в праве зарубежных государств. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.superinf.ru/view_helpstud.php?id=3213 Заголовок с экрана.

  3. Эдер Л.В. Нефтегазовый комплекс Туркменистана [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.geoim.ru/content/view/389/285/ Заголовок с экрана.


ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАБІЛЬНОСТІ ТА БЕЗПЕКИ СУСПІЛЬСТВА

Відповідальність за зловживання службовим становищем працівниками правоохоронних органів

Андрійченко Н.С., студентка гр.Ю-13 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник –Ільченко О.В., викладач кафедри права СумДУ

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [5]. Ці положення поширюються на всіх без винятку службових осіб. У розділі XVII Особливої частини Кримінального Кодексу України встановлена кримінальна відповідальність за діяння (ст.ст. 364–370), родовим об’єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність державного та громадського апаратів, а також апарату управління підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності [6].

Одним і з таких діянь є зловживання владою або службовим становищем, передбачене ч. 1 ст. 364 ККУ. Зловживання владою або службовим становищем з об’єктивної сторони полягає в діянні (дії чи бездіяльності), що: вчинюється з використанням влади або службового становища; здійснюється в межах наданих особі службових повноважень; супе­речить інтересам служби; визнається закінченим з моменту заподіяння істотної шкоди чи спричинення тяжких наслідків; перебуває в причинному зв’язку із зазначеними наслідками.

Суб’єктивна сторона злочину – умисна чи змішана форма вини. При цьому діяння вчинюється лише з прямим умислом, а щодо наслідків вина може бути як умисною, так і необережною. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони службового зловживання є мотив.

Кваліфікуючою ознакою злочину є спричинення тяжких наслідків (ч. 2 ст. 364), а особливо кваліфікуючою – вчинення його працівником правоохоронного органу (ч. 3 ст. 364) [2]. Слід звернути увагу на те, що останнє положення є новим для Кримінального Кодексу України, оскільки в Кримінальному Кодексі Української ССР 1960 р. воно відсутнє [1, с. 593].

Суб’єктом останнього злочину є працівник правоохоронного органу. Постає питання працівники якого правоохоронного органу можуть бути притягнені до відповідальності за ч. 3 ст. 364 ККУ. В самій ст. 364 відсутні будь-які посилання на нормативно-правові акти, які визначають поняття правоохоронного органу. Так, наприклад поняття службова особа досить чітко розписано у примітці до статті 364 ККУ, тому не виникає жодних запитань щодо цього терміну.

На підставі аналізу національного законодавства можна стверджувати, що законодавець досить нечітко, суперечливо і непослідовно визначає поняття «правоохоронний орган» у різних законах України, які так чи інакше стосуються діяльності правоохоронних органів.

Визначення поняття «правоохоронні органи» також є дискусійним і у теорії права. До теперішнього часу залишається проблемою визначення критерію, за яким той чи інший державний орган можна віднести до правоохоронного органу. Ю.О. Загуменна зокрема, підтримує думку, що правоохоронні органи утворюють певним чином відособлену за ознакою професійної діяльності самостійну групу органів держави, які мають свої чітко визначені завдання. Тобто критерієм виділення правоохоронних органів із загальної маси органів держави в цьому випадку є коло їх завдань [4, с. 36].

Такі вчені, як К.Ф. Гуценко та М.А. Ковальов, виділяють правоохоронні органи виходячи з основних функцій правоохоронної діяльності, тобто для виконання функцій правоохоронної діяльності існують конкретні органи, які відповідно й називаються правоохоронними [3].

М.І. Мельник та М.І. Хавронюк правоохоронними вважають ті держані органи, які, діючи в межах кримінально-процесуальної чи адміністративної процедури, ведуть боротьбу зі злочинністю та правопорушеннями, що тягнуть юридичну відповідальність винятково у сфері публічного права. До таких вони відносять: суди, органи прокуратури, міліції, податкової міліції, служби безпеки України, Управління державної охорони, прикордонних військ, державної митної служби, державного пожежного нагляду, Державного департаменту з питань виконання покарань [7, с. 31-32].

