ІЄРАРХІЯ У ФОНЕМНІЙ СТРУКТУРІ СЛОВА

Ієрархічний статус того чи іншого складника структури визначається його значущістю для модельованої одиниці чи для класу споріднених одиниць. Наприклад, ієрархічною вершиною слова є корінь – морфема, яка об’єднує велику групу спільнокореневих слів і визначає її семантику. Наступний, нижчий рівень ієрархії становлять префікс і суфікс – афікси, здатні модифікувати семантику слова і визначати їх частиномовний статус, об’єднуючи у підгрупи спільнокореневі слова. Нарешті, найнижчий ступінь в ієрархії елементів морфемної структури слова посідає флексія, тобто морфема, яка визначає форму слова у словозмінній парадигмі:

корінь (-РІЗ-)
(ВИ-) префікс суфікс (-К-)

флексія (-А)

Рис. 1. Ієрархія в морфемній структурі слова

Суфікси та префікси становлять один рівень, скільки б їх не було у слові. Це видно з Рис. 1. Якщо слово складається тільки з кореня й афіксів, воно має дворівневу морфемну структуру:

корінь (БУД-)
суфікси (-ИН-ОК)

Рис. 2. Дворівнева морфемна структура слова (корінь – афікси)

Дворівневу морфемну структуру мають також слова, що складаються з кореня і флексії:
корінь (ТРАВ-)
флексія (-А)
Рис. 3. Дворівнева морфемна структура слова (корінь – флексія)
У словах з двома чи кількома коренями виокремлюється інтерфікс – морфема, що об’єднує корені пар-о-плав, багат-о-поверховий. Ця морфема посідає найнижчий рівень в ієрархії, оскільки наявність її визначається лише зручністю вимови, тому складне слово може й не мати інтерфікса: три-член-н-ий.
корінь (БАГАТ-) корінь (-ГОЛОВ-)

флексія (-ИЙ)

нтерфікс (О-)

Рис. 4. Морфемна структура дворівневого слова

Ієрархічні відношення у структурі речення репрезентуються деревом залежностей, вершиною якого є присудок (предикат). Наприклад, речення Інформація про цю подію з’явилася в багатьох газетах виражається таким деревом залежностей :

з’явилася

інформація в

подію багатьох

цю

Рис. 5. Дерево залежностей речення

Фонемна структура слова, морфеми чи складу моделюється так званою канонічною формою (далі – КФ), тобто лінійним ланцюжком символів, якими позначаються класи фонем – голосні (далі – V) та приголосні (далі – С). При цьому знаком V позначаються як довгі, так і короткі голосні, а також дифтонги, якщо вони наявні в системі даної мови, а символом С – усі приголосні: – тверді та м’які, глухі, дзвінкі та сонорні, проривні та фрикативні. Щоправда, інколи мета дослідження вимагає деталізації, і тоді вона використовується, але не є основним, загальноприйнятим правилом побудови канонічної форми.

Наприклад: ЗЕЛЕНИЙ – ZVLVNVJ (умовні позначення Z – дзвінкий фрикативний, L – плавний сонорний, N – носовий сонорний, J – фонема Й).

Про ієрархію складових частин канонічної форми, як правило, не йдеться. Це, а також лінійне представлення канонічної форми наводять на думку, що у фонемній структурі слова ієрархії немає. Насправді ж це не так. У фонемній структурі слова можна встановити кількарівневу ієрархію. Вершиною ієрархії у КФ слова є наголошена голосна: без наголосу не може бути слова, якщо в ньому більше одного складу. Наголос об’єднує фонетичні елементи слова, робить його цілісною одиницею. Звичайно, у складі односкладової морфеми чи односкладового слова наголосу немає, тут його функцію виконує складотвірний елемент: голосна чи сонорна фонема.

Особливо важлива роль наголосу в мовах з нефіксованим та рухомим наголосом. Нефіксований наголос призводить до того, що будь-який склад у слові може бути наголошеним. Наприклад, у двоскладовому слові наголос може бути на першому чи другому складі. У першому випадку маємо низхідну (дòвго), а у другому – висхідну (рукá) фонемну структуру. У низхідній структурі вершиною ієрархії є перший склад, а у висхідній – другий склад. При цьому кожна частина мови має свій реєстр як канонічних форм у вигляді ланцюжка, так і низхідних і висхідних структур.

