Зміст Загальні засади дошкільної педагогіки


Зв'язок дошкільної педагогіки з іншими науками



бет2/33
Дата25.02.2016
өлшемі2.23 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Зв'язок дошкільної педагогіки з іншими науками

Дошкільна педагогіка, як і кожна наука, у своєму розвитку спирається на суміжні галузі, що дає змогу глибше пізнавати педагогічні явища і процеси. Зв'язок і взаємодія наук відображають об'єктивний взаємозв'язок явищ, діалектичну єдність світу. Кожна наука досліджує певну групу явищ, але оскільки вони переплітаються і взаємодіють з іншими, то й науки, що їх вивчають, теж взаємодіють.

Співпраця дошкільної педагогіки з іншими науками відбувається у таких формах:

— використання провідних теоретичних положень та узагальнюючих висновків інших наук (наприклад, філософські ідеї виконують методологічну роль у вивченні педагогічних явищ);

— творче запозичення методів дослідження інших наук, зокрема психології, в організації експерименту, спостереження за поведінкою і діяльністю дітей;

— використання конкретних результатів досліджень психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук;

— безпосередня участь у комплексних дослідженнях людини.

Протягом століть педагогічна думка розвивалася у лоні філософії. Це було загальною тенденцією ранніх етапів розвитку людського знання про різноманітні явища світу, яке належало єдиній всеохоплюючій науці філософського характеру. Згодом наукове знання диференціювалося, сформувалися його окремі галузі. Після виокремлення пе­дагогіки у самостійну науку (XVII ст.) загальний характер і напрям педагогічних ідей і теорій обумовлювався філософ­ськими концепціями, а обґрунтування мети виховання — філософією виховання.

Філософія розглядає виховання як необхідну умову со­ціалізації особистості соціально обумовлений процес. На нього покладено функції збереження, відтворення і роз­витку культури, забезпечення історичного процесу зміни поколінь, формування особистості.

Сучасна дошкільна педагогіка у своїх пошуках послу­говується методологічними положеннями філософії:

1. Про освіту як соціокультурний феномен. Філософія виховання відповідає певному історичному етапу розвитку суспільства. Повноцінна реалізація функцій виховання за­лежить від стабільності, цивілізованості суспільства, ува­ги, яку воно приділяє проблемам охорони дитинства, роз­витку освіти й культури. Особливо важлива для виховання культура. Йдеться не тільки про загальну писемність, обов'язкову середню освіту, а про безперервний процес орі­єнтування поколінь на загальнолюдські цінності: совість, добро, справедливість, милосердя, людську гідність, ду­ховність та ін.

Сучасна філософія виховання спрямовує педагогіку на виховання дітей у дусі національної культури і загально­людської моралі. Перехід від ідеології до культури, новий погляд на сутність відношення «людина — світ» передбачають орієнтацію на культурологічні способи пізнання соціокультурних феноменів, людини; свідчать про переорієн­тацію значущих характеристик особистості, рух соціальної потреби від «людини знаючої» до «людини культури».

Культура є системоутворювальним елементом цілісно­го світобачення. Тому виховання людини культури перед­бачає освоєння цілісної картини світу. Людина культури є гуманною особистістю, оскільки культура є гуманістич­ним, людинотворчим феноменом. Вона полягає в конкре­тизації загальнолюдських цінностей щодо кожної люди­ни, діяльність якої є одночасно продуктом, творцем, го­ловним джерелом культури.

Освіта в такому контексті є культурним процесом, що здійснюється у культуровідповідному педагогічному се­редовищі, служить людині, яка вільно виявляє свою інди­відуальність, здатність до культурного саморозвитку і са­мовизначення у світі культурних цінностей.

2. Про гуманістичні пріоритети виховання. Сучасні за­гальнотеоретичні проблеми педагогіки пов'язані з філо­софським поглядом на особистість як найвищу цінність суспільства, суб'єкт історичного і культурного розвитку. В педагогіці це відображене у принципі гуманізації вихован­ня — олюдненні виховних стосунків, визнанні цінності дитини як особистості, її прав на соціальний захист, щастя, розвиток здібностей, індивідуальності.

