Альфонс доде

І звичайно ж – постійні співтрапезники дому, троє учителів: у вихідному костюмі Лабассендр, що час від часу перевіряв низьким «Беу! Беу!» свій голос, який мав послужити йому під час літературного вечора; причесаний, як херувим, завитий і напомаджений д'Аржантон, красень д'Аржантон у світлих рукавичках – неприступний, величний, як і належить генію.

Моронваль стояв біля входу до вітальні і зустрічав запрошених, неуважно тиснув їм руки: він був дуже стурбований, бачачи, що час уже пізній, а графиня – так нарекли тут Іду де Барансі – досі ще не приїхала.

Занепокоєне чекання витало над головами присутніх. Всідаючись по кутках, гості перешіптувались. Низенька пані Моронваль переходила від одних гостей до других, люб'язно примовляла: «Ми ще не починаємо... Чекаємо графиню». І в її виразних устах слово «графиня» звучало вкрай таємниче, урочисто і вишукано. А кожен з присутніх, аби показати свою поінформованість, пошепки передавав далі: «Графиню чекають...»

Широко розкрита фісгармонія, що усміхалася всіма клавішами, мов велетенська щелепа; учні, що сиділи в один ряд попід стіною; накритий зеленим сукном столик, що височів на помості зловісно й погрозливо, як гільйотина вдосвіта; лампа з абажуром; склянка підсолодженої води; пап Моронваль, засупонений у білий жилет, і пані Моронваль, вроджена Декостер, що зашарілася, як варений рак, від хвилювань цього прийому; задубілий на вітрі біля воріт Маду-Гезо, – усе, так, усе чекало графиню.

Та все ж, оскільки вона аж надто затримувалась, а у вітальні було дуже холодно, д'Аржантон погодився продекламувати «Кредо кохання», хоча присутні уже чули про нього щонайменше разів п'ять чи шість.

Він став перед каміном і так високо закинув голову Із зачесаним назад довгим чубом, ніби читав свій пишномовний низькопробний вірш ліпним прикрасам на стелі; читав бундючно й вульгарно, роблячи паузи в найкращих, на його думку, місцях, аби дозволити аудиторії гучними криками вшанувати їхнього автора і виконавця.

Бог свідок – графомани і нездари не шкодують взаємних похвал.

– Нечувано!..

– Божественно!..

– Вражаюче!..

– Справжній Гюго, але сучасніший!..

І ще найдивніша оцінка:

– Запальний Гете!

Не зморгнувши оком, пришпорений надмірним славослів'ям, поет владно звів руку і читав далі:

Тож хай глумиться з мене натовп,

Я вірую в кохання, як у Бога...

Вона ввійшла.

Співець кохання, що дивився, як і досі, вгору, навіть не помітив її. Але вона, вона, сердешна, його помітила, й та мить наклала знак на все її життя.

Досі вона бачила його лише в пальті й капелюсі, одягненим не для Олімпу, а для вулиці. Та тут, у пом'якшеному абажурами світлі ламп, від яких його бліде обличчя здавалося іще блідішим, в чорному фраці й перлисто-сірих рукавичках д'Аржантон, що вірив у кохання, як у Бога, справив на неї надзвичайне, фатальне враження.

Він був живим утіленням її найпотаємніших прагнень, всіх її мрій, безглуздої сентиментальності, якими сповнена душа таких, як вона, жінок, утіленням піднесеності й ідеалу, що є для них немов винагородою за марно прожите життя, утіленням тих невиразних жадань, які вони вкладають у високе слово «митець», хоча це слово, так само, як інші слова, стає банальним і принизливим у їхніх устах.

Так, вона віддалася йому в першу ж хвилину, він цілком увійшов у її серце таким, як стояв у тій залі, – з гарно зачесаним назад довгим волоссям, з вусами, що були підкручені розпеченими щипцями, з простягнутою трепетною рукою і напускним поетичним піднесенням. Вона не помічала ні Джека, який відчайдушно кликав її до себе знаками, посилаючи поцілунки рукою, ні Моронвалів, що вклонялися їй мало не до землі, ні зацікавлених і запобігливих поглядів, якими її зустріли Моронвалеві гості, – молоду, свіжу, в елегантній оксамитовій сукні і світло-рожевому театральному капелюшку, прикрашеному стрічками й тюлем, що ніби шарфом огортав їй шию.

Вона бачила тільки його!

