Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2003. Вип. 31. С. 415-421 visnyk LVIV univ. Ser. Philologi. 2003. №31. P. 415-421 із блокнота фольклориста
жүктеу/скачать 223.5 Kb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- ІЗ БЛОКНОТА ФОЛЬКЛОРИСТА
- Гадєрка
- Епілог
- Два фольклорні новотвори
- Про докторів і "Марію"
- Англієць на Україні
ІЗ БЛОКНОТА ФОЛЬКЛОРИСТАУДК 398.4 ЗУСТРІЧІ З НЕПРОСТИМИ: ГАДЄРКАІван ДЕНИСЮКВідьми дожили до кінця ХХ-го сторіччя, але не кожному доводилося з ними зустрічатися. Чи не тому розповіді про моє рандеву з унікальною гуцульською відьмою – гадєркою – заінтригували слухачів. Оскільки про гадярів (гадярок) у фольклористичній літературі інформація надто скупа (є дещо в О.Кольберґа, "Pokucie"), то вирішив про криворівнянську непросту написати нарис, який би зобразив постать незвичайної особистості разом з тією аурою, якою її оточила буйна міфологічна фантазія гуцулів. Хронотоп здобуття інформації про загадкову начальницю змій послужив своєрідним сюжетом белетризованої нарації. У цьому вступі до нарису "Гадєрка" варто згадати й про інші мої зустрічі з непростими, і не тільки на Гуцульщині. Феномен відьми концентрує у собі мрію людини вийти поза межі можливого з тісного реального світу, що й породило народний химерний роман, любовний роман відьми з чортом, – твориво нескінченне, парадоксальне й пікантне. Від приземленого побуту, від професії доярки чужих корів наша відьма стартує у "примхливих оповіданнях" аж до зір. Цей пракосмонавт згрібає зорі у глечик і зберігає їх під покришкою на полиці. Надто цікавий парубок, котрий заглянув під покришку, був покараний, але не дуже жорстоко: зорі обліпили його голову, і "зореносець" вже не міг їх позбутися до скону (А.Свидницький [1]). "Випадок" не стільки трагічний, як трагікомічний. Та й сама "відьма зла" в українському химерному романі – постать скоріше комічна, ніж істота жахлива. В іншій своїй іпостасі – чарівниці – вона може бути привабливою. "Дівчино-чарівниченько" – таке звертання є компліментом українського парубка своїй коханій, компліментом неможливим у перекладі цієї фраземи-міфологеми російською мовою: "девушка-колдуньица". Коли Пантелеймон Куліш докоряв Богданові Хмельницькому, який, мовляв, "радився із відьмами", то Іван Франко відповів, що то "чей же не провина, а загальна ціха тих віків, – і не такі люди тоді були забобонні" [2, с.167]. Від себе зауважу: добре, що наш гетьман радився з непростими – відьмами, а не палив їх так, як це робили в його час і аж до ХVІІІ-го сторіччя включно в Західній Європі. Народно-міфологічне уявлення про сувору субординацію відьом своєму диявольському начальству може сприйнятися нині як пародія на централістську систему партійного життя при комуністичному режимі. Партійна дисципліна зобов’язувала відьом прибувати до столиці на шабаш – зліт чи з’їзд, або ж сесію – з таким порядком денним: 1) звіт Центральному комітетові про свою діяльність;
2) перспективи дальшої роботи серед населення; 3) оргіястична частина. Їздили відьми і в закордонні відрядження чи то для участі у спортзмаганнях, чи в торговельних справах. Запис Лесі Українки: Ой ти, бабо, ой ти, стара відьмо, Запрягаймо й їдьмо За границю по пшеницю… [3, с.102]. За іншими джерелами, на кордоні відьми займалися фехтуванням дерев’яними шаблями. Очевидно, міфологема "границі" символізує "можливість" переходу відьми зі світу реального в ірреальний, потусторонній; перебування її на межі двох світів. Відьма належить до так званих непростих (інакше – земні боги, заставні сили) – людей, які володіють окультними знаннями й спроможні впливати на своє оточення магією слів і чарів: на людей, тварин й атмосферні явища. Їм приписуються зв’язки з нечистою силою. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. народна фантазія заставила навіть чортів адаптуватися до технічного прогресу – дідьки чергують у мороз і спеку на телеграфних стовпах, передаючи телеграми, співпрацюють з маховиками агрегатів індустрії тощо. Відьми спеціалізувалися, так би мовити, у різних галузях народного господарства. За О.Кольберґом, прикарпатські відьми бувають "розмаїтих кондицій": від корів, овець, кіз, свиней, гусей, риби, "від гадинів", бджіл, грибів, а також (за іншими джерелами) від картоплі, яєць, дощу, посухи, морозу, "усякої біди" [4]. Криворівнянська гадєрка була, наприклад, "від гадинів" і від кохання, а її чоловік – від молока. Ця спеціалізація накреслилася ще в дохристиянський період нашої історії, її задокументували письмові староукраїнські джерела княжої доби у назвах непростих того часу: відьми й відуни, чарівниці й чарівники (чародії), потвори, потворниці й потворники, обавниці й обавники, наїзниці, облакопрогонителі, а також жреці, волхви, баяни, волшебники, кудесники і т.д. Знайдено пряслинце (тягарець, що його прикріпляли до нижньої частини веретена, аби воно жвавіше крутилося) з написом "потворинъ прjсльнъ", але невідомо, чи цей ярлик означав приналежність веретена до відьми, а чи древній жартун-писака кепкував з неї – потвори. Якщо імена міфологічних божеств (так звана вища міфологія) київського пантеону ідолів часів Володимира Великого назагал блідо відобразились в українському фольклорі, то представники нижчої міфології (демонології) живуть і досі в численних міфологічних легендах. Найдокладніше вивчена демонологія Гуцульщини. Праці В.Гнатюка, В.Шухевича, А.Онищука та ін. дають багату й різноманітну типологію духів, зокрема всюдисущого щезника (чорта), духів лісових і водяних. Сучасна дослідниця міфологічної лексики українських говорів карпатського регіону Наталя Хобзей виявила 40 синонімів назви чорта і 32 найменування різного типу непростих. Вона виокремлює дві групи: 1) назви тих, які, володіючи надприродними властивостями, приносять іншим людям користь; 2) назви непростих, котрі завдають іншим шкоди. Поділ цей надто умовний, бо одна й та ж непроста особа може належати одночасно і до добротворців, і до злотворців (наприклад, гадєрка). Але нас у даному випадку цікавлять самі назви представників непростих, семантика яких вказує на їх вужчу професію. За Н.