Вісник київського національного лінгвістичного університету серія Філологія

Питання мотивованості/немотивованості зв’язку звуку і значення в слові стало центральним у працях таких компаративістів, як С. Воронін, А. Газов-Гінзберг, О. Журавльов, В. Левицький, Р. Якобсон. Хоча класик теоретичного мовознавства Ф. де Соссюр висунув гіпотезу про немотивованість зв’язку звуку і значення, його послідовники дотримувалися іншої думки (Д. Вестерман, С. Воронін, Р. Якобсон). При цьому увагу було зосереджено, насамперед, на звукозображальних словах як наочному прикладі мотивованості мовного знака: “При більш ретельному аналізі виявляється, що майже будь-яке слово, що називає звук чи предмет, який звучить, так чи інакше з цим звуком пов’язане звуковою формою” [14, с. 174].

Метою статті є висвітлення тих актуальних аспектів проблеми зв’язку звука і значення, які по-новому представлені у концепціях європейських і східних мовознавців.

Завдання:

– проаналізувати наукові концепції щодо розв’язання проблеми зв’язку звука і значення в європейській і східній наукових традиціях;

– розкрити суть основних поглядів учених щодо концепції звукозображальності.

Першу з відомих в історії мовознавства спроб вирішити питання про зв’язок звука і значення знаходимо в давньоіндійських Ведах, де вчені того часу, досліджуючи, як слово передає значення, дійшли висновку, що у звуках кожного слова міститься сутність речі [цит. за пр.: 4, с. 10]. Про зв’язок між речами та їх найменуваннями говорили і давньогрецькі філософи, які започаткували дискусію, що точилася віками і не втратила своєї гостроти донині, хоча і в дещо змінених контурах. В основу цієї суперечки було покладено питання про те, чи називають слова речі довільно, і тоді зв’язку між звуком і значенням не існує (або він є умовним), або ж слова називають речі некеровано, “за природою” останніх, і між звуком і значенням існує природний зв’язок. Відомий діалог Платона “Кратил” (уже неодноразовао коментований з цього приводу), одна з перших праць, де філософ сформулював ідею про асоціації між окремими звуками та тими чи іншими якостями речей. Учений дуже серйозно поставився до розробки теорії звукового символізму, яка не втратила своєї актуальності і в сучасній фоносемантиці. Античні стоїки (Секст Емпірик, Діоген Лаерцій та ін.) теж долучилися до цієї дискусії при витлумаченні логічної категорії “лектон” (процес “мати на увазі” під час говоріння), яка певною мірою стосується і звукової осмисленості [цит. за пр.: 9, с. 169].

Згодом лінгвофілософське коло дослідників проблеми зв’язку звуку і значення розширилося, зокрема і за рахунок богословів (Св. Августин, Фома Аквінський, а пізніше Р. Декарт і Ж.-Ж. Руссо).

У Росії на зв’язок звуку зі значенням свого часу звертав увагу М. Ломоносов. Так, на його думку, звуки мовлення мають певну змістовність, і навіть рекомендував використовувати їх властивості для надання художнім творам більшої виразності [цит. за пр.: 7, с. 8]. Учений розвинув ідею символічності звуків, висунуту ще його вчителем Ф. Прокоповичем [цит. за пр.: 7, с. 8].

У ХVІІ–ХІХ ст. вивчення звуконаслідування та звукового символізму в Європі відбувається значною мірою в аспекті звуконаслідувальної та вигукової теорій походження мови. У зв’язку з цим варто назвати, в першу чергу, праці В. Вундта, І. Гердера, В. Гумбольдта, Г. Лейбніца, Дж. Локка, Г. Пауля та Г. Штейнталя в яких по-різному розвивалась ідея про природний зв’язок між звучанням слова та його значенням [цит. за пр.: 4, с. 10].

Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. проголошений Ф. де Соссюром принцип “довільності звука” значно вплинув на розвиток концепції звукозображальності у лінгвістиці. Якнайкраще це можна охарактеризувати словами Е. Сепіра: “ономатопея відіграє певну роль у всіх мовах, але важко побачити, як саме імітація природних звуків могла розвинутись у мову” [11, с. 324]. Таке уявлення про роль звукозображальної (в тому числі звуконаслідувальної) лексики в мові призвело до майже повного її ігнорування.

