КАТЕГОРІЇ СТАНУ І ДІАТЕЗИ У НОВОГРЕЦЬКІЙ МОВІ

З розвитком функціонально-граматичної теорії О. Бондарка стан досліджують у функціонально-семантичному полі суб’єктно-предикатно-об’єктних відношень. Функціонально-семантичне поле стану за допомогою різних засобів (морфологічних, синтаксичних, словотворчих, лексичних) виражає відношення дії до суб’єкта й об’єкта. До центру поля належать опозиції (актив-пасив, зворотні-незворотні дієслова, перехідні-неперехідні дієслова), до периферії – саморефлексивні, взаєморефлексивні дієслова [2, с. 27–33]. Категорія перехідності в такому трактуванні стосується поняття функціонально-семантичного поля стану і виступає як частина цілого або як видове поняття до родового. Поняття стану охоплює різні типи відношень дії до суб’єкта й об’єкта, тоді як перехідність є одним із типів цих відношень – характеристика дії у її відношенні до об’єкта [25, с. 121–122].

З наведених тверджень випливає висновок про дискусійний статус категорії стану не лише у споріднених слов’янських мовах, а й у мовах іншої морфологічної будови, до яких належить і новогрецька мова. Така постановка проблеми актуалізує розгляд цього питання комплексно з позицій різних аспектів і різних рівнів.

Мета статті: визначити теоретичні засади інтерпретації категорій стану і діатези у новогрецькій мові.

Завдання:

– визначити статус категорій стану і діатези у сучасному мовознавстві;

– проаналізувати специфіку розуміння категорій стану і діатези у новогрецькій мові.

Наявні в лінгвістиці визначення стану залучають до опису семантичні (“суб’єкт” і “об’єкт”) або синтаксичні (“підмет”, “додаток”) одиниці. Так, стан пояснюють як:

1) відношення дієслова до підмета. Стан визначають як граматичне відношення дієслова до підмета, перехідність – як граматичне відношення дієслова до прямого додатка [5, с. 158; 6, с. 3; 9, с. 102];

2) відношення дієслова до додатка. М. Петерсон уважає, що “формою стану виражена різна спрямованість дієслівної дії, визначена дієслівною основою” [21, с. 81]. Дослідник розрізняє в російській мові два стани: неперехідний – формальний показник -ся та перехідний – формальний показник: відсутність -ся [21, с. 81]. А. Шапіро також відносить дієслова до двох станів: перехідного та неперехідного [29, с. 49];

3) відношення дієслова до підмета та додатка. Згідно з цим поглядом, під станом розуміють відношення дії, вираженої дієсловом-присудком, до підмета та додатка [17, с. 219];

4) відношення дії до суб’єкта. У цьому підході стан тлумачиться як відношення дії до граматичного суб’єкта [7, с. 214; 18, с. 43; 23, с. 414];

5) відношення дії до суб’єкта й об’єкта. Категорія стану в цьому разі вживається на позначення відношень між суб’єктом і об’єктом дії [1, с. 152–153; 8, с. 192; 14, с. 354; 15, с. 412]. За визначенням П. Кузнєцова, “під категорією стану розуміється виражене в дієслівній формі відношення дії до її суб’єкта й об’єкта” [16, с. 333].

Якщо до уваги беруть поняття двох рівнів: семантичного і синтаксичного, стан трактується як значення дієслівного предиката, що визначається функцією підмета і відображає різні співвідношення між підметом та одиницями семантичного рівня – суб’єктом і об’єктом дії [19, с. 31; 20, с. 19]. Отже, семантичні й синтаксичні критерії визначення стану належать до різних рівнів категорії: глибинного та поверхневого відповідно [23, с. 414]. На глибинному рівні стан відображає відношення дії до суб’єкта, на поверхневому – відношення дієслова-предиката до підмета [23, с. 415].

Г. Сильницький характеризує стан як граматичну категорію, репрезентовану на трьох рівнях: лексичному, морфологічному, синтаксичному, що відображає регулярні співвідношення між елементами валентнісних парадигм дієслівних лексем, які корелюють із регулярними змінами в значенні цих лексем [22, с. 54].

Стандартною є опозиція активний/пасивний стан, однак, у славістиці стан також пов’язують з опозицією зворотності/незворотності дієслів. Так, у концепції В. Виноградова виділено п’ятнадцять значень зворотності (власне зворотне, середньо-зворотне, загально-зворотне, пасивно-зворотне, взаємно-зворотне, непряме-зворотне, побічно-зворотне, середньо-пасивно-зворотне, якісно-пасивно-безоб’єктне, активно-безоб’єктне, інтенсивно-побічно-зворотне, пасивного вияву зовнішньої ознаки, непрямо-результативно-зворотне, взаємно-моторне, безособове-інтенсивне) [10, с. 630–637]. Е. Бенвеніст пропонує відмовитись від “традиційної симетрії актив/пасив”, а розглядати стан як протиставлення активного стану, що “позначає відношення суб’єкта до процесу в напрямку для іншого” і середнього стану, що “позначає відношення суб’єкта до процесу в напрямку для себе” [3, с. 190–191].