З гуманізацією виховання пов'язана актуалізація та­ких його головних функцій:

— прилучення вихователів і дітей до цінностей духов­ної культури свого народу, людства, виховання на цій ос­нові духовності й моральності;

— соціальний захист прав і гідності дитини, забезпе­чення умов для повноцінного розвитку її фізичних, розу­мових і творчих здібностей;

— допомога дитині в її самовизначенні.

Гуманістичні цінності мають стати визначальними у педагогічній діяльності, без орієнтації на них неможливе досягнення головної мети виховання, покликаного допомогти дитині в її особистісному самоствердженні.

3. Про ціннісний характер педагогічної дійсності. Фі­лософія обґрунтовує виховання у світлі аксіологічного (ціннісного) підходу, згідно з яким людина постійно пе­ребуває у пошуку смислів того, що відбувається навколо неї і з нею, а процес виховання заснований на аксіологічній природі педагогічної сфери. Звичайно, педагог не ви­рішує головних проблем буття людини, однак у процесі виховання він повсякчас бере участь у їх вирішенні передусім для себе — досягаючи певної мети, а також для дитини — формуючи її ціннісні орієнтації. Під час виховання ціннісні орієнтації вихователя і вихованця взаємодіють, взаємостворюються. Аксіологічний підхід притаманний гуманістичній педагогіці. Як основа нової філософії освіти, методології сучасної педагогіки, аксіологія дає змогу визначити ціннісний зміст гуманістичного виховання.

Отже, загальною метою виховання, з погляду сучасної філософії, є формування цілісної, гуманної особистості, орієнтованої на відтворення цінностей національної і за­гальнолюдської культури. Головний зміст гуманістичного виховання полягає в спрямованості на потреби розвитку ножної дитини, її інтереси, нахили, на забезпечення активності особистості в освоєнні навколишнього світу, цін­ностей культури свого народу і людства.

Мету і завдання естетичного, морального, розумового виховання дітей конкретизують такі галузі філософського питання, як естетика — наука про ціннісне ставлення лю­дини до світу, художню діяльність людей; етика — наука про природу моралі та її місце у суспільних відносинах; теорія пізнання — наука про закони пізнання людиною світу і себе у світі; філософська антропологія — наука про сутність людини, її місце в природі та суспільстві.

Дошкільна педагогіка тісно пов'язана з усіма науками про людину. Особливий інтерес виявляє вона до психоло­гічних наук (дитячої, педагогічної, соціальної психоло­гії). Дані дитячої психології дають змогу їй зрозуміти поведінку дитини, особливості розвитку її особистості, інте­ресів і потреб, допомагають правильно виявити природні нахили й розвинути її здібності. Зосереджуючись на проб­лемах виховання дитини, дошкільна педагогіка намага­ється знайти відповіді на питання «як?», а дитяча психо­логія — на питання «чому?». Наприклад, одним зі своїх завдань дошкільна педагогіка вважає виховання соціаль­ної компетентності дитини в її взаємодії з іншими людь­ми, а дитяча психологія з'ясовує, чому саме цей засіб є найдієвіший (тому що соціальні якості особистості форму­ються внаслідок включення дорослого у картину розвитку дитини).

Успішну педагогічну взаємодію у процесі виховання забезпечують знання і використання законів педагогічної психології, внаслідок чого педагог уникає багатьох поми­лок у навчанні та вихованні. Досягає він цього завдяки проектуванню ймовірних шляхів розвитку особистості ди­тини, правильній організації власної діяльності у вихован­ні, коригуванню педагогічних впливів.

У забезпеченні соціалізації особистості дошкільна пе­дагогіка використовує потенціал соціології — науки про суспільство, вплив соціального середовища на людину, де­мографії— науки про народонаселення, визначаючи разом із ними закономірності впливу на особистість, яка форму­ється, різних соціальних інституцій.

Важливими методологічними, інформаційними дже­релами у навчанні та вихованні дошкільників є культуро­логія, історія, етнографія. Оскільки у недалекому май­бутньому дитині доведеться вивчати математику, фізи­ку, хімію, історію, географію, літературу, мистецтво, дошкільна педагогіка з урахуванням цього визначає зміст освіти дошкільника. В організації екологічного вихован­ня вона послуговується даними екології та біології.

