Альфонс доде

«Вона вдома!» – радісно подумав хлопчик, побачивши, що всі вікна відчинені, а ворота відімкнуті, як це бувало в ті дні, коли вони збиралися їхати в місто. Джек кинувся до будинку, щоб не проґавити карети. Але що це? У їхньому домі все було догори дном, і Джек помітив це вже у вітальні.

Там метушилося безліч чужих людей. З під'їзду тягли меблі, несли крісла й дивани з оббивкою пастельних барв, що так пасували до півмороку вітальні і були вкрай недоречні на вулиці, в ясному денному світлі. Дзеркало, обрамлене гірляндами з амурів, спиралося при вході на холодний камінь, а навколо були розкидані жардиньєрки із зів'ялими вазонами, зняті з вікон портьєри, маленька люстра з гірського кришталю. Дами у вихідних сукнях снували сходами, і в приглушену ходу їхніх маленьких черевичків впліталися важкі кроки носіїв, які тягли з будинку меблі.

Джек, приголомшений цим видовищем, пірнув у натовп і піднявся нагору. Він ледве пізнавав їхню квартиру, такі незвичні стали всі кімнати, де нові меблі були переставлені з одного місця в друге, розрізнені. Відвідувачі висовували порожні шухляди, постукували по дерев'яних Скриньках, по шкіряній оббивці стільців, нахабно розглядали все в лорнет, а іноді, проходячи повз фортеп'яно, яка-небудь вишукано вбрана дама, не зупиняючись і не знімаючи рукавичок, брала кілька нот на клавішах. Бачачи свій дім, заполонений стовпищем людей, серед яких він нікогісінько не впізнавав, Джек сам блукав, мов якийсь заброда, і ладен був думати, що йому сниться кошмарний сон.

А мама, де ж вона?

Хлопчик спробував зайти до вітальні, але там скупчилися люди, щось роздивляючись у глибині кімнати, і він, надто малий, щоб побачити за спинами, що відбувається, чув лише, як хтось вигукує незрозумілі цифри, а потім різко ударяє молотком об стіл.

– Дитяче ліжко під балдахіном, золочене, зі стьобаним матрациком!..

І тут Джек побачив, як великі чорні ручиська пронесли повз нього ліжечко, яке подарував йому «любий дядечко» і в якому він бачив найкращі свої сни. Йому хотілося крикнути: «Це моє ліжко! Навіщо ви забираєте його?..» Але він посоромився і отупіло, розгублено блукав по всіх кімнатах: у цій розгромленій квартирі з навстіж розчиненими дверима й вікнами, через які вривалися вуличний гамір і сліпуче сонце, він шукав матір.

І раптом його спинила чиясь рука.

– Як, пане Джек? То ви уже не живете у пансіоні?

То була мамина покоївка Констан. Святково вбрана, в капелюшку із рожевими стрічками, ніби білетерка у театрі, червонолиця, заклопотана, поважна.

– Де мама? – тихо спитав хлопчик так схвильовано й тривожмо, що в дебелої покоївки розм'якло серце.

– Вашої мами тут немає, любий мій.

– А де вона? Що сталося? Чому тут стільки чужих людей?

– Вони прийшли на розпродаж. Ходімо звідси, пане Джек. Давайте спустимося на кухню. Там і побалакаємо.

У підвалі засідало все шановне товариство: Огюстен, куховарка з Пікардії і сусідські служники. Усі сиділи за тим самим засмальцьованим столом, за яким одного вечора вирішувалася Джекова доля, і пляшка шампанського гуляла з рук до рук. Поява хлопчика була сенсацією, його оточила й лагідно розпитувала вся колишня прислуга їхнього дому, яка жаліла незлобливу й поблажливу до крадіжок колишню господиню. Побоюючись, щоб його не відвели у гімназію, Джек не розповів про свою втечу, а сказав, що йому дозволили піти у місто, і він вирішив дізнатися, чи немає новин від мами.

– Тут її немає, пане Джек, – таємниче промовила Констан .– І я не знаю, чи повинна я...– І раптом у ній прорвалася відвертість: – Ех, що буде, те й буде! Ніхто не має права не сказати дитині, де її мати.

І вона розповіла малому Джеку, що пані оселилася на околиці Парижа, в селі Етьйоль. Щоб не забути, хлопчик подумки кілька разів повторив назву: «Етьйоль... Етьйоль...»

– А це далеко звідси? – недбало запитав він.

