Якщо замінити питання про сутність цілі питанням про функцію визначення цілі, виходимо на філософськи І науково-теоретично неп

жүктеу/скачать 159.99 Kb.

бет	1/5
Дата	13.03.2023
өлшемі	159.99 Kb.
	#470698

1 2 3 4 5

Луман Поняття цілі-Розділ 4

3. Специфікація цілей, диференціація навколишнього світу та

4 розділ
Функція визначення цілі

У попередньому розділі ми повинні були набратися духу й матеріалу, аби приготуватися до теоретичного кроку, який матиме далекосяжне значення. У подальшому низка різноманітних варіантів розвитку думки знову і знову вказувала незайвість поняття цілі й сумнівність його теоретичного статусу. З одного боку, визначення цілі втратило свою стару претензію на істину. Його пояснено каузально, доведено нормативну припустимість і вже, поза сумнівом, воно не має значущості як раціональне, а отже, у науковому аналізі повертається до тих понять, які вже не передбачають поняття цілі. Для такого повернення вже немає єдиної категоріальної структури посилань. Наука про людське діяння, етика, зазнала невдачі в різних науках про дію¹. З другого боку, ці науки досі орієнтуються на категорію діяння і трактують діяння щонайменше так, що поняття цілі виглядає моментом структури дії. Саме в широкому плині теоретичної орієнтації наук про поведінку (необіхевіоризму), який заполонив у США соціальні науки, по-різному сприймалося, що начебто ціль дії піддається емпіричному “зчитуванню” з поведінки, а проте, є незалежною від суб’єктивних (і цією мірою підозрілих) цільових уявлень, про які надає дані той, хто діє². Але чи має ціль кожне діяння? І з чого те діяння складається, крім цього? І що таке “має” і “складається”? Чи перебувають узагалі поняття цілі й поняття діяння на одному рівні? І якщо ні, чи зводиться різниця лише до протиставлення суб’єктивного й об’єктивного? Чи є діяння засобом для цілі, чи ціль є частиною структури дії? Яке поняття дає визначення іншому?

Мабуть, немає сенсу продовжувати питання такого типу далі. Вони базуються на занадто наївному уявленні про утворення наукових понять. Тією мірою, як дескриптивно сприймають ціль як щось існуюче й намагаються відтворити в понятті цілі всезагальну сутність цього існуючого, не можуть досягнути жодної ясності щодо відношення цілі й дії, оскільки ані факти обох понять не є ідентичними, ані немає можливості їх остаточно розмежувати чи так або так підпорядкувати їх одне одному. Швидше за все, було би переконливішим таки античне значення цілі як сутності і до того ж частини дійсності дії. Значення розрізнення за допомогою об’єктивного й суб’єктивного створює видимість можливості пояснення; якщо рішуче йому слідувати, потрапляєш у туман. Також залишається відкритим і логічний зв’язок обох понять: ані з висловлювання про дію не слідує висловлювання про її мету, ані навпаки, пізнання мети не уможливлює пізнання дії. Такі намагання близькі до розмежування наук про ціль і наук про дію, однак подібний поділ на ділянки сприяє розв’язанню проблеми менше, ніж усе інше.
Якщо замінити питання про сутність цілі питанням про функцію визначення цілі, виходимо на філософськи й науково-теоретично непевну, позбавлену традиційності основу. Можливо, вона підтримуватиме, а можливо, – зрадить. Щонайменше в одному, однак, порядок наших уявлень отримує суттєві переваги й водночас, здається, вказує на щось більше, ніж просто дороговказ виходу з часткових дискусій щодо нашої проблеми, які ми могли обійти.
Питання про функцію робить аналіз предмета залежним від пов’язаної з ним проблеми, розв’язанню якої він може сприяти. Інтерпретація цього посилання в сучасній соціологічній дискусії щодо методів є суперечливою. Ми не можемо спертися на жодну з прийнятих версій, однак мусимо прориватися до основи контроверз. Усередині так званої функціоналістичної школи функціональне сприяння розв’язанню дії, ролям чи інституту розуміють каузально як заподіяння впливу. Це правильно, однак, залишає вирішувані питання і далі відкритими, а саме – чому і в якому стосунку цікавить визначення заподіяння впливу і звідки йде проблематика впливу того, “що заподіюється”. Принаймні, як ми вище бачили³, посилання причини на вплив є абстракцією, а отже, може бути виправданим. Зрозумівши це, не можна більше послуговуватися простим каузальним зв’язком між причиною і впливом як основним науковим поняттям і використовувати для визначення поняття функції, але слід навпаки питати щодо його функції як у науковому, так і у практичному контекстах трактування. Однак, ця функція є, як я намагався показати в інших місцях⁴, уможливленням порівняння певних причин з іншими, функціонально еквівалентними причинами або певних виправдовчих впливів з іншими, функціонально еквівалентними як виправдання.
Порівняння є незайвою передумовою кожного каузального визначення⁵. Там, де наука зазнає поразки у визначенні інваріантних зв’язків певних причин і певних впливів (каузальних законів), вона мусить звертатися до вже встановленого порівняльного методу, адже кожна така невдача є нічим іншим, як вираженням того факту, що наявні “інші можливості”. Цей зворотній хід не лише змінює цільове спрямування й допоміжні засоби методу, а й створює водночас інший вихідний базис для формування теорії. Порівняльний метод передбачає системну теорію як схему, яка задає його можливості абстрагування, межі релевантності та співвіднесені проблеми⁶. Перехід від методу, орієнтованого на каузальний закон, до функціонально порівнювального методу веде логічно послідовно в теорії до розглянутого у вступі переходу від теорій дії до системних теорій. Водночас завдяки ускладненню теорії він компенсує відмову від “лінійного” методології й у цей спосіб намагається більше наблизитися до реальності, ніж це було би можливо за орієнтованих на каузальні закони методів і теорій. До того ж буде подолано поріг, на якому зупинилися обговорені в попередньому розділі спроби критики й опосередкування цільового мислення.
Тому на питання щодо функції визначення цілі необхідно відповідати в рамках теорії системи дії – тут в соціальній системі – і з ціллю порівняльного пізнання. Наступні трактування розглядають, виходячи з цієї основоположної ідеї. Вони намагаються вказати в царині наук про цілеорієнтовані соціальні системи такі зміни, які стали доступними для пізнання після прориву від каузально-наукового до порівняльного методу й від рамок посилання, утворених поняттям дії, до рамок посилання, утворених поняттям системи. Цей намір ми бажаємо здійснити у шість кроків. Він вимагатиме спочатку (1) мінімум прояснення системно-теоретичного підходу, з якого ми виходимо. Далі (2) спробуємо те, що в першому розділі на рівні окремої дії ми здійснили щодо каузального трактування діяння і схеми “ціль/засіб”, – перенести в цю системну теорію й заразом відповісти на запитання, яку функцію для системи має, якщо вона трактуватиме своє діяння як заподіяння впливу, а відповідно – як засіб для цілі. Наступний параграф (3) слугує проясненню зумовлених навколишнім світом і внутрішньосистемно передумов цього трактування (диференціації й генералізації). Саму ціль при цьому розуміють не як фіксовану онтичну величину, але у функціональній перспективі як потреба у звершенні, як ціль-“змінна”, яку можна здійснити в різних видах і способах, а саме – у більш або менш визначеній чи невизначеній формі і з більш або менш суперечливою оцінкою наслідків. Проясненню пов’язаних з цим проблем має бути присвячено дальші розділи (4 і 5). При цьому актуальними стають відомі попередні умови, характерні однобічності і проблеми-наслідки, пов’язані зі встановленням соціальної системи на цільові програми. Лише якщо прояснити подібні залежності й “дисфункціональні логічні наслідки” специфічного розв’язання проблем, можна плідно порівняти це розв’язання з його функціональними еквівалентами. Цьому порівнянню присвячено останній розділ (6). Він розширює горизонт і намагається відповісти на запитання, чи наявні альтернативи для визначення цілі, якщо ж ні – які інші напрями можуть виконувати тотожну функцію.