Мине багато часу, а вона все ще пам'ятатиме те глибоке, незгладне враження і бачитиме, наче вві сні, на весь зріст свого великого поета таким, яким вона вперше побачила його у Моронвалевій вітальні, що того вечора здалася їй великою, розкішною, сяючою безліччю свічок. О, він міг завдавати їй хтозна-скільки прикрощів, принижувати, ображати, кривдити, зламати їй життя і навіть щось дорожче за життя, проте так і не зміг витравити з її пам'яті сліпучу згадку про цю хвилину...

– Чи бачите, пані, – сказав Моронваль з найвишуканішою із своїх посмішок, – це, так би мовити, вступ в очікуванні вашого приходу... Віконт Аморі д'Аржантон читав нам свою чудову поему «Кредо кохання».

Віконт!.. Він віконт... Ця новина приголомшила її остаточно. Ніяковіючи, зашарівшись, як дівчинка, вона звернулася до д'Аржантона:

– Читайте далі, пане, прошу вас...

Але д'Аржантон не захотів. Прихід графині звів нанівець найефектніше місце його вірша, справді найефектніше, а такого не прощають! Він уклонився холодно й глузливо, але чемно мовив:

– Я закінчив, пані.

І загубився серед гостей, не приділивши їй найменшої уваги.

Серце бідної жінки стислося від невиразного суму. З першого ж слова вона йому не сподобалася, і ця думка була нестерпна для неї. Потрібна була вся безмежна ніжність маленького Джека, щасливого, що бачить матір, гордого за її успіх у залі, вся лицемірна Моронвалева люб'язність, запобіглива уважність усіх присутніх, свідомість, що вона, а не хто інший, королева свята, щоб пом'якшити її тугу, яка виявилася аж у п'ятихвилинному мовчанні, що для її натури було так само незвичайним, як і цілющим.

Та ось сум'яття, викликане Ідиним приходом, уляглося, і всі поквапилися на свої місця, готуючись до сеансу виразного читання. Велична Констан, що супроводила свою господиню, сіла на лаві у глибині зали, біля учнів. Джек сидів на почесному місці, спершись ліктем на материне крісло, а поруч з ним – Моронваль, котрий по-батьківському гладив його голівку.

Вітальня була заповнена гуртом гостей, що сиділи на стільцях, ніби при розподілі шкільних премій.

Нарешті пані Моронваль-Декостер зайняла і столик, і поміст, і все світляне коло лампи та й почала читати Моронвалів етнографічний етюд про монгольські племена.

Це тривало довго-довго і скидалося на ті пустопорожні нудні доповіді, які читають у наукових товариствах у сутінках від третьої до п'ятої години, щоб дати змогу членам наукових рад розслабитися й покуняти. Та на лихо саме через методу Моронваль-Декостер не можна було навіть поклювати носом, пропускаючи повз вуха те читання, як теплий дощ. Ні, вас силоміць змушували слухати, ніби загвинчуючи слова у вашу голову – склад за складом, літеру за літерою, найнезрозуміліші з яких вам дерли вухо.

Але найбільше стомлював, навіть лякав повчальний тон і вигляд пані Моронваль-Декостер, яка щосили застосовувала свою методу. Вона то заокруглювала губи як «О», то кривила їх, то розтягувала, то судомно стискувала. А на останній лаві восьмеро дитячих ротів точно повторювали міміку наставниці, наслідуючи її страшні гримаси, і намагались домогтися того, що ця незрівнянна система називає «окресленням слів». Вісім пар дитячих щелеп, що мовчки гримасували, як заведені, справляли моторошне враження. Констан була до краю приголомшена.

Але графиня нічогісінько не помічала. Вона дивилася тільки на свого поета, що із затуманеним зором стояв, схрестивши на грудях руки і зіпершись об одвірок. Він мріяв.

Здавалось, подумки він витає в неозорій далині! Закинувши назад голову, він ніби прислухався до небесних голосів.

Час від часу його очі опускалися униз, не зволячи на будь-кому затримуватись. Бідолашна графиня всім своїм єством чатувала на той погляд, подумки благала, майже жебрала, щоб його блукаючі очі зупинилися на ній, та марно. Вони байдуже ковзали по всіх присутніх, окрім неї, ніби крісло, яке вона займала, видавалося поетові порожнім. Бідна жінка була така пригнічена й стривожена його байдужістю, що забула привітати Моронваля з блискучим успіхом його етюду, читання якого щойно закінчилося і викликало в залі хвилю оплесків і полегшене зітхання.

