Альфонс доде

Її мудрі слова миттю вплинули на усіх гостей, за столом залупав сміх, веселіше захрумкотіли щелепи, і всі наввипередки стали просити то те, то інше, а найчастіше – хлібницю. Тільки Белізерові родичі не веселилися. Молодші перешіптувалися й тайкома гиготіли, а старий батько розбалакував скрипучим хирлявим голосом та глузливо пирхав, косячись на сина, котрий, ніби й не помічаючи того, був уважним і шанобливим до батька і раз у раз нагадував молодій: «Підклади у батькову тарілку!», «У батька порожня склянка!» Бачачи усе те жадібне її хиже кодло, що глузливо переморгувалося й перешіптувалося, інші гості мимохіть думали: «І як ото вдалось пані Вебер вирвати бідного торговця капелюхами з їхніх пазурів?» Потрібна була справді чудодійна сила кохання, щоб здійснити такий переворот у його житті. Та хай там як, усе вже позаду, і мужня жінка почувала в собі досить сили, щоб узяти на себе цілковиту відповідальність за чоловікову долю, не лякаючись уїдливих лихих пі єхидних натяків з усіх боків, а крім того, спокійно, широко усміхаючись, підкладати все нові страви в тарілку свого малого й підбадьорювати його:

– Їж, не соромся, синку!

За столом уже стало зовсім весело, коли раптом поти шурхотіння шовку, широко розчинилися двері й на порозі ресторанної зали постала Іда де Барансі – поривчаста, усміхнена, вродлива і осяйна.

– Вибачте, люди добрі, моя карета ледве повзла. До того ж це так далеко! Мені здавалося, дорозі не буде кінця...

Рада нагоді похизуватись своїм вбранням, вона наділа найкращу сукню – така можливість з'явилася у неї вперше за цілий місяць, відколи вона оселилася з сином. Ніде правди діти: Іда справила неймовірне враження. Невимушеність, із якою вона сіла на стілець поряд з Белізером, недбало кинула рукавички і, поманивши пальцем офіціанта, попросила меню, викликала у всіх присутніх щире захоплення. Бачили б ви, як вона втерла носа отим чванькуватим офіціантам! Одного з них вона упізнала – саме того, що наганяв страху на Белізера. Колись він слугував в одному із таких закладів на бульварах, де вона іноді вечеряла з д'Аржантоном після спектаклю.

– О, виявляється, ви тепер тут?.. І що ж ви можете подати мені?

Вона голосно сміялася, високо піднімала оголені під широкими рукавами руки, щоб від них відпливла кров і вони здавалися білішими, дзвеніла браслетами, розглядала себе в дзеркалі навпроти, посилала пучками повітряні поцілунки синові. Потім попросила лавку під ноги, сельтерської води з льодом, одне слово, поводилася, як бувала особа, звикла до ресторанів. Тепер за столом лунав лише її голос – усі інші гості притихли, як і на початку прошеного обіду. Молодші Белізерові брати відверто роздивлялись жадібними очима Ідині браслети, намагаючись визначити їх вартість, а решта запрошених знічено мовчали і боялися навіть поворухнутися, – ця дама сковувала їх не менше, ніж офіціанти. Джек також не був настроєний оживляти застілля. Усі оті шлюбні церемонії навівали йому мрії про його особисте кохання й майбутнє, і його зовсім не цікавило все, що відбувалось навколо.

– Ой, щось тут у вас невесело!.. – раптом заявила Іда де Барансі, вдосталь натішившись своїм легким тріумфом. – Вище носа, мій Бельчику, хай йому пек! Ану, за чекайте...

Вона встала, взяла в одну руку свою тарілку, а в другу – свою ж таки чарку і вигукнула:

– Я хочу помінятися місцями з панною Белізер!.. І я не сумніваюся, що її чоловік не буде скаржитися на таке сусідство.