У ХХ ст. у працях дослідників звукозображальності (М. Ашмарін, А. Газов-Гінзберг, Дж. Ферс) було немало цінних та цікавих спостережень. Проте багато своїх узагальнень ці вчені будували на доволі обмеженому фактичному матеріалі, і методика дослідження часто булла недостатньо послідовною; до того ж, нерідко непомірно розширювався й абсолютизувався принцип звуконаслідування. Самостійним об’єктом дослідження звуконаслідувальна лексика стала практично лише в останні десятиліття XX ст. Серед найважливіших робіт слід назвати дослідження І. Братуся [1], який детально дослідив ономатопоетичні слова в індонезійській мові; І. Горєлова [6], який стверджував, що звукова форма номінацій є об’єктивно закономірною для однієї або для декількох мов і мотивує звукове вираження для тих об’єктів, які сприймаються візуально, та праці Р. Якобсона [12], присвячені вивченню проблеми зв’язку звука і значення.

Звукозображальність нерідко вивчалась у плані більш вузької, хоча не менш важливої, проблеми звукового символізму. Витоки теоретичного вивчення звукового символізму сягають праці О. Єсперсена “Мова: її природа, еволюція і походження” (“Language: it’s nature, development and origin”), головною тезою якої є розуміння того, що звуковий символізм у процесі розвитку мов відіграє роль “більш значну, ніж це визнається багатьма лінгвістами” [10, с. 397]. О. Єсперсен уважав, що вивчення звукового символізму не може бути плідним, якщо формулювати висновки лише на матеріалі однієї мови (або групи споріднених мов), не враховуючи неспоріднені мови. Також варто залучати результати психології, зокрема експериментальної. Учений наголошував, що у проведених експериментально-психологічних та лінгвотипологічних дослідженнях, безумовно, доведено існування звукового символізму в мовах світу [цит. за пр.: 4, с. 13].

У 60–80-х роках ХХ ст. на матеріалі англійської мови було розроблено універсальну класифікацію ономатопів, яка “працює” не лише в романо-германських мовах, а й релевантна для слов’янських, тюркських, фіно-угорських та семітських мов [3, с. 16]. За словами О. Журавльова, “ореол змістовності звучання <…> є у будь-якого слова, тільки найчастіше ми його не помічаємо” [7, с. 82], адже звукозображальними є не тільки ті слова, що відчуваються сучасним носієм мови як такі, що мають фонетично вмотивований зв’язок “між звуком та значенням”, але й усі ті слова, в яких цей зв’язок у ході мовної еволюції виявився затемненим, послабленим і, навіть, на перший погляд, цілком утраченим і в яких за допомогою етимологічного аналізу (підкріпленого “зовнішніми” даними типології) його можна реконструювати. Звичайно, це стосується більш давньої частини словника будь-якої мови. Нехтування цим висновком призводить до “невиправданого приниження ролі й кількості звукозображальних слів, до викривлення картини співвідношення звукозображальних і незвукозображальних елементів у мові” [7, с. 8–9].

Вищезгадані праці, що аналізують матеріал десятків мов світу, переважно неспоріднених, зробили можливим і необхідним створення принципово нової науки – фоносемантики, засновником якої є російський учений С. Воронін [3].

В українському мовознавстві теорія звукового символізму і звуконаслідувальна концепція походження людської мови представлені у працях О Потебні [10], а також у дослідженнях засновника Чернівецької школи фоносемантики В. Левицького [8]. На наш погляд, результати цих праць є не повторенням очевидних теорій античності, а становлять новий етап розвитку науки про мову, з надійною верифікацією емпіричного матеріалу та новітніми результатами, отриманими в тому числі і на основі комп’ютерного аналізу.

Статус звукозображальних слів свого часу намагався обґрунтувати українській мовознавець Л. Булаховський, який зарахував їх до категорії вигуків, семантичну класифікацію яких уперше в україністиці розробила Л. Мацько, яку з часом доповнили М. Возний, Є. Карпіловська та Р. Швець. Останні ґрунтовно проаналізували словотворчу та семантичну структуру дієслів звуконаслідувального походження у східнослов’янських мовах [5, с. 4].

Типологічні й експериментальні дослідження у сфері звукозображальності, утвердження і подальший успішний розвиток фоносемантики піддали сумніву соссюрівський принцип про невмотивованість мовного знака. У той час, коли принцип Ф. де Соссюра залишає право на існування лише невеликій кількості звуконаслідувальних слів, принципи фоносемантики не настільки категоричні [3]. Став очевидним той факт, що звукозображальна система мови повинна бути вивчена в нових аспектах, насамперед її ключова проблема мотивованості мовного знака.

Що стосується представників східної наукової традиції, то вивчення звукозображальної лексики як окремої категорії, насамперед у китайському мовознавстві, відбувалося непослідовно.

Знайомство з основними працями китайських лінгвістів першої половини ХХ ст. дозволяє зробити висновок, що китайські граматисти або взагалі не розглядали питання звукозображення, або описували звукосимволічні слова (ідеофони) разом зі звуконаслідуваннями (ономатопеями) та вигуками. Досі залишається невирішеним питання класифікації звукозображальних слів у китайській мові. Автори праці “Сучасна китайська мова. Службові слова” (“现代汉语。虚词”), пропонуючи короткий опис історії вивчення звуконаслідувань у Китаї, однією із основних проблем називають недостатню розробку понятійного і категоріального апарату [24, с. 18]. Вивчаючи звукозображальні слова, китайські лінгвісти переважно іменують їх ономатопоетичними і вводять в обіг такі терміни: “象声词”, “拟声词”, “拟音词”, “表音词” тощо. При цьому варто зазначити, що за останні роки в роботах, присвячених звуконаслідуванням, китайські вчені найчастіше послуговуються тільки двома з них: “象声词” та “拟声词”. Вони хоча і зазначають, що, як правило, не існує прямого зв’язку між формою звучання слова та його значенням, але щодо звукосимволічних і звукозображальних слів, то це твердження не визнають справедливим. Оскільки звуконаслідування є звуками природи або ж дуже схожими на наявні звуки в навколишньому світі, то це дає підстави вважати, що “прямий зв’язок між звучанням слова та його значенням не є повністю довільним” [27, с. 283].

Другою, безсумнівно, важливою проблемою залишається місце звуконаслідування в системі частин мови сучасної китайської мови.

У праці “Основи китайської граматики” Ван Ляоі розглядає звуконаслідування як експресивно-стилістичний засіб для створення яскравих і живих образів. У запропонованій ним системі частин мови звуконаслідування не були виділені в окремий клас слів, хоча було розроблено їх класифікацію за структурою і кількістю складів [2].

Наступною спробою визначити місце звуконаслідувань була теорія Люй Шусяна і Чжу Десі, вперше опублікована на сторінках “Женьмінь жибао” (“人民日报”). Автори відносили до звуконаслідувальних слів: 1) вигуки (як і українські мовознавці, зокрема Л. Мацько); 2) слова, що позначають питання і відповідь; 3) власне звуконаслідування. Варто відзначити, що саме ці автори ввели у науковий обіг термін “象声词”, що витіснив решту і вживається донині [18, с. 483].

У 1957 р. у КНР вийшла праця “Граматика сучасної китайської мови” (“现代汉语语法”) Чень Шунуна, де, на наш погляд, автор пропонує цікаве вирішення цієї проблеми. Називаючи ономатопоетичні слова “звуконаслідувальними прислівниками” (“象声副词”), автор пише, що “здебільшого прислівники є означенням до дієслова і прикметника, але серед них можна виділити групу слів, які можуть бути означенням до прислівника, словосполучення або цілого речення. До них належать слова зі значенням часу, ступеня, меж, модальності, заперечні прислівники та звуконаслідування” [16, с. 121]. Автор називає “звуконаслідувальні прислівники” найбільш численною групою слів серед прислівників. За структурою вони бувають одно-, дво-, три- і чотирискладові. Односкладові звуконаслідувальні прислівники оформлюються часткою 的, іноді сполучаються зі словами 一声, 一向. Двоскладові – можуть складатися з двох різних складів, а також із двох однакових. Такі звуконаслідувальні прислівники вживаються так само, як і односкладові. У тих випадках, коли односкладове або двоскладове звуконаслідування стоїть перед словом зі значенням “звук”, воно використовується як прикметник. Чотирискладові звуконаслідування іноді виконують функцію присудка, а також можуть бути оформлені часткою的 і тоді виступають в ролі додатка [16, с. 130].