Після виразного читання знову слухали уривки з віршів д'Аржантона, якому акомпанував на фісгармонії Лабассендр. Тепер вона, клянуся вам, слухала; і всі штампи, всі сентиментальні солодкаві надривні банальності його віршів, які супроводила тягуча музика, западали їй у саме серце, Іда сиділа, важко дихаючи, зачарована, заполонена хвилями гармонії.

– Чудово! Чудово! – захоплено повторювала жінка, обернувшись до Моронваля, котрий слухав її з робленою їдкою посмішкою, ніби в його нутрощах розливалася жовч.

– Познайомте мене з паном д'Аржантоном, – попросила вона, як тільки закінчилося читання.

– Ах, це було так чудово, пане! Ви, як ніхто, щасливий, що маєте такий талант!

Завжди балакуча, експансивна, у цю хвилину вона лепетала півголосом, заїкаючись, підшукуючи слова.

Поет холодно ледь-ледь уклонився, ніби її захоплення анітрохи не хвилювало його. Тоді вона запитала, де можна знайти його вірші.

– Їх, пані, ви ніде не знайдете, – пихато і ображено відповів д'Аржантон.

Іда мимоволі зачепила найвразливішу болячку цього спесивого самозакоханого себелюбця – його ображену гордість, і він знову відвернувся, навіть не глянувши на неї.

Зате Моронваль відразу скористався з блискучої нагоди.

– Боже мій! До чого довели літературу!.. – вигукнув він. – Такі вірші не мають видавця... Талант, геній – закопані у землю, нидіють у невідомості, приречені виблискувати у закутках...– І тут же вигукнув: – О, якби ми мали журнал!

– Вам треба його мати, – жваво відгукнулась Іда.

– Так, але гроші...

– Ет, гроші знайдуться... Не можна допустити, щоб такі шедеври лишалися у мороку невідомості.

Вона була обурена і тепер, коли поет відійшов, висловлювалась майже красномовно.

«Ну, діло піде!..» – подумав Моронваль.

Хитрий пройда, миттю відчувши слабке місце дами, став розповідати їй про д'Аржантона, не забувши вбрати його в шати романтичного й сентиментального героя, що, як він чудово бачив, було їй до смаку.

З нього він зробив сучасного Лару, Манфреда, людину горду, незалежну, що не зламалась під ударами важкої долі. Він сам заробляв собі на прожиття, підкидаючи будь-яку фінансову підтримку уряду.

– Це дуже добре, – схвалювала Іда. А маривши усе життя гербами й титулами, якими наділяла кого попало і до речі, й не до речі, вона спитала:

– Сподіваюсь, він шляхетного походження?

– Дуже шляхетного, вельможна пані... Віконт д'Аржантон – нащадок однієї з найдавніших родин Оверні... Його батько, розорений підступним економом...

І тут він вигадав для неї найбанальніший роман, приправлений нещасливим коханням до знатної дами, історією :і любовними листами, які показала чоловікові ревнива маркіза.

Іду цікавили найменші подробиці, і поки вони перешіптувались, зсунувши крісла, той, про кого вони розмовляли, вдана», ніби не помічає Моронвалевих інтриг, а маленький Джек, засмучений, що мати всю свою увагу віддає іншому, заробив кілька нетерплячих окриків: «Джек, сиди спокійно!..» «Джек, ти нестерпний!..» Зрештою, образившись, надувши губки і з сльозами на очах, він забився у куток вітальні.

А тим часом вечір виразного читання тривав далі.

Тепер один із вихованців, маленький, темний, як фінік, сенегалець високим голосом декламував вірш Ламартіна «Ранкова молитва дитини»:

О всеблагий наш Бог-Отець!

Тебе мій батько поважає,

І мати молитви співає

Тобі, всевишній наш отець.

Його вимова переконливо доводила, що природі начхати на всі методи, навіть на методу Моронваль-Декостер.

Зрештою співак Лабассендр, піддавшись численним умовлянням, відважився, як він казав, «видати ноту».

Попробувавши її разів зо два – зо три, він, не жаліючи присутніх, прогримів таким потужним басом, що у вітальні задзвеніли шибки й затремтіли перестінки з пресованого картону, а у відповідь почувся жахливий войовничий крик захопленого Маду-Гезо, який саме заварював на кухні чай.

Ох і любив же шум отой Маду!

Не обійшлося й без комічних інцидентів. У глибокій тиші, коли якийсь дивак-байкар, котрий поставив собі за мету перелицювати байки Лафонтена (він простодушно сам у цьому зізнавався), читав вірша «Дервіш і Горщик з борошном»,– вільний переспів байки «П'єретта і Глечик з молоком»,– у глибині зали спалахнула сварка між небожем Берцеліуса й чоловіком, що читав Прудона. За лайкою посипалися ляпаси і штурхани, і серед тієї товкотнечі Маду ледве утримував у рівновазі велику тацю з ромовими бабами й сиропом, які він раз у раз проносив перед жадібними очима «дітей півдня»,– йому було суворо заборонено будь-чим частувати вихованців гімназії. Щоправда, протягом вечора їм разів кілька подавали «шипшину».

Жвава розмова між графинею і Моронвалем тривала далі, й красень д'Аржантон, помітивши нарешті пильну увагу до своєї видатної особи, став перед ними й, картинно жестикулюючи, кидав у залу гучні фрази, так, щоб усі його бачили й чули.

Здавалося, він був украй розгніваний. Але на кого?

Ні на кого й на всіх.

Він належав до тієї категорії жовчних розчарованих суб'єктів, які усього відцуралися і ні до чого не пристали, які паплюжать і суспільство, і звичаї, і смаки свого часу, не забуваючи підкреслити при цьому, що їх не зачепив загальний розклад.

Тепер він вибрав жертвою невдаху-байкаря, сумирного чиновника якогось міністерства і з ненавистю та зневагою погрозливо кидав йому в обличчя:

– Помовчали б!.. Знаю я вас!.. Розбещені нікчеми! Ви увібрали в себе все зло минулого сторіччя, не взявши й крихти його принад!

Ошелешений байкар покірливо похнюпився.

– Що ви зробили з честю?.. Що ви зробили із коханням?.. А ваші твори, де вони? Нічого й казати, гарні твори!

Тут байкар запручався:

– Ну, дозвольте!..

Але д'Аржантон нічого йому не дозволяв, та й чому це має його турбувати, що там думає якийсь байкар? Д’Аржантон навіть не дивився на нього, а звертався кудись далі й вище. Йому б хотілося, щоб уся Франція зараз прислухалася до його слів. Він сказав би їй усе, що про неї думає. Бо він уже не вірив у велич Франції... Зубожілий, занапащений, знекровлений край... Від неї нічого вже сподіватися – ні віри, ні яскравих ідей. Як на нього, д’Аржантона, то він давно вже вирішив покинути цю країну, не жити тут далі, а виїхати до Америки.

Просторікуючи, віршомаз стояв у величній, незрівнянній позі, – навіть не дивлячись, він невиразно угадував прикутий до себе замилуваний погляд. У нього було таке відчуття, яке інколи виникає увечері в чистому полі, коли за твоєю спиною несподівано сходить місяць і, загіпнотизовуючи тебе, змушує обернутися до його мовчазного виду. Непідступні очі цієї жінки проймали д'Аржантона вогнем і огортали його постать мов ореолом. А що йому дуже кортіло здаватися вродливим, то він і справді аж розцвів. Його врочистий голос вимагав уваги, і в залі, підкоряючись йому, запанувала тиша. Іда де Барансі слухала його, забувши про все на світі.

Коли д'Аржантон оголосив про свій майбутній від'їзд до Америки, у неї похололо в грудях. За одну хвилину всі тридцять свічок, що горіли у вітальні, зблякли і погасли під жалобою її скорботних думок. її пригнічувало те, що, не лишивши сумніву щодо свого від'їзду, поет перед далекою дорогою накинувся на всіх француженок, тавруючи їх легковажність, розбещеність, вульгарність їхніх посмішок, продажність їхньої любові.

Повернувшись тепер обличчям до присутніх і спершись на камін, поет уже не говорив, а вергав громи на пороки, по шкодуючи ні голосових зв'язок, ні найгостріших слів.

Безтямно ним захопившись, бідна графиня і уявити собі не могла, що він до неї зовсім байдужий, і їй здавалось, ніби він картає саме її.

«Він знає, хто я»,– думала вона, схиливши голову, зіщулившись під тягарем його прокльонів.

Навколо чувся схвальний шепіт:

– Яке піднесення! Сьогодні він чудовий як ніколи!