Це було сказано так мило, щиро й поблажливо і, почувши Ідині слова, Белізер так зрадів, а малий Вебер так заверещав, коли мати підняла його із стільця, що ніякове .мовчання, порушуване тільки цоканням виделок, поступилося веселому пожвавленню, і обід нарешті став справжнім весільним бенкетом. Гості охоче їли, тобто уявляли, ніби вони їдять. Офіціанти снували навколо столу і, ніби фокусники, виявляли чудеса спритності, годуючи двадцять осіб одною качкою або одним курчам, нарізаним так уміло, що кожному не лише дісталося по шматочку, а й можна було попросити добавки. Зелений горошок по-англійськи градом сипався на тарілки гостей так само, як і квасоля по-англійськи, яку готували на краю столу, тут же солили, перчили і підсмачували однією (та ще й якою олією!). Готуючи і перемішуючи цю сумнівну страву, офіціант криво всміхався. Але найбільшою утіхою було шампанське! Крім Іди де Барансі, котра немало його випила на своєму віку, решта гостей чула лише назву цього чарівного вина, саме слово «шампанське» було для них символом багатства, розкішних будуарів, прийомі її, що їх влаштовує аристократія. Про нього вже давно перешіптувалися за столом, його чекали, на нього чатували, нарешті, коли подали десерт, офіціант приніс пляшку із сріблястою шийкою і приготувався відкорковувати її миленькими обценьками. Не пропускаючи нагоди приверну пі до себе увагу, попозувати, Іда перелякано затулила руками вуха; дивлячись на неї, і інші жінки приготувалися до оглушливого вибуху. Та ніякого вибуху не сталося. Корок було видобуто із пляшки цілком спокійно, без посірілу, як будь-який інший корок, і офіціант, піднявши пляшку високо над головою і скоромовкою повторюючи: « Шампанське!.. Шампанське!.. Шампанське!..» – кинувся бігом навколо столу. До нього потяглися келихи, і тепер він показав фокус із бездонною пляшкою. Піни у ній вистачило також на цілих двадцять осіб, – на дні кожного келиха опинилося трохи терпкої рідини, яку всі набожно куштували малесенькими ковточками, та й у пляшці, напевне, щось залишилося, бо Джек, сидячи навпроти дверей, бачив, як офіціант, виходячи, вихилив решту в свою горлянку. Та байдуже, слово «шампанське» має такі чари, н кожній його краплиночці для француза приховано стільки веселощів, що серед гостей відразу запанувало радісне пожвавлення. Серед Белізерових родичів це вилилося в черговий напад небаченої зажерливості. Вони хижо накинулися на стіл, і все, що можна, запихали в кишені – помаранчі, цукерки, згіркле печиво, – бурмочучи: «Краще забрати, ніж покинути офіціантам».

Несподівано серед сміху й перешіптування в руки пані Белізер передали таріль із штучними цукерками, серед яких сиділо немовля з рожевого й голубого цукру – без цієї «страви» для молодої не минає жодне з таких весіль. Проте завдяки малюкові Веберу з великою завитою головою цю славну жінку важко було збентежити такими грубуватими жартами. Вона сміялася найголосніше, а Белізер зашарівся до самих вух.

Потім почалися пісні. Першим підвівся Белізерів новий компаньйон; звелівши поглядом усім мовчати, він поклав на серце руку і хрипким голосом розчулено затяг романс, популярний у 1848 році, «Трудись і сподобишся Бога».

Творця землі, Господні, діти,

Трудитеся на власній ниві...

Ну й проноза цей компаньйон! Зразу зметикував, що заспівати, аби потішити працьовите подружжя, в домі якого поселився. Доспівавши пісню «Трудись і сподобишся Бога» і не бажаючи справляти надто похмуре враження на присутніх, він затяг веселішу пісню:

Ми в Шаронні зайдемо до Савара,

Перехилимо там по одній...

Він знав сотні таких пісеньок. Добрячого компаньйона знайшли Белізери! Які чудові вечори проводитимуть вони в дамі на вулиці Пануайо!

Тим часом офіціанти, безумовно, помітили, як загребущі руки Белізерової рідні почистили стіл, бо одним махом було прибрано рештки їжі, а стола розібрано на частини й віднесено вбік. Бенкет закінчився! Гості оторопіло переглядалися. Над ними й навколо них бушувала вакханалія інших весіль. Лунали пісні, угиналась від танців підлога. Хтось обізвався:

– А чому б і нам не потанцювати?

Воно-то так, але музики коштують добрячих грошей... Хтось запропонував танцювати під музику, яка долинала із усіх боків, де відбувалися інші весілля. Та, на біду, скрипки й корнет-а-пістони, кадрилі, польки, мазурки і екосези зливалися у суцільний нерозбірливий хаос звуків.