У 70-ті роки ХХ ст. у науковий обіг було запроваджено поняття діатези як семантико-синтаксичної категорії, що позначає співвідношення між семантичними ролями лексеми і членами речення. Діатезу визначають як:

– співвідношення між синтаксичними актантами лексеми та її семантичними актантами. Діатеза може бути вихідною (конфігурація слова-предиката з його синтаксичними актантами у вихідній конструкції речення на рівні глибинної лексико-семантичної структури) та похідною (перегрупування актантів певної синтаксичної структури, що пов’язане зі зміною складу синтаксичних актантів і/або перехідністю/неперехідністю дієслівної лексеми) [28, с. 72];

– “підстан” перехідного стану. Л. Теньєр виокремлює такі різновиди “діатез”: активна діатеза (дію виконує перший актант, що є активним її учасником), пасивна діатеза (перший актант перебуває під впливом дії), рефлексивна діатеза (перший і другий актанти, активний та пасивний актант є ідентичними), реципрокальна діатеза (кожен із двох актантів виконує активну роль в одній дії та пасивну – в іншій) [24, с. 254–255];

– схему відповідності між одиницями синтаксичного і семантичного рівнів [26, с. 284]. Зміна діатези пов’язана зі зміною “функціонального навантаження партиципантів стосовно дієслівного предиката й інших предикатів” [12, с. 63; 27, с. 5, 13].

У сучасній новогрецькій мові (далі – СНМ) категорії стану і діатези належать до традиційних граматик. Стан (φωνή) є морфологічною категорією, яка репрезентована парадигмою відмінювання дієслова [38, σ. 305]. Розрізняють активний стан (ενεργητική φωνή) із закінченнями -ω , -ώ: αγαπάω, διαβάζω та пасивний стан (παθητική φωνή) із закінченням -μαι: αγαπιέμαι, διαβάζομαι. У новогрецькій мові існують дієслова, які мають форму лише одного стану: тільки активного: βάζω, τρέχω або тільки пасивного – відкладні (αποθετικά): αμύνομαι, αντιλαμβάνομαι, αρνιέμαι, ασπάζομαι, γίνομαι, καταδύομαι, κατεργάζομαι, μάχομαι, μετέρχομαι, παραπονούμαι, σκέφτομαι тощо. Дієслова, що мають форму тільки пасивного стану – це перехідні дієслова з прямим додатком, вираженим знахідним відмінком: Θυμούμαι τη φυσιογνωμία του [36, σ. 599]. Θα τον μάχεται σ’όλη της τη ζωή [36, σ. 846]. Σέβομαι τις απόψεις σου [36, σ. 1218]. Однак, на відміну від перехідних дієслів активного стану вони не допускають трансформацій у синтаксичну конструкцію пасивної діатези (трансформація можлива лише за умови перефрази за допомогою дієслів γίνομαι, βρίσκω, έχω; Όλοι δέχτηκαν τον Γιάννη με ενθουσιασμό – Ο Γιάννης έγινε δεκτός από όλους με ενθουσιασμό [37, σ. 245]). Як відзначає К. Зомболу, “основною характеристикою цих дієслів є антагонізм між пасивною морфологічною формою та активним значенням” [33, σ. 166]. Дослідниця вважає, що в цьому випадку -ομαι не виконує функції морфеми, а є омонімічною флексією дієслова [33, σ. 166]. Ці дієслова належать до синтаксично перехідних, семантично вони неперехідні, оскільки не позначають дію, що змінює стан об’єкта [33, σ. 238].

Особливістю дієслів новогрецької мови є те, що дієслово в активному стані може мати пасивне значення (діатезу). Так, П. Макридж зазначає, що те, що синтаксично є суб’єктом дієслова активного стану, насправді приймає дію, що позначає дієслово, і є додатком до цієї дії: γκρέμισε το σπίτι [30, σ. 149]. Дослідник уважає, що у тих випадках, коли синтаксичний суб’єкт не є діячем, але приймає дію і семантично є об’єктом дії, у реченні можливі трансформації суб’єкта в об’єкт речення: το γρεμίσανε το σπίτι [30, σ. 149]. І. Кассотакі виділяє у СНМ такі типи конструкцій з пасивною та непасивною морфологією (де Υ – підмет, Ρ – дієслово, ΠΡΦ – прийменниково-іменникова конструкція, ενικ. – однина, πληθ. – множина):

1. 
   пасивний синтаксис: Ρ-μαι: Ο Γιάννης πλένει τον σκύλο – Ο σκύλος πλένεται από τον Γιάννη;
   
2. 
   саморефлексивні дієслова:
   
   • 
     Ρ-ω: Κατηγορεί τον εαυτό του για αυτό που του συνέβη;
     
   • 
     Ρ-μαι: Οι άνθρωποι ντύνονται όπως τους αρέσει;
     
   • 
     Αυτό- Ρ-μαι: Αυτοανακηρύσσεται αρχηγός και θέλει να αποφασίζει μόνος αυτός;
     
3. 
   взаєморефлексивні дієслова:
   
   • 
     cкладний підмет + Ρπληθ. -μαι: Ο Γιάννης και η Μαρία αγαπιούνται;
     
   • 
     Υ + Ρενικ.-μαι + [με+ΠΡΦ]: Ο Γιάννης αγκαλιάζεται με τη Μαρία;
     
   • 
     Αλληλο + Ρπληθ.: Βλέπω ότι αλληλουποστηρίζεστε εσείς οι δύο;
     
   • 
     Ρπληθ. -μαι + [μεταξύ+κλιτ.]: Αυτοί κατηγορούνται μεταξύ τους;
     
   • 
     Ρ-ω + [μεταξύ+κλιτ.]: Καλά, διαφωνείτε μεταξύ σας για το τι θα κάνετε;
     
4. 
   відкладні дієслова: Ρ-μαι: Τώρα τελευταία δανείζομαι χρήματα συνέχεια;
   
5. 
   ергативні дієслова: Ρ-ω/Ρ-μαι + [από+ΠΦ]: Η πόρτα άνοιξε από τον αέρα. Τα λουλούδια μαράθηκαν από τη ζέστη;
   
6. 
   рефлексивні дієслова: Ρ-μαι: Αυτό το βιβλίο διαβάζεται ευχάριστα [35, σ. 221].
   