1. Теорія “Система/навколишній світ”

Критичний розгляд теорій щодо системної цілі в обох попередніх розділах привернув увагу до центрального утруднення: системи розуміють як цілісності, як “більші суми своїх частин”, але недостатньо встановити переконливе відношення цієї системної інтерпретації через схему “ціле/частини” у схему “ціль\засіб”. Можна було би це намагатися робити далі; однак якщо оглянути попередні зусилля, легше віддати перевагу питанню щодо потрібності панівної системної інтерпретації, тобто запитувати про трактування системи як цілого, яке складається з частин, – у тому ж сенсі, як ми мусили би запитувати про трактування діяння як заподіяння впливу і як засобу для цілі. Далі необхідно припустити, що ця упередженість занадто вузько визначає перспективи й можливості пізнання попереднього дослідження. Наприклад, здається, що встановлення цієї схеми є основою для релятивно ізольованого існування, яке ініціював Людвіґ фон Берталанфі⁷ у щорічнику Суспільства досліджень загальних систем повернення “загальної системної теорії”, і навряд чи воно може бути плідним для аналізу організаційного стану речей або соціальних систем⁸. Рівною мірою випадково розпочата автоматизація (automation) промисловості й управління під знаком створених способів розгляду на кшталт “системної інженерії” й, відповідно, “системного аналізу” не уможливлюють досягнення жодного далекосяжного теоретичного значення, оскільки вона нерефлективно використовує поняття цілі⁹ і схему “ціле/частини”¹⁰. Нічого іншого не запропонував антропологічний функціоналізм. Саме там, де він прагне використовувати старе, гармонійно-інтеґративне внутрішнє бачення соціальних систем і звідси розглядати зв’язки з навколишнім світом, він дотримується досі схеми “ціле/частини”, так що може зв’язки з навколишнім світом осягати лише як внутрішні зв’язки ширшої системи, а отже, тільки завдяки заміні системної референції й розглядові того, чим він раніше послуговувався як системою, лише як частини ширшого цілого¹¹.
Уявлення цілого, яке складається з частин, не є чимось на кшталт примусового щодо людського мислення категоричного закону-припису, але спробою відповісти на питання щодо буття існуючого – або, можливо, швидше ухилитися від нього. Розчленування існуючого за схемою цілого й частини подібно до розчленування поведінки за схемою причини і впливу (або засобу й цілі) виводить на питання про буття, не даючи, однак, ніякої безпосередньої відповіді (оскільки посилання на це питання залишається неявним), уможливлюючи натомість лише відкриття вільного простору для раціонального арґументування. За допомогою цієї схеми можна було би буття цілого звести до його частин – насамкінець до “атомів”, чиї зв’язки вибудовують ціле і доступні для раціонального дослідження. Або брали би ціле, врешті-решт світ, за справжнє існуюче і знаходили би тоді в кожній частині відбиток і підтвердження цього цілого (Ляйбніц)¹².
Звідси випливає, хоча й не безперечно, думка, що частини мусили би бути “подібними”, так що ціле базувалося би на рівності частин, начебто його абстракція була би взірцевим поняттям частин¹³. Тому система формує як ціле завдяки своїй сутності сутність частин, які, втім, можуть різнитися в акциденціях, у суттєвому ж їхня участь якісно тотожна¹⁴. У мисленнєвому слідуванні конституції цілого або репрезентації частин довіряють більше істині буття, нібито вона може передаватися від очевидного вихідного пункту (атома чи світу) до іншого й тим може це інше обґрунтувати.
Так чи так верховенство онтологічного інтересу, питання щодо буття існуючого, вело до того, що спроба визначити внутрішній порядок системи залишається обмеженою. Трактування системи як цілого, яке складається з частин, ізолює систему на самій собі. Зовнішні зв’язки системи, звичайно, не іґноруються, але їх можна осягнути лише таким чином, що системою як частиною послуговується ширша система. Ідентичність системи розглядається як внутрішня раціональність і не поширюється свідомо на зовнішні зв’язки. Обмеження внутрішнім порядком урешті-решт впливає на обмеження бачення проблем. Вихідною проблемою цієї концепції системи є буття існуючого, а виведена з неї проблематика полягає в питанні про те, як можуть частини поєднатися в ціле таким чином, щоби виникало “більше”, ніж самі частини або, навпаки, як може частина репрезентувати ціле.
Якщо хочуть дистанціюватися від цього трактування системи, тоді не можна задовольнятися слідуванням тим критикам, які в експлікації своєї критики досі передбачають схему “ціле/частини”¹⁵; доводиться більше намагатися досягнути такої концепції системи, яка буде у своєму понятійному підході незалежною від такої схеми, і завдяки цьому бути спроможним поставити питання щодо функції диференціації системи на частини.
Підхід і керунок щодо розширення містяться саме в тому пункті, який був недоступним для класичної концепції системи. Розгляд внутрішнього має сенс лише тоді, коли наявне зовнішнє. Це зовнішнє потрібно тематизувати разом з поняттям системи, адже інакше не може бути зрозумілим внутрішнє. Труднощі, у які потрапляло старе вчення про системи в пошуках “більшого” цілого щодо частин, тісно пов’язані з цією обставиною. Це більше може бути зрозумілим лише як звершення порядку системи щодо її навколишнього світу – і не лише з внутрішнього як надлишковий результат складання. Системи тому слід визначати передусім украй формально як ідентичності, які зберігаються у складному й мінливому навколишньому світі завдяки стабілізації розрізнення “внутрішнє/зовнішнє”.
Завдяки проведенню меж та конституюванню розрізнення зовнішнього і внутрішнього постають царини різної складності. Світ є завжди складнішим, ніж кожна система у світі; тобто у світі можливо більше подій, ніж у системі; він може набувати більше станів, ніж система. Порівняно зі світом система виключає для самої себе більше можливостей, редукує складність і завдяки цьому створює вищий порядок з меншими можливостями, на які ліпше можуть орієнтуватися досвід і діяння. Розмежування зовнішнього і внутрішнього, отже, стабілізує піраміду складності для кращого надання обмеженого вибору можливостей досвіду та діяння.
Ця редукція зовнішньої складності світу до формату, який уможливлює досвід і діяння, спрямовується за всіх людських системних утворень завдяки смислові, і через цю своєрідність людські системи не можна прирівнювати до інших адаптивних систем (однак цілком можна порівнювати з ними). Також соціальні системи є системами, які взаємно пов’язують дії завдяки їхньому смислові (а не завдяки чомусь на кшталт їхньої сили удару) і іншими можливостями відмежовуються від навколишнього світу. Прикметним для такого опосередкованого смислом способу редукції є те, що він, утім, здійснює селекцію й заперечує інші можливості, але ці можливості можуть все-таки поставати як можливості. Попри селекцію, зберігається редукована складність як складність, і лише плин часу чітко перекреслює відомі можливості. Попри поточні концентрацію смислів і прийняття рішення, світ залишається світом, у якому постають інші можливості й до якого є доступ назовні з кожного моменту смислу. Будь-яка річ, хоча й ідентифікована в межах, дає мені можливості наступного досвіду¹⁶. Щодо всіх ідентифікованих смислами предметів видно завдяки іншим можливостям досвіду й діяння посилання на світ. Пережите в досвіді і здійснене, втім, звільнені від того, щоб актуалізувати всі можливості, але вони залишаються як можливості і зберігаються для інших ситуацій. Вони лише тимчасово нейтралізуються. Отже, ціль має також, як ми бачили, свій специфічний смисл у тому, що вона нейтралізує цінність інших наслідків дії, не знищуючи її тим самим, а натомість зберігає в запереченні як конституюючий момент смислу цілі, до якого постійно відсилають.
Не поглиблюючи далі ці думки, можемо їх комбінувати з важливим провідним уявленням нової системної теорії. Для кожної соціальної системи, яка зберігається ідентичною, яка у своїй постійності, отже, хоче залежати не лише від заданої в її навколишньому світі “випадково” каузальної констеляції, наперед задана завдяки опосередкуванню смислом надмірна складність світу як проблема. Щоби мати змогу розв’язати цю проблему, вона мусить у своїх межах розвивати відому автономію, яка мала би полягати щонайменше в тому, що система послуговується каузальними факторами селективно, тобто як інформацією, і здатна порівнювати їх з іншими можливостями¹⁷. Завдяки процесові селекції, який відбирає причини і впливи мірою свого інформаційного змісту, система виявляється спроможною – звичайно, завжди лише більшою або меншою мірою – редукувати складність довкілля, тобто зберігатися, хоча вона не може навколишній світ ані повністю охопити зором, ані уповні опанувати.
Утворення системи полягає завжди у стабілізації смислових структур релятивно інваріантних і пов’язаних з навколишнім світом, які редукують складність або принаймні можуть полегшити редукцію складності завдяки конкретній поведінці. Несподівано отриманою ілюстрацією для цього може слугувати новий розвиток американської “theory of firm”¹⁸ (з англ. теорії фірми). У своєму старому, зверненому передусім до Альфреда Маршала, баченні ця теорія намагається представити правильну поведінку підприємця за умови ринку з досконалою конкуренцією. Цей ринок повинен для підприємця практично зменшити найбільші рішення, відповідно – настільки вузько визначити умови прийняття рішення, що раціональне діяння здаватиметься можливим у сенсі принципу господарювання для підприємця як окремої особи. Однак передумова досконалої конкуренції була, звичайно, нереалістичною. Тому нова критика вказала на те, що насправді підприємець змушений був би приймати рішення за занадто складних і невизначених передумов навколишнього світу, що не могло би бути для загального підприємства жодних оптимальних рішень і що внаслідок цього більше не можна було би іґнорувати організацію й фактичну мотивацію внутрішніх для підприємства процесів прийняття рішення¹⁹. Мовою тільки-но окресленої системної теорії це означає: оскільки ринок поглинає не так багато складності, як хибно приписувала йому стара теорія, внутрішні для системи процеси прийняття рішення змушені виконувати цю функцію на своєму місці²⁰. Це можливо, однак, лише за тієї умови, що система спрощує власну ситуацію прийняття рішень завдяки внутрішнім процесам, але цими спрощеннями не жертвують, їх пізнають як власну селекцію й завдяки цьому тримають відкритим доступ до занадто складної дійсності. Зовнішні і внутрішні процеси редукції функціонально еквівалентні стосовно проблеми складності й тому можуть підтримувати одне одного. Лише з цієї причини можливо завдяки внутрішнім для системи організаційним формам і процесам прийняття рішення – зокрема, за цільовими програмами та орієнтованими на цілі вирішеннями проблем – опрацьовувати складність довкілля, тобто поводитись раціонально в реальному світі.