Дослідники Лі Цзіньсі та Лю Шичжу, автори посібника з граматики сучасної китайської мови (“汉语语法教材”), розвивають уже відоме положення про те, що звуконаслідування є підкласом вигуків. Об’єднуючи звуконаслідування та вигуки, вчені помітили подібність цих двох груп: 1) звуконаслідування і вигук імітують звук; 2) можуть виконувати функцію еквівалента речення. Але є й відмінності: 1) звуконаслідування, на відміну від вигуків, не передають емоцій; 2) незважаючи на те, що звуконаслідування можуть виконувати функцію еквівалента речення, частіше вони виступають у функції членів речення, наближаючись за своєю природою до прикметників і прислівників [19, с. 503].

До останніх років ХХ ст. китайських лінгвістів цікавив звуковий символізм у давній китайській мові (редуплікація, алітерація, склади, що римуються), у той час, коли звукозображальна лексика сучасної мови загалом не бралася до уваги. У навчальних посібниках з лексикології китайської мови (“汉语词汇教材”) якщо і йшлося про звукозображальні слова, то лише поверхово, з позиції їх синтаксичних функцій. На початку 80-х рр. із розвитком нелінійної ритміки та метрики, вчені (Чжен Деган, Цзян Фань, Чжу Десі) звернули увагу на особливі функції звукозображальних слів і запропонували розглядати їх як окремий клас повнозначних слів. Основним доказом цього є властивість звуконаслідувань самостійно виконувати синтаксичні функції у реченні. Наприклад, у статті Чжена Дегана і Цзяна Фаня “Звуконаслідувальні слова у сучасній китайській мові” (“现代汉语象声词”) зазначається, що, оскільки звуконаслідування виконують синтаксичні функції, тобто можуть виступати в ролі означення до іменника, означення до дієслова, присудка, а також можуть бути самостійним реченням, то вони утворюють клас повнозначних слів [26, с. 4].

Справжнім відкриттям стала стаття Чжу Десі “Структура дубльованих звуконаслідувальних слів пекінського та чаоянського діалектів” (“潮阳话和北京话重叠式象声词的构造”), в якій дослідник на основі порівняння ономатопеї пекінського та чаоянського діалектів вперше розкрив похідні закони одно-, дво- та чотирискладових звуконаслідувань пекінського діалекту з позиції їх утворення [27]. Пізніше Ван Хунцзюнь [22] та Ши Юйчжи [21] під впливом нелінійної теорії фонетичної системи, незалежно один від одного, вивели загальний закон “тьмяності на початку і яскравості наприкінці” звуконаслідувальних слів китайської мови, визначивши в подальшому типи чергувань ініціалей та фіналей у китайських ономатопеях.

Як бачимо, питання про місце звуконаслідувань у системі частин мови і про те, до якої категорії слів китайської мови вони належать, залишається суперечливим. Так, Ма Чуньлін [20] уважає ономатопею скоріше особливим підкласом прикметників, тимчасом Чжу Інґуй відводить їм незалежне місце серед частин мови, розробивши внутрішньовидову їх класифікацію із описом граматичних функцій [28].

У період з кінця ХХ ст. напрочуд активно розвивається китайська компаративістика, у сфері якої були проведені численні зіставлення звукозображальної лексики китайської мови з іншими мовами. Китайські вчені минулого століття “цінували лише результат, а тепер почали великого значення надавати подальшому розвиткові” [29, с. 2]. Звернувшись до звукозображальної лексики інших мов, дослідники намагаються точніше скласифікувати звукозображення власної мови з позиції синтаксичних функцій.