До традиційного переліку діатез М. Сетатос додає такі типи: παθηματική (пасивна безпричинна): λασπώθηκα χωρίς να το καταλάβω; μετατρεπτική (трансформаційна): μαυρίζω; δραστική (дієва): χορεύω; καταστατική (станова): χαίρομαι; μεταβιβαστική (каузативна): την πόνεσε [39, σ. 204].

Традиційні граматики сучасної новогрецької мови пояснюють перехідні та неперехідні дієслова як типи активної діатези. М. Сетатос відзначає, що в усіх типах діатез активними компонентами є підмет і додаток, однак, якщо взяти до уваги той факт, що показником граматичного підмета є дієслівна категорія особи, то маркерами діатез є додатки [39, σ. 204]. За визначенням ученого, діатеза в СНМ зумовлена валентністю дієслова і ступенем участі в ситуації суб’єкта й об’єкта [39, σ. 204].

У грецькій науковій літературі панує думка, що дієслова активного стану вживаються в активній діатезі та позначають активний підмет. Відповідно, функцією співвіднесеного дієслова в пасивному стані і пасивній діатезі є вираження пасивної дії. У випадку, коли дія спрямована на інший суб’єкт або предмет, зазвичай, ідеться про структуру з перехідним дієсловом. Ці конструкції легко трансформуються в пасивні зі зміною синтаксичних ролей [32, σ. 76]. Однак існує чимало випадків, коли ця схема не працює. Так, деякі перехідні дієслова активного стану, що виражають активну дію, не мають співвіднесеної структури в пасивному стані: μαλώνω: Tους μάλωσα γιατί έκοψαν τα λουλούδια [36, σ. 832], а дієслова пасивного стану мають активне значення: σέβομαι: Σέβομαι τις απόψεις σου [36, σ. 1218]. Д. Теофанопулу-Конду підкреслює полісемічність рефлексивної діатези СНМ: речення: Η Μαρία διαφημίστηκε πολύ τώρα τελευταία може мати значення: Марія останнім часом дуже популярна і Марія дуже себе рекламує [32, σ. 76].

А. Мірамбель визначає такі значення дієслів активного та пасивного станів СНМ:

• 
  дієслова активного стану позначають: активну дію (перехідну: βλέπω та неперехідну: φεύγω); стан (λείπω); каузативність (το διάμεσο: τον πεθαίνω); саморефлексивність (νιώθω); взаємний реципрок (ανταμώσαμε); пасивну дію (δείχνω);
  
• 
  дієслова пасивного стану позначають: активну дію (перехідну: κοιμούμαι та неперехідну: δέχομαι); стан (στέκομαι); каузативність (το διάμεσο: ράβομαι); саморефлексивність (χάνομαι); взаємний реципрок (βλέπονται); пасивну дію (χτίζεται); рефлексивність (αισθάνομαι) [31, σ. 132].
  

До непасивно-орієнтованих дослідниця відносить: 1) агентивні дієслова руху, здебільшого неперехідні, морфологічно репрезентовані активним або пасивним станом: κολυμπώ, περπατώ, έρχομαι; 2) агентивні неперехідні дієслова: επικοινωνώ, συμπεριφέρομαι [32, σ. 76–80].

1. 
   Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов / Ольга Сергеевна Ахманова. – М. : URSS, 2007. – 569 с.
   
2. 
   Белошапкова В. А. Современный русский язык / Вера Арсеньевна Белошапкова. – М. : Высш. шк., 1989. – 800 с.
   
3. 
   Бенвенист Э. Общая лингвистика / Эмиль Бенвенист. – М. : Прогресс, 1974. – 446 с.
   
4. 
   Бондарко А. В. К теории поля в грамматике – залог и залоговость / А. В. Бондарко // Вопросы языкознания. – 1972. – № 3. – С. 20–35.
   
5. 
   Бондарко А. В. Русский глагол / А. В. Бондарко, Л. Л. Буланин. – Л. : Просвещение, 1967. – 184 с.
   
6. 
   Буланин Л. Л. Категория залога в современном русском языке / Л. Л. Буланин. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1986. – 88 с.
   
7. 
   Буланин Л. Л. О соотношении переходности и залога в русском языке / Л. Л. Буланин // Ученые записки МОПИ имени Н. К. Крупской. – Т. 278. – Вып. 17. – С. 213–219.
   
8. 
   Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства / Леонід Арсенійович Булаховський. – К. : Рад. шк., 1955. – 247 с.
   
9. 
   Вандриес Ж. Язык. Лингвистческое введение в историю / Жозеф Вандриес. – М. : Соцэкгиз, 1937. – 410 с.
   
10. 
    Виноградов В. В. Русский язык (Грамматическое учение о слове) / Виктор Владимирович Виноградов. – М. : Высш. шк., 1947. – 784 с.
    
11. 
    Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови : академічна граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська ; ред. І. Р. Вихованець. – К. : Універ. вид-во “Пульсари”, 2004. – 400 с.
    
12. 
    Долинина И. Б. Залог и диатеза : критерии разграничения / И. Б. Долинина // Сопряженность глагольных категорий : сб. науч. тр. – Калинин, 1990. – С. 56–67.
    