Дошкільна педагогіка спирається на знання вікової анатомії та фізіології як на природничо-наукову основу. Особливості розвитку вищої нервової діяльності, всіх сис­тем організму в період дошкільного дитинства визначають завдання і методику освітньо-виховної роботи, особливості режиму життєдіяльності дітей різних періодів дошкільно­го віку, вимоги до обладнання предметно-матеріального середовища в дошкільних закладах.

Дані генетики — науки про спадковість — допомага­ють враховувати у вихованні такий біологічний чинник розвитку дитини, як спадковість, обґрунтувати програми діагностики і виховання обдарованих дітей.

Активно взаємодіє дошкільна педагогіка з медичними науками, передусім з педіатрією та гігієною, які розкрива­ють причини дитячих хвороб, засоби їх запобігання, ліку­вання та профілактики. Психосоматика, яка вивчає вплив психологічних чинників на виникнення соматич­них (тілесних) захворювань, доводить, що більшість із них є наслідком неправильних форм взаємодії дорослих (бать­ків, вихователів, учителів) і дітей. Дитяча психотерапія допомагає максимально задіяти лікувальний вплив пси­хічних факторів на дитину, адже багато хворих на неврози дітей потребують не так лікування, як формування пра­вильних етичних установок, уміння контролювати свою поведінку, адекватної самооцінки.

У взаємодії педагогіки та економіки виокремилася галузь знань — економіка освіти, яка вивчає специфіку дії економічних законів у галузі освіти. Для дошкільної педагогіки важлива проблема економічних засад організації та керівництва системою роботи дошкільних закладів.

Водночас дошкільна педагогіка відчутно впливає на інші науки. Наприклад, психологи стверджують, що без педагогіки психологія втрачає свій предмет вивчення, а дитячому лікарю не обійтися без використання можливостей педагогічного впливу через переконання і навіювання. Фахівцям різних галузей знань і діяльності, які мають справу з дітьми, важливо знати особливості їх­ньої ігрової діяльності, методи організації спілкування з ними.

Запозичуючи і творчо інтерпретуючи дані інших наук, дошкільна педагогіка розвивається як самостійна галузь знань, що має специфічний предмет дослідження і власні методи. Використовуючи дані суміжних наук як одне із джерел свого розвитку, вона співпрацює з ними у комплекс­ному вивченні дитини.

1.2. Особистість дитини як об'єкт і суб'єкт виховання

Виховна діяльність спрямована на сприяння індивіду­альному становленню особистості, формування її рис і якостей. Виховання неефективне без знання процесу інди­відуального розвитку, його рушійних сил і закономірнос­тей. Бо, як стверджував В. Сухомлинський, найголовніше у педагогічній діяльності — знати дитину.



Виховання і розвиток

Виховання є головним чинником формування особис­тості дитини, завдяки якому реалізується програма її соці­алізації, розвиваються природні задатки і здібності.

У розвитку людини взаємодіють біологічний і соціаль­ний аспекти. Адже, народившись із певними задатками і якостями, людина протягом усього життя вдосконалюєть­ся морфологічно і функціонально: розвивається її орга­нізм, збагачуються зв'язки з навколишнім світом. Як ін­дивіда її характеризують передусім біологічні особливості, які є передумовами соціального розвитку. Знання законів біологічних і фізіологічних змін, що відбуваються з люди­ною, допомагає педагогу здійснювати природовідповідну освіту дитини — забезпечення відповідних до її розвитку змісту, форм і методів навчання і виховання.

Процес розвитку є безперервним. Він пов'язаний із на­буттям соціальних особливостей, що характеризують лю­дину як суспільну істоту. Однією з перших її соціальних дій є те, що півторамісячний малюк усмішкою вітає близь­ких людей. Далі він оволодіває мовою, нормами спілку­вання, знаннями, уміннями та навичками трудових дій; розвивається його самосвідомість, формується моральна спрямованість поведінки, прагнення до самовдосконален­ня. У цьому процесі дитина як біологічний індивід пере­творюється на людину як особистість.