– Добрих вісім льє, – прикинув Огюстен.

Але пікардійка, що колись служила неподалік від Корбейля, заявила, що він помиляється на кілька кілометрів. Тут виникла тривала суперечка, як добиратися до Етьйоля, і Джек уважно вслухався, бо вже вирішив, що в далеку подорож піде пішки. Потрібно було йти через Берсі, Шарантон, Вільнев-Сен-Жорж; там треба повернути праворуч і, полишивши Ліонський шлях, іти на Корбейль, вздовж Сени, повз Сенарський ліс, аж до Етьйоля.

– Авжеж, авжеж, – приказувала Констан. – Там на узліссі й оселилась пані... Такий гарненький будиночок із латинським написом на дверях.

Джек нашорошив вуха й намагався утримати в пам'яті усі назви, особливо назву того пункту, через який мав вийти з Парижа – «Берсі», й того, куди він простуватиме, – «Етьйоль». Вони були в його уяві немов два вогники, між якими пролягав довгий, похмурий і непевний шлях.

Відстань не лякала хлопчика. «Я йтиму цілу ніч, – вирішив він. – І хоч я ще малий, та як-небудь подолаю ті вісім миль до ранку». А вголос заявив:

– Що ж, я пішов. Пора вже повертатися до гімназії...

Хлопчикові хотілося ще про щось запитати, і те питання аж пекло йому губи. Чи д'Аржантон також в Етьйолі? Невже і там між ним та матір'ю буде той лихий чоловік?.. Але він не відважився запитати про це Констан. Не уявляючи всієї правди, він невиразно відчував, що може торкнутися найганебнішого в материному житті, і тому промовчав.

– Що ж, прощавайте, пане Джек!

Служниці поцілували його, візник міцно потиснув руку, і він знову опинився у передпокої серед звалища речей. Аукціон закінчився, оцінювач із помічником виходили з дому, овернці покрикували один на одного, виносячи меблі. Не зупиняючись серед цього невимовного розгрому родинного гнізда, де він шукав прихистку і яке чужі люди розтягували в усі кінці міста, самотній хлопчик, сам викинутий на вулицю з цього помешкання авантюристки, вирушив у далеку дорогу, яка мала привести його до єдиної захисниці.

Берсі!

День згасав. Повновода ріка з каламутною через безперервні дощі водою лунко билася хвилями об мостові бики, на яких поблискували великі залізні кільця. Подув вітер, проводячи останні промені надвечірнього сонця. Всі кудись поспішали, як завжди буває в Парижі під кінець напруженого, сповненого різноманітних подій трудового дня. Жінки виходили з пралень, навантажені вузлами випраної білизни, і весь їхній одяг був у темних плямах від води, що легко просякає дешеві тканини. Рибалки поверталися додому з кошиками і вудками, зачіпаючи ними коней, які поверталися з водопою. Грабарі штовхалися біля будок, де їм виплачують денний заробіток; берегом ішли ті, кого годує ріка, – матроси, сутулі вантажники у вовняних каптурах, а між ними снували людці іншого Штибу, непевні й страшні: річкові бродяги, грабіжники й злодійчуки, «пірати» Сени, ладні витягти вас із води за п'ятнадцять франків і кинути вас туди за сто су. Час від часу хтось із них обертався і дивився вслід хлопчику в шкільній формі, що дуже кудись поспішав і здавався зовсім крихітним на тлі величного краєвиду над Сеною.

Берег річки не був однаковим. Тут він був геть чорний, і довгі хисткі дошки спускалися на нього з бортів великих барж із вугіллям. Далі він був усіяний слизькими шкурками фруктів; до приємного запаху фруктових плодів і городини домішувався болотний дух; з-під відхиленого брезенту, що вкривав кожен із численних великих човнів, виглядали купи свіжих червонобоких яблук. І раптом починало здаватися, що тут морський порт: навколо лежали гори різних товарів, біля пристаней стояли пришвартовані пароплави з короткими трубами, і уявлялося, що вони ось-ось задимлять. Пахло смолою, вугіллям, безмежним простором. Потім береги звужувались, над ними здіймалися цілі гаї великих дерев, чиє старе коріння купалося у воді, і ви ніби опинялися за двадцять льє від Парижа і переносилися на три століття назад. З долини, з-понад самої річки, місто набувало незвичного вигляду. Будинки відбивалися у воді і були ніби удвоє вищі, перехожі – численніші, і йшли вони ніби не поодинці, а групами, і на парапет набережної та мостів ліниво спиралися цілі ряди людських голів. Можна було подумати, що з усіх кінців Парижа сюди зійшлися ті, хто не знає, куди подітися від неробства, нудьги або відчаю, і мовчки споглядають широку річку, мінливу, як сон, і безнадійно одноманітну, як найневтішніше животіння. Чим же вабить до себе ця жива невпинна ріка, що стільки знедолених так тужливо, тупо або приречено задивляються в її води?..

Іноді, коли Джек зупинявся, щоб перевести дух, йому ввижалося, що всі чатують на нього, стежать за ним, і він знову кидався бігти.

А тим часом надходила ніч.

Між арками мостів зяяли темні безодні, берег ставав безлюдним і освітлювався тільки невиразними відблисками, які йдуть від води навіть у непроглядній темряві. Будинки на набережній розчинилися в темряві, і на тлі темного неба вирізнялися лише гребені та ламана лінія їхніх дахів, димарі й дзвіниці. Нічні тіні зливались у невиразну розмиту смугу з туманом над річкою; в сутінках синюватим вогнем мерехтіли вуличні ліхтарі і вогні карет, що проїздили вулицями.

Хлопчик і не помітив, як доріжка над низьким берегом поступово розширилася і переросла в широку набережну, яку відокремлював від берега над водою лише ряд кам'яних тумб. Газові ліхтарі освітлювали важкі вози, що заїздили у широкі брами, за якими з гуркотом перекочувалися бочки, і від тих величезних брам, від складів, з підвалів, від тисяч бочок, нагромаджених просто на набережній, поширювався запах вина і запліснявілого вогкого дерева.

Нарешті й Берсі. Проте настала вже ніч. Джек і не зогледівся, як минув день.

Метушня на яскраво освітленій набережній, широка, як рейд, у цьому місці Сена, що мерехтіла стократ відбитими у її водах вогнями з обох берегів, змушували його забути, що час уже пізній; до того ж збуджена гарячковим бігом його дитяча уява була затьмарена страхом, що ціп не зможе вийти за міську заставу. Хлопчика не полишала думка, що всі пости вже попереджені про його втечу.

Та ось без найменших ускладнень Джек минув шлагбаум, і жоден з митників не звернув уваги на маленького втікача у шкільній формі. А коли за порадою Огюстена він пішов від Сени ліворуч і заглибився в довгу вулицю, на якій дедалі рідше блимали ліхтарі, то відчув, як темрява та нічний холод налягли на його плечі й діймають до самого серця, і весь затремтів. Ще в місті, у натовпі, Пін страшенно боявся, боявся бути упізнаним, спійманим, а тепер був у полоні іншого непоясненного страху, викликаного мертвою тишею і безлюддям.

Проте Джек іще не вийшов за місто. Обабіч вулиці все ще здіймалися високі будинки, хлопчик усе йшов та йшов, і вони траплялися чимдалі рідше. Тепер між будинками тяглися довгі паркани, великі склади лісоматеріалів, похилені обороги та повітки. Розступаючись, будинки щораз нижчали, і лише з деяких довгих і приземистих заводських корпусів стриміли в сизувате небо високі труби. Далі між двома халупами височів семиповерховий житловий будинок з усіяним вікнами фасадом і глухими боковими стінами; загублений серед сусідніх пустирищ, він стояв тут, похмурий і недоречний.

На цьому в міста вичахли рештки сили і, знеможене, воно закінчувалося жалюгідними приземистими хижками. Вулиця також ніби вмирала – десь зникли тротуари й стовпці на узбіччях, а два стічні рови злилися в один. Вона тепер здавалася битим шляхом, що, перетинаючи село, служить йому кілька десятків метрів центральною вулицею.

Минула лише восьма година вечора, але цей широкий шлях, що губився в темряві, був тихий і безлюдний. Поодинокі перехожі безшумно йшли розмоклою дорогою, на якій то там, то сям тьмяно поблискували калюжі; попід парканами ковзали німі тіні, що йшли в якихось таємничих справах; час від часу на заводських подвір'ях заходилися гавкотом собаки, і через це огорнутий темрявою простір здавався ще безмежнішим, а тиша – ще страшнішою.