Хобзей, до першої групи належать назви, що вживаються на позначення: а) людини, яка лікує різними немедичними засобами, наприклад: бàба, ба¿льник – ба¿льниця, байб³рник – байб³рниця, гадºр – гадºрка, знàхар – знàхарка, примівнèк – примівнèця та ін.; б) людина, що може вгадувати минуле й передбачати майбутнє: бàла, віжлóн – віжлóнка, ворîжка – ворожбèт, звіздàр, зметлàк, картÿнка, мóдрий, розóмний та ін.; в) людина, що вміє керувати градовими хмарами та може їх відвертати: градівнèк, градобóрник, план³тник, тóчник, хмàрник тощо. Шкідливі непрості – це босоркàня, босоркóн, в³дьма – відьмàк, вовкóн, вовкурàд, заклÿтник, лиход³йниця, мîльфàр – мольфàрка, тарахтéрник, упèр – упèрка, чарівнèк – чарівнèця, черед³нник – черед³нниця, чинтàр – чинтàрка та ін. [5]. Крім того, в цьому регіоні є ще верхоблþдник – володар зачарованих грошей (інклюзів) та стîчник – неперевершений майстер різних робіт. Що ж до другого й головного заповідника старожитностей – Полісся, то склалося поспішне й апріорне уявлення про нього як про регіон міфологією бідний (Л.Нідерле, К.Мошинський). Цю думку частково спростовують польові матеріали й статті працівників Інституту слов’янознавства Російської АН, а особливо кафедри української фольклористики імені Філарета Колесси Львівського університету та Інституту народознавства НАН України. За моїми спостереженнями, на Західному Поліссі є сліди вищої міфології, чого немає у Карпатах. Зокрема, свої "автографи" у топонімах та гідронімах залишили такі божества, як Перун, Велес, Стрибог, Мокош, Радогост, Тур, Красная Пані, Мислобог, Яроглав [6]. Записано баладу про Перуна як справедливого суддю й бога покари [7]. О.Цинкаловський, наприклад, у Володимирі-Волинському виявив фрагмент колядки про Велеса [8, с. 227]. На жаль, інтригуюча пісня про Дажбога, який дає соловейкові ключі "зиму замикати, весну одмикати", що увійшла у численні посібники й навіть у російський "Словарь славянских древностей", після нашої перевірки виявилась фальсифікатом волинського фольклориста О.Ф.Ошуркевича. Дружина покійного інформатора, на якого посилається Ошуркевич, письмово засвідчила, що у цій пісні було "Бог", а не "Дажбог". Так послідовно є теж у різних варіантах цієї популярної на Поліссі веснянки. Знайдено пісні про "войсько дівоцькоє" і легенди про амазонок [9], пісні про Тура і Красную Пані як протекторів шлюбного ложа [10]. Західне Полісся – царство русалок польових і вовкулаків. Співучі русалки-сирени, за міфологічними легендами (Оріхово, Межисить), "живуть" в Оріхівському озері на Ратнівщині. Величезне багатство й поширеність поліських легенд про русалок (польових) дає змогу уточнити стереотипне уявлення про народну генезу цих міфологічних істот. Отже, русалки (а частіше "росавки", бо ходять по росі) – це:
Промовистий звичай у регіоні Шацьких озер – клечання зеленню танцювальних майданчиків для русалок на Трійцю і влаштовування для них вечері. За А.Свидницьким, того, кого відьма перетворювала на летуна (à la Явдоха Зубиха сотника Забрьоху в химерному романі "Конотопська відьма" Г.Квітки-Основ’яненка), якась непереборна магнетична сила тягне на Полісся, бо "Полісся… – сама чарівнича сторона" [1, с. 396]. Я народився на Поліссі, у цій країні чарів і див "очерет мені був за колиску"… Очерети і болотяні кущі (корчі) кишать чортами ("Аби болото, то чорти знайдуться"). "Той, що в корчєх сидить", – каже поліщук про нечистого. А ще: "Добре дідькові на дудку грати, в очереті сидя: одна зламалася, тут же другу витяв". Чорти дуже музикальні. Недаремно майстерну гру на бандурі сліпі кобзарі оцінювали порівнянням: "Так грати може тільки чорт і Хоткевич". У фольклористичній експедиції на Полісся, яку очолив професор Віктор Давидюк, ми переконалися, як "лепсько грає", казав Лукаш у "Лісовій пісні", очеретяна сопілка. Майже у кожному поліському селі є знахур (бамбор), ворожка; той, хто щось знає; шептуха, а інколи й відьма. Перша зустріч автора цих рядків з непростими відбулася в процесі його народження: роль баби-повитухи виконувала сусідка Марія, котра мала в селі репутацію відьми. Моя мати надзвичайно високо цінила віртуозне акушерське мистецтво відьми-сусідки. Була це імпозантна, огрядна поважна особа, урівноважена й мудра. Вона ніколи з ніким не сварилася, не цікавилася побутовими дрібницями. Я не пам’ятаю виразу її очей, тільки чую й досі її тонкий ліричний голос, однак від магічного погляду Марії моя сестра – ще немовля – заходилася від плачу, корчилась і синіла, її нічим не можна було заспокоїти. Не було іншого виходу, як піти перепросити відьму, що мати й учинила. "Я не ображаюсь", – сказала Марія й облизала дитину, від чого та перестала кричати й заснула. Уроки було злизано. Так розповідала пізніше наша мати, яка не мала найменшого сумніву в наявності відьом. Виганяючи вперше після зимівлі худобу на пашу, вона переганяла корів через пахучий дим від жевріючого посеред пригороди свяченого зілля, який був оберегом від відьом. Л.