Отже, поняття «людина» має біологічні й соціальні ха­рактеристики; поняття «особистість» визначає соціальну сутність людини, сукупність її соціальних особливостей; «індивідуальність» — виражає сукупність фізичних і пси­хічних рис, життєвий досвід, що відрізняють одну людину від інших, роблять її неповторною. Встановлення зв'язку між ними є неодмінною умовою правильного виховання, спрямованого на формування у дитини важливих загально­людських якостей з урахуванням можливостей її розвитку та індивідуальних особливостей.

Біологізаторські, соціологізаторські теорії, а також теорія двох факторів розвитку протиставляють соціальні та біологічні чинники розвитку особистості. Представни­ки біологізаторських теорій визначальним чинником розвитку вважають спадковість, розвиток здібностей, рис характеру, з якими дитина народилася, рекомендують вихователям не втручатися в природний розвиток малю­ка. Головне, на їхній погляд, використовуючи спеціальні тестові завдання, розподілити дітей на групи, допомагаю-

чи кожному здобути знання «за його силами». Результа­том упровадження цієї теорії є елітарні дошкільні нав­чальні заклади для дітей з підвищеними інтелектуальни­ми здібностями.

У соціологізаторських теоріях заперечувалися біоло­гічні чинники розвитку, зосереджувалася увага на ролі соціального середовища, оскільки, на думку їх представ­ників, усі малюки від народження мають однакові можли­вості, а розвиток є набуттям ними досвіду. Правильно ске­рувавши розвиток дитини, можна сформувати людину такою, якою прагне її бачити педагог. Свої твердження во­ни аргументували тим, що люди, котрі виховувалися у різ­них умовах, виявляли різні розумові можливості. Дехто навіть переконував, що дітям, вихованим в умовах, які не стимулювали їхній інтелектуальний розвиток, не потрібно давати знання. Однак ці теорії не відповідають на питання, чому в однакових умовах формуються різні характери, устремління, інтереси.

Представники концепції двох факторів розвитку ви­знають роль біологічних і соціальних чинників, але недо­оцінюють виховання й активність особистості.

Однак зв'язок між усіма чинниками розвитку особис­тості є надзвичайно складним і не обмежується уявлення­ми про нього представників цих теорій. Біологічне і соціальне — не два паралельні, незалежні один від одного чин­ники, вони одночасно і комплексно впливають на розвиток людини.

Серед біологічних факторів, які впливають на розвиток людини, є спадковість — відтворення у нащадків біологіч­ної схожості з батьками. Успадковує вона анатомо-фізіологічну структуру організму: колір шкіри, очей, волосся, особливості нервової системи, тип обміну речовин, здат­ність до певної діяльності тощо.

Біологічні чинники є дуже важливими у загальному розвитку особистості. Адже людиною можна стати, маючи природні людські передумови розвитку: високорозвинену нервову систему, мозок тощо; у людей є вроджені задатки до певних видів діяльності (музичний слух, образне мис­лення, поетичний дар тощо). Таких задатків генетика налічує до 200 видів. Однак це лише одна з умов успішної діяльності дитини в певних сферах, не менш важливий ра­ціональний і цілеспрямований вплив на неї дорослих. Наприклад, обдарованість дітей пояснюється не лише ус­падкуванням задатків, а й вихованням інтересу до певного виду діяльності, раннім залученням до неї тощо.

Задатки можуть бути реалізовані лише в активній жит­тєдіяльності індивіда, у сприятливому середовищі, під впливом правильного виховання і навчання. У цьому сенсі поняття «середовище» фігурує як макросередовище (матеріальний добробут, соціальний лад, культурний рівень суспільства, в якому живе людина) і мікросередовище (оточення, що безпосередньо впливає на дитину, — роди­на, навчальний заклад).

Вивчаючи вплив середовища на розвиток людини, су­часна педагогіка наголошує на ролі соціальних контактів у становленні особистості, розвитку людських задатків, на основі яких формуються мовлення, мислення, уміння хо­дити (малюків, які опинялися серед тварин, після повер­нення у людське середовище важко було навчити формам спілкування з людьми). Вплив соціальних факторів може бути навмисним і ненавмисним, керованим і некерованим, об'єктивним і суб'єктивним, довгочасним і короткочас­ним, сприятливим і несприятливим, запрограмованим і випадковим, необхідним і можливим.