На душі в Джека було неспокійно. З кожним кроком він віддалявся від Парижа, його гамору й світла, і дедалі глибше поринав у ніч і безгоміння. Він якраз підійшов до останньої халупи на краю околиці, корчми, в якій іще горіло світло, що падало на дорогу довгою смугою, яка здалася хлопчикові межею заселеного світу.

За нею панували невідомість і пітьма.

Джек довго вагався, перш ніж відчинити двері тієї халупи.

«Може, мені зайти туди, щоб запитати дорогу»,– подумав він, дивлячись на корчму.

На біду, в його кишенях не було жодного су... Корчмар хропів, сидячи за шинквасом. За клишоногим столиком, спершись на нього ліктями, пиячили двоє чоловіків і жінка; вони неголосно перемовлялися. Почувши скрип прочинених дверей, компанія підвела голови і подивилася на хлопчика. Обличчя в них були зловісні, виснажені, страшні – одного ранку Джек уже бачив такі обличчя в поліції, коли шукали Маду. Найвідразливішою була жінка в червоній кофті і з сіточкою на волоссі.

– А цьому чого ще треба? – гаркнув хрипкий голос.

Один з чоловіків підвівся, але переляканий Джек рвонув назад у двері і одним стрибком перелетів через ту смугу світла на дорозі, чуючи за спиною потік брудної лайки і гучний хряп знову зачинених дверей. Він одчайдушно кинувся у ту жаску пітьму, яка тепер для нього стала порятунком, і довго лопотів ногами по дорозі, поки не опинився в полі. І лише тут він зупинився.

Праворуч і ліворуч розляглися аж до обрію лани.

У темряві подекуди біліло лише кілька приземистих нових селянських хаток, що оживляли, мов маленькі білі кубики, одноманітність краєвиду. А вдалині Париж уже жив своїм нічним життям великого міста, і весь край не ба світився червоною, мов вогнище у кузні, загравою. Перебуваючи уночі неподалік від Парижа, напрямок до нього завжди можна визначити по осяйному ореолу, подібному до ореола яскравих світил, що летять у всесвіті.

Хлопчик стояв розгублений, приголомшений.

Він уперше був надворі так пізно та ще й сам-один. До того ж він з ранку нічого ні їв, ні пив, і його мучила спрага, нестерпна спрага. Тепер хлопчик починав розуміти, яким небезпечним був його відчайдушний вчинок. А що коли він збився з дороги і йде не в той бік, де лежить те чарівне далеке і жадане село Етьйоль. І навіть якщо він іде правильним шляхом, чи стане у нього сили дійти?!

Тоді йому спало на думку лягти в одному з кюветів, прокопаних обабіч дороги, і переспати там до світанку. Та коли він став спускатися в рів, то просто перед собою, зовсім поруч, почув протягле важке дихання. Там, подавши голову на купу каміння, лежав якийсь чоловік, і на світлому щебені лише невиразно темніло його брудне лахміття.

Джек остовпів, у нього тремтіли й підгиналися ноги, і він не мав сили ступити жодного кроку ні вперед, ні назад.

І раптом на його невимовний жах «воно» заворушилося, застогнало і потяглося вві сні.

Хлопчику пригадалися налиті кров'ю очі жінки в червоній кофті, постаті волоцюг, що пробиралися попід мурами. Він подумав, що в заснулого, як і в них, така сама одутла пика, і весь затремтів, раптом уявивши, що його очі розплющаться, а довге, досі безвладне тіло, що простяглось навзнаки, дістаючи черевиками аж до вуличного багна, враз підведеться на весь зріст.

У коленій тіні Джеку ввижалися жахливі потвори. Вони рачкували в ровах, заступали йому дорогу, і, здавалось, варто простягти руку праворуч або ліворуч, як наштовхнешся на якусь погань. Коли б отой покидьок, що звалився просто на купу каміння, аби проспатися після перепою чи лиходійства, у цю хвилину прокинувся і напав на Джека, у нього не стало б сили й зойкнути...

Несподівано на дорозі заблищало світло, почулися голоси, і Джек отямився. Якийсь офіцер поспішав у свій гарнізон, один з тих незначних гарнізонів, що розкидані навколо Парижа. Поруч з ним крокував ординарець з ліхтарем – ніч була темна, і він, певно, вийшов зустріти свого командира.

– Добрий вечір! – тихо обізвався хлопчик схвильованим тремтливим голоском.

Солдат присвітив у той бік, звідки почувся дитячий голос.

– Невдалим час вибрав ти для прогулянки, хлопче, – сказав офіцер. – Далеко тобі?