Нідерле такий ритуал обкурювання худоби відносить до передхристиянських часів. У ніч під Івана Купала – пору найбільшої активності відьом – у хліві, де ночували корови, мати залишала громничну свічку (ту саму, якою під сволоком зі солярним знаком нам підсмалювали волосся, аби грому не боялися). При свяченій свічці відьма не могла скоїти свого дрібного злочину – подоїти чужих корів – і зі злості зазвичай впивалася зубами у віск оберега. Яке ж було наше здивування, коли на другий день мати принесла свічку з відтиском на ній підкови людських зубів. Підозріння впало на сусідку Марію, хоч я тепер здогадуюся, що то котрийсь із моїх братів так покепкував з язичницьких переконань матері – укусив свічку. У 30-ті роки ХХ ст. на Ковельщині вславився бамбор, котрий мешкав у Мизові. Не знаю, у якій справі мій старший брат Петро подолав 25 км пішки до мизівського оракула. Той нібито вгадав імена всіх членів сім’ї й зауважив, що наша сусідка зі сходу – то якась надзвичайна особа. Так відьомство Марії було доведене. Сусідка Наталка з протилежного західного боку нашої хати за життя нічим, крім доброти, не відзначалася, але після раптової смерті по ночах почала приходити до своїх недорослих дітей, які вельми тужили за матір’ю. Вона йшла через наш город – навпростець з кладовища. Безсумнівно, у місячну ніч наш розумний старий пес її бачив, бо несамовито гавкав на когось, нам не видимого. У хаті сиріт були ще й інші ознаки візиту матері. Казали, що після смерті ходить той, хто народжується з готовими зубами. Деякі померлі матері приходили з могилок (кладовища) колихати своїх дітей. Видно було тільки, як нібито сама ненька (підвішена до стелі колиска з пруття верболозу) гойдається. У селі подейкували, що відьмою є теж баба Бичиха. У хаті не випадало про це говорити, бо баба Бичиха доводилась нам родичкою, а саме – бабусею моїх рідних тільки по батькові братів. Вона була втілена Доброта. Усі діти (від обох матерів) раділи, коли приходила Баба, і не тільки тому, що приносила якісь ласощі, наприклад, горіхи, сушені грушки, зернята гарбузів ("диньок"), а просто любили її за щиру поетичну вдачу. Старенька, згорблена, із засушеною зморщеною грушкою замість обличчя, вона лагідним тихим голосом розповідала про великі таємниці лісу, в глибині якого живе Дерев’яна Баба, яка живиться галузками дерев, гризе кору. Ми вже знали Залізну Бабу, злу мешканку колодязів і саджавок, яка затягала залізним ключем необачних дітей у воду. А коли мене схопив завій – несамовитий біль живота, я став пацієнтом баби Бичихи. У своїй старенькій хаті вона завісила дрібні старосвітські віконечка, попросила всіх, у тому числі мою "матера" (матір) вийти з хати, засвітила свічку, поклала мене на примості й таємничим шелестом беззубого рота почала заспокоювати переляканого юного пацієнта. Вправними закоцюрбленими пальцями робила делікатний масаж – "мнєла живота" – і водночас шептала дивні, незнані, ще не чувані слова. Відганяла біль, хворобу, вроки "на болота, на черета, де півні не співають, де людський глас не доходить". У моїй уяві зашелестіли очерети… Біль ущух. Мене охопило почуття блаженства. Добрі феї мого дитинства властиво не були пізнішими злими відьмами, а тими прадавніми мудрими відунами, які так багато "відали", знали і котрим відкриті були "prawdy nieznane", сказав би Міцкевич. Вони інтелектуально вивищувались над своїм оточенням. Від цих старосвітських відьом 20-30-х років ХХ ст. відрізнялась модерна відьма сусіднього від моїх Заліс села Заболоття, яка виринула у 80-ті роки і про яку мені розповідали, коли я приїжджав у рідні сторони зі Львова. Одного разу навіть бачив її, Онисю: весела молодичка була "під мухою" і в супроводі свого чергового поклонника. Вона нагадувала гоголівську Солоху, тільки її поклонники не сиділи одночасно в мішках, а замінювали один одного, як солдати на варті. Спочатку до неї і справді ходив солдат, але ні з сього ні з того розігнався на переїзді і вдарився головою у залізний стовп і тут же вмер. Загадкове самогубство солдата насторожило громадськість: чи не пахне тут відьомством? Потім уже до неї вчащав таки сам чорт. Ні хвоста, ні ріг, ні копит – звичайний собі пан. Приходив з компанією, не жалів грошей. Підвозячи мене на фірі, мій колишній учень вечірньої школи в Залісах Фадей Мельничук розповідав: "Ну, була музика, був випивон, був закусон, – Фадей закінчував слова на французьку манеру, – аж поки не заспівали перші півні. Усе щезло, а вона опинилась сама на болоті в Білорусії" (Заболоття на кордоні з Білоруссю). "І тоді вже вона смикнула, хто (!) до неї ходить. Попоходила по знахарєх, аж поки не напитала одного бамбора, котрий одмовив од неї "того, що в корчєх сидить". Я на власні вуха чув, як картала одна мати свого нерозбірливого сина, який після цих двох несамовитих коханців залицявся до Солохи із Заболоття. "То, – казала, – ходив до теї відьми салдат – розбився; то ходив сотона – завів на болото; а ти ще ходиш до неї і після чорта!" Довгі роки я цікавився поліськими фольклорними джерелами "Лісової пісні". Особисто скрізь натрапляв на міфологічні легенди про русалок польових, вовкулаків, злиднів, про долю, уособлення хвороб, але не зустрівся з мавкою. Дехто з волинських фольклористів просто вигадував нібито поліські матеріали, які увійшли у фольклорну основу Лесиної драми-феєрії, проти чого я рішуче виступив на ювілейній конференції у Ковелі, присвяченій Лесі Українці (1963 рік). Фальсифікатор мовчав, але Максим Рильський, який сидів у президії, усміхнувся й сказав: "А все-таки це полювання за мавками дуже цікаве". Неодноразово їздили ми зі студентами "до Лесі" – до Колодяжного й до Скулина, а конкретніше, до озера Нечимлого, зображеного у "Лісовій пісні". Якось ми приїхали до Скулина, провідником в урочище Нечимле попросили бути старенького дідуся, добродушного, наче Дядько Лев. Дідусь перший раз їхав автобусом й дивувався, що ми ним так швидко примчали до Нечимлого. А ще більше здивування у нашого провідника викликав ліс – такий мізерний у порівнянні з колишньою пущею, у якій літував дядько Лев і до якої приїжджала Леся – він її бачив. Знаючи з тексту "Лісової пісні", що "тут непевне місце", де "затягає й топить", я спитав дідуся, чи водиться у приозерних хащах і на болоті якась нечиста