Для ілюстрації цього твердження було організовано механічну вибірку двоскладових іменників, прикметників, прислівників і дієслів з реєстру українсько-російського словника [5], у якій досліджувався розподіл канонічних форм за довжиною та місцем наголосу для кожної з перерахованих частин мови. Результати наведено в Таблиці 1.

Як бачимо, кількість низхідних структур істотно більша для всіх частин мови, що закономірно для флективної мови.

При цьому слід урахувати, що існують слова з паралельним наголосом, який може бути і на першому, і на другому складі, наприклад, звúчáй, вíдчáй, лúхвá, мáбýть та ін..

Вибірка зі словника не дає уявлення про рухомий наголос, який трапляється при словозміні, особливо іменників. Є слова, які в однині мають наголос на другому складі (відрó, вікнó, рукá, ногá, плечé та ін.), а у множині наголос переходить на перший склад (вíдра, вíкна, рýки, нóги, плéчі). А є й такі, які змінюють наголос і в однині, й у множині, наприклад, сестрá, сéстро, сéстри, сестéр, а також ті, що мають нерухомий наголос: па́лець – па́льці, кіне́ць – кінці́, ши́я – шиї́́ і под.

Отже, роль наголосу особливо важлива в мові з нефіксованим наголосом. У цих умовах наголос розмежовує фонемні структури слів, які описуються однаковими канонічними формами, наприклад: дéрево – CV́CVCV, берéза – CVCV́CV, дерезá – CVCVCV́. Врахування наголосу значно збільшує кількість фонемних структур слова залежно від кількості складів у ньому: у двоскладових словах удвічі, у трискладових утричі і т. ін..

Як свідчать наведені приклади, у трискладових словах виокремлюються низхідні структури з наголосом, а отже, з вершиною ієрархії на першому складі, висхідні – з наголосом на третьому складі та симетричні – з наголосом на середньому складі.

У мовах з фіксованим наголосом такої варіативності КФ бути не може. Наприклад, у польській мові наголос завжди на передостанньому складі, тому вершина ієрархії завжди знаходиться на цьому складі незалежно від довжини слова: bárdzo – дуже, zláto – золото, budówla – будівля, abecádlo – алфавіт, obywatélski – громадянський.

У французькій мові наголошується останній склад, що визначає висхідний характер КФ. Слова угорської та чеської мови завжди мають вершину ієрархії на першому складі, отже, у цих мовах слова характеризуються низхідною КФ.

В англійській мові немає єдиних правил щодо місця наголосу, воно залежить від етимології слова: слова германського походження зазвичай мають наголос на першому складі непрефіксальних слів. Відіграє роль також довжина слова: у словах, що складаються з трьох чи більше складів, наголос, як правило, ставиться на третьому складі від кінця слова (readiness [΄redInəs], purity [΄pjuərItI], simplify [΄sImplIfaI]) [6, с. 15–17]. Крім того, місце наголосу в англійській мові залежить від частини мови: двоскладове слово має наголос на першому складі, якщо воно є іменником, і на другому, – якщо це дієслово, наприклад, cómbine [΄kɒmbaIn] – комбайн і combíne [kə΄mbaIn]– комбінувати; íncrease [΄Inkri:s] – зростання та incréase [In΄kri:s] – зростати.

Існує чимало правил, що визначають місце наголосу в англійському слові, але поставлений за тим чи іншим правилом наголос свого місця не змінює і залишається нерухомим. Тому можна стверджувати, що в англійській мові наголос фіксований.