У вихованні особистості важлива роль сім'ї, яка ство­рює умови побуту, формує перші соціальні та моральні уявлення дитини. Навіть коли малюк починає відвідувати дитячий садок чи школу, де його соціальні контакти ста­ють інтенсивнішими, вплив сім'ї залишається значним.

Взаємозв'язок біологічного і соціального у розвитку особистості є важливою проблемою педагогічної науки, яка визначає мету і завдання, добирає методи і прийоми виховання та навчання дітей. Поєднанням усіх чинників розвитку займається педологія — наука про дітей; сукуп­ність анатомічних, біологічних, соціологічних концепцій психологічного, фізичного розвитку дітей і молоді. Однак створити нову науку про розвиток дитини, вивчити її в усіх проявах з урахуванням спадкових чинників та особ­ливостей середовища, в якому вона народилася і росте, пе­дології не вдалося.

Отже, розвиток — це не просто кількісні зміни успад­кованих і закладених від народження ознак. Передусім він засвідчує якісні зміни в організмі та психіці під впливом навколишнього середовища. У процесі розвитку спадково обумовлена організація людини реалізується лише у від­повідному природному і соціальному середовищі під впли­вом різноманітних біологічних, соціальних і виховних чинників, найсуттєвішими серед яких є виховання і нав­чання, що спрямовують вплив біологічних і соціальних чинників розвитку. При цьому важливо брати до уваги внутрішні і зовнішні рушійні сили розвитку дитини як неперервної взаємодії вродженого (діяльність нервової та усіх інших систем організму) і набутого (досвід, вихован­ня, умови життя), що визначає співвідношення між рів­нем досягнутого і новим змістом життя дитини, її інтереса­ми, потребами.

Зовнішні чинники розвитку діють через внутрішні умови — природні дані дитини, її нахили, складну сукуп­ність почуттів і переживань. Як стверджував український психолог Григорій Костюк (1899—1982), засвоєне зовніш­нє стає внутрішньою, суб'єктивною умовою подальшого розвитку особистості. Це означає, що виховання відіграє вирішальну роль у розвитку особистості лише за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішню активність дитини, її бажання, інтереси, нахили.

Дитина, за словами російського психолога Павла Блонського (1884—1941), не схожа на діамант, якому байдуже, як його шліфують, і який не є ємкістю, яку можна напов­нити будь-яким змістом. Як і рослина, вона засвоює з навколишнього середовища лише те, що відповідає її природі. Жодна людська якість не може бути розвиненою в дитини без виховання.

Кожна людина, щоб жити в суспільстві, повинна оволодіти здобутками людства. Самостійно цього зробити дитина не може. Передавання дитині й засвоєння нею суспільно-історичного досвіду людства становить суть вихо­вання.

Опанування нових знань і вмінь, формування здібнос­тей відбувається в процесі активної участі дитини в різних видах діяльності (пізнавальній, предметній, ігровій, трудовій, навчальній та у спілкуванні), розвиток яких забез­печує дорослий. Дитина виховується не тоді, коли з нею ведуть розмови, повчають її, а коли вона отримує відповіді на питання, які її цікавлять, свідомо і самостійно бере участь у діяльності. У зв'язку з цим у педагогіці існують поняття особистості як об'єкта і суб'єкта виховання.

За твердженням українського психолога Олени Кононко, розвиток дитини як особистості означає становлення протягом дошкільного дитинства особливої форми цілісності — «єдиномножинності», яка охоплює такі форми су­б'єктивності:

— дошкільник як суб'єкт вітального ставлення;

— дошкільник як суб'єкт предметного ставлення;

— дошкільник як суб'єкт спілкування;

— дошкільник як суб'єкт самосвідомості.

Як особистість, що розвивається, дитина є носієм фі­зичного, душевно-духовного, індивідуального начал свідо­мості, активним суб'єктом діяльності, партнером у спілку­ванні.