– Ах, якби тут було піаніно! – зітхала Іда де Барансі, пробігаючи пальцями по меблях із таким виглядом, ніби вміла грати на ньому.

Пані Белізер також була не проти потанцювати, але заборонила чоловікові робити будь-які додаткові витрати. Та все ж таки бродячий торговець раптом зник із своїм компаньйоном і через п'ять хвилин з'явився у супроводі сільського музики. Сівши на невисокому помості з великою пляшкою вина, поставленою між ногами, він приклав скрипку до підборіддя з таким виглядом, ніби ладен був грати скільки душі завгодно, хоч і до ранку.

– Нумо, лаштуйтеся у танок, панове!

Тут жінки завбачливо пообв'язувалися хустками, аби вберегти свої сукні від масних рук кавалерів, і завихрилися в танці. Молода до кадрилі додавала па із бурре, і тому в оздобленій позолоченими розетками ресторанній залі повіяло духом сільського гуляння. Та й не дивно, адже весілля справляли у передмісті, на тій межі, де стикаються й перемішуються сільські і паризькі традиції й звичаї. Тільки Джекова мати скидалася тут на білу ворону, що звалилася з підхмарних висот в гущину простолюду, та навіть і їй попри всі її панські замашки тут усе так подобалося, що мимоволі спадало на думку, чи не знайшла вона серед цих людей щось близьке серцю, щось таке, що нагадувало їй про далеку юність, від якої лишилися невиразні спогади. Вона сміялася, кружляла у танці, пустувала, ставила всіх у коло, розставляла пари для кадрилі і котильйону. Шурхіт її шовкової сукні і побрязкування браслетів викликали в присутніх захоплення й заздрість.

Таки веселе було весілля у Белізера! Молодий, радий своїм новим черевикам, хвацько витанцьовував, плутаючи всі фігури кадрилі. В сусідніх приміщеннях, прислухаючись, казали: «Ото веселяться!»

Офіціанти раз у раз заносили карафки з підсолодженим вином, в прочинені двері заглядали сторонні. Незабаром, як і завжди на таких весіллях, з'явилися непрохані гості. Їх ставало все більше і більше. Уся та юрма гицала, горлала, як не в себе пила, і молода не на жарт стурбувалася, чим усе це для них скінчиться, але тут, на щастя, пекар, її хазяїн, оголосив, що бере всі витрати на себе.

Тим часом надходив світанок. Малюк Вебер, загорненим у вовняну материну шаль, давно похропував на широкій лавці. Джек не раз уже робив матері знаки, що час її и, але вона, захоплена веселощами, вдавала, ніби нічого не помічає: є такі щасливі натури, які скрізь уміють знаходити для себе розваги. Того вечора Джек нагадував літнього татуся, котрий марно намагається забрати з гулянки спою легковажну дочку.

– Ходімо, вже пізно!

Але вона пролітала повз нього в хтозна-чиїх обіймах.

– Зараз!.. Почекай трохи!

Однак весілля ставало дедалі нестримнішим, і Джек червонів за материну поведінку. Белізерів компаньйон зовсім розперезався і, поки колишня пані Вебер цнотливо танцювала бурре, пішов по руках, не випускаючи з рота люльки.