На думку Т.О. Пікулі, до правоохоронних належать органи, які поряд із допоміжними виконують кілька головних правоохоронних функцій, які є визначальними в їх діяльності. До правоохоронних органів у широкому розумінні, на думку автора, належать суд, прокуратура і правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю, у вузькому – правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю (органи міліції, податкової міліції, СБУ, Управління державної охорони, Державної прикордонної служби, Державної митної служби, Державного департаменту з питань виконання покарань) [8, с. 79].

Нормативна невизначеність поняття «правоохоронних органів» часто призводить до колізій і непорозумінь при застосуванні тих чи інших положень закону. Зокрема, що стосується ч. 3 ст. 364 слід звернути увагу на рішення Конституційного Суду України від 18 квітня 2012 р. Суб’єкт права на конституційне звернення стверджував, що суди загальної юрисдикції, кваліфікуючи діяння працівників державної виконавчої служби за ст.  364 ККУ, в одних випадках посилалися на п/п "д" абз. 2 п. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993р. і вважали таких працівників працівниками правоохоронного органу, у зв’язку з чим кваліфікували їхні дії за ч.3 ст. 364 Кримінального кодексу, а в інших –керувалися ч. 1 чи ч. 2 цієї статті, тобто не вважали таких працівників працівниками правоохоронного органу. Копії рішень судів загальної юрисдикції, які були додані до звернення підтвердили факт неодноразового неправильного застосування положень нормативно-правових актів [11].

Так в ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» визначено перелік правоохоронних органів (органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції) [9], але він є неконкретним і невичерпним, оскільки зазначено «інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. Зовсім не зрозуміло, які інші органи та що слід розуміти під правозастосовними або правоохоронними функціями, оскільки відсутнє будь-яке законодавче визначення ознак, за якими орган можна віднести до правоохоронних. До того ж навіть Конституційний Суд України надаючи тлумачення норми, не визначив вичерпний перелік правоохоронних органів.

Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» до правоохоронних органів відносить і органи податкової служби. Відповідно до Податкового Кодексу України від 02.12.2010р. до правоохоронних органів з поміж усіх інших органів податкової служби (державна податкова адміністрація України, спеціалізовані державні податкові інспекції, державні податкові адміністрації в АРК, областях, м. Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах) слід віднести лише податкову міліцію, оскільки в ст. 348 вище вказаного кодексу зазначено, що основним її завданням є запобігання кримінальним та іншим правопорушенням у сфері оподаткування та бюджетній сфері, їх розкриття, розслідування [10]. Тобто цей орган податкової служби є правоохоронним і його працівники підлягають кримінальний відповідальності за ч. 3 ст. 364 Кримінального Кодексу України. Але як свідчить судова практика в більшості розглянутих судами справ, до відповідальності за ч. 3 ст. 364 притягувалися працівники всіх органів податкової служби України, зокрема і начальники відділу районної податкової інспекції. Дане питання досить часто обговорюється і на юридичних форумах. Адвокати, юрист-консульти пояснюють, що начальник відділу ДПІ підлягає до відповідальності за ч. 1, 2 ст. 364 як службова особа, адже відповідно до примітки ст. 364 КК України, службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. А начальник ДПІ, в частині виконання організаційно-розпорядчих функцій, керує трудовим колективом в установі органу державної влади, щодо адміністративно-розпорядчих функцій, то начальник розпоряджається кошторисом ДПІ, а отже майном установи.

Аналіз національного законодавства та теорії кримінального права дає нам змогу стверджувати про відсутність визначення понять «правоохоронні органи», «правоохоронні функції» та «правозастосовні функції». Така невизначеність зумовлює неоднозначне розуміння нормативно-правових актів (зокрема ч. 3 ст. 364 КК України) як науковцями так і особами, які займаються правозастосовною діяльністю, про що свідчать рішення судів по таких справах. Звичайно вирішити дану проблему національного законодавства потрібно якнайшвидше. Вважаю за необхідне, для уникнення в подальшому помилок при призначенні покарання за злочини передбачені ч. 3 ст. 364, внести доповнення до примітки вищезазначеної статті КК, в якому буде міститися повний та вичерпний перелік правоохоронних органів, чи посилання на інший нормативно-правовий акт.
Література:

1. Антонов Н.Ф. Уголовный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. комент. / Н.Ф. Антонов, М.И. Бажанов, Ф.Г. Бурчак и др. – К.: Политиздат Украины, 1987. – 880 с.