сила. – Ой, чом нє, один чоловік зимою приїхав сюди по дрова. Рубає, рубає, аж дивиться – сидить на купині козенятко й не тікає. Він узяв теє козеня на руки й заніс на сани, примовляючи: "Козуню! Козуню!" А воно йому й каже: "А може й не "козуню"!" Чоловік вельми міцно злякався, бо ж то був він, "той, що в корчєх сидить" – куций. Волосся на голові в того чоловіка стало дуба, підняло шєпку. Козеня щезло. Уже ж він тих дров більше не рубав, ледь приїхав до свеї доми. Довго слабував, аж поки одна відьма переляк не одмовила. – А то й і відьми у вас є? – Аякже! Є. Раз я в Білині зайшов до однеї хати води напитися. У хаті була стара баба й дитина в неньці плакала. Я глянув на дитинчє, і воно затихло. Баба взяла мене за свого й уже відверто питає: "А чи ще є той високий дуб у Нечимлому? Бо я часто, молодею бувши, літала на вершечок того дуба". Глухе село Залухів (Ратнівщина) на "даху України" – недалеко від кордону з Білоруссю. Сюди "неготовими дорогами" заїхали ми машинами з Тамарою Борисюк та Лукашем Скупейком на "полювання" за відьмами. Відьма була ще молода, сором’язлива, але дуже гостинна. Позбігалися сусіди. За чаркою вони трохи кепкували з відьомського ремесла цієї скромної жінки. Вона ніяковіла й довго вагалася, чи подиктувати нам замовляння від вісімнадцяти буйних вітрів і багатьох хмар. Це було унікальне язичницьке замовляння. Кожен із 18-ти вітрів мав свою назву, як і кожна хмара. Замовляння відьма проказала скоромовкою. Слова у магнітофонному записі злилися в суцільний белькіт, і, на жаль, нічого не можна було зрозуміти. Пізніше я порекомендував нашій аспірантці поїхати до далекого Залухова на "полювання" за вісімнадцятьма буйними вітрами. "Відьми" вона не застала, але від інших інформаторів записала замовляння від тридцяти буйних вітрів. Ця багатюща типологія назв вітрів спонукає нас до глибшого осягнення причин виділення для них окремого бога – Стрибога – та генезу назви озера на його честь у тому ж Ратнівському районі – Стрибож, або Стрибуж. Зі свого дитинства я запам’ятав лише двох вітрів. Перший із них звався "Той, що прийшов по зиму". Після тривалих морозів це був перший вологий, м’який теплий вітер. Він шарпав солом’яною стріхою батьківської хати й приносив радість: почнеться "теплечко-добречко, новелітечко" (пор. польське nowelatko). Другий вітер – вихор. В епіцентрі його крутився чорт. Щоб нечистого побачити, необхідно було подивитися крізь рукав верхнього одягу. У Карпатах, крім гадєрки, я мав зустріч з відьмою на високій полонині у Горганах. Ми йшли на Сивулю й ночували в колибі разом з пастухами. Цілу ніч посеред колиби горіла ватра. Жриця цієї ватри – старенька сива бабуся – підкладала до вогню смеречину суху й зелену. Я почав розпитувати бабусю, чи є тут якісь лісові люди чи духи. – Є, – сказала вона. – Зелені дівки й зелені кавалєри. Я їх виділа. Танцювали кругом пенька на галявині. – А відьми є? Мовчанка. Жриця злісно жбурнула на жар жмут зеленої смерекової глиці, яка засичала й задиміла. Під димовою заслоною інша жінка шепнула мені на вухо: "Вона сама відьма!" Уранці я сфотографувався разом з відьмою на тлі корови. На жаль, фотокарточка десь пропала. Ну, але всіх непростих перевершила гадєрка, що мешкала в присілку Криворівні Варятин на високому ґруні. Зауважу, що за найновішими даними (інформація пані Василини Зеленчук) змія мешкала у них не в пивниці, а "під лавицев" знадвору. Недавно, влітку 2001 року, на цій лавиці теплими вечорами ми довго сиділи, дивлячись крізь смереки, як зорі переморгуються з вогниками гуцульських хатинок на високих верхах. Десь там на ґруні аж під небом блимали колись два вогники, як вовчі очі, і в гадєрчиній хаті. –––––––––––––––––––
УДК 398.4 Гадєркаіван дЕНИСЮКЦе було у тому гуцульському селі, яке себе так оспівує: А у нашій Криворівні
Я сидів під хатою, що на високім ґруні під лісом, і дивився на нерівний рельєф Криворівні й добирав слова, якими можна було б описати конфігурацію гір, що оточують долину Черемоша, і розсипані по їхніх схилах та по зеленій "долоні" хатки. "Село у волошковому віночку гір..." Як банально, як сентиментально! "Криворівня була обгороджена частоколом, на якому сушилися джинси..." Ні – вульгарно. А може, так: "Угорі село було забите дошками. Дошки файно помальовані – волошковою, барвінковою, сизо-бузковою фарбою. Вони утворювали зубчастий частокіл. Ті дальші з них були прозорі, просвічувалися, як абажури, як духи..." Ах, що я мелю, що я мелю! Ні, я не годен, не годен словами передати цієї унікальної кардіограми вершин і низин, їх колорит. Їх настрій, отой "безконечний привіт життя", яким вони дишуть. Я безцеремонно краду Франкові образи. Ось під нами Черемош ізвився,
Не йдеться у даному випадку про добірний епітет "срібно-зелений", яким великий Каменяр обдарував гада, а про голе слово "гадюка". Воно, "гадина", "змія", "гаддє", "гадєрка" будуть "ключовими словами" (як пишуть в авторефератах дисертацій) моєї нарації. ...Сонце смалить. На його розжареній сковороді смажаться вершечки смерек і несамовито пахнуть. П’ю здоровий коктейль гірського повітря, настояного на верховинному сонці й ароматах гір. Я радію, я тішуся, а мій господар журиться. – Цес рік така засуха, така засуха, що ни онного літа ни була: уже тиждень цалком ни було дощу. Боришка гет зав’єне. Латка боришки (картоплі) умліває на гарячому камені на крутому схилі внизу під порогом. Боришка – то делікатеси. Вона рідко замінює на гуцульському столі щоденну кулешу. Правда, моя ґаздиня, приносячи "каву до лужка", питала: – Пане, мете пити каву з боришков чи з хлібом? Гм, гм! Як би то врятувати плантацію ананасів, чи пак боришки, від спеки? Поруч з нивкою боришки летить стрімголов униз по дерев’яних жолобках-коритцях цюркало – текуче джерело, що витрискує зі скелі в лісі за хатою.