Виховання покликане правильно організувати діяль­ність дітей, збагатити її зміст і надати цінні у педагогічно­му значенні спрямування. Від того, наскільки педагог ро­зуміє необхідність певного виду діяльності дитини, зале­жать результати її розвитку.

У різні вікові періоди співвідношення значущих для розвитку видів діяльності змінюється. Той із них, який у певний період забезпечує головні досягнення в розвитку дитини, є провідним. У дошкільному дитинстві це:

- емоційне та емоційно-предметне спілкування з до­рослими, яке збагачує дитину новими враженнями, фор­мує перші уявлення про найближче оточення;

- предметна діяльність, яка істотно впливає на розви­ток усіх пізнавальних процесів, сприяє формуванню цілей та мотивів поведінки, засвоєнню початкових знань про предмети та дії з ними;

- гра, в якій динамічно розвивається соціальна, пізна­вальна активність дошкільника, засвоюються різні спосо­би дій, знання про властивості й ознаки предметів, зв'язки між предметами і явищами, набуваються соціальні навич­ки міжособистісних стосунків, розвивається творча уява;

- продуктивні види діяльності (малювання, ліплення, конструювання), які дають багатий матеріал для розвитку конструктивного мислення, уяви, художніх здібностей, уміння ставити мету і досягати її, обирати засоби здійснен­ня задуму;

- праця як чинник розвитку наполегливості, суспіль­ної спрямованості особистості, почуття власної гідності та обов'язку, уміння аналізувати корисність своєї роботи;

- навчальна діяльність, у процесі якої збагачуються розумові та практичні уміння.

Участь у провідних видах діяльності сприяє формуван­ню найважливіших для кожного віку психічних якостей і особливостей особистості. Комплекс різних видів діяльнос­ті на кожному віковому етапі дошкільного періоду забезпе­чує повноцінний розвиток дитини. Слід так їх поєднати, щоб забезпечити активність дитини. Розвиток активності досягається створенням ситуації, яка вимагає самостійного пошуку шляхів задоволення інтересів і потреб. Дитина по­винна розуміти корисність і доцільність своєї діяльності, бачити її результати.



Роль дорослого в розвитку дитини

У розвитку дитини провідна роль належить дорослим. Дитина є соціальною істотою. Потреба у співробітництві з дорослими виникає ще в ранньому дитинстві, коли дорос­лий цілком забезпечує усі життєві потреби дитини. Він вво­дить її у навколишній світ, задовольняє одну з головних потреб психічного розвитку — появу нових вражень, пере­дає виховні функції спеціально організованим структурам (дитячий садок, школа, засоби масової інформації), пору­шує глибинні зв'язки дорослого світу і світу дітей, поглиб­лює розрив між ними.

У процесі взаємодії з дорослим формується особиста свідомість дитини. У дошкільному віці вона долає шлях від відокремлення себе від дорослого («Я сам») до відкрит­тя свого внутрішнього життя, тісно пов'язаного із зовніш­ньою діяльністю.

У вихованні дитини дошкільного, молодшого шкільно­го віку особливу роль відіграє включення дорослого в кар­тину розвитку дитини. Перехід від одного вікового етапу до іншого супроводжується зміною місця дорослого у цій картині:

— для немовляти дорослий є джерелом захищеності, позитивних емоцій, які безпосередньо передаються через турботу і ласку, обійми, голос мами;

— з 2,5 місяців дитина реагує на появу матері «ком­плексом пожвавлення»;

— для дитини раннього віку дорослий є джерелом практичних умінь і навичок. Наслідуючи їх, вона стає са­мостійною, незалежною від інших;

— дітям 4—5 років дорослий несе нові знання, пізна­вальні враження, які втілюються у перші навчальні вміння;

— для старшого дошкільника цінність дорослого поля­гає у здатності брати участь у різноманітних соціальних зв'язках, орієнтуватися у міжлюдських стосунках, а від­так — бути прикладом соціальної поведінки дитини, своє­рідним «моральним еталоном».

Російський психолог Даниїл Ельконін (1904—1984) до­вів, що для дошкільника образ дорослого є не образом іншої людини, а образом себе, своєї майбутності, втілення у собі «іншого». З певного моменту розвитку дитина втілює в собі «дві людини» (Вона і Дорослий), і саме внутрішня взаємо­дія цих «двох людей» стимулює саморозвиток дитини.