– Ні, не дуже далеко, тут поруч...– відповів Джек, остерігаючись зізнатися у своїй втечі.

– Гаразд, підемо трохи разом... Мені до Шарантона.

Яке то щастя для хлопчика цілу годину крокувати поруч із двома бравими вояками, намагаючись іти з ними в ногу, простувати в світляному колі від веселого ліхтаря, що розсував по обидва боки дороги пітьму, яка за межами світла здавалася ще щільнішою і страшнішою. До того ж приємно було довідатися, що йдеш у потрібному напрямку, бо від своїх супутників Джек чув назви тих самих поселень, про які говорив Огюстен.

– От ми й прийшли, – несподівано сказав офіцер, зупиняючись. – Що ж, на добраніч, малий!.. І послухай моєї поради: наступного разу не ризикуй вирушати в дорогу такої пізньої години. Паризькі околиці небезпечні.

І обидва вояки пішли зі своїм ліхтарем у глибину якогось завулка, лишивши знову самотнього Джека на початку довгої вулиці, що тяглася через весь Шарантон.

Там були такі самі, як у Берсі, ліхтарі, такі самі підсліпуваті шинки, з яких чулися п'яні пісні і брутальна лайка, що розлягалася на всю вулицю у глухій сонній тиші. На церковній вежі, десь угорі, пробило дев'яту годину; за церквою темніли будинки, городи, садки... Потім Джек опинився на набережній, пройшов мостом, який через непроглядну пітьму ніби висів над прірвою. Хлопчику хотілося б зупинитися, хвилинку постояти, спершись на парапет, але п'яні пісні з шинків вихлюпнулися на вулиці, наближалися; бідного малюка знову опанував жах, і він кинувся бігти з містечка в широке поле, де страх принаймні не мав таких небезпечних обрисів.

Тут було не так, як у паризькому передмісті, де поля покраяні підприємствами. Тепер він ішов повз ферми, хліви, від яких долинали шурхіт соломи і теплий запах вовни та свіжого гною. Потім дорога поширшала, обабіч знову з'явилися нескінченні кювети, симетрично насипані купи щебеню і низенькі стовпці, по яких міряють відстань стомлені подорожні. У безмежній всевладній тиші і нерухомості хлопчику здавалося, що все навколо зморив сон, і йому стало страшно, що він знову почує поруч стомлене хропіння, яке нещодавно так налякало його біля купи каміння. Навіть звук власних кроків сповнював Джека трепетом, і час від часу він злякано озирався...

Там, де Париж, усе ще тьмяно світиться обрій. Вдалині чути скрип коліс, теленькання дзвіночка. Хлопчик думає: «Почекаймо!» Але ніхто повз нього не їде, невидимий повіз важко скрипить колесами і то віддаляється, то знову наближається, скрип то стихає, то наростає, ніби той повіз блукає нерівною звивистою дорогою і ніяк не може доїхати туди, де стоїть хлопчик.

Джек іде далі своїм шляхом... Але що то за чоловік чатує на нього на повороті?.. Та ще й не сам, – он другий, а онде третій... Ні, то дерева, високі тополі. їхнє листя тріпоче на легенькому вітрі, а крони горді й непорушні. Далі – берести, старі французькі берести, великі, густолисті, з вигнутими вузлуватими стовбурами. Джек іде в царстві природи, в полоні великої таємниці весняних ночей, коли здається, ніби чуєш, як проростає трава, розпукуються бруньки і розтріскується земля, крізь яку прокльовуються ніжні паростки. Той незбагненний шурхіт навівав йому жах.

– А чи не заспівати мені для хоробрості?

Йдучи в густій темряві, Джек згадав колискову, яку співають у Турені і якою мама присипляла його колись, погасивши світло в дитячій кімнатці:

Я в червоних черевичках,

Кохане дитятко...

Мелодія тремтіла в холодному нічному повітрі, і в кожного, хто почув би її, стиснулося б серце з жалю до наляканої дитини, що наспівувала, йдучи темним шляхом. Ота пісенька для нього – як провідна тремтлива ниточка... І раптом пісня урвалася.

Наближалося щось жахливе, якесь завихрення, темніше, аніж нічна пітьма, ніби з надр ночі сунув морок, щоб проковтнути його.

Джек ще нічого не бачив, нічого не розрізняв, він тільки чув наростаючий гул.