Такі дослідники звуконаслідувань, як Пан Ліньлінь, Пен Цзяюй, Лі Ґонань, Лю Мінчжун та ін. аналізують структуру, зв’язок звучання зі значенням, стилістичну та словотворчу функцію ономатопей, зіставляючи їх в англійській і китайській мовах, та намагаються пояснити причини розбіжностей. Ґо Шуфень, зіставляючи китайські та російські ономатопеї, дійшов висновку, що звуконаслідування в китайській мові мають нормовану структуру, є значно чисельнішими та мають широку сферу застосування, ніж у російській мові. Але сильнішими експресивно, з більш розвиненою похідною функцією є словотворчі можливості ономатопів у російській мові. Визначаючи синтаксичні функції звуконаслідувань однаковими в обох мовах, автор називає їх властивість виступати як додатком, так і обставиною [17, с. 23–26]. Зіставляючи вигуки російської та китайської мов, Сюй Фенцай підтвердив факт існування зв’язку звучання слова з його значенням на прикладі цього особливого мовленнєвого явища, виокремлюючи вигуки в особливий клас мови, що є ані повнозначними, ані службовими словами [25, с. 38–44]. Виходячи зі стилістичної функції, які виконують звуконаслідування, Вей Іжун їх зіставив також у російській і китайській мовах [23].

Підсумовуючи, зазначимо, що проаналізовані погляди як європейських, так і східних мовознавців на проблему звукозображення є ґрунтовною базою для подальших досліджень у сфері проблеми мотивованості/немотивованості мовного знака, а невирішені проблеми стають науковими засадами для міждисциплінарних пошуків їх розв’язання.

Перспективами подальших досліджень є вивчення звукозображальної лексики української і китайської мов у семантичному і структурному аспектах, а також обґрунтування наявності зв’язку звука і значення на матеріалі обох мов.
ЛІТЕРАТУРА
1. Братусь И. Б. Акустические ономатопы в индонезийском языке : автореф. дисс. … канд. филол. наук : спец. 10.02.20 “Сравнительно-историческое, типологическое и сопоставительное языкознание” / И. Б. Братусь. – Л., 1976. – 15 с.

2. Ван Ляои. Основы китайской грамматики / Ван Ляои / [под ред. А. А. Драгунова, Чжоу Сунъюаня] ; [пер. с кит. Г. Н. Райской]. – М. : Изд-во иностр. литературы, 1954. – 261 с.

3. Воронин С. В. Основы фоносемантики / Станислав Васильевич Воронин. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1982. – 244 с.

4. Выражение экспрессии в языке и речи : [сб. науч. тр.] / [под ред. Н. С. Фомченко]. – Новосибирск : Наука, 1976. – 69 с.

5. Гаценко І. О. Типологічні особливості звуконаслідувальних слів (на матеріалі української, російської та англійської мов) : автореф. дис. ... канд. філол. наук : спец. 10.02.15 “Загальне мовознавство” / І. О. Гаценко. – К., 2003. – 19 с.

6. Горелов И. Н. О возможной примарной мотивированности языкового знака / И. Н. Головин // Материалы семинара по проблеме мотивированности языкового знака. – Л., 1969. – С. 17–20.

7. Журавлев А. П. Звук и смысл / Александр Павлович Журавлев. – М. : Просвещение, 1991. – 160 с.

8. Левицкий В. В. Звуковой символизм. Основные итоги / Виктор Васильевич Левицкий. − Черновцы, 1998. − 130 с.

9. Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф / Алексей Федорович Лосев. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 480 с.

10. Потебня А. А. Мысль и язык / Александр Афанасьевич Потебня. − М. : Лабиринт, 2007. – 241 с.

11. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии / Эдвард Сепир / [ред. А. Е. Кибрик]. – М. : Прогресс, 1993. – 355 с.

12. Якобсон Р. О. Звук и значение / Р. О. Якобсон // Избранные роботы по русскому языку. – М. : Наука, 1985. − 455 с.

13. Jespersen O. Language. Its nature, development and origin / Otto Jespersen. – N. Y. : W. W. Norton & Company inc., 1964. – 682 p.

14. Rauhut F. Probleme der Onomatopoie / F. Rauhut // Volkstum u kultur der Romanen. – Bd. 1. – 1928. – S. 113, 174.

15. Rubinyi M. Das Problem der Lautnachahmung / M. Rubinyi // Germ. – Rom. Monatssehrift. – 1913. – Bd. 5. – S. 497.

16. 陈淑浓. 现代汉语语法 / 陈淑浓. – 湖南 : 湖南出版社, 1957. – 页 121–130.

17. 郭淑芬. 汉俄语拟声词比较 / 郭淑芬 // 中国俄语教学.− 第2期.− 1993. – 页 68–79.