Персоніфікований образ дорослого (батьків, педагогів) спонукає дитину робити як дорослий; бути як дорослий; уміти те, що дорослий; жити, як дорослий. При цьому ди­тині необхідний не просто дорослий, а значущий — такий, який своїми якостями і рисами демонструє не себе, а ідеї та помисли життя дитини.

Потреба в спілкуванні з дорослими розвивається про­тягом усього дошкільного дитинства. Як носій суспільно-історичного і культурного досвіду, а згодом — і моральний приклад, дорослий є авторитетом для дитини. Дошкіль­ник оцінює свої вчинки, якості, прагне співпереживання і співучасті з дорослим, в усьому його наслідує. На такій взаємній довірі і будується справжнє виховання. Із цього приводу польський педагог Януш Корчак (1879 — 1942) зазначав, що вихователь, який не сковує, а звільняє, не ла­має, а формує, не пригнічує, а підносить, не диктує, а вчить, не вимагає, а запитує, переживає разом з дитиною багато хвилин натхнення.

Від педагога, який прагне позитивно впливати на дити­ну, вимагається багато знань, творчості і терпіння. Вихо­ватель має бути не лише вихованим, а й здатним до само­вдосконалення. Для дошкільника важливим є особливий зв'язок саме з вихователем. І не лише тому, що у цьому ві­ці дитина залежна від дорослого, а й тому, що в неї ще не­має тривких і розвинутих взаємин з дітьми. Стосунки ви­хователя з дитиною, яка потребує уваги до себе, називають «малим інтимним колом спілкування» (О. Леонтьєв). Не випадково з усього дитинства найяскравіші спогади зали­шаються про дошкільний період, коли дитина разом з до­рослим освоювала простір дитинства.

Співзвучність суб'єктів виховання — особистості дити­ни і особистості педагога — є передумовою його ефективно­го впливу на розвиток дитини. За словами вітчизняного вченого Івана Беха, лише особистісно-орієнтоване вихо­вання досягає розвивальної мети, оскільки воно спрямо­ване на усвідомлення вихованцем себе як особистості, на вільне і відповідальне самовираження. Вихователь до­шкільного закладу неодмінно повинен здобути статус зна­чущого дорослого, який є для дитини не лише близькою, а духовно близькою людиною. Це передбачає розуміння, прагнення і вміння вихователя зберігати і підтримувати самобутність дитинства, перетворення взаємин формальних (навчальний процес) на особистісні. При цьому важли­во обрати оптимальні форми і методи виховання і навчан­ня. Правильність виховання полягає у баченні можливос­тей вихованця: те, що на певний момент він може робити з допомогою дорослого, невдовзі робитиме самостійно. Виховання і навчання, орієнтуючись на «зону найближчого розвитку», випереджають розвиток дитини і сприяють йо­му. Водночас слід враховувати закономірності психічного розвитку дитини, ставити перед нею посильні завдання.

Для кожного вікового періоду характерна вибіркова чутливість до різних видів навчання. Періоди, під час яких виховні дії найбільше впливають на психічний роз­виток, називають сенситивними (лат. — відчуття; найсприятливіший). Таким періодом для навчання дітей мови є вік від 1,5 до 3-х років. Якщо дитина до трьох років не оволоділа початками мови, то надалі її засвоєння відбу­ватиметься значно важче і можливості розвитку буде втра­чено. Наявність сенситивних періодів психологи поясню­ють тим, що навчання найбільше впливає на психічні якості, які лише починають формуватися і яким можна надати потрібного спрямування. Змінити якості, що вже сформувалися і закріпилися, значно важче.

Можливості виховання зростають відповідно до того, наскільки воно охоплює життя дитини. Педагогу важливо пізнавати характер і закони розвитку життя, вміло використовувати результати пізнання у своїй діяльності. Сила виховання полягає в тому, що воно, ґрунтуючись на знанні законів розвитку, може цілеспрямовано керувати ним.





Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33




©dereksiz.org 2020
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет