Альфонс доде

Проте мене все ж таки лякало майбутнє Сесіль. Моя онука не могла не довідатись коли-небудь про своє й наше горе. Настає час, коли доводиться звертатись до метричних записів, що зберігаються в мерії, а в етьйольських книгах поряд з її ім'ям є прикра приписка: «Батько невідомий». Одруження Сесіль навівало нам страх. Що станеться, якщо вона закохається в юнака, котрий, дізнавшись правду, відмовиться від її руки, не захоче одружуватися з незаконнонародженою дівчиною, дочкою фальшивомонетника?

«Крім нас, вона нікого не любитиме. Вона не виходитиме заміж»,– казала її бабуся.

Та чи ж це можливо? А коли нас не стане? Як сумно й небезпечно для такої красуні лишитись одинокій, без захисника! Але що ж робити? Де ти знайдеш для дівчини з такою незвичайною долею подібну до неї людину? Де знайти їй пару? Звичайно ж, не на селі: тут кожна сім'я як на долоні, кожен усе про всіх знає, всі підглядають одне за одним і судять одне одного... В Парижі ми не мали знайомств, до того ж – то безодня, вир... І саме тоді до нас приїхала твоя мати. Всі думали, що вона замужем за д'Аржантоном, але коли я став навідуватись до них, тітонька Аршамбо під великим секретом повідомила мені, що їхній шлюб – незаконний. Це було для мене прозрінням. Побачивши тебе, я подумав: «Ось майбутній чоловік для Сесіль». І відтоді я почав ставитися до тебе, як до свого онука. Почав виховувати, навчати тебе...

І коли після занять із тобою я бачив, як ви весело й мирно граєтесь десь у куточку аптеки (ти вже був більший і дужчий за неї, зате вона – розважливіша від тебе), мою душу сповнювало хвилювання, і я ніжно й співчутливо дивився, як між вами зароджується ще дитяча приязнь, як ви тягнетеся одне до одного. І що більше Сесіль відкривала перед тобою свою маленьку щиру душу, що більше розвивався твій розум, спраглий знань і всього прекрасного та величного, то більше я пишався вами і радів своєму потаємному задуму. Подумки я вже все спланував. Я уявляв, як у двадцять років ви підійдете до мене і скажете:

«Дідусю, ми любимо одне одного».

А я відповів би вам:

«Я в цьому не сумніваюся. Ви повинні любити одне одного дуже сильно, мої бідні, знедолені діти, бо кожен з вас має бути для іншого найдорожчою людиною в житті».

Ось чому я так розгнівався, коли отой чоловік задумав зробити з тебе робітника. Мені здавалося, що в мене відбирають мою власну дитину, майбутнього чоловіка моєї маленької Сесіль. Весь мій чудовий план розлітався в друзки разом із твоїм благополуччям. Як я проклинав отих навіжених людців з усіма їхніми «добрими» намірами! Проте в мене жевріла одна невеличка надія. Я себе переконував: «Тяжкі випробування на початку життя часто загартовують людину. Якщо Джек поборе тугу, багато читатиме і, працюючи руками, не дасть закостеніти своєму мозку, він буде гідний дружини, яку я для нього готую». Твої лагідні щирі листи зміцнювали мої надії. Ми їх читали гуртом – і я, і Сесіль – та щодня згадували тебе.