13. 
    Загнітко А. П. Система і структура морфологічних категорій сучасної української мови (проблеми теорії) / Анатолій Панасович Загнітко. – К. : ІСДО, 1993. – 343 с.
    
14. 
    Исаченко А. В. Грамматический строй русского языка в сопоставлении со словацким. Морфология / Александр Васильевич Исаченко. – Братислава : Изд-во Словацкой АН, 1960. – 577 с.
    
15. 
    Истрина Е. С. Глагол / Е. С. Истрина // Грамматика русского языка. Фонетика и морфология. – М. : Просвещение, 1952. – С. 409–605.
    
16. 
    Кузнецов П. С. Современный русский язык. Морфология / Пётр Саввич Кузнецов. – М. : Изд-во Моск. ун-та имени М. В. Ломоносова, 1952. – С. 251–361.
    
17. 
    Моисеев А. И. О категории залога в русском языке. (К постановке вопроса) / А. И. Моисеев // Ученые записки ЛГУ. Серия филологических наук. – Л., 1958. – № 235. – Вып. 38. – С. 209–221.
    
18. 
    Норман Б. Ю. Переходность, залог, возвратность / Борис Юстинович Норман. – Минск : Изд-во Белорус. ун-та, 1972. – 132 с.
    
19. 
    Перельмутер И. А. Залог древнегреческого глагола : теория, генезис, история / Илья Аронович Перельмутер. – СПб. : Ноах, 1995. – 272 с.
    
20. 
    Перельмутер И. А. Об оппозиции “переходность-непереходность” в системе индоевропейского глагола / И. А. Перельмутер // Вопросы языкознания. – 1974. – № 3. – С. 70–81.
    
21. 
    Петерсон М. Н. Лекции по современному русскому литературному языку / Михаил Николаевич Петерсон. – М. : Моск. гос. пед. ин-т. шимени Карла Либкнехта, 1941. – 172 с.
    
22. 
    Сильницкий Г. Г. Глагольная валентность и залог / Г. Г. Сильницкий // Типология пассивных конструкций. Диатезы и залоги. – Л., 1974. – С. 46–53.
    
23. 
    Степанов Ю. С. Вид, залог, переходность (Балто-славянская проблема) / Ю. С. Степанов // Известия АН СССР. – 1976. – Т. 35. – № 5. – С. 408–420.
    
24. 
    Теньер Л. Основы структурного синтаксиса / Люсьен Теньер. – М. : Прогресс, 1988. – 656 с.
    
25. 
    Теория функциональной грамматики. Субъектность. Объектность. Коммуникативная перспектива высказывания / Отв. ред. А. В. Бондарко. – СПб. : Наука, 1992. – 304 с.
    
26. 
    Холодович А. А. Проблемы грамматической теории / Александр Алексеевич Холодович. – Л. : Наука, 1979. – 304 с.
    
27. 
    Храковский В. С. Пассивные конструкции / В. С. Храковский // Типология пассивных конструкций. Диатезы и залоги. – Л. , 1974. – С. 5–46.
    
28. 
    Циммерман И. Синтаксические функции актантов, залог и переходность / И. Циммерман // Проблемы теории грамматического залога. – Л. : Наука, 1978. – С. 71–79.
    
29. 
    Шапиро А. Б. О залогах в современном русском языке / А. Б. Шапиро // Ученые записки Моск. гос. пед. ин-та каф. русского языка. – 1941. – Т. 5. – Вып. 1. – С. 22–61.
    
30. 
    Μackridge P. Η. Νεοελληνική γλώσσα / Peter Μackridge.– Αθήνα : Πατάκη, 2000. – 531 σ.
    
31. 
    Μirambel A. Η νεοελληνική γλώσσα. Περιγραφή και ανάλυση / A. Μirambel. – Θεσσαλονίκη : Ίδρυμα Μανόλη Τριανταφυλλίδη, 1988. – 402 σ.
    
32. 
    Theofanopoulou-Kontou D. Patient vs non patient orientation of the action and the voice distinction in Modern Greek / D. Theofanopoulou-Kontou // Glossologia 2–3 (1983–1984). – Αθήνα, 1985. – Σ. 75–90.
    
33. 
    Ζόμπολου Κ. Τα αποθετικά ρήματα της Νες: Σχηματισμός παθητικής φωνής ή / και διάθεσης, θεματικοί ρόλοι και γνωστική σημασιολογική ανάλυση / Κ. Ζόμπολου // Μελέτες για την ελληνική γλώσσα. Πρακτικά της 16^ης ετήσιας συνάντησης του τομέα γλωσσολογίας της φιλοσοφικής σχολής του Αριστοτέλειου Πανεπιστημίου Θεσσαλονίκης, 4–6 Μαїού 1995. – Θεσσαλονίκη : Εκδοτικός οίκος αδελφών Κυριακίδη, 1996. – Σ. 160–171.
    
34. 
    Ζόμπολου Κ. “Αναζητώντας το δράστη...”. Αποθετικά ενάντι μέσο-παθητικής. Μια άλλη προσέγγιση των ρηματικών φωνών της Νες / Κ. Ζόμπολου // Μελέτες για την ελληνική γλώσσα. Πρακτικά της 17^ης ετήσιας συνάντησης του τομέα γλωσσολογίας της φιλοσοφικής σχολής του Αριστοτέλειου Πανεπιστημίου Θεσσαλονίκης, 22–24 Απριλίου 1996. – Θεσσαλονίκη : Εκδοτικός οίκος αδελφών Κυριακίδη, 1997.– Σ. 229 – 241.
    