Зрештою Джекові пощастило схопити матір на льоту, загорнути її у велику накидку з відлогою і посадити в останній фіакр, що повільно котив дорогою. Незабаром пішло й подружжя Белізерів, залишивши своїх веселих гостей. У цей ранковий час ще не ходили ні поїзди, ні тим паче омнібуси, тож молоді вирішили повертатись додому пішки через Венсенський ліс. Белізер ішов об руку із дружиною, несучи малюка на руках. Ранкова прохолода освіжала і бадьорила молодожонів, особливо після задухи у зловісно похмурому в цей світанковий час ресторані. У залитому туманом садку виднілись великі цебри для миття посуду й склянок, валялися купи порожніх пляшок та шматки тюлю й серпанку, відірвані під час танців від суконь підборами танцюристів. Тимчасом як на нижньому поверсі усе ще цигикали скрипки, напівсонні, очманілі офіціанти з незмінними сардонічними масками на обличчях відчиняли на другому поверсі вікна, вибивали килими, кропили водою підлогу – починали готувати нові декорації для чергових вистав. Посоловілі, виснажені, бліді люди шукали якого-небудь повозу, інші, чекаючи першого поїзда, засинали просто на лавках перед дверима ресторану. При оплаті рахунків біля стойки спалахували суперечки, виникали сімейні сцени, сварки і навіть бійки. На щастя, Белізер із дружиною незабаром були вже далеко від тих жертв весіль. Щасливі, поважні, з високо піднесеними головами, вони швидко простували вогким від ранкової роси путівцем, а навколо лунав пташиний щебет та перешіптування листя у верхівках дерев. Ідучи довжелезним проспектом Бель-Ер, затіненим розквітлими акаціями, вони, зрештою, дісталися Парижа. Шлях був неблизький, але вони не помітили цього. Малюк усю дорогу спав, довірливо притуливши велику голову до грудей бродячого торговця, і не прокинувся навіть тоді, коли його близько шостої ранку поклали в їхній кімнаті у лозове ліжечко. Молода зразу ж скинула синю красиву сукню та заквітчаний весільний чепчик, переодяглася і наділа великий фартух з нагрудником. Для неї не було вихідних. Хліб завжди треба людям. І вона, не гаючись, вирушила у свій щоденний ранковий обхід квартир. Поки її син та чоловік як убиті спали, вона весело і бадьоро гукала під дверима своїх клієнтів: «Кому хліба? – ніби кваплячись повернути усі витрати на бучне весілля.

Минуло небагато часу, і нове подружжя переконалося, що їхній новий компаньйон – ледащо і що, взявши його до себе на постій, вони ускочили у велику халепу. Уже й на весіллі Белізер помітив, що Ріберо охочий до випивки. А за тиждень випливла па поверхню і решта його пороків; найбільшими серед них були його непроторенні лінощі, що в'їлися в його душу, як бруд у руки, позбавивши його здатності працювати. За фахом слюсар, Ріберо, приставши до Белізерів, не виходив з дому без молота на плечі та шкіряного фартуха під пахвою, проте жодного разу ніхто не бачив, щоб він щось робив. Свого завжди згорненого фартуха він лише по кілька разів на день використовував замість подушки, коли після тривалого сидіння у шинку його хилило на сон десь на бульварній лавці чи на підлозі приготовленого до знесення будинку. Що ж до молота, то це був лише невід'ємний його атрибут. Ріберо тримав його на плечі, як установлена на міських площах статуя Рільництва, що тримає ріг достатку, з якого, проте, нічого не сиплеться. Щоранку, покидаючи свою комірчину, він потрясав тим молотом і заявляв: «Піду шукати заробітку!» Але, мабуть, і той його жест, і хрипкий голос, що виривався із заростей його розкошланої бороди, і налиті кров'ю припухлі очі відлякували будь-яку роботу, бо вона ну ніяк йому не траплялася, і він тільки гайнував час, тиняючись передмістям та швендяючи з одного шинку до другого. «Метався наче тигр у клітці», як кажуть паризькі робітники, порівнюючи таких роботяг із звіром, якого їм доводилось бачити в зоосаду, де вони зрідка бували в неділю.

Спочатку Белізер та його дружина терпіли мовчки.

Їхній компаньйон мав такий поважний вигляд і так гарно співав «Трудись і сподобишся Бога!». Проте він їв як не в себе, мотався, як тигр у клітці, поки молодята з ранку до вечора день у день гнули спину, а в кінці тижня не приносив ні гроша. І подружжя нарешті не витримало. Рознощиця хліба вважала, що немає чого з ним панькатися, вигнати його, викинути на вулицю, на смітник, де його, напевне, й підібрав Белізер, якому в той час не терпілося чимшвидше знайти компаньйона. Але, ставши добрішим завдяки щастю, яким тішився у власній сім’ї, взутий у нові черевики бродячий торговець, він благав дружину почекати ще трохи. Коли єврей справді великодушний, то його милосердю немає меж.

– Хтозна, – казав Белізер, – а може, ми його перевиховаємо. Може, він зміниться?

Вони домовились, що коли Ріберо повертатиметься, тримаючись за стіни, і не володатиме язиком, йому не даватимуть їсти; для п'яниці, який після випивки і теля з’їв би, то було відчутною карою. Ото комедія: заходячи, він щосили старався йти рівно, вітався, не розтуляючи рота, але рознощицю хліба не проведеш: коли він простягав їй свою тарілку, вона нерідко накривала його мокрим рядном:

– І вам не сором сідати за стіл у такому вигляді?.. Думаєте, я не бачу, що ви знову під мухою?

– Хіба?.. – вдавав здивованого Белізер. – А мені здавалося...

– Годі! Я знаю, що кажу. Ану, підводьтеся! Геть на солому! Та хутчіше!..

Компаньйон підводився, брав молота й фартуха і, щось белькочучи на своє виправдання та розпачливо поглядаючи на гарячий суп, як побитий пес, йшов спати у свою комірчину, де до шлюбу тулився Белізер. П'яний, він не бешкетував, а його густа, неохайна, скуйовджена борода приховувала безвольний рот розбещеної дитини.

Коли він виходив, Белізер казав, накопилюючи товсті губи:

– Ну, годі... Не сердься... Дай йому хоч трохи поїсти.

– А-а-а... Знаю я тебе!.. Тільки й слухай...

– Останній раз... Ну, не гнівайся...

Дружина якийсь час іще опиралася. Кожна проста жінка, котра працює не менше за чоловіка, терпіти не може чоловіків-нероб. Та зрештою дружина поступалася, і Белізер радо ніс у компаньйонову буду повну тарілку супу. Повертався він звідти завжди зворушений.

– І що ж він тобі сказав?

– Знаєш, його так шкода, він такий пригнічений... Він не може знайти роботи й каже, що п'є з горя, бо мусить сидіти на нашій шиї.

– А що ж йому заважає знайти її?

– Його нібито не хочуть наймати, бо він не має чистого одягу. Каже, якби ми його зодягли...

– Красненько дякую! Ми його вже одягали... Навіщо він продав сюртука, якого ти, нічого мені не сказавши, замовив йому?

На це Белізерові нічого було відповісти. Та незважаючи ні на що, ці добрі люди робили ще одну спробу, – купували для Ріберо нову робочу блузу й штани. Одного чудового дня він ішов з дому в новій свіжій білизні та в хустці, турботливо пов'язаній на його шиї рознощицею хліба, і десь зникав, а через тиждень його знаходили голого й босого непробудно п'яним у комірчині. Єдине, що йому вдавалося врятувати після чергового краху, був його молот і шкіряний фартух. Після кількох таких вибриків компаньйона подружжя Белізерів лише чекало нагоди, щоб спекатися приблуди, котрий не тільки нічим не допомагав сім'ї, а й каменем висів на шиї в цих бідолах. Це мусив визнати навіть добряга Белізер, котрий частенько скаржився на Ріберо своєму другові Джеку, а той краще, ніж будь-хто інший, розумів його горе, бо й сам завів собі вкрай непевного компаньйона. Проте на свого компаньйона, чи то пак компаньйонку, Джек не міг скаржитися, – надто гаряче він любив її...

VII

Іда нудьгує

– Ах, Піренеї!.. Гаварні, гірські потоки, льодовики!.. Років п'ятнадцять тому я побувала там з одним другом сім’ї, графом де Касаресом, він іспанець, брат відомого генерала... Як згадаю: ото навіжений! Я через нього разів двадцять мало в'язи собі не скрутила. Якось мчимося четвериком гірською дорогою у Домоні, коні не біжать – летять над землею, а в кареті – ціла купа пляшок шампанського! Ну, й витівник же він був, отой любчик-граф!.. Я познайомилася з ним у Біарріці за таких потішних обставин!..

Щойно Сесіль сказала, що вона обожнює море, як Іда знову підхоплювала:

Ах, крихітко ви моя! Якби ви його бачили так, як я, неподалік від острова Пальма однієї штормової ночі.. Сиджу я в корабельному салоні з капітаном – брутальний був тип, мушу сказати, – він вимагає, щоб я випила склянку пуншу, а я відмовляюся й відмовляюся... Зрештою, той негідник розлючується, аж сатаніє, розчахує кормове вікно, хапає мене за шкірки – він був страшенно дужий! – і тримає мене над водою! А надворі гроза, дощ періщить, гримить, блискає, хвилі, як гори!.. То був просто жах!

Джек намагався урвати сумнівні Ідині спогади, та як кожна часточка розсіченого черв'яка і далі живе й звивається, так і материні розповіді щоразу починалися знову з того самого місця, на якому Джек уривав їх. Та все ж Сесіль ставилася до матері свого друга з незмінно приязною шанобливістю. її турбувала лише явна занепокоєність Джека. Займаючись з лікарем, він, бідолашний, аж на лиці змінився, коли Сесіль запропонувала Іді:

– Чи не погуляти нам у садку?

Здавалося б, що тут незвичного? Проте, уявивши їх наодинці, Джек невимовно злякався. Боже мій, що мати ще їй наплете?! Лікар щось пояснював, а Джек не спускав очей із нареченої та матері, які походжали алеєю у саду. Сесіль – гнучка, струнка, стримана, як і всі по-справжньому елегантні жінки, – зачіпала подолом рожевої спідниці голівки розквітлого чебрецю, що ріс по краях доріжки; Іда – велична і все ще приваблива – вражала манірністю і крикливим вбранням, яке доповнював капелюшок із пір'ям, що лишився від розкішних її туалетів. Вона то йшла скоком, ніби дівчисько, то несподівано зупинялася і креслила розкритою парасолькою широкі кола в повітрі. Говорила вона сама. Слухаючи її, Сесіль час від часу підводила своє вродливе обличчя і дивилася вгору, на вікно, де виднілися нахилені одна до одної кучерява голова учня і сива шевелюра учителя. Вперше урок здався Джекові надто довгим, і повеселішав хлопець тільки тоді, коли, прогулюючись лісовими стежками, відчув на своєму лікті руку Сесіль. Чи знайоме вам відчуття, коли порив вітру напинає туге вітрило стрімкого вітрильника і той мчить, розтинаючи хвилі, мало не злітаючи у повітря, аж у вухах свистить? Ідучи об руку із Сесіль, щось подібне щоразу відчував Джек. У такі хвилини йому здавалося, що він здолає всі перешкоди на своєму шляху, вивчиться, здобуде бажаний фах, і все те – завдяки благотворному впливу кохання, яке витало над ним у тих незбагненних сферах, де бушують вихори долі. Але того дня материна присутність порушувала це відчуття. Іда не розуміла кохання; вона сприймала його або чимось до смішного сентиментальним, або розвагою, схожою на прогулянку. Показуючи лікарю на закоханих, вона то хихотіла і гмукала, то, спираючись на лікареву руку, з багатозначним глибоким зітханням казала: «Ах, лікарю, яка то чудова річ – молодість!..» Та найнеприємніші були її напади страху, чи не порушено правил добропристойності, бо тоді вона починала гукати молодих людей, вважаючи, що вони надто усамітнюються: «Діти! Не відходьте від нас!.. Ми повинні нас бачити!» І при цьому багатозначно витріщала очі.

Кілька разів Джек помічав на Рівалевому обличчі гримасу незадоволення: мати явно дратувала добрягу Ріваля. Та хай там що, ліс був прекрасний, Сесіль – ніжна й приязна, а слова, якими вони обмінювались, зливались із дзижчанням бджіл, з бринінням мошви над дубами, із щебетом птахів, дзюркотінням струмків та шелестом листя, тож потроху бідний юнак забув про присутність своєї нестерпної компаньйонки. Проте Іда була не :і тих, хто надовго дасть спокій, з нею тільки й чекай на вибух. Гуляючи лісом, вони заглянули до лісника. Тітонька Аршамбо засипала свою колишню хазяйку щирими компліментами, жодним словом не згадуючи д'Аржантона, – здоровий глузд селянки підказав їй, що про нього говорити не слід. Але зустріч із цією доброю жінкою, котра так довго була свідком її життя у Вільшанику, розбурхали спогади колишньої «пані д'Аржантон». Не доторкнувшись до частування, похапцем приготовленого тітонькою Аршамбо у вітальні, вона несподівано вийшла і поквапливо, ніби її хтось кликав, сама пішла дорогою до свого колишнього дому. їй хотілося знову побачити «Parva domus».

Дикий виноград ще більше розрісся і, повивши башточку при будинку з низу до даху, зовсім приховав її від очей. Гірша, мабуть, не було, – усі віконниці були щільно зачинені, над садом висіла тиша, ґанок заріс травою, на якій не виднілося жодного сліду людської ноги. Іда на хвилину спинилася, ніби прислухаючись, що їй шепоче німе, але таке красномовне каміння, потім відламала гілочку ломиноса, що звісив через паркан міріади маленьких білих зірочок, сіла на сходинки ґанку і, заплющивши очі, довго вдихала її пахощі.

– Що з тобою? – стривожено запитав Джек, нарешті знайшовши матір.