2. Цільова функція

З цією базовою проблемою редукції комплексності та мінливості пов’язані, зрештою, усі системні проблеми й усі результативні дії (Leistungen), яких потребує система для свого підтримання²¹. Також у цілком загальному сенсі функцію визначення мети можна розглядати як функцію абсорбції (поглинання) комплексності й мінливості. Цим самим змінюється погляд на традиційне тлумачення мети як сутності дії, однак не більше. Бо якщо ця базова проблема також просто позначає вихідну проблему досягнення порядку систем, то звідси ще не випливає, що особливе досягається визначенням мети на відміну від інших символів, дій, установ, які підтримують систему.
Відразу стає зрозуміло, що потенціал комплексності певної цільової формули вкрай малий і тому для систем дії, здебільшого, не достатній. Мета – це визначена єдність зваженої дії. Навіть якщо за мету брати складні комплекси дій, можна в підсумку недалеко дійти, бо це затьмарює евристичну функцію мети й розмиває уніфікованість засад оцінювання. “Загальне благо” – немислима мета.
Критики однобічності будь-якого визначення мети і критики математичного природного права техніки оптимізації та загальновідомої “economic man” (економічної людини. – прим. пер.) досі на передній план виносять нереалістичність – і тому хибність – цих моделей прийняття рішення. Дійсність видається набагато комплекснішою. Наближеність до дійсності протиставляли схематизмові, до якого неминуче приходили, коли припускали лише ті проблеми, які можна розв’язати за допомогою алгоритмів. Ця контроверза, втім, не потребує чіткішого розгляду, якщо поміняти місцями основний арґумент “наближеність до дійсності” та допоміжний арґумент “комплексність”, якщо відмовитись від наміру досягти емпіричної відповідності дійсності в описі поведінки, натомість надавши проблемі комплексності першорядного значення²². Тоді можна звести контроверзу між класичними й необіхевіористичними теоріями прийняття рішення до різниці у розмірі комплексності, яку можна виразити в окремих фігурах мислення та моделях прийняття рішення. Тоді обидва принципи конструювання моделей матимуть повне право на існування залежно від того, якого результату (Leistung) очікують; вони відрізняються лише ґрадацією. Перш ніж конструювати моделі прийняття рішення, слід знати, скільки комплексності вони мають поглинути, а це залежить передусім від того, де в системі вони мають використовуватись і що можна заздалегідь передбачити й приготувати поза системою та в ній самій. За цим також слід судити, чи достатньою є мета як фігура мислення, чи треба працювати з припущенням “більшості цілей”, чи проблематичні ситуації настільки комплексні, що перевагу треба надавати евристично-адаптивним технікам самолавірування, цілком відкритим з погляду мети і спрямованим лише на виживання.
Після таких роздумів ідея мети втрачає своє значення системного “принципу”, символу єдності системи. Якщо придивитись, то можна вирізнити низку припустимих системних стратегій, функціонально еквівалентних щодо базової проблеми поглинання комплексності й мінливості²³:
а) Система принципово спрощує власне становище в навколишньому світі тим, що замінює об’єктивну ситуацію суб’єктивною, тобто не дає визначати свої дії безпосередньо через дійсність, а спрямовує їх відповідно до власного уявлення про неї²⁴. Недоступна комплексність світу стає досяжною таким чином у перспективі, може стати частково темою переживання у формі щораз визначеної й далі визначуваної невизначеності²⁵. Вище ми вже торкалися системної стратегії суб’єктивізації під кутом зору системної автономії, інформаційного, селективного орієнтування. Однак потрібно розрізняти системну релятивність і суб’єктивність селекції. Всі системи селективними відношеннями пов’язані зі своїм довкіллям, оскільки вони виявляють меншу комплексність, і цілий світ, отже, для них ніколи не може бути релевантним. Суб’єктивним (тобто таким, що фундує світ) цей вибір стає лише завдяки смислоутворенню, тобто завдяки тому, що він обирає смисл, який водночас вказує на світ, з якого його обрано, і таким чином обґрунтовує його як неминущий.
Стратегія суб’єктивізації не спроможна – і це типово для всіх базових стратегій – самотужки вирішити згадувану проблему; вона сприяє її вирішенню лише тим, що дає змінене формулювання, завдяки якому вона видається легшою для вирішення, тобто шанси її вирішення. Вона, сказати б, сприяє перевизначенню вихідної проблеми, яка уможливлює застосування внутрішньосистемних процесів, які, втім, зі свого боку висувають проблеми-наслідки, наприклад, проблему формування пристосованих до дійсності (правильніших чи хоча б доказовіших) уявлень, з якими потім мають зіставлятись вторинні системні стратегії.
б) Ще одна, функціонально еквівалентна стратегія передбачає цю суб’єктивізацію і стосується консенсусу в суб’єктивно побудованих уявленнях. Навколишній світ системи певною мірою спрощується й переводиться у незмінний стан завдяки тому, що певні форми опрацювання переживань (стереотипи сприйняття, тлумачення дійсності, цінності) інституалізуються. Велика кількість систем прив’язана до однакових або взаємовідповідних підходів, завдяки чому редукується нескінченність у собі можливих способів поведінки й забезпечується²⁶ комплементарність очікування²⁷. Подібні інституалізації можуть залучатися одиничною системою в ході пристосування до наперед заданого порядку навколишнього світу або на шляху самоналаштування на порядок, який вона пропонує довкіллю. Принаймні це обмежуватиме власну рухливість системи, зменшуватиме її автономію.