35. 
    Κασσωτάκη Ε. Η μέση-παθητική μορφολογία των ρημάτων στα Νέα Ελληνικά / Ε. Κασσωτάκη // 2 Διεθνές συνέδριο για τη διδασκαλιά της Νέας Ελληνικής ως ξένης γλώσσας 27–28 Σεπτεμβρίου 2002 : πρακτικά συνεδρίου. – Αθήνα, 2008. – Σ. 221–231
    
36. 
    Κριαράς Εμμ. Νέο ελληνικό λεξικό της σύγχρονης δημοτικής γλώσσας. Γραπτής και προφορικής / Εμμ. Κριαράς. – Αθήνα : Εκδοτική Αθηνών, 1995. – 1587 σ.
    
37. 
    Μπαμπινιώτης Γ. Δ. Λεξικό της νέας ελληνικής γλώσσας με σχόλια για τη σωστη χρήση των λέξεων / Γ. Δ. Μπαμπινιώτης. – Αθήνα : Κέντρο λεξικολογίας, 1998. – 2064 σ.
    
38. 
    Νεοελληνική γραμματικη (της δημοτικής) / υπό την καθοδήγηση του Μ.Τριανταφυλλίδη. – Θεσσαλονίκη : Ίδρυμα Μανόλη Τριανταφυλλίδη, 1996. – 455 σ.
    
39. 
    Σετάτος Μ. Οι διαθέσεις στην κοινή νεοελληνική / Μ. Σετάτος // Μελέτες για την ελληνική γλώσσα. Πρακτικά της 17^ης ετήσιας συνάντησης του τομέα γλωσσολογίας της φιλοσοφικής σχολής του Αριστοτέλειου Πανεπιστημίου Θεσσαλονίκης, 22–24 Απριλίου 1996. – Θεσσαλονίκη : Εκδοτικός οίκος αδελφών Κυριακίδη, 1997. – Σ. 202–215.
    

(Г. Гийом)

В самом акте речи мысль пробегает путь “от времени в потенции до времени в действительности” [8, с. 38]. Другими словами, от языковых актов репрезентации до актов выражения в дискурсе [16].

В основе образования языковых и речевых единиц лежат определенные психомеханические операции с той разницей, что единицы языковой системы представляют результативный этап таких операций, а речь – процессуальный. Неоднородность подобных операций очевидна, они могут быть разведены во временном плане как когитативные и когнитивные. Понятие когнитативности является процессуальным и ассоциируется с ментальными актами человеческой психики, в то время, как понятие когитативности – скорее с результатом экзистенциального (актуального) плана и касается мышления (в том числе и речевого). Когитативность – это эссенциальное (виртуальное) свойство, касающееся аккумуляции знаний (в том числе и собственно языковых) и дискретизации картины мира [15, р. 23–24].

Разграничение разных темпоральных пространств языка и речи не исключает постоянной динамики их психомеханизмов. В языке все кинетично, каждое движение референтно определенному темпоральному плану, имплицирующему изменяемую статику. Результативность “исторического” становления единиц языка, их глоссогения*, предшествует онтогении*, носителю интеграции языка и речи в речевой деятельности (le langage), которая завершается речевыми (рече-языковыми) актами (высказываниями). Последние характеризуются моментальностью их продуцирования в виде единиц дискурса в темпоральном плане праксеогении с целью воздействия на собеседника [15, р. 15–16; 16]. Подобная интеграция языка и речи осуществляется в соответствии с общим прагматическим целеустремлением (интенцией) говорящего, а также с учетом факультативных свойств единиц языковой системы и их грамматической и семантической уместности в структуре высказывания. Естественно трудно определить темпорально скрытую конвертацию потенциальных единиц языка в актуализированные речевые акты, которые доступны для наблюдения [15, р. 12].

Речевая деятельность часто рассматривается как динамическая составляющая дискурса, а речевые акты (высказывания) как микро- или макротекстовые образования. В этом проявляется двойственность феномена дискурса, который является одновременно процессом и определенной лингвистической целостностью [4, с. 307].

В антропологическом измерении глоссогения представляет неосознанные говорящим ментальные операции, онтогения – частично осознанные и праксеогения – полностью осознанные. Отметим, что такая гипотеза крайне условна.

Дискурс трехзначен в темпоральной последовательности его “внутреннего” становления: потенциальные единицы языка, носителем которых является глоссогения, на пространстве онтогении актуализируются в речевых актах (высказываниях), которые, как было отмечено, в плане праксеогении, реализуются как определенные единицы дискурса. Фактически такое движение представляет каузацию (порождение) высказывания [8, с. 13]: языковые единицы преобразуются в речевые, которые функционируют как единицы дискурса; акты репрезентации преобразуются в акты выражения. При этом непрерывность темпоральности обеспечивается тем, что онтогения является производной от глоссогении, а праксеогения – от онтогении.

Итак, темпоральный субстрат дискурса покрывает глоссогению, онтогению и праксеогению, на пространстве которых осуществляется движение от единиц языка к единицам речи. Очевидно, это послужило основанием для Г. Гийома полагать существование континуума язык-речь [2], что является еще одним признанием лингвистической дихотомии язык / речь, которая должна непременно учитываться при анализе дискурса [14; 15, р. 11].

Анализ темпорального субстрата языкового и речевого ментализма базируется на следующих постулатах:

1. 
   Всякая мысль, участвующая в производстве речи, представляет движение.
   
2. 
   По мере развития этого движения осуществляются перехваты, отмечающие ранние и поздние моменты их “остановки”.
   
3. 
   Такое движение имплицирует существование оперативного времени.
   

Лингвист может постичь операции психомеханизмов путем реконструкции, путем интроспекции. Именно силой своего разума человек проникает в ментальную сферу языка, который представляет собой созидательную работу человеческой мысли по восприятию и осмыслению окружающего мира. Мысль создает язык для собственного выражения.

Г. Гийом впервые представил новое направление науки о языке – психосистематику, которая располагает собственной методикой исследования – “позиционной лингвистикой” [2, р. 53]. “Психосистематика исследует не отношение языка и мышления, а определенные готовые механизмы, которыми располагает мышление для перехвата самого себя, механизмы, которым язык дает точное отражение. Самая первая необходимость акта выражения заключается в том, что мышление имеет возможность перехвата, без перехвата мышлением самого себя невозможно выражение” [2, р. 54]. Язык не может быть мышлением, но может рассматриваться как оптимизация мышления. Перехват – это место встречи мышления и языка. Перехватить – это одновременно задержать и понять. Это необходимо мышлению, поскольку оно создает самое себя [14]. Перехваты, которыми оперирует мышление, придают ему потенциальную значимость [14]. “Мысль как бы изучает саму себя, наблюдает свое собственное движение, строя в результате языковую систему, элементами которой являются обозначения, данные мыслью отдельным отрезком пути [8, с. 52].

Психомеханические процессы, свойственные языку, всякий раз воспроизводятся в речи в процессуальном режиме. Поэтому знак представляет в речи воспроизводимую операцию и как носитель оперативного процесса выражает динамику самого процесса.

Динамика темпоральности дискурса, включающая глоссогению, онтогению и праксеогению, первоначально воплощается в собственном оперативном времени, которое в самом общем виде разграничивается на внутреннее оперативное время языка и внешнее оперативное время речи. Другими словами, оно референтно образованию потенциально значимых единиц языка и актуализированных речевых актов. В неизмеримо кратком оперативном времени праксеогении кинетические перехваты мышления преобразуются в статические [16]. Оперативное время речевого акта, каким бы кратким и мгновенным оно ни было, является реальным, поскольку речь дана нам в ощущении.

О реальности оперативного времени в построении языковой системы, о результатах работы его психомеханизмов, можно судить, например, по грамматическим единицам (mots grammaticaux), которые, по сути, являются операторами самоперехватов мышления. М. Туссен говорит об изоморфизме количества движений (перехватов) в мышлении с его нейролингвистическим субстратом [16].

Было отмечено, что языковые представления языка конвертируются в акты выражения, речевые акты – единицы дискурса, включающего ряд высказываний. В разные годы Г. Гийом окказионально использовал термин “речевая операция” (opération de langage) в значении акта речи или дискурсивной операции [2]. Ранее ученый упоминал о психомеханике как теории речи, теории высказывания. Психомеханика интегрирует психосистематику, что, в общем, отражено в формуле Г. Гийома langage = langue + discours.

Мысль, которая управляет актом речи выполняет двойную функцию: 1) она воплощается в речи в виде значений (то, что говорят); 2) она мотивирует дискурс (почему это говорят) [16].

Г. Гийом не только продолжает развитие теории ментализма (Брюно, Дамуретта и Пишона) и лингвистики речи (Балли) в аспекте интеграции языка и речи, но и уточняет сам лингвистический статус ментализма [13, р. 34–35].

Завершая рассмотрение некоторых вопросов темпорального основания языкового и речевого ментального кинетизма, отметим:

1. 
   Ментальный кинетизм речи осуществляется в реальном времени. Время является носителем, основным параметром анализа лингвистического ментализма. Теория оперативного времени – наука о лингвистическом ментализме, который познается путем интроспекции.
   
2. 
   Ментальный кинетизм от актов презентации до актов выражения в континууме язык-речь обеспечивает непрерывность темпорального субстрата дискурса, а также подтверждает его двойственность в феноменологическом аспекте “сущее и его бытие”.
   
3. 
   М. Хайдеггер пишет: “Речь сама по себе временна, ибо всякое говорение о чем, чье и к кому основано в экстатичном единстве времени” [10, с. 349]. Имеется в виду временность дискурса как “речи, погруженной в жизнь” [9, с. 137; 16, р. 230]. Иначе говоря, дискурсивное время в таком понимании – это обозначение реальных событий, которое продуцируется и воспринимается коммуникантами. Это время выражается временными, аспектуальными формами, таксисными отношениями и т. д. Подобное дискурсивное время условно можно назвать “внешним”, оно ориентировано на отношение человек-мир, которое опосредовано, преломляется в отношении человек-человек, в дискурсе.
   

Примечание

1. 
   Арутюнова Н. Д. Дискурс / Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический словарь. – М. : Сов. Энциклопедия, 1990. – С. 136–137.
   
2. 
   Гийом Г. Принципы теоретической лингвистики : сб. неизд. текстов, подгот. под рук. Р. Валена / Общ. ред. послесл. и коммен. Л. М. Скрелиной. – М. : Editorial УРСС, 2004. – 224 с.
   
3. 
   Карасик В. И. Языковой круг : личность, концепты, дискурс / Владимир Ильич Карасик. – М. : Гнозис, 2004. – 390 с.
   