– Він сп'авжній геній! – голосно твердив Моронваль і стиха додавав: – Оце так блазень!..

Та Іду не треба було підстьобувати. Д'Аржантон і без того справив на неї враження.

Іда закохалася.

Ескулап Гірш, який схибнувся на пошуках патологічних аномалій, у цю хвилину мав вельми цікавий для спостережень випадок миттєвої самозаймистості. Але він якраз був зайнятий зовсім іншим, – намагався погасити, чи то пак, розпалити сварку між небожем Берцеліуса і чоловіком, що чіпав Прудона. Лабассендр також не лишався осторонь. В кутку вітальні всі перешіптувались, метушилися, безпорадно розводили руками, ходили туди й сюди, і навіть спини гостей виказували їхню занепокоєність – справжній спектакль примирення, мета якого полягала в тому, щоб звести лобами двох бичків, яким нітрохи не кортіло битися. А втім, нікого це не турбувало – такі сутички траплялися дуже часто на Моронвалевих літературних вечорах і завжди залагоджувались саме в ту мить, коли, здавалося, сягали найвищого напруження. Вони лише провіщали кінець його нікчемних зборищ, під час яких усі присутні поторочі по черзі виходили до облицьованого мармуром каміна або ставали перед фісгармонією, щоб показати свій, як вони вважали, хист.

Іще годину тому пані Моронваль, змилосердившись над Джеком і кількома найменшими «дітьми півдня», відправила їх спати. А вихованці, що лишились у вітальні, позіхали й лупали очима, приголомшені усім, що бачили й чули.

Гості розійшлися.

Пошматовані вітром паперові ліхтарі ще теліпалися біля воріт. Провулок був зловісно темний, скособочені старі будинки поснули, і навіть кроки поліцейського не оживляли заболоченого шосе. Тільки серед галасливих груп, які розходились, горлаючи пісень, читаючи вірші та все ще сперечаючись, ніхто не помічав нічного в'їдливого холоду та вогкого туману, що котився долом.

Вийшовши на проспект, гості помітили, що омнібуси вже не ходять. Та горопахи не впадали у відчай. Химера з золотистою лускою освітлювала їм шлях, ілюзії ще зігрівали тіло, і, розпорошуючись по безлюдному Парижу, всі вони мужньо поверталися до злигоднів свого безславного життя.

Мистецтво – незвичайний чарівник! Воно, мов сонце, світить, зігріває, і всі, хто наближається до нього, навіть убогі, навіть потворні, навіть юродиві забирають із собою іскорку його тепла і світла. Той необачно викрадений небесний вогонь, що відсвічує в зіницях невдах від мистецтва, інколи робить їх грізними, хоч найчастіше – просто смішними, але завдяки йому вони не втрачають душевного спокою, байдужості до знегод, незламності у стражданні, – всього того, що бракує іншим знедоленим.

V

Наслідки літературного читання

На другий день подружжя Моронвалів одержало від пані де Барансі запрошення відвідати її наступного понеділка. У кінці листа було дописано post scriptum, що їй було б приємно бачити разом із ними пана д'Аржантона.

– Я не піду... – сухо сказав поет, одержавши з рук Моронваля привабливу напахчену записку.

Мулат розгнівався.

– Так друзі не роблять. Та й що йому заважає прийняти запрошення?

– Я не вечеряю у таких осіб.

– По-перше, – заявив Моронваль, – пані де Барансі зовсім не та особа, за яку ти її маєш. А крім того, для приятеля можна чимось і поступитися. Ти знаєш, що мені потрібна графиня, що її зацікавила моя ідея видати колоніальний журнал, і робиш усе можливе, аби тільки нашкодити справі. Це справді негарно з твого боку.

Д'Аржантон, змусивши довго себе вмовляти, нарешті погодився.

Наступного понеділка пан і пані Моронваль, доручивши нагляд за гімназією Гіршу, поїхали в особнячок на бульварі Османа, де до них мав приєднатися і поет.

Вечеря була призначена на сьому годину. Д'Аржантон з'явився лиш о пів па восьму і, як ви розумієте, ці півгодини Моронваль не мав ніякої змоги заговорити про свій грандіозний проект.

Іда не знаходила собі місця.

– Як ви гадаєте, він прийде?.. Хоча б він не захворів...

Судячи з його вигляду, він такий вразливий!

З’явившись нарешті із завитим чубом і фатальним виразом обличчя, д'Аржантон коротко вибачився, пославшись на справи. Він був дуже стриманим, але не таким пихатим, як завжди.

Особняк справив на нього велике враження.

Ще повий, недавно забудований квартал; пухнастий килим, що стелився від самих сходів, прикрашених вічнозеленою рослинністю, аж до маленького будуара, де пахло білим бузком; чиста, як кабінет зубного лікаря, вітальня з небесно-блакитною стелею і дерев'яними позолоченими панелями; меблі чорного дерева з жовтою оббивкою; балкон, за яким курява, що підіймалася з бульвару, вилася упереміш із дрібнесеньким пилом вапна, що долітав сюди із сусідніх новобудов, – усе тішило цього постійного столувальника Моронвалевої гімназії і давало йому уявлення про розкішне світське життя.

Вигляд накритого столу, поважна постать сонцепоклонника Огюстена і всі ті найдрібніші деталі, завдяки яким поганенькі вина яскрять у келихах, а звичайнісінькі страви здаються неймовірно смачними, остаточно зачарували його. Не висловлюючи свого телячого здивування й задоволення так бурхливо, як Моронваль, який безперервно захоплювався і безсоромно лестив графині, непідкупний д'Аржантон пом'якшав і зволив не лише розмовляти, а й посміхатися.

Він був невтомним балакуном, аби тільки йшлося про нього самого, та щоб ніхто його не перебивав, бо він мав примхливу уяву і швидко губив думку. Розмовляв він завжди повчальним тоном, не терпів заперечень щодо найдрібнішого і був досить-таки нудним із своїми «А я... а мені...». Цими словами починалася кожнісінька його фраза. Він щосили пнувся бути першим серед присутніх, домагався, щоб усі слухали тільки його... На біду, графиня не мала серед своїх достоїнств уміння слухати – то було понад її скромні сили, і тому за вечерею не обійшлося без кількох неприємних хвилин. Д'Аржантон найбільше любив повторювати слова, які він сказав за тих чи інших обставин відомим людям, – редакторам газет, видавцям і директорам театрів, які жодного разу не виявили бажання прийняти його п'єси, надрукувати його прозу або вірші. Ті грізні, колючі, отруйні слова знищували, і він ішов геть переможцем.

Але через пані де Барансі він ніяк не міг добратися до своїх знаменитих слів, яким майже завжди передувало довге пояснення, і коли він наближався до найпатетичнішого місця своєї розповіді і урочистим голосом промовляв: «І тоді я кинув йому в обличчя ці нищівні слова...» – сердешна Іда, яка, треба сказати, дуже клопоталась про нього, щоразу уривала його посередині фрази, завдаючи непоправної шкоди його промові:

– О, пане д'Аржантон, прошу вас, покуштуйте цього морозива...

– Дякую, пані!

Поет, насупившись, іще дужче бундючився і повторював:

– І тоді я кинув йому в обличчя...

– Воно вам не смакує? – простодушно питала Іда.

– Чудове морозиво, пані... ці нищівні слова...

Але ті нищівні слова надто запізнювалися і вже не справляли враження, тим паче що найчастіше це були досить заяложені вислови: «Хто має вуха, нехай прислухається!» або: «Ми ще зустрінемось, пане!» Після чого д'Аржантон неодмінно додавав: «Ну й зачепило ж це його!»

Коли Іда перебивала д'Аржантона, він кидав на неї суворий погляд, який доводив бідну жінку до розпачу: «Що а ним? Знов я йому не догодила!»

Кілька разів під час вечері вона мало не плакала, але, як могла, приховувала сльози, що набігали на очі, і люб'язно припрошувала гостей:

– Їжте, будь ласка, пані Моронваль!.. Ви нічого не їсте І.. Пане Моронваль! Ви нічогісінько не п'єте!

То була жахлива брехня, бо творець методи Декостер працювала щелепами іще краще, ніж на вечорах виразного читання, і з її ненажерливістю могла змагатися лише непогамовна спрага її чоловіка.

Після вечері перейшли до теплої, яскраво освітленої вітальні, де подана запашна кава надавала розмові інтимності, і мулат, який уже дві години чатував на свою жертву, вирішивши, що настала слушна хвилина, несподівано з невимушеним виглядом сказав графині:

– Я довго думав п'о нашу сп'аву... Вона обійдеться дешевше, ніж я п'ипускав.