в) Наступний кут зору можна позначити як стратегію диференціювання навколишнього світу. Система здійснює розрізнення за допомогою своїх уявлень про довкілля. Вона вибудовує для щоразу різних шматків навколишнього світу щораз особливі межі, стабілізує в цих межах щоразу особливі відносини й засновує свою автономію і свою здатність до індиферентності щодо змін довкілля прямо на цій розрізненості²⁸. Вона не може, отже, повною мірою бути приписана до якогось спеціального навколишнього світу. Так, господарське підприємство розрізняє різні “ринки” (споживчий ринок і ринок збуту, ринок кадрів і фінансовий ринок) і підтримує себе завдяки використанню свого впливу на один ринок, щоби посилити свої позиції на інших, за допомогою яких воно знову може стабілізувати свій вплив на перший ринок. У такий спосіб система може себе спеціалізуватися, здійснюватися, залишаючись індиферентною щодо великої кількості змін навколишнього світу. Забезпечена індиферентність є також видом абсорбції комплексності й мінливості. Проте, видно, що базова стратегія сама по собі не містить жодної ґарантії успіху – лише ту схему перевизначення проблеми, яка відкриває перспективу кращих можливостей для її вирішення.
г) У цьому сенсі базовою стратегією є не лише диференціація навколишнього світу, але і внутрішнє диференціювання системи. Воно може, хоча і не потребує цього, спиратися на диференціювання довкілля. Воно може бути досягнутим завдяки диференціюванню як системному, так і процесуальному. Утворення підсистем, як переконливо показав Ешбі²⁹, означає переважно додану критичним досвідом пристосовуваність: докучливі впливи навколишнього світу можуть таким чином бути локалізованими в частинах системи й ізольованими; вони вже не переносяться далі на інші частини, а отже і на все ціле, оскільки внаслідок часткової незалежності частин одна від одної мають місце лише такі передачі (зовнішнього) ефекту, які є функціонально осмисленими або такими, що перевершують допустимий поріг порушуваності, а отже, є рідкісними в даному навколишньому світі. З цим пов’язаний також критичний виграш у часі, внаслідок якого внутрішнє диференціювання уможливлює, крім того, прискорення пристосування (адже не завжди мусить змінюватись ціла система), підвищення здатності до вивчення завдяки специфікації та підтриманню тривалості вже вивченого пристосування до можливих випадків у системах-частках, які одна одній взаємно не заважають, і взагалі розвантаження систем-часток від надмірної комплексності. У цьому разі кожен процес у частках передбачає селекційні досягнення попереднього і продовжує їх, так що плин комунікації впорядковується в сенсі неперервного посилення селективності³⁰. Системні та процесуальні внутрішні диференціації роблять систему здатною переробляти значно більшу комплексність навколишнього світу, ніж це могла би робити проста система. Можна тому сказати, якщо звертати увагу лише на цю стратегію, що комплексність системи має бути налаштована на релевантну для неї комплексність навколишнього світу³¹. Тоді система буде в змозі перетворювати й, отже, опрацьовувати зовнішню, так звану непідвладну, і внутрішню, підвладну, комплексність³².
д) Будь-який селекційний процес передбачає постійно чітко підтримувані точки зору релевантності, які слугують йому структурою, як, наприклад, мовлення щодо мови. Ця структура мусить бути водночас визначеною й невизначеною: визначеною, щоби як засновок прийняття рішення бути спроможною спрямовувати вибір інформації й викликаних ним комунікацій; невизначеною, щоби бути спроможною абсорбувати (поглинути) якомога більше комплексності й мінливості навколишнього світу, не вдаючись до змін структури. У розмірі невизначеності структури системи, яку може дозволити собі система без втрати селекційного потенціалу, полягає наступна системна стратегія³³.
Ці різні базові стратегії³⁴ є функціонально еквівалентними одна щодо іншої. Тому в певних межах вони можуть змінювати, замінювати або, в комбінації, усувати одна одну. Одна система може більше покладатися на суб’єктивізацію, на “внутрішню послідовність” своїх уявлень, інша – більше на стратегічне диференціювання навколишнього світу, а третя спроможна конкретизувати дуже гнучку, невизначену структуру системи до щоразу змінених, потрібних рішень. Оскільки, однак, кожна така стратегія висуває вторинні проблеми й має дисфункціональні наслідки, які посилюються тією мірою, якою система спирається на лише одну базову стратегію, практично завжди стратегії виступають у комбінації³⁵.
Подібні комбінації мають свої власні проблеми, оскільки базові стратегії сумісні лише обмежено. Наприклад, навряд чи варто заводити занадто далеко внутрішнє диференціювання, якщо залишаємо структуру системи в невизначеності³⁶; суб’єктивізація й інституалізація, як уже стало зрозуміло, також встановлюють одна для іншої межі. Ця проблематика комбінацій дає нам ключ до розуміння цільової функції. Адже для цілепокладання показово, що воно одночасно втілює в життя всі п’ять базових стратегій.
Цілі є суб’єктивними уявленнями майбутніх впливів, а саме суб’єктивними не лише як очікування фактичного перебігу подій, але також як ціннісна оцінка, яка визначає через виправдане застосування властивих системі сил³⁷; цілі можуть бути інституалізованими як базова основа дії чи вплив, отже, у навколишньому світі також визнаються й підтримуються не лише тими, кого це безпосередньо стосується; вони можуть стати настільки специфікованими, що почнуть вписуватися в диференціацію навколишнього світу, отже, стосуватися лише особливої частини довкілля – чи буде це тим, що визнає й підтримує їх, чи буде це чимось іншим, що вони як вплив дозволяють; цілі можуть бути – і ця думка є, як ми вже казали, центральною у класичному вченні про організації – принципом внутрішнього диференціювання; і вони мірою їхньої невизначеності варіабельні, можуть у їхній детальності коливатися від загальних уявлень про щастя, які не можуть бути безпосередньо застосованими, до точно намічених емпіричних впливів. Цілі слугують специфікації консенсусу між системою та навколишнім світом і редукують завдяки цьому комплексність навколишнього світу й шанси змін, з якими мусить рахуватися система, коли хоче підтримати себе. Цим, зрозуміло, ще не сказано, що завдяки цілепокладанню одним ударом буде залагоджено проблему комбінацій між окремими стратегіями. Тепер вони набувають вигляду напружень у цільовій структурі системи, наприклад, як зовнішні і внутрішні проблеми-наслідки дуже великої цільової специфікації; але вони непогано просуваються далі в цій формі вирішення завдяки подальшому раціональному опрацюванню.