4. 
   Кибрик А. А. Функциональные и когнитивные теории / А. А. Кибрик, В. А. Плунгян // Современная американская лингвистика. Фундаментальные направления / Под ред. А. А. Кибрика, И. М. Кобозевой, И. А. Скрелиной. – М. : Editorial УРСС, 2002. – С. 276–329.
   
5. 
   Минкин Л. М. Предложение, высказывание, речевой акт / Л. М. Минкин // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія Філологія. – Т. 10. – № 2. – К. : Вид. центр КНЛУ, 2007. – С. 5–15.
   
6. 
   Минкин Л. М. Феноменология, эпистемология, психосистематика и психомеханика языка / Л. М. Минкин // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія Філологія. – Т. 12. – № 1. – К. : Вид. центр КНЛУ, 2009. – С. 7–19.
   
7. 
   Минкин Л. М. Лингвистическая дихотомия язык / речь и мышление (когитативность и когнитивность) / Л. М. Минкин // Слово й текст у просторі культури : тези доповідей Міжнародної наук. конфер., присвяченої 80-річчю з дня народження проф. О. М. Мороховського. – К. : Ленвіт, 2010. – С. 23–24.
   
8. 
   Реферовская Е. А. Философия лингвистики Г. Гийома. Курс лекций по языкознанию / Елизавета Артуровна Реферовская. – СПб. : Академический проект, 1997. – 125 с.
   
9. 
   Хайдеггер М. Основные проблемы феноменологии / Мартин Хайдеггер. – СПб. : Высшая религиозно-философская школа, 2001. – 441 с.
   
10. 
    Хайдеггер М. Бытие и время / Мартин Хайдеггер. – СПб. : Наука, 2002. – 451 с.
    
11. 
    Эко У. Отстутствующая структура. Введение в семиологию / Умберто Эко. – СПб. : Symposium, 2004. – 538 с.
    
12. 
    Boon et Jooly. Dictionnaire terminologique du système du langage. – Paris ; Montréal : l’Harmattan, 1986. – 443 p. (Словарь терминов лингвистической теории Г. Гийома).
    
13. 
    Fortis J.-M. La linguistique cognitive, une trentrnaire de vieille souche / J.-M. Fortis // Mémoires de la société de Linguistique de Paris. – Т. XVIII, 2010. – Р. 11–51.
    
14. 
    Valette M. Enonciation et cognition : deux termes in absentia pour deux notions omniprésentes dans l’oeuvre de Guillaume / M. Valette // Le français moderne. – T. LXXI. – № 1. – 2003. – Р. 6–25.
    
15. 
    Valin R. Introduction / R. Valin // Leçons de linguistique de Gustave Guillaume. 1948–1949. Structure sémiologique et structure psychique de la langue française. Série A. – Québec : Librairie C. Klincksiek, 1971. – Р. 9–58.
    
16. 
    Toussain M. Linguistique et épistémiologie / M. Toussain // Kalbotyra. – Т. XXXIX. – № 3. – 1973. – Р. 220–230.
    

Сучасні лінгвопоетичні студії, виконані в межах когнітивної парадигми (див., наприклад, праці Р. Цура, П. Стоквела, М. Фрімен, Е. Семіно, О. П. Воробйової, Л. І. Бєлєхової, О. М. Кагановської, І. М. Колєгаєвої, В. Г. Ніконової та ін.), характеризуються зосередженістю на з’ясуванні закономірностей концептуалізації й категоризації світу у літературному творі, на визначенні принципів реконструкції світорозуміння художника слова й експлікації концептуального змісту творів. Стає актуальним дослідження концептів авторської художньої системи, що формують індивідуально-авторську картину світу в художньому творі, яка визначається естетичними домінантами письменника [1; 10; 11].

Зазначений аспект когнітивної поетики перебуває у мовознавстві на етапі бурхливого розвитку, але, на жаль, досить часто трапляються неточності концептуального характеру, коли дослідники, дотримуючись стереотипних уявлень про базові поняття концептології, у деяких формулюваннях уживають терміни в таких значеннях, які не відповідають теоретичним засадам цієї науки на сучасному етапі її розвитку. Не поодинокими є праці, у яких не враховується специфіка концептів, реалізованих у художньому творі, що сублімують поняття, уявлення, емоції, почуття, вольові акти автора, його світоглядні настанови, зумовлені авторським світосприйняттям і жанровою специфікою художнього тексту. Простежується тенденція змішувати два плани – когнітивний (концепт, смисл, концептуальні ознаки) і лексико-семантичний (лексична одиниця, значення, семантичні ознаки), тобто ототожнювати концепт зі словом [6 та ін.], а не розглядати його як модель, ментальне утворення, яке може бути лексикалізованим (позначеним одним словом) чи вербалізованим (позначеним різноплановими мовними одиницями).

Мета статті – описати процедури реконструкції та моделювання концептів у художньому творі на прикладі трагедій Шекспіра, відштовхуючись від своєрідності таких концептів у їх зіставленні з концептами, що досліджуються з позицій лінгвокультурології та когнітивної лінгвістики.

Завдання:

– визначити специфіку художнього концепту порівняно з концептами, що вивчаються в ракурсі різних дослідницьких підходів;

– описати процедури реконструкції художніх концептів, вербалізованих у трагедіях Шекспіра;

– розглянути способи моделювання смислової структури художніх концептів трагічного.

Для визначення специфіки концептів, вербалізованих у художньому творі, у зіставленні з концептами, які досліджуються з позицій когнітивної лінгвістики і лінгвокультурології, необхідно впорядкувати термінологічний апарат.