Усі розглянуті раніше фонемні структури слова є дворівневими одновершинними. Проте, в українській, а також в англійській мові існують двовершинні і тривершинні фонемні структури, коли у слові є не один, а кілька наголосів. Це слова з паралельними наголосами: зáвжди і завждú, бáйдуже – байдýже – байдужé, вíдчай – відчáй, глáдкий – гладкúй та ін.. Інколи одновершинні слова перетворюються у дво- чи кількавершинні, набуваючи паралельних наголосів: бýде – будé, вéду – ведý, особливо в поезії під впливом віршового розміру. Дво- чи кількавершинними ці слова є у словнику, а в тексті фіксується один наголос залежно від того, як слово вимовляється. Тому слово ба́йду́же́ має кілька варіантів: низхідна КФ – ба́йдуже (CV́CCVCV), симетрична байду́же (CVCCV́CV) та висхідна – байдуже́ (CVCCVCV́).

Інший приклад двовершинних фонемних структур – це слова з двома рівноправними наголосами, наприклад, прикметники на позначення кольору: тéмно-сúній (CV́CCVCV́CVC), сíро-зелéний (CV́CVCVCV́CVC) або двонаціональних утворень: а́фроазі́йський (V́CCVVCV́CCV).

3-й рівень			CV́
2-й рівень	CV̀
1-й рівень		CCV		CVC

1. 
   У трискладових словах з головним наголосом на кінцевому складі побічний наголос міститься на першому складі: го̀лова́ (CV̀CVCV́), бо̀ротьба́ (CV̀CVCCV́), о̀сновни́й (V̀CCVCCV́C), вѐдете́ (CV̀CVCV́).
   
2. 
   Якщо ж у трискладовому слові головний наголос припадає на перший склад, то побічний буде на останньому складі: пíдліто́к (CV́CCVCV́C).
   
3. 
   У чотирискладових словах з головним наголосом на початковому складі побічний наголос знаходиться на останньому чи передостанньому складі: лàгодѝтѝ (CV̀CVCV̀CV̀), злýщувáння (CCV́CVCV́CCV).
   
4. 
   Якщо ж головний наголос у чотирискладовому слові знаходиться на другому від початку складі, то побічний буде на останньому складі: горóдинà (CVCV́CVCV̀).
   
5. 
   Якщо в чотирискладових словах основний наголос знаходиться на останньому чи передостанньому складі, побічний буде на початковому: пèредовúй (CV̀CVCVCV́C), рòбітнúцтво (CV̀CVCCV́CCCV), пàралéльний (CV̀CVCV́CCVC), вùробнúцтво (CV̀CVCCV̀CCCV).
   
6. 
   П’ятискладові слова з головним наголосом на другому складі від початку мають побічний наголос на останньому складі: вихóвуватù (CVCV́CVCVCV̀).
   
7. 
   П’ятискладові слова з головним наголосом на передостанньому складі мають побічний наголос на першому складі: ро̀зподіля́ти (CV̀CCVCVCV́CV).
   
8. 
   Якщо у п’ятискладових словах основний наголос на початковому складі, побічний наголос – на середньому складі: бáчитùмете (CV́CVCV̀CVCV).
   
9. 
   При головному наголосі у п’ятискладових словах на кінцевому складі побічний буде на початковому складі: пèредовикú (CV̀CVCVCVCV́).
   
10. 
    Якщо у п’ятискладових словах головний наголос падає на середній склад, побічні будуть на першому й кінцевому складах: вùзволúтелì (CV̀CCVCV́CVCV̀), кнùгосхóвищè (CCV̀CVCCV́CVCCV̀) [3, с. 360].
    

Отже, наведені вище факти є вагомим доказом того, що для адекватного моделювання фонемної структури не досить будувати ланцюжок фонем, з яких складається слово, а й ураховувати місце наголосу в ньому. Особливо важливим є це для мов з нефіксованим наголосом. Наведемо типові приклади КФ українських слів:

2-складові

низхідні

CCV́́́

клéпка

CV́

кýча

CCV

CV

висхідні

CV́

рукá

CV́C

клубóк

CV

CCV

3-складові

низхідні

CV́

CV́

CV

CV

дéрево

CV

CVC

лáвовий

симетричні

CV́

CV́

CV

СV

берéза

CVC

CVC

лаврóвий

CV́

CV́

CV̀

бòротьба́

CV̀C

пі́дліто̀к

CVC

CV

4-складові

CCV́

CV̀C

CCV̀

злýщувàння̀

CCV

CV́́

горóдинà,

CV̀

CV

CV

CV́́

рòбітни́цтво

CV̀

CVC

CCCV

CV́́C

пѐредови́й,

CV̀̀

CV

CV

5-складові

CV́́

вихóвуватѝ,

CV̀

CV

CV

CV

CV́

бáчитѝмете,

CV̀

CV

CV

CV

CV́́

пèредовики́,

CV̀

CV

CV

CV

CV́

CV̀

CV̀

вѝзволи́телі́

CCV

CV

6-складові

CV́C

кля̀твопору́шниця

CCV̀

CCV

CV

CV

CV

7-складові

CV́C

CV̀

CV̀

лави́нонѐбезпе́чний

CV

CV

CVC

CVC

Як показують графіки, починаючи з трискладових слів, КФ українських слів мають дві й більше вершин. Це можуть бути КФ з двома головними наголосами (сі́ро-зеле́ний, те́мно-си́ній) або з одним головним і кількома побічними наголосами. Вони розташовуються через один склад до або після головного наголосу.

В англійській мові слова з двома головними наголосами донедавна спостерігалися:

а) у двоскладових словах з роздільним написанням: це дієслова з постпозитивами: ́do’in (CV́CV), get’up (CV́CV́C);

б) у словах з наголошеним префіксом, наприклад, ΄un΄do (V́CCV́), ΄un΄dúg (V́CCV́C);

в) складені прикметники на зразок ́light-́hearted (CV́CCV́CVC) – безтурботний, веселий; ́light-́heeled (CV́CCV́CC), ́light-́legged (CV́CCV́CC) – швидконогий; але ́light-head (CV́CCVC) – легковажний; ́light-́fingered – нечистий на руку (CV́CCVC) [3]. Тобто, спостерігався різнобій у наголосах однотипних за будовою слів.

Останнім же часом спостерігаються процеси позбавлення від одного з головних наголосів як у дієсловах з постпозитивом, так й у складних словах, або перетворюючи його в побічний (на зразок ¸light-́hearted – CV̀CCV́CVC), або зовсім уникаючи наголосу (un’do – VCCV́) [7].

Тенденцію позбутися одного з головних наголосів можна пояснити прагненням до чіткішого об’єднання фонетичних елементів слова в одне ціле. Якщо один головний наголос виконує об’єднувальну функцію, то два наголоси протиставляють наголошені частини, тим самим роз’єднуючи їх, що заважає відчути слово як одне ціле.

З усього викладеного вище висновок може бути єдиний: для детального вивчення фонемної структури слова необхідно змінити спосіб її моделювання і зображати КФ не лише як ланцюжок голосних і приголосних, а як ієрархічну структуру, яка має вершину (головний наголос), другорядну вершину (побічні наголоси) і ненаголошені склади.

Таке моделювання фонемної структури слова сприятиме також дослідженню акцентологічної системи мови.

1. 
   Ильиш Б. А. Современный английский язык. Теоретический курс. – М. : Изд-во лит-ры на иностр. яз., 1948. – 347 с.
   
2. 
   Кочерган М. П. Загальне мовознавство / Михайло Петрович Кочерган. – К. : Академія, 2003. – 464 с.
   
3. 
   Мюллер В. К. Англо-русский словарь : 70000 слов и выражений / Владимир Карлович Мюллер. – М. : “Сов. Энциклопедия”, 1969. – 912 с.
   
4. 
   Перебейнос В. И. Еще раз о структуре предложения / В. И. Перебейнос // Чествуя филолога. – Орел, 2002. – С. 146–156.
   
5. 
   Сучасна українська мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наукова думка, 1969. – 435 с.
   
6. 
   Українсько-російський словник / Укл. : Г. Їжакевич. – К. : Наукова думка, 1999. – 984 с.
   
7. 
   Oxford Student’s Dictionary. – Oxford : Oxford University Press, 2003. – 1248 р.