Цілі надавали за цією коротшою формулою також більш опосередкованої функції проблемі абсорбції комплексності й мінливості в навколишньому світі системи. Вони виконували цю функцію по-різному, а проте в єдності. Можна схарактеризувати у зв’язку з цим цілі – як паралельно й леґітимні для них ролі панування – як координуючі генералізації³⁸. Оскільки вони є очікуванням, а не подією і націлені на абстраговано відібраний вплив, а не на конкретну ситуацію, вони створюють ту відстань щодо конкретної події, яка її уможливлює завдяки приведенню до одного знаменника різноманітних потреб. Оскільки вони зосереджують увагу на майбутньому, у часі досі віддаленому стані речей, вони передбачають часовий відрізок до здійснення цілі, у якому можуть під загальним кутом зору потреб цілі реалізовувати дуже різні речі для задоволення конкурентних вимог проблем і ситуацій. Загалом ми ще побачимо, що це здійснення (Leistung) координуючої генералізації може бути розкрито у два діаметрально протилежні способи: через абстрактну специфікацію цілей щодо визначених емпіричних впливів за умови нерозрізнення інших наслідків дії, за якої генералізуюча настанова й полягає в цьому нерозрізненні; а також через змістовну генералізацію цілей аж до всесвітньої формули блаженства, за якої генералізація полягає в тому, щоби залишалося відкритим питання про те, за допомогою яких засобів досягається мета і які несподівані побічні наслідки в раю нас очікують. Як це часто буває, тут також функціонально еквівалентними є прямо протилежні можливості.
Цілі дають базовій проблемі підтримання наявного стану в комплексному й мінливому навколишньому світі, яка в такій якості не є ані інструктивною, ані придатною для вирішення, формулювання, сприятливого для внутрішньосистемного опрацювання. Вони рівною мірою є формулами-замінниками для наперед-встановлювальної їх проблеми невідомості. Цілепокладання уможливлює, іншими словами, часткове переміщення проблематики наявного стану ззовні всередину, отже – у сферу власної диспозиції.
Проблема підтримання системи, яка зазнає загрози навколишнього світу, не потребує як така критерію вирішення; це стало зрозуміло після розгляду на с.143 дискусії щодо формули наявного стану. Вона є занадто невизначеною, ані придатною для консенсусу, ані просто достатньою, ані як короткотерміновий критерій успіху або контрольний пункт. Цілепокладання дає цій проблемі придатне для вирішення формулювання, трансформує її у придатну для використання основу для роботи, в якій ця проблема визначає потрібні впливи, відповідно до яких можна обирати зручні засоби в раціональному процесі прийняття рішення. У перспективі організаційних претензій нечувана, неосяжна комплексність світу виступає як взаємозалежність оцінюваних впливів, так що системна дія під кутом зору взаємозалежності засобів стає придатною для організації й координації. Те, що в навколишньому світі виступає як велика кількість потребуючих нового визнання, непередбачувано мінливих цінностей і вимог до поведінки, передається завдяки цілепокладанню у вигляді проблеми обмежених можливостей і таким чином може бути програмованим внутрішньосистемними процесами прийняття рішення. Обмеженість можливостей є внутрішньосистемною схемою опрацювання непостійності (неконсистентності) за можливостей, пропонованих навколишнім світом, – і не є чимось властивим природі³⁹.
Орієнтація на цілі переносить, отже, проблеми-наслідки щодо підтримання системи в безпечну царину, доступну раціональній калькуляції, і приховує тим самим інший аспект вихідної проблеми. Це цілераціональне формулювання проблеми не є, однак, повною еквівалентністю. Саме по собі ціледосягнення не здатне в усіх випадках забезпечити наявний стан системи. Мається на увазі пізнавальне досягнення нової критики цільової моделі організації. Рівною мірою цілепокладання придатне як стратегія абсорбції небезпеки. Воно створює можливість у структурованій з точки зору цілей системі до певної межі діяти так, начебто завдяки досягненню цілей забезпечувався би наявний стан системи. Якщо ця умова не виконується або змінюються передумови навколишнього світу, з’являються перешкоди; тоді система мусить перевизначити свої цілі або зникнути⁴⁰.
Система отримує для повсякденної поведінки на екрані своїх цілей дуже спрощений навколишній світ та таку базову підставу для кооперації, яка дозволяє швидке порозуміння. Вона виявляє до того ж свою проблему підтримання наявного стану й мусить тому бути спроможною ре-актуалізувати у критичних випадках вихідну проблематику і знову за неї взятися, щоби під даний випадок модифікувати свої цілі відповідно до вирішального аспекту їхніх функцій щодо такого чи такого варіанту абсорбції комплексності й мінливості. Попри їхню програмну функцію, яка вимагає постійної значущості протягом процесу прийняття рішення, цілі не є зовнішньою щодо системи мірою прийняття рішення, дійсною лише завдяки їх ціннісному змістові; вони швидше самі виникають завдяки процесові прийняття рішення, постійно встановлюються і під даний випадок змінюються як тимчасово набуті преференції⁴¹. Їх слід, отже, ретельно відрізняти від очікувань, які спрямовує на систему навколишній світ.
У цьому досі загально сформульованому уявленні щодо системної функції цілепокладань дозвольте знову вказати на наукові дані, набуті нами в першій главі під час розгляду окремої дії щодо смислу каузального тлумачення дії та схеми “ціль-засоби”. Аналіз дії й аналіз системи не суперечать одне одному й не дозволяють також суперечити, адже система і складається з дій. Вони відрізняються лише завдяки комплексності способу розгляду. Певні проблеми, передусім проблема редукції комплексності, набувають додаткових аспектів через те, що переносяться з рівня дії на рівень системи, інші проблеми (наприклад, проблему диференціювання навколишнього світу) можна сформулювати від самого початку лише на рівні системи⁴². Наше порівняно просте зображення функціонального смислу каузального тлумачення дії й редукції його (тлумачення) нескінченності завдяки цілепокладанню підтверджуватиметься завдяки тому, що його можна опрацьовувати в контексті системної теорії, якою ми вже володіємо, як і навпаки – системна теорія може уточнити свої уявлення щодо цільової функції завдяки попередньому аналізові каузально-функціонального тлумачення дії.