У сучасних когнітивних дослідженнях художньої семантики для концептів, вербалізованих у художньому творі, існують терміни “текстовий концепт” [4] і “художній концепт” [7]. Термін “художній концепт”, уведений російським мислителем С. О. Аскольдовим-Алексєєвим (1870–1945) [2], який поділяв концепти на художні (в мистецтві) і пізнавальні (в науці), на нашу думку, є більш доцільним для позначення концепту як одиниці авторської свідомості, що реалізується саме в художніх текстах, а не у текстах будь-якого функціонального стилю.

Для позначення концептів як об’єктів лінгвокультурології використовуються такі терміни, як: “концепт культури”, “культурний концепт”, “лінгвокультурний концепт”, “етноконцепт”, “лінгвокультурема” тощо [5, с. 107].

Для позначення концепту як об’єкту лінгвокогнітивних досліджень можливо запропонувати термін “мовний концепт”, або “концепт мови”. Хоча такий термін може видаватися не дуже вдалим, оскільки цілком зрозуміло, що будь-який концепт, який потрапляє у фокус уваги лінгвіста, актуалізується засобами мови, тобто є “мовним”, “омовленним” (для його позначення в когнітивній лінгвістиці вже існує термін, запропонований О. С. Кубряковою, – “вербалізований концепт”), наголошуємо на специфіці їх вербалізації (“омовлення”) в ракурсі різних дослідницьких підходів. Так, у працях з когнітивної лінгвістики аналізуються всі засоби репрезентації концепту в мові, які є настільки численними, що, як зазначає М. М. Болдирев [3], висловлюючи думку багатьох дослідників, зафіксувати та проаналізувати їх усі практично неможливо. Індивідуально-авторські (художні) концепти також мають мовну репрезентацію, але кількість таких репрезентацій обмежена середовищем їхнього існування і реалізації: окремим художнім текстом або кількома творами одного автора, творчістю одного письменника або кількох авторів, одним літературним жанром або цілим напрямом, епохою тощо. У лінгвокультурологічних працях приділяється увага не всім, а лише ключовим компонентам національної культури, тому концепти культури можуть бути виражені як мовними засобами, так і засобами мистецтва: живопису, скульптури, музики, що свідчить про важливість таких концептів для культури. Отже, враховуючи специфіку різних дослідницьких підходів до аналізу концептів, вважаємо за можливе використовувати термін “мовний концепт” (або “концепт мови”) для позначення таких концептів, досліджуваних з позиції когнітивної лінгвістики, які мають тільки мовну експлікацію і можуть бути або лексикалізованими (вираженими одним словом), або вербалізованими (вираженими не тільки словом, а й словосполученням, реченням і, навіть, текстом, тобто такими, що лише імплікуються).

Художній концепт відзначається своєю специфікою у зіставленні з концептами, які досліджуються з позицій когнітивної лінгвістики і лінгвокультурології. На думку С. О. Аскольдова-Алексєєва, у художньому концепті найбільш повно виявляється “невизначеність можливостей”, їхня непідпорядкованість ні вимогам відповідності реальній дійсності, ні законам логіки. Безліч інтерпретацій, безліч асоціацій, пов'язаних із сприйняттям кожного конкретного тексту, характеризується невизначеністю і непередбачуваністю реакцій тих, хто сприймає текст. “Зв'язок елементів художнього концепту ґрунтується на логіці і реальній прагматиці художньої асоціативності” [2, с. 275]. Саме потенційність, тобто “неможливість у сенсі розкриття (а інколи і пряма символістика), становлять визначальну цінність художніх концептів, особливо концептів художньо-емотивних” [2, с. 276].

Художні концепти є базовими одиницями концептуальної картини світу письменника, що втілюють індивідуально-авторське світобачення, і тому відрізняються від концептів культури та мовних концептів за кількома параметрами: за змістом і способом експлікації, обсягом та історичною мінливістю (табл. 1).

Отже, використання методів концептуального, дескриптивного, інтерпретаційно-текстового, семантичного та компонентного аналізу мовного матеріалу художнього твору, процедур і прийомів контекстуального, логіко-семантичного, лексикографічного опису і кількісного аналізу отриманих даних надає можливість виявити вплив широкого соціально-історичного і культурного контексту, в якому творив письменник, на його індивідуально-авторське світобачення, розкрити втілення проявів свідомості автора в художніх концептах, які матеріалізуються в поетичних формах у його творах.

Застосування методики поетико-когнітивного аналізу художніх концептів передбачає проведення дослідження у двох напрямках: перший, жанр – текст – мова – концепт, від загальної характеристики поетики письменника до аналізу мови його творів і ідентифікації релевантних структур авторської свідомості (художніх концептів), і другий, концепт – концептуальна схема – смисл, від розгляду концептуальної системи художнього твору і визначення концептуальних пріоритетів письменника до моделювання смислової структури ключових художніх концептів та експлікації концептуального змісту художнього твору.

Прикладом застосування поетико-когнітивного підходу до аналізу художніх концептів можуть слугувати наші розвідки стосовно реконструкції концептуального простору трагічного в п'єсах Шекспіра [9]. Так, перший напрямок, якщо його застосувати до трагедій Шекспіра, передбачає такі процедури поетапної реконструкції художніх концептів.

1. Виділення ключових фрагментів у шекспірівських трагедіях – контекстів трагічного, в яких розвивається одна тема, наприклад, тема даремності людського існування у відомому монолозі Гамлета “to be or not to be...” [13, c. 82].

2. Виявлення