18. 吕叔湘. 汉语语法与修辞随笔 / 吕叔湘, 朱德熙 – 北京 : 商务印书馆出版, 1979. − 页 21–73.

19. 李金锡. 汉语语法教材 / 李金锡, 刘石诸. – 北京 ：商务印书馆，1959. – 503页.

20. 马春玲. 拟声词的语法功能及其修辞作用 / 马春玲 // 萍乡高等专科学校学报. – 第1期. – 2002. – 页 42−53.

21. 石毓智. 论汉语的大音节结构 / 石毓智 // 中国语文. − 第3期. − 1995. – 页 49−54.

22. 王洪君. 汉语语音词的韵律类型 / 王洪君 // 中国语文. − 第3期, 1996. – 页 11−17.

23. 魏翊荣. 俄汉语拟声词修辞功能对比 / 魏翊荣 // 佳木斯大学社会科学学报. – 第6期. – 2003. – 页 35−42.

24. 现代汉语. 虚词 / [张伊升主编]. – 上海 : 上海出版社, 2000. − 194 页.

25. 许凤才. 俄汉语感叹词对比 / 许凤才 // 中国俄语教学. – 第1期. – 1996. – 页 22−29.

26. 郑德刚. 现代汉语象声词 /郑德刚, 姜范 // 贵州师范大学学报. – 第1期. – 1986. – 页 19−22.

27. 朱德熙. 潮阳话和北京话重叠式象声词的构造 / 朱德熙 // 方言. – 第3期. –1982. – 页 41−45.

28. 朱英贵. 试论汉语拟声词独特的语法功能属性 / 朱英贵 // 四川理工学院学报. – 第4期. – 2006. – 页 58−63.

29. 20 世纪汉外语言对比研究 / [许高湔等编著]. – 北京 : 高等教育出版社, 2006. – 280页.

Дата надходження до редакції

26.04.2012

ПАРАДОКСАЛЬНІ СМАКОВІ ОБРАЗИ

У СВІТЛІ ІНТЕРСЕМІОТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

(на матеріалі поезій С. Крейна і К. Сміта та їх аудіовізуальних версій)
МАРІНА О. С.

Київський національний лінгвістичний університет
У статті з позицій когнітивно-семіотичного підходу розглядаються особливості формування та інтерпретації парадоксальних смакових образів у поетичних текстах С. Крейна й К. Сміта і їх аудіовізуальних версіях. Парадоксальний смаковий поетичний образ тлумачиться як когнітивно-семіотичне утворення, що структурується передконцептуальною, концептуальною і вербальною іпостасями, характеризується варіативністю та динамічністю концептуально-семантичної структури й постає як мультимодальний конструкт. Останній є результатом опредметнення парадоксальних смакових смислів через їх “трансляцію” у різних семіотичних вимірах – поетичному та аудіовізуальному текстах.

Ключові слова: парадоксальний смаковий образ, інтерсеміотичні трансформації, мультимодальний конструкт.
В статье с позиций когнитивно-семиотического подхода рассматриваются особенности формирования и интерпретации парадоксальных вкусовых образов в поэтических текстах С. Крейна и К. Смита и их аудиовизуальных версиях. Парадоксальный вкусовой образ рассматривается как когнитивно-семиотическое образование, структурирующееся передконцептуальной, концептуальной и вербальной ипостасями, характеризующееся вариативностью и динамичностью концептуально-семантической структуры и представлен как мультимодальный конструкт. Последний является результатом опредмечивания парадоксальных вкусовых смыслов через их “трансляцию” в разных семиотических измерениях – поэтическом и аудиовизуальном текстах.

Ключевые слова: парадоксальный вкусовой образ, интерсемиотические трансформации, мультимодальный конструкт.
In the article from the standpoint of cognitive and semiotic approach peculiarities of paradoxical taste imagery formation and interpretation in S. Crane and K. Smith’s poetic texts as well as their audiovisual version are viewed. Paradoxical taste image is regarded as cognitive and semiotic construal, structured by preconceptual, conceptual and verbal sides, characterized by variable and dynamic conceptual and semantic structure and represented as multimodal construal. The latter is a result of paradoxical taste imagery actualization by means of their transference in different semiotic dimensions – poetic and audiovisual texts.