– А не можна струмінь цюркала спрямувати на боришку й порядно полити? – Е! Боришка могла би си застудити, – критикує ґазда Петро мій проект орошення гуцульських городів, пильно вдивляючись у небо над Чорногорою. – Тай сегонни, відай, таки буде дощ. Синоптик Петро вгадує прогноз погоди на "сегонни" по якійсь тільки йому видимій мікрохмарці. – О-о! Уже наша мольфарка (її хата біля клубу) виносить лопату, аби відганяти град. – Як то відганяти? – А так: баба си роздягає єк мати родила і з лопатов, з тов, що си хліб у піч саджає, бігає кругом хати і відганяє хмару. І град си встидає випадати над Криворівнев. Ага, розумію: екстрасенсно впливає на явища природи. У моїй уяві постають постаті з "Тіней забутих предків" – мольфар Юра та стриптизерка Палагна. Петро – теж мольфар: угадує тему мого внутрішнього монологу й додає: – У Нас онна баба на Варятині є начальницев над гаддєм. Її так і звуть – "гадєрка". У бербениці під піччю тримає гадюки, вужі, ящірки і таке всєке. Фінагент тото видів [Тут у найцікавішому місці я роблю купюру. – І.Д.]. Вона може на замовлення своє гаддє комусь наслати. Єк була молодов, то служила наймичков ув онного багатого ґазди. Та й си залюбила в його сина. А цес оженив си з другов – теж багачков. То наслала їм повну хату гадюк. Йой, то така страшна відьма! Гейби ви ростом (я – 182 см. – І.Д.). А її муж бабі по коліна. Він теж мольфарує. Баба помагає від укусу гадюк і від любови. А дідо є від молока. – Гадюки і кохання – то один відділ? – Йо. Незабаром сонце померкло. Чорногора "вкрилась тьмов". Звідти сунулась страхітливо темна хмара. Почалась канонада. Громи розтрощували скелі, роздроблювали граніт на ґреґіт, а лід на град. З хмар верглися на чорні ліси сліпучо-білі блискавиці. Вони звивалися у конвульсіях – ті вогненні змії, що їх гадєрка десь витрясала зі своєї жахливої бербениці. Над Криворівнею тисячами цюркал цебенів дощ. Я хотів підглянути, як мольфарка здійснює стриптиз і виконує танець з лопатою, але через густі сизі патьоки зливи нічого не було видно, навіть вільх над Черемошем. Можна собі уявити, як Черемош збуйнився, як став дуба і, наче лев, реве і трясе гривою кольору кави з молоком. Боришка, захлинаючись, з екстазною насолодою сьорбала дощівку. Боришка і ґазда Петро тішилися, а я журився. – Зичила мені Параска, та що на Заріччі, "делікатних канікул", а тут маєш – задощить. – А ви си не гризіть, уже ведмедики закурили в лісі люльки – то на погоду, і ще сегонни підете на Заріччя до своєї Параски. Метафора "ведмедики закурили люльки" означає білу мряку, що підноситься, як дим, над смереками і є ознакою короткочасності дощу. На відміну від офіційних синоптиків, Петро у прогнозах погоди ніколи не помилявся. Дощ незабаром ущух. Сонце, скупавшись та обтершись рушником з хмари, оздобленої веселкою, омолоджено сміялось. Надвечір я таки почимчикував на Заріччя. Параска, гуцулка років 50, любила пересиджувати на лавочці на березі Черемоша. Курила люльку й вела зі мною філософські диспути. Та сьогодні в аудиторії під відкритим небом моєї опонентки не було. Але незабаром я побачив, що Параска не йде, але чомусь біжить щосили. Не зупинилася, не привіталася – мчала, як фурія, далі, лише на бігу, на лету гукнула: – Пане, біжім! – Куди? – Нема часу на [філософські] розмови – біжім! Пане, якнайборше біжім. – Та куди? – Нема часу казати, біжім. І я побіг. Від гепання наших ніг підвисна кладка над Черемошем заходила ходором, вигиналася в агонії, як гадина. Я, Параска та її люлька кожної секунди могли опинитися у холодних та каламутних хвилях ріки, що у безперервному марафоні невтомно бігли й бігли від підніжжя Чорногори так прудко, як і Параска. На асфальті Параска Прудконога повертає направо. Я оглядаюсь на всі боки – ніде ніякої пожежі нема. Ґальопуємо далі – кілометр, другий, а мету кросу Прудконога держить у таємниці, мовчить і тільки сопе. Аж на роздоріжжі, на Варятині, зупиняється біля забігайлівки й із захеканих грудей вижбухує: – Пиво! Пиво привезли!!! Справді, навколо чайної стоять ґазди та із щербатих "гальб" цмулять пиво так смаковито, як боришка дощівку. Параска щезає в челюстях бару, але через хвилину вискакує звідти і трагічно-розпачливо кричить. – Випили! Усе пиво випили!! А гадина сороката би вас втєла!!! – Овва! Не дуже ми боїмося сорокатої! Он на цьому ґруні гадєрка – замовить! – каже один пиворіз, облизуючи з рижого вуса пивопіну. У своїх гадюкознавчих студіях я збагачуюся епітетом "сороката". Через кілька днів Петро оголошує, що можна "йти в гриби". Я підозріваю, що мій ґазда припав вухом до землі й почув, як ті гриби ростуть у лісі за хатою. У гриби йдеться якомога раніше. Ледве світало, коли я одну жменю води з цюркала бризнув у заспані очі, а другу випив. Черемош ще спав під ковдрою з мряк, але було чути, як він притишено дише. І я згадав біблійний образ: "віддих життя" ("Віддих життя вдихнув Бог Адамові в ніздрі"). Смереки теж, затаївши дух, ще спали стоячи, як дрімають коні, майже ніколи не лягаючи. У лісі було темно і глухо. Пахло грибами. Я сів на пеньку, оброслому м’яким мохом, закурив і прислухався, як і де ростуть гриби. Раптом тріснула суха галузка. За кілька кроків від мене прокрадався між стовбурами дерев лісовий дух. Мав вигляд семилітнього гуцуленяти. У руках тримав повен кошик добірних здорових боровиків. Коли б я не сидів на м’якому меблі, то упав би пляцком із заздрості. – Слава Йсу! – чемно привітався дух. – Ходиш босий, не боїшся гадюки? – А що маю си боєти! Єк ти їй нічо не кажеш, то й вона тобі нічо не каже. (Гм, гм! Такий собі німий діалог – мовчазний договір про ненапад). – А якби наступив на зміюку? – Єкби-м наступив, то би втєла. – А якби втєла ? – То пішов би-м до гадєрки. Вона тото замовлєє. – А чи не краще піти за невідкладною допомогою до медпункту? – Та... можна й до áптики. Але таки, май, найліпше і до гадєрки, і до áптики. Гадєрка, гадєрка, гадєрка! Ця таємнича дама з потустороннього ґруня заінтригувала мене далеко більше, ніж Параска своїм дурним пивом. Старе й мале в Криворівні знало її. Відьма зла була найпопулярнішою особою із жінок. Друге місце за популярністю займала Параска Плитка, поетеса, що творила під псевдонімом Любов Горицвіт і постачала Гуцулію своїми співанками. На третьому місці опинилася Хоткевичка. Четверта дружина Гната Хоткевича. Дорога й незабутня Платоніда Володимирівна. Була тоді вона завідуючою музеєм Франка у Криворівні. Прототип Марусі з "Камінної душі". І в поважному віці вражала зрілою, мудрою красою. Шляхетна, величава, імпозантна. Невідомому художникові вдалося вловити чар і поваб чорних розумних і добрих її очей. Микола Дзурак, її учень, вихованець, "годованець", свято зберігає цей портрет у музеї, і прошу вдивитися, коли Ви будете в Криворівні, у маєстат Королеви Гір. Такий титул Платоніді Володимирівні надав я. Себе ж вона сама іронічно прозивала Палагною, а мене – щезником. Цікава до всього, Королева студіювала ментальність гуцулів. Отож я й пішов до неї на роздуми про феномен гадєрки й гаддя. Мої спостереження й здогади, що у гуцулів якесь особливо шанобливе ставлення до змій, Платоніда Володимирівна підтвердила. Вона розповіла, що гостинні Зеленчуки (найбагатші ґазди в Криворівні; злі язики плещуть, що вони користуються допомогою щезника) погодилися було взяти її на квартиру, та візьми й спитай їх ("про всєке"), чи нема у них мишей, яких Платоніда Володимирівна боялась панічно. – Пані, – заспокоювала її найстарша Зеленчучка, – не бійтесь. У нас у хаті живе гадюка, то вона їх усіх поїла... Зрозуміло, що мати співмешканкою й колєжанкою змію Платоніда Володимирівна не побажала, хоч пані Зеленчукова була з нею, гадиною, у найліпшій приязні. "Я йду до криниці по воду, – казала, – і гадина повзе за мною. Я несу воду д’ хаті, і за мною лізе вона. Діти бавилися на подвір’ї, але ніколи їх не кусала". Змія винаймала помешкання у Зеленчуків у пивниці. Але там кинувся грибок. Довелося випалювати його вогнем. З димом пішла й гадина. Пішла й не повернулась, мабуть, смертельно ображена. І так банно (тужно) за нею! Про гадєрку Платоніда Володимирівна наслухалася багато міфологічних легенд, але запропонувала їх перевірити de visu. Ми домовились, що завтра нанесемо візит відьмі особисто. На другий день, щойно ми вийшли на дорогу, вантажна машина зупинилась, водій чемно запропонував Платоніді Володимирівні кабіну. Треба сказати, що Королева Гір була собі "фудульна" і важила 150 кілограмів, то ж не могла так швидко пересуватись, як вищезгадана Параска Прудконога – Пиворізка. У шоферів витворився ритуал підвозити Пані Хоткевичеву. Машин не треба було зупиняти – ставали самі. А я з одним своїм студентом пішов пішки. На Варятині, на роздоріжжі, нас уже чекала Платоніда Володимирівна. Несподівано линув дощ, і ми сховалися під ще не викінченим мостом разом з його будівничими – гуцулами. Розпитували їх про гадєрку, намагаючись згромадити całokształt інформації про непросту (так називають особу, яка має зв’язки з демонами). Дехто бачив, як вона муштрувала одну свою вихованку – била бідну зміючку прутиком. На питання: "Навіщо ви її так мучите, за що караєте?" – відповіла: "Вона знає, за що. Провинилася!" А іншу гадину прив’язала до яблуні, аби оберігала яблука від дітей. Отже, робоча дисципліна! Вишкіл! Дарма хліба гаддя не їсть! Недовго лив літній дощик, сонечко виплило з-за хмар, і робітники пішли до праці, лише одна гуцулка залишилась. – То як ідете до гадєрки, то ходіть зі мнов – я вас заведу. А ви з якою бідою? Чи щодо любові, чи, може, щодо молока? – Щодо любові, – брешу, не моргнувши вусом. – Йой, та й я у цій справі. Видите, мені вже шістдесят і три роки, але я ще годна, та мій ґазда мене покинув і пішов до любаски. То я хочу, аби гадєрка наслала їм повну хату гадюк. Я вже була у неї раз, але чи то я добре їй не заплатила й вона міцно не наказала гадинам лізти, а, може, вони ще й не дійшли, бо все ж таки то 22 кілометри, та я згораю від нетерплячки. Я вже їй так заплачу, щоб вона їм так гостро наказала, аби якнайборше мої вороги мали повнісеньку хату "гостей" – їдовитого гаддя. О! Вуйна справді була ще годна – не йшла, а бігла, летіла, легко перескакувала збурунені після дощу потічки, що шипіли, мов гадюки. Біля підйому на ґрунь, на вершині якого мешкала відьма, Платоніда Володимирівна самокритично сконстатувала, що на таку крутогору вона вийти не годна: "Ви собі йдіть самі, я вас тут чекатиму, а про результати мені розкажете". Гадєрчина хата була "старовіцька", мала років з двісті, складена з закіпчених кругляків, у минулому курна. Не стояла на курячій ніжці, як резиденція баби-яги в казках, а міцно базувалась на солідних камінних брилах, що прилягали до себе нещільно, залишаючи діри для змій, вужів і для "такого всєкого" гаддя. Під дахом угорі була галерея – полиця для пса, висота якої рятувала його від вовків. Страхітливий Цербер на цепу бігав по галереї з роззявленою пащею, з якої від люті й гавкоту котилися клуби піни. З усією очевидністю він зірвався б із прив’язі й нас роздер без найменшого докору сумління, якби з сіней не вийшов гномик і не наказав псищеві заспокоїтись. До речі, сторож відьомського гнізда звався не Цербером, а Довбушем. Обернувшись до нас, карлик запитав: – Ви д’ мені чи д’ бабі? Проінформований про вужчу спеціалізацію кожного з мольфарів зосібна, я кажу: – Д’ бабі! Мольфарчик іронічно подивився на мене хитрими очима й не сказав нічого: розподіл праці є розподілом праці. Він моментально кудись щез. Може, шмигнув у щілину між каменюками у фундаменті. Гноми можуть жити і в норах – прочитайте казку Марії Конопніцької "Про карликів та про сирітку Марисю". Інтер’єр відьмарської хижі. Напівтемно. 