І раптом ота новина про крадіжку. Ох, друже мій, мене тоді опанував жах. Як я лютував на безхарактерність твоєї матері, на жорстокість отого недолюдка, що знівечив тобі життя, штовхнувши на лихий шлях. Проте я шанував приязнь і ніжність до тебе в серці моєї онуки. Мені не вистачало духу розчарувати її; я волів почекати, поки вона подорослішає, порозумнішає, щоб мати змогу перенести своє перше розчарування... До того ж я добре знав на прикладі її матері, що бувають такі натури, у яких почуття пускають дуже міцні корені, тим міцніші, чим дужче намагаються вирвати їх із серця. Я відчував, що ти змалечку запав у маленьке серденько моєї онуки, і лише розраховував, що тебе витіснить звідти час, забуття... Але ні! Вона не забула тебе. Я переконався в цьому того дня, ч коли, побачивши тебе у лісника, сказав Сесіль, що наступного ранку ти прийдеш до нас у гості. Якби ти бачив, як засяяли в неї очі, з яким завзяттям вона трудилася цілий день! У неї це найперша ознака: чим схвильованіша вона, тим із більшим запалом береться за різну роботу, ніби її серце стишується тільки тоді, коли вона шиє або пише.

А тепер, Джеку, послухай мене! Ти любиш мою дівчинку, чи не так? Тож борися за неї, здобудь її, домігшись в житті кращого місця, ніж те, на яке прирекла тебе твоя нерозумна мати. Я уважно спостерігав за тобою минулі два місяці. Ти здоровий, і морально, й фізично. І, на мій погляд, тобі треба зробити ось що: учитися, стати лікарем, а вивчившись, змінити мене тут, у Етьйолі. Спочатку я волів залишити тебе у своєму домі, але потім прикинув, що тобі треба буде не менше чотирьох років напруженої сумлінної праці, щоб стати помічником лікаря. Цього достатньо для практики на селі, але за цей час твоя присутність пробудить у пам'яті односельців згадку про ту гірку, хоча й романтичну драму, якою я щойно поділився з тобою. До того ж кожній порядній людині важко усвідомлювати, що вона не заробляє собі на прожиття. А в Парижі ти зможеш так організувати свій час, що вдень працюватимеш, а вечорами вчитимешся і дома, у своїй кімнаті, і в клініці, і на лекціях, завдяки яким Париж справедливо вважається містом студентів і вчених. Щонеділі ми чекатимемо тебе в нашій оселі. Я перевірятиму, що ти вивчив за тиждень, керуватиму твоїм навчанням, а побачення з Сесіль вливатимуть у тебе нові сили... Я не сумніваюся в тому, що ти скоро доб'єшся свого... Те, до чого ти прагнутимеш, Вельпо й інші вже домоглися. Хочеш спробувати? У кінці цього напруженого шляху на тебе буде чекати Сесіль.

Джек був такий схвильований і розчулений, те, що він почув, було таке зворушливе і незвичайне, майбутнє, що відкривалося перед ним, здавалося таким прекрасним, що йому забракло слів, і замість відповіді він кинувся на шию великодушному лікареві.

Але в нього лишався ще один сумнів, ще одне побоювання. А може, в Сесіль до нього лише сестринська приязнь? До того ж чотири роки – не один день. Чи захоче вона так довго його чекати?

– Ну, синочку, – весело відповів лікар, – це вже вам вирішувати, я на такі питання відповісти не можу. Але ти можеш сам запитати Сесіль. Вона нагорі. Я щойно чув, як вона піднялася в свою кімнату. Піди порозмовляй з нею.

Порозмовляти з нею! Не так це просто. Спробуйте що-небудь сказати, коли серце аж виривається з грудей, а від хвилювання стоїть клубок у горлі.

Сесіль щось писала в «аптеці». Ніколи ще вона не здавалася Джекові такою вродливою й недоступною, навіть того дня, коли він уперше побачив її після семи років відсутності. Зате як він сам змінився відтоді! До нього повернулася його чоловіча краса, облагородивши його риси, у рухах більше не відчувалося незграбності й ніяковості. І все ж таки у її присутності він не почував себе рівнею їй.

– Сесіль, – тихо промовив він, – я маю їхати.

Почувши про Джеків від'їзд, дівчина зблідла і підвелася.

– Я знову візьмуся за свою тяжку працю. Але віднині у моєму житті є мета. Ваш дідусь дозволив сказати вам, що я вас кохаю і що я працюватиму, щоб заслужити право просити вашої руки.