2. Баулін Ю.В. Кримінальне право України: Особлива частина: підручн. / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін.; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 4-е вид., переробл. і допов. – Х.: Право, 2010. – 608 с.

3. Гуценко К.Ф. Правоохранительные органы: учеб. [для студ. юрид. вузов и ф-тов] / К.Ф. Гуценко, М. А. Ковалев. – М.: Зерцало, 1999. – 416 с.

4. Загуменна Ю.О. Правоохоронні органи: поняття, ознаки, функції, особливості діяльності / Ю.О. Загуменна // Вісник Харківського національного у-ту внутрішніх справ. –2010. – № 26. – с. 36.

5. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 1996. – № 30. – ст. 141.

6. Кримінальний Кодекс України: Закон України від 05.04.2001р. // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2001. –№ 25-26. – ст. 131.

7. Мельник М.І. Правоохоронні органи та правоохоронні діяльність: навч. посіб. / М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: Атіка, 2002. – 576 с.

8. Пікуля Т.О. Правоохоронні органи в механізмі держави України (теоретико-правові питання функціонування): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Т.О. Пікуля. – К., 2004. – 20 с.

9. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23.12.1993р. // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 1994. - № 11. – ст. 50.

10. Податковий Кодекс України: Закон України від 02.12.2012 р. // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2011. – № 13-14, № 15-16, № 17. – ст. 212.

11. Рішення Конституційного суду України № 10-рп / 2012 від 18.04.2012р.// Вісник Конституційного суду України. – 2012. - № 7.


Легітимність державної влади в сучасній Україні

Гиркіна О.О., студентка гр.Ю-05 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник – Семенов В.М., к.держ.упр., доц. кафедри права СумДУ

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Адже це один з показників ефективності політичної влади. Жодна державна влада не може спиратися лише на існування законів. Вона повинна мати підтримку суспільства або окремих груп. Елементи легітимності як визнання існуючого порядку управління обґрунтованим, справедливим, існують за значної широти кола учасників процесу легітимності. Справжня легітимність державної влади, яка покликана служити юридичним вираженням суспільства, представником його інтересів, існує тільки тоді, коли владу підтримує більшість населення країни. У сучасній політичній обстановці все більш яскраво проявляється недовіра народу до влади, що тягне за собою як наслідок відсутність узгодження суспільних інтересів у ході управління державою, затримку розвитку громадянського суспільства. Тому питання легітимності державної влади в Україні є актуальним.

Метою дослідження є аналіз легітимності державної влади в сучасній Україні.

Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися [4, с. 89]. Тобто, це – позитивне ставлення громадян, великих суспільних груп (у тому числі й іноземних) до діючих в кожній конкретній державі інститутів політичної влади, визнання правомірності їх існування.

Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це – відповідність влади діючим законам. Як зазначає М. Юрій, між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов'язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір'я з боку суспільства [4, с. 90]. Саме такі процеси і відбуваються зараз в Україні.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення; уряд; зовнішньополітичні структури.



Зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій, говорить про кризу легітимності. У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку України криза легітимності державної влади спричинена нездатністю органів влади здійснювати свої функції, у проявах прихованих форм насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Легітимація багатьох політичних систем сьогодні спирається на раціонально-легальну основу, що полягає у дотриманні певного набору інституціональних правил, установлених відповідно до прийнятих норм і процедур. Головним засобом підтримки й підтвердження легітимності сучасних політичних режимів є процедура загальнонаціональних виборів [1]. Проте, як вдало вказує Є. Цокур, на практиці, головним чином, почали використовуватися методи проведення виборів, що ґрунтувалися не на вільному волевиявленні громадян та врахуванні інтересів суспільства, а на маніпулятивних технологіях. Тож вибори стали прикриттям для подальшої узурпації влади певними кланами та фінансово-промисловими групами [3]. З даною думкою слід погодитися, адже приховані методи маніпуляції масами населення, ґрунтуються на низькій правовій обізнаності народу, порушеній політичній свідомості громадян, а також на психологічних способах подачі інформації.