1/4 площі займає типова гуцульська піч. На стіні поруч у класовому мирі два Йосифи: портрет Франца Йосифа і Йосифа Сталіна. На двохстолітньому дерев’яному ліжку сидить баба-яга. Силует гадюки: маленька голова (розпатлане коротке волосся, очі червоні), довжелезна, на півметра шия (вся обвішена мішечками: зоб – "і вся в жовнах" (І.Котляревський), видовжений худий тулуб. Спочатку гадєрка пошепталась з "годною" гуцулкою. Вони вийшли в сіни й там дискретно вели секретні переговори. Може, клієнтка сипонула вождеві армії зміюк пригорщі золотих монет – зі скарбу Довбуша? Наші "дари в Чигирині" були скромнішими – всього дві цеглини чорного магазинного хліба, який у ті хрущівські "тісні роки" теж належав до делікатесів. Гуцулка пішла, і ми несміливо почали "сватання". Нас попередили, що говорити треба делікатно. Тих, хто під піччю в бербениці, не вільно ображати грубим словом. Не гадюки черлені, не змії-сорокулі, мідянки тощо, а принаймні "черв’ячки". Якось ніжніше звучить. Я доручив делікатну дипломатію вести студентові. То був хлопець із гір, із Турківського району. Верховинцям притаманний уроджений такт. – Бабусю, – мовив мій "сват", – чи не могли б ви нам показати тих черв’ячків, що у вас під піччю?! Павза. Довга напружена мовчанка. – А не будете си боєти? – нарешті обізвалася відьма. – Постараємося! – запевняю Сивіллу. – Ну, глядіть! Несамовитий свист гадєрчин. Свят, свят, свят! Клуби розмаїтого гаддя викочуються з-під печі. Розплітаються на окремі жмутки. Один жмут повзе до ліжка, ніжно оповиває гадєрчину шию. Окрема банда найдовших і найгрубших зміюк – авангард – зі страшенним шипінням атакує нас. Ми в сіни, гадюки за нами. Ледь не послизнулися на ковбасах, що перевалювалися через поріг... Усе вищесказане – то чистісінька правда. Але дозвольте мені тут зробити невеликий ліричний відступ і перенестися мислію на Полісся. Маневицький район Волинської області, село Оконськ. Назва пішла від того, що у цій місцевості вижбухують могутні "окна" – джерела. Кілька їх разом клекотить та утворює відразу озерце, з якого витікає річка. Вода в озерці кольору, який упав з неба, – блакитна. Тільки на Кавказі, в ущелині по дорозі з Сочі до озера Ріца, я бачив озерця такої барви. Кажуть, що це від неймовірної чистоти води. Коли в Оконську засипали якось джерела, то, за переказом, у кожній хаті в сінях з-під підлоги забили фонтани. У 50-ті роки, будучи аспірантом, я опинився в Оконську як учасник діалектологічної експедиції. Незабутня Валентина Семенівна Черняк доручила мені записувати транскрипцією фольклорні тексти місцевою говіркою. На розкішній долині бідно одягнена селянка (у калошах на босу ногу) гребе сіно. – Бабусю, – звертаюся до неї, – чи у вашому селі ще співають якихось старих місцевих пісень? – Ну що ж, – бабуся випростовується, кидає граблі й береться руками в боки. – Селянство, як писала Клара Цеткін, – то найбільш консервативний елемент і пісні ще зберігає. Хоч, між іншим, Клара Цеткін у поглядах на селянське питання не мала рації, і її критиковано зліва. Я витріщив очі. Я остовпів. Я випустив з рук олівця у сіно. Проста, як я гадав, неписьменна поліська селянка раптом заговорила стилем університетського професора з кафедри історії КПРС. Виявляється, бабуся належала до КПЗУ, була учасницею Володимир-Волинського судового процесу, сиділа за Польщі в тюрмі і там вивчала політграмоту. Подібного "коника" викинула й гадєрка. Вона прочитала нам лекцію з діалектичного матеріалізму. Гадюк, звичайно, не показала. А викликала свистом їх клуби з-під печі тоді, коли фінагент прийшов до відьми за податками. І то він послизнувся на гадючих ковбасах на порозі. Бідолашний навіть упав, ледь утік. Так розповідав мій ґазда Петро Боцвінок, який зі свого високого ґруня в Криворівні все бачить і чує, а тому й усе знає. Ну, а гадєрка похитала, як кобра, своєю зміїною головою й мовила: – Ви, пани з міста, вірите в тото?! Встидайте си! Що я беру гадину в руку, то беру. Оногди прив’язала її до палиці й таким батогом лякала косарів. Ще якби вас вона втєла, то я би замовила... Але я вже стара – 80 літ – і тепер тим не бавлюся. Потерпівши фіаско, зганьблені, принижені, з довгими носами, смутні та невеселі "пани з міста" мовчазно сходили з вершини ґруня до його підніжжя, де на них чекала Платоніда Володимирівна. Вони детально прозвітували про акцію "гадєрка". Проте, психологію гуцулів краще знала Платоніда Володимирівна. Несподівано вона поглянула на справу з іншого боку. – А, пани з міста! Ось де ist der Hund begraben! Вона просто боялася виявити перед вами таємницю свого ремесла чи мистецтва! Бо ж невідомо, з якою метою прибули ці загадкові пани. Може, то фінагенти прийшли описати кожну гадину, щоб на неї зосібна й на все гаддя накласти податки або змусити доїти цих "безрогів" і здавати державі яд; кадебісти, які виселяють на Сибір; агітатори, що хочуть затягнути відьму в комуністичну партію. Одне слово, невідомо, яких неприємностей чекати від "начальства мордатого", від партії й уряду. А останнім часом вона мала ой які великі прикрощі: на відкритих партійних зборах колгоспу розглядали її персональну справу, інкримінуючи їй те, що вона, яко відьма, разом зі своїм чоловіком забрала молоко з однієї полонини.
Якщо подумати логічно, то наша наївність очевидна. Войовничий полк гаддя, посланий у відрядження, скорше всього ще не виконав свого бойового завдання. 22 кілометри туди – до любащиної хати – і 22 назад – під піч гадєрчину – то хронотоп надто великий, похід вельми трудний і вимагає маршу цих дивних, але не швидкобіжних істот принаймні протягом цілого літа. Як могла гадєрка показати нам своїх вихованок, коли бербениця під піччю була порожньою! Хитра Явдоха Зубиха подолала нас нашою зброєю – матеріалізмом, у який вірять дурні пани з міста. З "годною" гуцулкою річ велася в іншій тональності, на інших філософських і методологічних засадах – на базі ідеалізму, метафізики, парапсихології. "Годної" гуцулки гадєрка не присоромлювала ані під час першого її візиту (не відмовилася взяти й гонорар), ані під час другого. Наскільки вдалося зауважити, після таємничої наради при закритих дверях у вуйни появився мажорний, окрилений настрій. А до того ж, що значать наші дві цеглини глевкого чорного хліба з магазину у порівнянні з евентуальним золотом зрадженої вуйни? Зраджена колись сама у свої юні дні багацьким сином, гадєрка психологічно солідаризувалася з нинішньою вуйною. Властиво, вона все своє творче життя боролася з окаянними зрадниками, з їхніми розбещеними любасками. Як виявилося пізніше, у своєму арсеналі вона посідала меча помсти сто разів страшнішого за цілу добре вишколену армію найядовитіших мідянок чи різних там гадин сорокатих. Секрет цієї атомної зброї мені вдалося здобути. Незабаром після наших відвідин біля хати на відьомській горі журно протрембітала трембіта, сповіщаючи горам і долам, селам і містам верховинським про смерть однієї з найвидатніших чарівниць XX сторіччя. Дещо пізніше після написання цього нарису, у липні 2001 року я знову був у Криворівні на фольклорній практиці зі студентами й чув такі перекази про смерть гадєрки. Умирала вона довго – два тижні – і тяжко. Тричі вмирала й воскресала. Уже обмиють, нарядять, а вона раптом встає. Кидалася так, що прив’язали до лавки. Гадюки весь час чергували – стояли на варті. Вилазили з-під клаптів вовни, що сушилися, розкидані по подвір’ї, сичали й не допускали нікого до хати. Як померла, то кудись щезли. Її чоловік одружився з другою, молодшою за нього на років 40 (гадєрка була старшою від свого мужа літ на 20). Невідомо, чи кому "відказала" (передала) відьма свої окультні знання. Але частина її духовної спадщини залишилася. Я маю на увазі ті замовляння, що їх від неї записав отець Березюк, запросивши відьму після сповіді на плебанію в Ясенові на склянку чаю. Серед цих записів – унікумів українського фольклору – був саме отой страшний шедевр, ота атомна бомба проти чоловіків, котрі покидають шлюбних жон і живуть з коханками. Замовляння суґестіонувало скорочення чоловічого члена у блудника до мікроскопічних розмірів. Ритуал цієї телеоперації за допомогою такого лазерного скальпеля, як слово, вимагає супроводу – відповідного жесту, який би конкретизував розмір редукованого органу. Читаючи це замовляння, отець Березюк показував 1/3 нігтя на великому пальці правої руки. З Миколою Дзураком ми цілий день надаремно випрошували у ясенівського пароха його фольклорні скарби. А коли ми прийшли вдруге, то вони, як і всі скарби в легендах, пропали. Заховані в церкві в Ясенові, неоціненні матеріали ці потрапили до рук таких "панів з міста", як кадебісти з Івано-Франківська, котрі робили обшук у ненадійного священика. УДК 398 Два фольклорні новотвориІван ДенисюкУсна народна традиція постійно оновлюється модифікаціями фольклорних жанрів. Найбільш мобільним і еластичним є анекдот, який охоче живиться свіжою тематикою й може схрещуватися з іншими жанрами. Гібридом анекдоту, чи побрехеньки, і пісні-хроніки, виконаної у ритмі й стилі коломийки, є новонароджена гумореска "Про докторів і Марію". Цей новотвір, записаний на картках з учнівського зошита в клітку, привіз мені з Криворівні Микола Іванович Дзурак, працівник тамтешнього музею Івана Франка. Тимчасова письмова форма побутування фольклорного твору (альбоми сільських дівчат, рукописні співаники) хоч і не шкодить імперсональності тексту, але подекуди сповільнює його стерилізацію від говірки й перекладу на наддіалектну мову. Очевидно, то й добре, бо хіба ж можна по-літературному передати такий гуцулізм, як експресивна назва швидкої допомоги – поміч гальопова. Гумореска-хроніка "Про докторів і Марію" кепкує зі ще недавньої (середина 90-х років) всезагальної ейфорії, викликаного аргентинськими фільмами. Другий новотвір – оригінальний українсько-англійською формою викладу анекдот "Англієць на Україні" – це тонка іронія з приводу сучасної англо-америкоманії. Анекдот розповів львівський лікар-психіатр Андрій Іванович Денисюк.
Та-їм набідивсі, Але не був у шпиталі, Відколи вродивсі. Та уногди тєг корову Зі свого городу, Як щось мні нараз пукло Під пупцем зісподу. Тай так мене тогди тьижко Зачьило боліти, Що-їм забув рідну маму І дрібненькі діти. Якось мене затьигнули В поміч гальопову, А я, бідний, так сі бою, Аж втрачію мову. Йой, лиш собі уявлію, То й жити не хочу, Як там мене уже ріжут Та й кишки полочут... А ще, кажут, тим докторім Як не заплатити, То в’ни можут всьо, що схочут, Спльичому відтьити. Трісе мене гальопова До Станіславова... Бодай була ще тільитком Здохла та корова. Взьили мене вже хірурги, Поклали лежьити Та й десь пішли – гадав, ножі На мене гострити... А ті, поки я тут лежу Й зі страху сивію, Найшли собі телевізор – Дивлітся "Марію". Йой, то людям та Марія Попсувала розум, Аж забули мені дати Через ню наркозу. А той хірург не питає. Намордник вбирає, Ніж у руки – та й відразу Як мене украє!.. Мамко моя! Бідко люба! Ци се мені снитсі?! Ци я вже тут помішивсі? Ци то світ валитсі? Але нім я спам’їтавсі, То він уже доти Успів мене, той катюга, Добре розпороти. Ох, як я сі тогди сіпну! Шнурки розриваю, Та й, як пацюк розпорений, Відти вилітаю. Жену з криком, всьо, що виджу, Первертаю прахом, Усіх слабих і здорових Підньив одним махом. За п’їть мінут повтікали Всі, хто був в шпитали. Навіть, кажут, ті, що в гіпсах, У вікно скакали. А докторів може з трийціть За мнов сі гонили – В’ни би мене тогди були Чорта два зловили, Якби я був в коридори Не глянув в люстерко – Як’їм уздрів свої кишки, То в очех померкло... Вмлів я тогди, вже й не кимлю, Що зо мнов робили: Ци там мені всьо відтьили, Ци ще щось лишили. Лежу в ліжку з горічками, Бинтами обвитий, Не можу сі обмацати, Ані обдивити. Йой, то мені якась кара Та й гірка година, Ци я уже тепер жінка, Ци далі мужчина? Коби мені відси війти, Не мож сі діждати – Най всіх людей Бог борони В шпиталь попадати. Англієць на УкраїніПриїхав англієць на Україну, пішов до лісу та й заблудився. Блукає, блукає, ходить-бродить і гукає: "Who can show me the way from the forest?! Who can show me the way from the forest?!". Ніхто не відповідає. А тут уже й смеркає. Переночував англієць у лісі й уранці знову кричить: " Who can show me the way from the forest?! Who can show me the way from the forest?!". Жодного відгуку. Нарешті підходить до нього корова та й каже: "I can show your the way from the forest, sir!". Англієць витріщив очі: Do you speak English? – перепитує. Yes, I do! – каже корова.– I speak English very well. Англієць: And where did you study English? Корова: I studied English in Oxford. Вивела корова англійця на узлісся, а там дядько траву косить. Англієць: Is it your cow? Дядько: Та моя ж! Англієць: Does she really speak English? Дядько: Та… троха вміє… Англієць: Did she really study in Oxford? Дядько: Ну, то вже вона троха прибрехала! жүктеу/скачать 223.5 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|