Спочатку чулися крики, людські нерозбірливі крики, що скидалися чи то на ридання, чи то на волання; потім – глухі удари, до яких домішувався гуркіт і лопотіння, схожі на шум величезної зливи, грози, що неслася на нього в зловісній темряві. І несподівано в повітрі розляглося жахливе ревіння. Бики! Це бики!.. Ціле стадо биків мчить дорогою, затиснуте по боках ровами, мчить просто на маленького Джека! Худоба треться об нього, штовхає. Він відчуває на своєму обличчі вогке дихання, що виривається із бичачих ніздрів, болючі удари хвостами, тепло широких потужних крупів, запах хліва, що несеться, мов ураганний вітер. Бичаче стадо проноситься, наче смерч, гнане двома приземистими собаками і двома здоровенними парубками – чи то пастухами, чи різниками, що біжать за норовистою ошаленілою худобою, шмагаючи її палицями й підганяючи гучними окриками.

Стадо пробігло, але заціпенілий від жаху хлопчик немов остовпів. Він не відважується зробити жодного кроку. Це стадо пробігло, та, може, за ним біжить ще якесь друге? Куди ж подітися? Що робити?.. Йти навпростець полями?.. Але він заблукає, та ще й така темрява! Хлопчик плаче, падає навколішки – йому хочеться вмерти, не сходячи з місця. Глухе торохтіння коліс якоїсь карети та вогники двох ліхтарів, Що з'являються вдалині на дорозі і світяться, як приязні очі, несподівано оживляють його. Страх додає Джеку відваги, і він гукає:

– Пане!.. Пане!..

Кабріолет зупиняється, і з-під відкидного верху висовується великий кашкет з навушниками; він нахиляється, щоб роздивитися, хто там гукає слабеньким голоском, що долинає з-понад самої землі.

– Я дуже стомився, – каже Джек, тремтячи з ляку. – Чи не були б ви такі ласкаві підвезти мене трохи вашим кабріолетом?

Великий кашкет вагається і нічого не відповідає, та тут на допомогу хлопчику з глибини кабріолета приходить жіночий голос:

– Ох, бідний малюк!.. Візьми його!

– Вам куди? – питає кашкет.

Хлопчик хвильку думає, що сказати, – як і всі втікачі, що бояться погоні, він старанно приховує кінцеву мету своєї подорожі.

– У Вільнев-Сен-Жорж, – каже він навздогад.

– Гаразд! Сідайте!

І ось він, закутаний в теплий плед, сидить у кабріолеті між дебелим чоловіком і повною дамою, які при світлі ліхтаря зацікавлено розглядають маленького гімназиста, підібраного на дорозі. Боже мій! Куди він іде так пізно сам-один? Джекові хотілося б розповісти всю правду. Близька присутність цих добрих людей спонукає до довірливої розмови. Та ні! Джек надто боїться, що його відвезуть назад до Моронваля. І він вигадує цілу історію... Дуже захворіла мама, вона на селі, у друзів... Його повідомили про це ввечері, і він тут же вирушив у дорогу, пішов пішки – не міг дочекатися ранкового поїзда.

– Як на мене, то це цілком зрозуміло, – каже добродушна й наївна на вигляд дама; кашкет з навушниками погоджується, але справедливо зауважує, що не годиться дитині в такому віці ходити дорогами пізньої ночі: це не безпечно, все може статися. І трохи повчальним тоном – адже йому тепло й затишно в кабріолеті – кашкет починає перераховувати своєму юному приятелю всі небезпеки, що чигали на нього в дорозі. Потім питає, в якому місці Вільнева мешкають материні знайомі.

– Аж у кінці села, – жваво відповідає Джек. – Останній будинок праворуч.

Воно й добре, що зараз ніч, і в темряві під відкидним верхом кабріолета ніхто не бачить, як запалали Джекові щоки. Та, на жаль, на цьому питання не вичерпуються. І чоловік, і жінка балакучі й цікаві; побувши з такими людьми кілька хвилин, мимохіть дізнаєшся про всі їхні клопоти. Вони продавці вовняних тканин, мають крамничку на вулиці Бурдоне, а щосуботи їдуть за місто у свій гарненький будиночок, щоб подихати на селі свіжим повітрям, відійти від задухи, що стоїть у їхній крамничці; а втім, торгівля в них іде добре, і вони сподіваються незабаром облишити своє діло в Парижі й назавжди оселитися у своєму зеленому закуточку в Суазі-суз-Етьйоль.