Схвильований, він весь тремтів і говорив так тихо, що ніхто, крім Сесіль, не зміг би почути його слів. Але вона, вона все зрозуміла. Проміння вечірнього сонця освітлювало всі закутки просторої кімнати, в яких немовби ожило минуле, і дівчина слухала Джекове освідчення, як відлуння своїх потаємних мрій і думок, передуманих за десять минулих років... Незвичайна дівчина була ота Сесіль. Вона не зашарілася, не затулила обличчя руками, як часто роблять дівчата із добропристойних сімей, а лише стояла і усміхалася з повними сліз очима. Вона знала, що їхнє кохання має витримати немало випробувань, довге чекання, неспокій розлуки, але трималася, аби додати Джеку мужності. Коли він розповів їй про свої плани, вона простягла йому свою маленьку вірну руку й промовила:

– Джеку, я чекатиму вас усі чотири роки, я завжди вас чекатиму, любий друже.

IV

Компаньйон

Той, кого назвали «Мічений», здоровило у матроській блузі, кашкеті й зі шрамом через усе обличчя, який свідчив про колишній нещасливий випадок, підійшов до стойки шинку в одному з передмість Парижа, де нерідко відбуваються такі сцени між завсідниками і тими, хто шукає роботу, зміряв очима з ніг до голови відрекомендованого йому хлопця і помацав у нього біцепси.

– Не густо, – сказав він з менторським виглядом. – Та раз він гарував у кочегарні...

– Три роки, – зауважив Джек.

– Гаразд. Значить, ти сильніший, ніж видається... Сходи на вулицю Оберкампфа, побачиш там великий будинок – то завод Ессендеків. Там потрібні поденні робітники до діркопробивного і карбувального пресів. Скажеш горбу, що тебе прислав Мічений... А тепер став пляшку.

Джек заплатив за пляшку і пішов за вказаною адресою, а через годину, найнявшись до Ессендеків з оплатою шість франків денно, він, гордо підвівши голову, сяючи очима, йшов вулицею Фобур-дю-Тампль у пошуках житла неподалік заводу.

Наближався вечір, на вулиці панувало пожвавлення; оскільки був понеділок, вихідний у багатьох віддалених паризьких кварталах, по цій довгій пологій вулиці плинув безперервний людський потік: одні йшли до центру міста, інші – до колишньої застави. Перед відчиненими дверима переповнених шинків на тротуарах юрмились люди. Під широкими брамами задерті голоблі двоколісних візків та повозів для перевезення бочок, з яких уже повипрягали коней, свідчили про кінець трудового дня для їхніх візників. Скільки гамору і збудження! А надто по той бік каналу, де вирував людський мурашник: жінки й чоловіки снували по горбатій бруківці, каміння якої ніби навмисне, задля майбутніх революцій було розхитане ручними возиками, що ненастанно їздили уздовж стічних канав, навантажені різним їством, дешевими овочами та рибою, – справжній базар на колесах. Тут робітниці – нещасні жінки, яких щоденна тяжка робота жене далеко від дому, – закуповують харчі перед самою вечерею. Навколо лунали закличні вигуки базарних торговців, вигуки, які можна почути лише в Парижі: одні – веселі й дзвінкі, аж пронизливі, другі – тягучі й монотонні, ніби придушені тягарем свого їстівного краму:

– Голуби, молоді голуби!..

– Йоржі, смажені йоржі!..

– Кому хрінниці?!.. Кому хрінниці?!.. По шість ліарів пучок!..

Попри всю оту метушню, Джек, задираючи голову, придивлявся, чи не видно на якому будинку жовтого оголошення про найом мебльованих кімнат. Він був щасливий, сповнений бадьорості й надій, йому хотілося якнайшвидше розпочати нове життя, життя робітника і водночас студента. Його штовхали, йому наступали на ноги, але він нічого не помічав, не відчував холоду грудневого вечора, не чув, як розкуйовджені молоді робітниці, минаючи його, казали одна одній: «Дивись, який вродливий хлопець!»

Йому здавалося, що все велике передмістя радіє разом з ним, надіється на краще майбутнє і підбадьорює з незмінно добрим гумором на перший погляд безтурботних і веселих парижан. У цей час просурмили вечірню зорю, і на дорозі, серед натовпу, виник уже ледь виразний загін солдатів: чітко карбуючи крок, вони марширували під закличні звуки сурми, а за ними, підсвистуючи, бігли міські хлопчаки. Бадьора мелодія розганяла вечірню втому, перехожі пожвавішали, обличчя заясніли усмішками.

«Як гарно жити на світі! Я працюватиму не покладаючи рук!» – думав Джек, ідучи вулицею. Несподівано він наштовхнувся на великий квадратний кошіль з картузами і фетровими капелюхами. Вигляд приставленого до стіни кошеля відразу нагадав хлопцеві Белізерову фізіономію. Такий кошіль міг бути лише у Джекового давнього приятеля. До того ж він стояв під дверима маленької шевської майстерні, звідки віяло духом шевської смоли і шкіри, а у вузенькій вітрині були виставлені в кілька рядів міцні підошви, прикрашені блискучими голівками шевських цвяхів.

Джекові пригадалися вічні муки колишнього приятеля, бродячого торговця, його нездійсненна мрія про черевики, пошиті за міркою, і, заглянувши у крамничку, він і справді помітив там неоковирну, незграбну постать торговця капелюхів – той був так само потворний, але явно чистіший і краще одягнений. Дуже зрадівши зустрічі, Джек постукав у вікно майстерні, та марно, і зайшов усередину; але й тоді торговець капелюхів, що розглядав з усіх боків черевики, запропоновані йому майстром-шевцем, не помічав Джека. Проте, як з'ясувалося, він купував їх не для себе, а для хлопчика років чотирьох-п'яти, блідого, одутлого, з непомірно великою головою, що похитувалася над кістлявими плечима.

– Тобі в них добре, синку, чи не так?.. А кому буде тепло в ніженьки?.. Моєму друзяці Веберові.

Джекова поява ніби й не здивувала Белізера.

– А, то це ви! – сказав він так спокійно, ніби бачився із Джеком лише вчора.

– Здрастуйте, Белізер! Що ви тут робите? Це часом не ваш син?

– Та ні, це синок пані Вебер, – сказав торговець капелюхами й зітхнув, немовби кажучи: «Коли б то він був мій!»

Потім, повернувшись до шевця, Белізер запитав:

– Ви йому пошили ці черевики із запасом?.. Він зможе ворушити пальцями?.. То така біда, коли тисне взуття!..

І бідолаха з відчаєм подивився на власні ноги, з чого стало ясно: якщо він уже й міг замовити черевики для малого пані Вебер, то пошити взуття для себе було для нього ще надто великою розкішшю.

Нарешті після того, як він двадцять разів перепитав хлопчика, чи тому зручно, примусивши його пройтися і потупцяти ногами по підлозі, Белізер, зітхнувши, витяг із кишені довгий червоний плетений гаман із зав'язкою на колечках, витяг звідти кілька срібних монет і задумливо та поважно, як дають гроші бідняки, заплатив шевцеві.

Вийшовши з крамнички, він запитав Джека:

– Вам куди, товаришу?.. – і то таким недвозначним тоном, мовби казав: «Якщо вам у той бік, то мені у другий».

Відчуваючи холодність давнього знайомого, але іще не розуміючи її причини, Джек відповів:

– Відверто кажучи, і сам не знаю... Я найнявся на поденну роботу до Ессендеків і тепер шукаю житло десь неподалік заводу.

– До Ессендеків?.. – перепитав торговець капелюхів, що знав порядки на усіх заводах у передмісті. – Туди найнятися непросто. Потрібно мати чисту посвідку.

І, зиркнувши на Джека, він багатозначно підморгнув, а той, почувши слово «посвідка», відразу все збагнув. Для нього з Белізером повторилося те саме, що й з Рівалем. Той теж вважав, що він украв шість тисяч франків. Правду кажуть: якщо людину хто знеславить, то навіть коли з'ясується безпідставність усіх звинувачень, на ній назавжди залишається незмивна пляма. Та дізнавшись про все, що сталося в Ендре, і прочитавши характеристику директора тамтешнього заводу, Белізер ураз змінився на виду, а його славна добродушна усмішка як у колишні добрі часи побрижила промінчиками зморщок усе його землисто-сіре обличчя.

– Слухайте, Джеку, вже надто пізно шукати нічліжку. Переночуйте сьогодні в мене, живу тепер я сам, і місця в мене більше, ніж досить... А що коли... Ви знаєте, у мене є для вас чудова пропозиція... Але про це ми побалакаємо за вечерею... Гайда, ходімо!

Отже, усі троє – Джек, торговець капелюхами та синок пані Вебер, що цокотів по тротуару новенькими черевиками, – попростували передмістям у бік Менільмонтана, до вулиці Пануайо, де тепер мешкав Белізер. Дорогою він розповів Джеку, що після того, як його сестра овдовіла, він разом з нею повернувся з Нанта до Парижа; тепер він уже не торгує в провінції, а загалом торгівля йде непогано... Розповідаючи про себе, він час від часу зупинявся й вигукував: «Купуйте капелюхи! Капелюхи! Капелюхи!» – То був звичний його шлях, і його тут знали робітники всіх заводів. Наприкінці дороги син пані Вебер став пхинькати, що стомився, і Белізер мусив узяти його на руки.

– Бідний малий, – промовив він, – не звик ходити... Він же ніколи не виходить із дому. От я йому й замовив оці ладненькі черевики, щоб іноді брати його з собою... Ні чого не вдієш, – мати від зорі до зорі на роботі... Вона розносить хліб по квартирах. Важка то праця, нічого й говорити! Але вона мужня жінка... О п'ятій ранку вже йде з дому, до полудня розносить хліб, потім забіжить до дому, аби щось перехопити, і – знову до пекарні аж до вечора. А син все сидить сам у хаті. Добре, хоч сусідка за ним наглядає трохи, а як нікому за ним дивитися, то його прив'язують до стільця, аби він не дотягнувся до сірників, і підсовують до столу...

Вони зайшли до одного із тих громад-бараків з тисячею вузьких вікон і довжелезними – з кінця в кінець – коридорами, у яких біднота виставляє залізні пічки і все, що не вміщається у тісних барачних житлах, а до стін прибиває вішалки. У той коридор виходять усі кімнати, і крізь прочинені двері видно закіптюжені помешкання, чути дитячий плач. Був час вечері, й Джек, ідучи коридором, бачив людей, що сиділи за столами з свічкою посередині, чув, як стукотить об дерев'яні стільниці дешевий посуд.

– Смачного вам, шановне товариство! – гукав до них торговець капелюхами.

– Добрий вечір, Белізере! – весело й приязно відповідали йому люди, жуючи вечерю.

З інших кімнаток віяло нудьгою й сумом. Там не горів вогонь, не було світла; жінки й малеча чекали батька, сподіваючись, що хоч сьогодні, в понеділок, він принесе рештки платні, одержаної у суботу.

Белізерова кімнатка була на сьомому поверсі у кінці коридору, і, щоб дістатися туди, Джек мав пройти повз безліч жалюгідних робітничих помешкань, що тулилися одне до одного, як соти у вулику. Комірчина його приятеля містилась аж під дахом, та все ж таки наш бідолаха Белізер, здавалося, дуже пишався своїм помешканням.

– Ось побачите, Джеку, я чудово влаштувався. А скільки в мене простору!.. Лишень зачекайте трохи – віднесу малого пані Вебер до її кімнати.

Перед порогом сусідньої кімнати він узяв під килимком ключа, відчинив двері як своя людина, підійшов до плити, де з полудня на тихому вогні умлівав суп на вечерю, і запалив свічку; потім прив'язав хлопчика до високого стільця і, приставивши його до столу, дав малюкові в руки замість іграшок дві накривки від каструль.

– А тепер гайда звідси. Незабаром прийде пані Вебер; цікаво, що вона скаже, коли побачить на його ногах нові черевички... Ото здивується!.. Зроду не здогадається, хто це купив, – це просто неможливо. У будинку мешкає стільки людей, і всі її так люблять!.. Ну й потішимося ж ми!..

І він заздалегідь сміявся, відчиняючи двері свого житла, вузької й довгої мансардної кімнати, перегородженої навпіл заскленими дверима. Складені на купи картузи й брилі свідчили про фах мешканця, а голизна стін – про його бідність.

– О Белізере, то ви вже не живете з рідними? – перепитав Джек.

– Ні, – трохи знітився торговець і, як часто робив у таких випадках, почухав потилицю. – Знаєте, у великих сім'ях не завжди лад... На думку пані Вебер, несправедливо за всіх працювати й не мати ні гроша. Тому вона порадила мені відокремитися від батьків... І відтоді я справді заробляю удвоє більше, можу допомагати родичам, та ще й відкласти дещицю про чорний день. А все завдяки пані Вебер. Розумна жінка, я вам скажу!

Розмовляючи із Джеком, Белізер заправляв лампу, розкладав товар, готував вечерю, – чудовий салат з картоплею та копченим оселедцем, з якого, вимочивши його перед цим протягом трьох днів, він приготував смачнючий маринад. Потім Белізер витяг з нефарбованої шафи дві писані тарілки, два прибори – олив'яний і дерев'яний, хліба, вина, пучок редиски і розклав усе це на такому ж нефарбованому клишоногому буфеті, змайстрованому столяром із передмістя. Та це не заважало бродячому торговцеві пишатися своїм умеблюванням не менше, ніж кімнатою, і казати «мій буфет», «моя шафа» з таким виглядом, ніби йшлося про добротні дорогі меблі.

– А тепер можна й до столу, – урочисто промовив Белізер, широким жестом вказуючи на накритий стіл, де газета заміняла скатертину, і Джекова тарілка стояла на колонках «Різне», а між хлібом та редискою проглядав огляд міжнародних подій. – Шкода: моя вечеря не зрівняється з тією шинкою, якою ви колись почастували мене на селі... Святий Боже, яка то була шинка!.. Зроду не куштував такої.

Проте картопля теж була смачна, і Джек охоче похвалив її. Радісно спостерігаючи, як гість уминає їжу, Белізер і сам не відставав, не забуваючи, однак, і про свої обов'язки господаря, – щохвилини схоплюватися, аби глянути на воду, що булькала на вогнищі, та змолоти кавових зерен, затиснувши кавомолку між вузлуватими колінами.

– Послухайте, Белізере, – промовив Джек, – та ви уже придбали усе хатнє начиння!

– Е ні, тут є багато не мого... Дещо мені позичила пані Вебер, поки...

– Поки що, Белізере?

– Поки ми одружимося, – зашарівшись, мужньо відповів Белізер. Потім, переконавшись, що Джек із нього не глузує, додав: – Ми давно вирішили побратися. Мушу сказати, згода пані Вебер вдруге вийти заміж – для мене несподіване велике щастя. Вона була такою нещасливою за першим чоловіком, бандюгою і пияком, який, напившись, щоразу бив її... Чи ж то не гріх підняти руку на таку гарну жінку?! Скоро ви її побачите, вона ось-ось повернеться додому... А яка терпляча, яка добра!.. Повірте, я ніколи її не вдарю, а як їй самій закортить дати мені прочуханки, я й слова не скажу.

– Коли ж ви хочете побратися? – запитав Джек.

– Я ладен хоч і зараз. Але пані Вебер – а вона така розумна! – вважає, що з теперішніми цінами на харчі ми самі не проживемо, і хоче підшукати компаньйона.

– Компаньйона?

– Атож... У передмісті нерідко йдуть на це бідняки... Знаходять компаньйона, вдівця чи парубка, і він бере на себе частку витрат на харчування. Його поселяють у себе, перуть йому білизну, а витрати – порівну. Уявіть собі, як це для всіх ощадливо! Коли наварено на двох, то й третьому дістанеться... Найважче знайти доброго товариша, не вітрогона, працьовитого, який до того ж не здіймав би гармидеру в домі.

– Гаразд! А як ви ставитесь до мене, Белізере? На вашу думку, я не вітрогон? Я вам не підійшов би?

– А ви погодилися б, Джеку? Я думаю про це добру годину, та не відважуюся сказати.

– Чого б то?

– Бачите... У нас тут так убого... Ми житимемо так скромно... Може, наше буденне харчування здасться вам надто пісним? Адже ви механік, зароблятимете по шість-сім франків денно...

– Не турбуйтеся, Белізере. Ваше буденне харчування якраз для мене. Я мушу бути й сам дуже ощадливим, мені не випадає сіяти грішми, бо я й сам збираюся одружуватися.

– Он як... У такому разі нам не по дорозі...– засмучено пробурмотів торговець капелюхами.

Джек засміявся й пояснив, що візьме шлюб лише через чотири роки, та й то якщо весь час буде трудитися не розгинаючись.

– Тоді згода. Будете нам компаньйоном, надійним, справжнім компаньйоном... От пощастило, що ми зустрілися!.. Як подумаю: не вирішив би я замовити малому черевички... Тс-с-с!.. Увага!.. Пані Вебер іде додому. Ото сміху буде!..

Почулися чоловічі кроки, поквапливі й важкі, аж заскрипіли сходи і поруччя. Хлопчик, певне, їх почув і замукав, наче теля, стукаючи накривками від каструль.

– Іду, йду, мій маленький!.. Не плач, голубчику!.. – загукала ще з кінця коридору рознощиця хліба.

– Слухайте уважно...– прошепотів Белізер.

Почулося, як відчинилися двері, а потім пролунав радісний вигук і веселий молодий сміх. Белізерове лице побрижилося зморшками щирої втіхи.

Через тонкі простінки в будинку той веселий жіночий сміх лунав на цілий поверх; нарешті він наблизився до дверей наших друзів, і на порозі Белізерової мансарди виросла висока, добре збита жінка років тридцяти – тридцяти п'яти. Довгий синій фартух з нагрудником, у яких робітниці розносять хліб, щоб не забруднюватися борошном, підкреслював її міцний, але красивий жіночий стан.

– Ох і витівник же ви!.. – гукнула жінка, заходячи в кімнату з дитиною на руках. – Це ви таке придумали?..

Тільки подивіться, як гарно моєму хлопчикові у цій взувачці!..

Вона сміялася й сміялася, а у очах блищали дві сльозинки.

– От хитра, еге ж? – і собі корчився зо сміху Белізер. – І як вона додумалась, що це моя робота?

Коли веселощі трохи вляглися, пані Вебер сіла до столу й налила кави у щось подібне до слоїка з-під гірчиці. Белізер відрекомендував їй Джека як майбутнього компаньйона. Мушу сказати, що спочатку вона поставилася до цієї новини досить-таки стримано, але придивившись до претендента на вельми високий пост, та ще й довідавшись, що Белізер знайомий з новим гостем уже десять років і що перед нею герой славетної пригоди з шинкою, про яку Белізер їй вуха протуркотів, жінка довірливіше подивилися на Джека і для знайомства подала йому нарешті руку.