Ми побачили, що тлумачення дії як причини впливу й цілепокладання являють собою два відокремлюваних кроки схематизації переживання дії: перше – типізацію й розширення в нескінченність горизонту можливостей перебігу подій, друге – редукцію цієї нескінченності до придатних для прийняття рішення альтернатив. Другий крок закладається й фундується в першому завдяки тому, що конструкція нескінченності інших можливостей ґрунтується на розриві між причиною та впливом і ці обидва каузальні чинники ставляться в асиметричний зв’язок, так що одне може постійно бути встановлено для аналізу іншого.
Якщо застосовувати таку думку в системній теорії, стає передусім зрозумілим, що за категорії каузальності справа не в позначенні “в собі” дійсної даності навколишнього світу, яка може пояснити виникнення і зникнення системи завдяки певним причинам; але в тому, що схематизація дійсного у смислі категорії каузальності є системною стратегією, яку можна розглянути щодо її функції⁴³.
Ця концепція шокує лише на перший погляд. У своїй основі вона є лише висновком з того погляду Девіда Г’юма, що закон каузальності не може ґрунтуватися на досвіді.
Більш віддалений висновок узгоджується з новими науковими даними системної теорії: системи можуть бути непричинно пояснені з їхнього навколишнього світу – це суперечило б уже поняттю системи з його внутрішньою/зовнішньою різницею – оскільки вони мають також і внутрішні причини, і оскільки вони з інформаційної точки зору самі обирають причини, які вирішують їхні системні проблеми⁴⁴. Уявлення щодо селекції причин знімає поняття причини як принципу пояснення. Однак “вживання”, яке система робить каузальному тлумаченню дійсного, може бути цілком пояснене функціонально (чим пояснюється, звичайно, не каузально факт цього вживання, а лише функціонально його смисл). Поняття системи слугує нам як основа для надання значення категорії каузальності, а не навпаки – категорія каузальності – як основа для пояснення наявного стану системи.
Також для системної теорії важливо, що тлумачення властивих системі дій містить як внутрішні процеси, які слугують власній підготовці, так і тлумачення навколишнього світу. Як власна дія буде осягнута як каузальний процес, так буде осягнуто й навколишній світ. Це – притаманний схемі каузальності логічний наслідок експансивності та необмеженості. Вона слугує також тому, щоби представити (зробити наочними) інші можливості, вона не може бути обмеженою частками дійсності чи навіть власної дії – це настільки неможливо, наскільки, навпаки, це могло би бути за каузального тлумачення власної дії. Системні межі не є тому принципово межами царини впливів каузальності. Каузальні процеси випливають з навколишнього світу в систему і з системи – у навколишній світ⁴⁵. Системні межі мають бути визначені інакше, а саме через утворення структур, до яких ми ще повернемося.
Свою універсальність, свою необмежуваність та беззмістовність, яка залишає відкритими усі можливості, схема каузальності використовує для своєї функції відображення комплексності світу. Змістовна комплексність визначається таким чином як нескінченно велика кількість причин, які уздовж і вшир взаємодіють: кожна для себе з визначеним потенціалом дієвості, але важко обрахувати взаємодію у множині можливих констеляцій; і мінливість постає як постійна змінність цих причин впливами, які зі свого боку знову стають причинами. Цим уявленням про світ як каузально-підвладний вже досягнуто його першої раціоналізації, а саме раціоналізації проблеми, способу ставити запитання. У цьому ж полягає відчутний проґрес порівняно з простим переживанням комплексності й мінливості як невизначеності чи як придатності для визначення через невідому й не передбачувану потенцію – порівняно з переживанням у невідомому і страху. Цей перший проґрес став, як показує функція магічної техніки минулого щодо невідомого, надзвичайно значимим для стабілізації соціальних систем. Повільний проґрес точного знання щодо правильних (= придатних для повторювання) каузальних відношень став можливим лише на цій основі, але у своєму проґресі передбачає більшу невизначеність смислу каузальності – від грецького смислу завдячування проявленого тут-буття через новочасову природничо-наукову інтерпретацію як нескінченного механічного процесу до представленого тут значення каузальності як стратегії системи щодо навколишнього світу.
Пропозиція пов’язати з функцією каузальності проблему комплексності світу має за основу переорієнтування пізнавального інтересу, “очікувань результату (Leistungserwartungen)”, які відсилають до категорії каузальності. Ба більше, ясність має зберегтися тим певніше, чим дужче відхилимось від загальноприйнятного розуміння. Воно очікує від встановлення каузального відношення між визначеною причиною й визначеним впливом надійного передбачення та безсумнівних пояснень фактичного перебігу подій. Отже, воно постулює інваріантні (або хоча б імовірно інваріантні) зв’язки між окремими причинами й окремими впливами. Іншими словами, воно спрямовує свій пізнавальний інтерес на закон каузальності. Однак, при цьому воно мусить для забезпечення визначеності й однозначності зв’язку передбачити, що вже редуковано всю комплексність по обидва боки каузального зв’язку, отже, в царині причин і в царині впливів. Воно не може мати справу як з принципово відкритим ані з питанням причин, ані з питанням впливів. Це припущення виражається зазвичай завдяки умові “ceteris paribus” (“за однакових інших умов”). Цим, однак, не вичерпується результативність категорії каузальності. Вона придатна також для відображення того, що стоїть за цією умовою “ceteris paribus”, а саме з точки зору можливих відношень еквівалентності між більшими причинами й більшими впливами. Якщо цією думкою принципово відкрити чи бік причин, чи бік впливів для “інших можливостей”, їх можна звести до редукованої комплексності в каузальній схемі і представити у визначеній перспективі. Фіксація впливу не виступає як вихідний пункт для встановлення тієї причини, яка неодмінно породжує цей вплив, однак виступає як вихідний пункт для опосередкування альтернатив у царині причин, отже, зв’язків між причинами. Звідси здобуваємо ширші можливості для дослідження, ніж від традиційної концепції, не можна точно стверджувати, яка з еквівалентних можливостей стане дійсністю, адже вони саме у своїй потенційності розглядаються як еквівалентні⁴⁶. Отже, не можна очікувати від еквівалентно-функціонального аналізу жодного ясного твердження щодо відношення “причина – вплив”. Але для наук про людську дію це не настільки трагічно, як можна було би подумати; адже ясне передбачення не є зазвичай єдино достатньою підставою людської дії.
Функція каузального витлумачення полягає, передусім, у відображенні комплексності, але не вичерпується нею. Її смисл полягає також у тому, щоби дати таке формулювання комплексності й мінливості навколишнього світу системи, у якому вони можуть бути редуковані до структур, придатних для прийняття рішення. Ця редукція може відбутися через цілепокладання, тобто, як було викладено вище⁴⁷, завдяки тому, що специфічні впливи будуть виокремлені за критерієм ціннісних точок зору як вартих прагнення за нейтралізації інших ціннісних аспектів наслідків дії. Цілепокладання виокремлює одного разу суто каузально царину придатних засобів і стратегічних утруднень як системно релевантних. Решта ходів навколишнього світу тонуть на противагу цьому в підґрунті байдужості, яка ані заважає, ані допомагає. Іншим разом ціль системи, наслідки цього засобу, які виходять за межі цієї цілі, припускає незначну чи щонайменше таку, з якою можна змиритися, ціну, що не заважатиме дії. Ціль виправдовує засіб; від неї слід було би відмовитись, якби не було засобу, який вона могла б виправдати. Лише якщо напрошуються деякі функціонально еквівалентні засоби, можуть бути залучені дальші наслідки як додаткові критерії, як побічні умови, які, можливо, також слід виконати.
Відбір придатних засобів і нейтралізація наслідків є пов’язаними з ціллю техніками системи для забезпечення необхідної індиферентності щодо власного навколишнього світу, з одного боку, та наслідків – з другого. Продумана індиферентність базується на способі абсорбції комплексності й мінливості, який тут буде здійснюватися у дві фази, які розділяються на причину і вплив завдяки поділові надвоє каузальних подій: завдяки аналізові придатності причин і, до того ж, за умови, що деякі альтернативні причини як придатні засоби залишаться зайвими (виявляться незалученими), – завдяки ціннісному аналізові наслідків⁴⁸. Завдяки цілепокладанню система звільняється від численних аспектів власного навколишнього світу, піддаючись тим самим одночасно також небезпеці недооцінки фактів наявного стану чи змін у навколишньому світі.
Щоправда, одна проблема, втім, залишається відкритою, ба більше, отримує центральне значення: під час дослідження цілераціональної дії в першому розділі ми позначили як опортуністичне орієнтоване на ціль ціннісне здійснення, а його ціннісні нейтралізації – як завжди тимчасові. А зараз бачимо, що використання принципу цілі покладає межі для виконання системних функцій опортунізму. Якщо система бажає домовлятися зі своїм навколишнім світом щодо цілей, якщо вона ґрунтує на цілях свою внутрішню, зайняту розподілом завдань організацію, якщо вона вивчає цілевідповідну поведінку, тоді вона мусить встановлювати свої цілі, які можуть дати певну перманентність. Вона, ймовірно, не може збалансувати свої ціннісні інтереси суто опортуністично. Можливо, це порушить основоположення моралі, але в будь-якому разі порушить важливі вимоги системотворення. Опортунізм є практично навряд чи досяжним ідеалом, до якого може наблизитись лише дуже складна система. Необхідність генералізації цілей суперечить необхідності діяти опортуністично у складних ціннісних обставинах.
До того ж виникає підозра, що справжні труднощі схеми “ціль-засоби”, які з’являються через сумніви щодо її опортунізму, а зовсім не в теорії дії, можна осягнути також не як порушення проти абсолютного, раціонального чи морального кодексу поведінки, який прямо унормовує дію; але виникає підозра, що ці труднощі є результатом проблем системотворення. Це означало б, що вони не можуть розглядатись як прийнятні ані в раціональній, ані в етичній теорії дії, але належать системній теорії, яка одна лишень володіє співвідносними достатньо складними рамками базових понять. Лише система може бути зацікавленою в тому, щоби встановлювати цілі щодо одиничного впливу (Einzelwirkung), стабілізувати однобічні ціннісні судження й ціннісні нейтралізації. Дослідження, яке прагне розвідати умови й межі такого програмного фіксування та “несправедливості”⁴⁹, яку вони містять, буде терпіти невдачу на рівні дії, відповідно змушене буде ховатися в необґрунтованих передумовах, які випереджають результат. Лише системна теорія пропонує для цієї проблеми достатньо комплексну модель. Поняття “опортунізм” і “генералізація” є поняттями системної теорії.
Наступні обговорення містяться в лейтмотивній перспективі цієї дилеми “опортунізм проти генералізації” і спрямовуватимуться на пошуки можливостей її точнішого опрацювання. Базовою передумовою кожного рішення є цільова специфікація відповідного мірила диференціації навколишнього світу. Крім того, наявна низка внутрішніх стратегій, завдяки яким система може пом’якшити неопосередковувані зовнішні впливи (Auswirkungen) кожної суперечності. Проблема цієї дилеми може бути переосмислена і зменшена, а саме завдяки варіації ступенів визначеності цілепокладання, завдяки прийняттю суперечливих цілей і завдяки заміні на повні або часткові еквіваленти в цілеорієнтації. Означену цим тему буде розглянуто в наступному параграфі цього розділу. У 5-му розділі мусимо ближче осягнути те, як перевантажує нас неохоплений залишок цієї проблематики програмування цільової дії.

3. Специфікація цілей, диференціація навколишнього світу та

жүктеу/скачать 159.99 Kb.

Достарыңызбен бөлісу:

1 2 3 4 5