Хоча легітимізація влади в Україні і відбувається ніби то відкритим шляхом, за рахунок виборів, проте влада швидко втрачає свої позиції в системі довіри населення. Через це вона змушена вимушені звертатися до технологій забезпечення самолеґітимації.

По-перше, технологія, заснована на демонстрації відданості. У випадку України це, насамперед, відданість ідеї незалежності й суверенітету. Взагалі предмет відданості має бути значущим беззастережно, це повинні бути безумовно домінуючі цінності. Вони ж – наріжні камені легітимності. Неможливо бути легітимним, не сповідуючи їх. Громадяни, у свою чергу,визнають легітимацію з боку домінуючої доктрини.

По-друге, технологія, заснована на культивуванні переконаності у відсутності авторитетної альтернативи, своєрідного політичного варіанту «іншого не дано».

По-третє, технологія легітимації авторитетом науки й мистецтва. В останні два роки технологія легітимації авторитетом набула в Україні усталеної форми науково-практичних конференцій. Останні з них були проведені з економічної проблематики та з реформи політичної системи. Їх вів Президент,він виступав на них із доповідями й заключним словом, присутністю й словом надаючи цим конференціям особливого статусу.

По-четверте, технологія приучення до відносин «патрон – клієнт», яка переживає в Україні справжній ренесанс. Склавшись, очевидно, у внутрішньо елітному просторі, вона поступово поширилась на все суспільство. Під патронатом президента проводяться спортивні змагання й фестивалі,виставки та ярмарки, шоу й конкурси. Отже, влада, як і раніше, задовольняється лише формальною легальністю,отриманою в ході законодавчо встановлених виборчих процеду  [2, с. 6].

Є. Цокур зазначає, що криза легітимності влади на сьогоднішній день наближається до своєї критичної межі. Виявом цього є не тільки надзвичайно низький рівень довіри населення до політичної системи в інституціональному та персоніфікованому вимірі, а й швидке зниження авторитету держави на міжнародній арені.

Можливими ризиками в даному контексті є такі.

У внутрішньополітичному житті: подальше нівелювання демократичних процедур легітимації політичного режиму в Україні, ймовірно, посилюватиме авторитарні тенденції у політичному житті, що у свою чергу спричинить поступове згортання низки демократичних досягнень; тривання процесу відсторонення громадян від участі у політичному житті та поширення практики позасистемної діяльності (участь у неінституціоналізованих протестних акціях) посилюватиме вплив радикальних політичних сил, інтереси яких не репрезентовані у політичній системі; відновлення протистояння між громадянським суспільством та владою, що ускладнить процес досягнення Україною європейських демократичних стандартів.

У зовнішньополітичній діяльності – подальша делегітимація політичного режиму загрожує зниженням авторитету України на міжнародній арені, згортанням численних програм співпраці України з представниками міжнародної спільноти, спрямованих на інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур [3].

Отже, в сучасній Україні все більшого розвитку набувають процеси де легітимації державної влади. А це говорить про те, що у разі цілковитої втрати підтримки народу, влада змушена буде застосовувати силові методи, що є незаконними, і як результат буде порушувати легальність влади. Вважаємо доцільними наступні методи виходу з кризи легітимності: підтримка постійних контактів з населенням; проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей; пошук нових способів виконання поставлених завдань; постійне та оптималдьне оновлення законодавства; узгодження суспільних інтересів у ході державного управління; організація контролю з боку організованої громад­ськості за різними рівнями державної влади; розвиток політичної свідомості громадян.

Література:


  1. Кокорська О.І. Легітимність влади в суспільстві, що трансформується: теоретико-методологічні проблеми/ [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/Polit/2004_31/08_kokorska_oi.pвf.

  2. Макеєв С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл / С. Макеєв. – Політична думка,– 2001. – № З – с. 5-9.

  3. Цокур Є.Г. Легітимність влади в Україні від здобуття незалежності до сьогодення: особливості джерела та технології / [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2009_27/Gileya27/P6.pdf.

  4. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник/М.Ф. Юрій – К.: Дакор, КНТ. – 2006. – 416 с.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет