Альфонс доде

О ні, про нього Іда і не думала... Але д'Аржантон цього не знав, він не сумнівався, що вона проситиме у нього грошей, і заздалегідь нап'яв крижану маску, маску скупердяги, котрий чекає, що у нього проситимуть грошей.

– Я завжди казав, що в цього хлопця нездорові нахили, – процідив віршомаз, коли його Шарлотта дочитала директорового листа.

Вона не відповіла, може, й не чула його слів, – її заполонила одна думка: «Треба за три дні знайти десь гроші, інакше мого сина відправлять у тюрму».

– Як він мене осоромив перед друзями! Адже це я просив поклопотатися за такого виродка!.. От і подякував мені за доброту, надалі знатиму... Ох і вклепався ж я!..

Джекова мати мовчки думала: «Я повинна за три дні добути гроші, щоб мій син не опинився у тюрмі».

Д'Аржантон пильно дивився на Шарлотту, угадуючи думки, і з обережністю, щоб запобігти її проханню, поквапився сказати:

– Це ж треба: ми навіть не маємо можливості уникнути безчестя, вирвати цього нікчему з рук судочинства... Ми не такі багаті.

– О, якби ти захотів! – промовила вона похнюпившись.

– Атож, якби я захотів, хай йому чорт! Я чекав цих слів... Ніби ти сама не знаєш, скільки ми тут проживаємо і який плачевний стан усіх моїх справ. Тобі мало того, що я два роки утримував цього негідника! Тепер тобі ще треба, щоб я клав за нього вкрадені гроші! Шість тисяч франків! Де я їх візьму?

– О, я все добре розумію... На тебе я не розраховую.

– На мене – ні!.. А на кого?

Знітившись, ще нижче опустивши голову, вона назвала ім'я чоловіка, з яким довгий час жила: для Джека вій був «добрим дядечком», вона казала – «давній друг». Вона тремтіла, промовляючи ім'я свого колишнього коханця, бо чекала д'Аржантонового вибуху ревнощів, адже вона необачно нагадала про своє минуле. Та ні! Почувши про «доброго дядечка», віршомаз тільки трохи почервонів: він сам про нього був подумав.

Зрештою, колишній Ідин покровитель так само, як і її син, належали до її минулого, того загадкового минулого, про яке він з гордості ніколи не питав коханку, навіть удавав, ніби й не відає про його існування, нагадуючи тих істориків епохи Реставрації, які викреслювали часи революції і правління Бонапарта, опускали їх у своїх книжках, наче їх взагалі не існувало. Подумки він вирішив: «То було до мене... Хай виплутуються!» По суті, він зрадів, що так дешево відбувся, але знаку не подав, а навпаки, прикинувся ображеним:

– Моя гордість уже не раз ішла на жертви задля кохання, тож може піти ще й на цю жертву.

– О дякую, спасибі! Ти такий добрий!

Півголосом, щоб їх не почув Гірш, що знічев'я став човгати в стоптаних капцях по всьому дому, вони стали обмірковувати, яким чином якнайшвидше одержати потрібну суму.

Дивна то була розмова: все завуальоване, все – недомовки, натяки... Він розмовляв із напускною відразою, вона із делікатності не називала речі своїми іменами, вдавалася до безособових речень: «Мені, звичайно, не відмовлять... Доказом можуть бути подарунки, які мені пропонувалися, але яких я не взяла... На жаль, особа, про яку йдеться, живе в Турені, як бути? Лист туди ітиме два дні, стільки ж – відповідь».

– А що як я туди поїду? – відважилась промовити Шарлотта й сама злякалася свого зухвальства.

Він незворушно відповів:

– Гаразд. Поїдемо.

– Як? Ти поїдеш зі мною в Тур?.. Тоді і в Ендре також; це недалеко, і ми відразу відвеземо гроші!

– І в Ендре також.

– Який ти добрий, який ти добрий!.. – повторювала безголова бідна жінка, цілуючи йому руки.

Насправді ж йому просто не хотілося відпускати її в Тур саму, йому не все було відомо із її минулого, але він знав, що вона жила в Турі і була там щасливою. А що як вона не повернеться? Адже вона така слабохарактерна і непостійна! Зустріч з давнім другом, вигляд розкошів, від яких вона відмовилась, вплив сина, з яким мала побачитись, згадки про минуле – усе це могло викликати в неї бажання вирватися з-під його тиранії, яку – він сам це усвідомлював – ой як нелегко було терпіти!

А тим часом він уже не міг без неї. Марнославний і себелюбний, помисливий і забобонний, з безліччю вигаданих хвороб, він уже не міг обходитися без її сліпої відданості й ніжності, без цілоденних її турбот і завжди доброго настрою. Крім того, він був не проти трохи прокататися і хоч на кілька днів позбутися остогидлої йому самому ліричної драми, над якою так давно і марно скнів.

Але д'Аржантон, звісно, не зізнався в цьому, свої побоювання і бажання розвіятись він подав як лицарське веління серця, заявляючи Шарлотті, що, мовляв, не кине її, що хоче ділити з нею і щастя й горе, і таким чином у душі засмученої матері й коханки підогрівав почуття вдячності й захоплення його шляхетністю. А втім, бідна Лолотта вже захопилась лаштуванням у дорогу, й ці кло­поти відсунули на задній план її страждання від щойно завданого їй смертельного удару. Як селянські вдови, щойно поховавши чоловіка, готуються до ситних поминок і за клопотами господині забувають нещодавнє голосіння, так і Шарлотта, складаючи валізи та даючи різні настанови тітці Аршамбо, майже забула про сумну мету своєї подорожі.

За вечерею д'Аржантон заявив Гіршу:

– Ми змушені поїхати на кілька днів. Хлопець зробив нам каверзу, велику каверзу. Ми їдемо в Ендре. Погляди будинок, поки нас не буде.

Гірш не розпитував подробиць. Його не здивувало, що хлопець зробив велику каверзу, зате він ще раз показав себе зразковим дармоїдом і лакузою, вигукнувши так, як д'Аржантон:

– Я так і знав!..

Вони виїхали вночі кур'єрським поїздом і рано-вранці прибули до Тура. «Давній друг» колишньої Іди де Барансі жив на околиці в одному з невеликих красивих замків, розкиданих понад Луарою; їхні тінисті парки із високими деревами спускаються аж до ріки, а стрункі башточки вимальовуються на тлі обрію. «Його ясновельможність», як називали колись «доброго дядечка» Ідині служники, людина знатна й винятково добра, був бездітним удівцем. Незважаючи на те, що Іда дещо різкувато розірвала з ним стосунки, в нього залишилися найкращі спогади про сміхотливу й балакучу молоду жінку, яка певний час скрашувала його самотність. Отож на коротенького листа Шарлотти він відповів, що завжди радий її прийняти.

У хазяїна готелю вони найняли екіпаж і, виїхавши за місто, покотили красивою дорогою, що вилася поміж пагорбами. Шарлотту трохи непокоїли затяті домагання д'Аржантона скрізь її супроводити. Вона думала: «Невже він захоче зайти зі мною і в палац?

Хоча вона не вельми добре знала правила доброго тону, проте відчувала, що такі речі недопустимі... Вона думала про це, сидячи в кареті й милуючись чудовою природою, на лоні якої минуло кілька років її неприкаяного життя, тут вона часто гуляла з маленьким Джеком, білявим елегантним гарненьким хлопчиком, нині – робітником у блузі, який от-от надіне арештантський халат... Сидячи поруч із Шарлоттою, д'Аржантон скоса подивлявся на неї і люто покусував вуса. А вона того ранку була дуже гарна, хоча й трохи бліда: давалася взнаки тривога за сина, втома після ночі, проведеної в поїзді, хвилювання перед візитом до «давнього друга». Вишукане темне вбрання ще більше підкреслювало свіжість і вроду її обличчя й надавало їй тієї вишуканості, про яку вона давно й забула, клопочучись у Вільшанику по господарству та виконуючи роль д'Аржантонової сиділки. Пихатий д'Аржантон у душі був схвильований, занепокоєний і нещасний, його мучили не ревнощі Отелло, що доводять до божевілля і вбивства, а ніяковість і роздратування, коли почуваєш себе незграбним і безглуздим. Д'Аржантон нарешті зрозумів, у якій дивній і ганебній ролі він виступає. Але найбільше він на себе гнівався за те, що дозволив їй сюди поїхати.

Вигляд замку остаточно вивів його з рівноваги. Коли Шарлотта сказала: «Тут» – і він помітив серед дерев, вишукані обриси та кам'яне мереживо споруди, що могла бути окрасою архітектури часів Відродження, терасу, під­йомний міст, перекинутий через річечку, сховану влітку тінистими деревами, але ясно видиму в цю пору року, коли прозора далечінь ледь затушована зеленню, він подумки звинуватив себе у легковажності, у божевіллі і необережності. Звичайно, зайшовши в замок, вона звідти вже не вийде.

Д'Аржантон іще не знав, яке міцне коріння пустив у серці цієї жінки, не знав, що ніякі в світі скарби ніколи не змогли б примусити її відмовитися від нього.

«Невже він не вийде з карети?» – дедалі більше непокоїлась Шарлотта.

Нарешті перед в'їздом до широкої алеї він велів зупинитись.

– Я буду он там унизу, на дорозі, – сказав він і додав із вимученою жалюгідною посмішкою. – Не затримуйся!

– Ні, ні, мій друже, не турбуйся...

Карета була вже далеко, майже біля ґратчастих воріт, а він усе ще дивився їй услід. А хвилин через п'ять, спершись на огорожу парку й чатуючи, що буде далі, він помітив, як його коханка іде об руку з високим, струнким і елегантним паном, котрий, судячи з дещо напруженої ходи, був уже немолодим. Коли вони зникли з очей, Д'Аржантон відчув у грудях неймовірну порожнечу, і йому здалося, що Шарлоттина спідниця на повороті в бокову алею майнула із такою дразливою іронією, ніби дала йому здалеку ляща.

Його дедалі більше опановувала тривога... Про що вони там розмовляють?.. Чи він її ще побачить коли-небудь?..

І всі ці принизливі страждання він зазнає через якогось паскудного хлопчиська!.. Сівши на стерту приступку біля хвіртки у кінці великого парку, де щойно зникла Шарлотта, віршомаз завмер у гарячковому очікуванні; він щохвилини поглядав на ґратчасті ворота та на майданчик перед входом до замку, де на передку зупиненої карети непорушно сидів візник, загорнутий у довге пальто. Перед д'Аржантоновими очима розгортався чудовий краєвид, здатний стишити найгірші муки: рівні шпалери густих виноградників, що збігали схилами; порослі лісом пагорби; обсаджені старими вербами й порізані струмками пасовища; там і сям – руїни часів Людовіка XI; численні на берегах Луари красиві замки, де на фронтонах серед примхливо переплетених літер «Д» звивається саламандра.

Нудячись від самоти й чекання, коли знічев'я не знаєш, на чому зупинити очі і куди себе подіти, д'Аржантон якийсь час спостерігав у видолинку, який чашею лежав у нього під ногами, групу робітників, що копали великий стічний рів. Підійшовши на кілька кроків, аби краще роздивитися на них, він помітив, що ці люди, всі одягнуті в однакові сині блузи і полотняні штани, не селяни, як йому здалося здалеку, а підлітки, що працювали під керівництвом наглядача. В ньому було щось і від селянина, і від службовця, і саме він показував, де треба копати, та намічав межі рову.

Найбільше дивувало те, що молоді робітники, працюючи на свіжому повітрі, усі мовчали. Жодного слова, жодного вигуку! Непомітно було навіть звичного збудження, властивого людині, зайнятій важкою фізичною роботою.

– Рівніше!.. Не спішіть!.. – кричав наглядач, і лопати поблискували у повітрі, а спітнілі обличчя нахилялися аж до землі.

Час від часу робітники випростовувалися, щоб перевести дух, і тоді видно було їхні вузькі лоби, видовжені черепи, виснажені, якісь недорозвинені й зацьковані обличчя. Діти ці росли напевне не на волі полів і луків – їхня землиста шкіра, червоні закислі очі свідчили про міські злидні, про тісні й брудні шкідливі для здоров'я житла бідних міських кварталів.

– Хто ці діти? – запитав віршомаз.

– Ви, пане, мабуть, нетутешній?.. Це в'язні з колонії Меттре... Вона он там.

І наглядач показав д'Аржантонові на ряд нових білих будинків, які виднілися на пагорбі якраз навпроти. Д'Аржантонові уже доводилося чути про горезвісний виправний заклад, але він не знав ні про порядки у колонії, ні хто там опиняється. Отож він запитав наглядача, сказавши, що в одній добре знайомій йому сім'ї єдиний син опинився під судовим слідством.

– Коли він вийде із в'язниці, пришліть його до нас.

– Справа у тому, – із ноткою жалю промовив д'Аржантон, – що його, мабуть, не посадять. Батькам вдалось уникнути цього ув'язнення, внісши за нього гроші.

– В такому разі ми не зможемо його взяти. Ми беремо тільки молодих в'язнів. Але у нас є додаткове відділення, «Батьківський дім», де застосовується режим строгої ізоляції для молоді.

– Навіть так!.. Режим строгої ізоляції?

– Він виправляє навіть найпорочніших. А втім, у мене є з собою декілька брошур. Якщо пан хоче познайомитись...

Д'Аржантон узяв брошури, дав наглядачеві кілька монет для колоністів і вийшов на дорогу із своїм надбанням. Ворота замку щойно зачинилися. Карета їхала по головній алеї.

Нарешті!..

Шарлотта, сяюча, щаслива, із блискучими очима квапилася до свого поета.

– Швидше сідай! – промовила вона.

Вона взяла його об руку і, завмираючи від радості, сказала:

– Все влаштувалося.

– Он як!.. – буркнув він.

– І навіть краще, ніж я сподівалася.

Він знову зовсім байдуже сухо повторив: «Он як!» і став гортати свої брошури, вдаючи, що дуже зацікавився ними, а решта його не стосується. Він не був таким спесивим кілька хвилин тому, коли гриз нігті, поглядаючи на замкнені ворота, але тепер вона покірно, мов рабиня, пригорталася до нього, і він небезпідставно вирішив, що більше ні про що не варто турбуватися. Бачачи, що він мовчить, замовкла і Шарлотта, гадаючи, що зачепила його гордість і він ревнує. Отож він змушений був перепитати:

– Отже, все влаштувалося?

– Цілком, мій друже... Виявляється, Джекові збиралися зробити подарунок до повноліття, щоб він міг заплатити чоловікові, який пішов би замість нього на військову службу, а також придбати найнеобхідніше для влаштування свого життя. Йому було призначено десять тисяч франків. І мені було вручено відразу всю суму. Отже шість тисяч буде повернуто, і залишиться іще чотири тисячі, що їх, як мені було сказано, я маю якнайкраще використати в інтересах дитини.

– Я знайшов для них застосування... Ці гроші підуть на те, щоб заплатити за два-три роки його утримання в одній із камер «Батьківського дому» Меттре. Тільки там, можливо, вдасться зробити із злодія порядну людину.

Почувши слово «злодій», Шарлотта здригнулася: воно повернуло її до дійсності. Як відомо, у порожній голівці цієї легковажної жінки одне швидкоплинне враження за мить витіснялося іншим і безслідно зникало.

Вона опустила голову.

– Я згодна на все, що ти захочеш, – сказала вона. – Ти був таким добрим, таким великодушним! Я ніколи цього не забуду.

Під густими вусами д'Аржантонові губи розтяглися у вдоволеній погордливій посмішці. Тепер він більше, ніж будь-коли, був господарем становища. І він не пропустив нагоди проголосити довгу промову: «Вона заслуговувала на дуже серйозні закиди. У тому, що сталося, неабияку роль зіграла її материнська слабкість. Така розпещена дитина, як її Джек, дитина, якій у всьому завжди потурали, не могла не стати на згубний шлях. Віднині потрібна тверда чоловіча рука, щоб укоськати цього норовистого жеребця. Нехай йому тільки довірять цю справу, і він швидко його вгамує».

Д'Аржантон кілька разів запекло повторив:

– Я коли не приборкаю, то зламаю його.

Шарлотта не відповідала. Щастя від думки, що її син не опиниться у в'язниці, переважало усе інше. Тут же вони вирішили, що увечері поїдуть до Ендре. Але для того щоб позбавити її тяжкого приниження, вони домовилися, що Шарлотта залишиться в Ла Басс-Ендрі. Д'Аржантон сам відвезе гроші й забере злочинця, якого відразу відвезуть у колонію. Віршомаз вимовляв уже слово «колонія», як цілком звичне. Він заздалегідь тішився, уявляючи Джека в синій бавовняній куртці серед нещасних малолітніх в'язнів, адже більшість із них – жертви батьківських пороків чи злочинів і з ранніх дитячих літ формують особливий загін великої армії відринутих, знедолених.

У неділю вони вийшли з вагона на великій заводській станції в Ла Басс-Ендрі і найняли найкращу кімнату у заїзді біля великого шляху, бо в містечку не було готелів. Поки віршомаз виконував свою місію поборника справедливості, Шарлотта залишилася сама в бридкій кімнаті, куди долітали крики, сміх, п'яні голоси, тягучі сумні пісні, схожі, як і всі мелодії Бретані, на жалібні псалми – тужливі, як море, і дикі простори Ландів. Крізь них проривалися жвавіші й грубіші, але так само сумні матроські пісні. Чуючи гамір і крики в шинку, дивлячись на мжичку, що безперервно порощила по вікнах кімнати, ця обмежена жінка лише тепер збагнула, на яке вигнання прирекли її сина. Хай який він винний, але ж це її син, її Джек, і свідомість того, що вона так близько від нього, відроджувала в її пам'яті ті щасливі роки, які вони прожили разом.

Чому вона зреклася його?

Шарлотта пригадала, яким він був чарівним, уважним хлопчиком, розумним, лагідним, і на думку, що вона незабаром побачить його в образі робітника, який учинив крадіжку, невиразні докори сумління, що не давали їй спокою цілих два роки, перетворилися у чітку свідомість своєї вини. Ось чим обернулася її слабкість! Якби Джек залишився біля неї, а не був кинутий у фабричну розпусту, якби вона віддала його у колеж, де він навчався б із своїми ровесниками, хіба він став би злодієм? О, як достеменно збулось пророцтво отого лікаря. Вона побачить сина пропащим, приниженим.

Грубі недільні веселощі робітників, запахи, якими просякла кімната, завдавали їй ще гостріших докорів сумління. І оце тут Джек живе цілих два роки!.. Легковажна й поверхова, неспроможна збагнути, що таке праця і якими мозолями люди заробляють на хліб, вона відчула тільки гостру відразу й обурення на саму думку про таке існування. Щоб відігнати сумні думки, вона взяла розгорнуті перед нею проспекти «колонії» і здригнулася, прочитавши: «Батьківський дім. Виправний навчальний заклад. Застосовується режим цілковитої ізоляції. Діти перебувають у окремих камерах і ніколи між собою не бачаться, навіть у каплиці». Серце їй стиснулося, вона закрила брошуру і, підійшовши до вікна, стала вдивлятися в смужку Луари, що, видніючись у кінці завулка, хвилювалася, як море під струменями дощу; Шарлотта нетерпляче чекала д'Аржантона, а з ним і сина.

Тим часом д'Аржантон поспішав виконати свою місію, заздалегідь тішачись її наслідками. Він ні за які гроші не поступився б такою роллю. Адже він так любив похизуватися, прибираючи театральні пози, і немає сумніву: він таки покаже себе! Віршомаз уже подумки готував промову, яку виголосить перед злочинцем, уявляв, як змусить того навколішках благати прощення у кабінеті директора. А поки що всі його заздалегідь обмірковані пози в загальних рисах зводилися до того, що він, велично піднісши голову, з поважним, як і належить у такому випадку, виразом обличчя, в темному костюмі й чорних рукавичках, міцно тримаючи високо над собою парасольку, урочисто чимчикував центральною вулицею Ендре, безлюдною через негоду й час вечерні.

Якась стара жінка показала йому Рудиків дім. Д'Аржантон минув затихлий на неділю завод, що вдоволено підставляв під освіжаючий дощ свої закіптюжені чорні дахи. Але, підходячи до будинку, на який йому щойно вказали, він нерішуче став, подумавши, що помилився. Серед усіх будинків, що вилаштувались уздовж вулиці-казарми, тільки в ньому панувало радісне пожвавлення. Із прочинених вікон нижнього поверху чулися веселі танцювальні бретонські пісні і важкий тупіт ніг, наче танцювали не на підлозі, а на сільському майдані. Танцювали, як кажуть у Бретані, «під голос»., танцювали весело, з притупуванням і лясканням у долоні.

«Не може бути... Я помилився будинком...– подумав д'Аржантон, що приготувався побачити затьмарене горем житло, куди він увійшов би як рятівник.

Раптом хтось крикнув:

– Ану, Зінаїдо, давай «Олив'яний таріль»!

Кілька голосів і собі закричало:

– Атож, атож, Зінаїдо, заспівай про «Олив'яний таріль»!..

Зінаїда! Але ж так звати Рудикову дочку! Щось ці люди надто веселі у такій біді! Д'Аржантон усе ще вагався, а високий жіночий голос тим часом затяг:

У корчмі «Олив'яний таріль»...

Хор, у якому серед жіночих голосів чулися й чоловічі, підхопив:

У корчмі «Олив'яний таріль»...

І відразу перед вікном закружляли білі очіпки, зашур­хотіли суконні спідниці, почулися охриплі від крику голоси:

– Давай, бригадире!.. Давай, Джеку!.. – горлали в кімнаті.

Як на обкрадених, то це вже занадто!.. Вкрай заінтригований віршомаз штовхнув двері, і в хмарах куряви, яку здійняли танцюристи, першим, кого він помітив, був Джек – отой злодій, майбутній в'язень колонії для неповнолітніх! Він гицав із сімома чи з вісьмома дівчатами, і одна з них, весела й розпашіла товстунка, щосили тягла у коло вродливого бригадира митницької служби. Притиснувшись до стіни, відступаючи подалі в куток від танцюристів, приємний сивий чоловік, щасливий, сяючий, радий цим бурхливим веселощам, умовляв піти в коло високу бліду молодицю із сумною усмішкою на устах.

Що ж сталося?

А ось що...

На другий день після того, як директор заводу Ендре написав листа Джековій матері, до його кабінету зайшла схвильована і збуджена Рудикова дружина. Незважаючи на виявлений їй холодний прийом, бо давно звикла до мовчазної зневаги з боку порядних людей, вона відмовилась від запропонованого стільця і, випроставшись, з несподіваною для неї твердістю в голосі заявила:

– Я прийшла сказати вам, пане, що учень ні в чому не винен. Це не він украв посаг моєї пасербиці.

Директор аж підскочив у кріслі.

– Проте ми маємо докази.

– Які докази? Найнезаперечніший з них тільки той, що чоловіка не було дома і з нами лишався Джек. Так от, пане, я й прийшла спростувати цей доказ. Тієї ночі, крім Джека, у домі був іще один чоловік.

– Чоловік? Нантець?..

Вона ствердно кивнула.

О, яка ж вона була бліда!

– Отже, це Нантець украв гроші?

Чи пробігла хоч тінь вагання на її змертвілому обличчі? В усякому разі вона відповіла спокійно й твердо:

– Ні, грошей Нантець не брав... Їх узяла я... І віддала йому...

– Нещасна!..

– Саме так, я дуже нещасна. Він казав, що бере їх лише на два дні, і весь цей час я чекала, хоча бачила чоловіків розпач, Зінаїдині сльози, хоча страшенно боялася, що засудять невинного... Яка мука!.. Ніяких новин. Тоді я написала записку: «Якщо завтра об одинадцятій дня я не одержу грошей, то донесу на себе й на вас»... І ось я тут.

– Ви тут, ви тут!.. Але що вам від мене треба?

– Я хочу, щоб ви затримали справжніх злочинців, тепер вони вам відомі.

– А ваш чоловік? Таке подвійне безчестя його уб'є.

– І мене теж! – відповіла вона засмучено й гордо. – Померти найлегше. А піти на те, на що я йду зараз, далеко важче, повірте!

Вона говорила про смерть із якоюсь похмурою одержимістю.

Вона чекала її, кликала із таким сп'янінням, із яким ніколи не чекала й не кликала навіть свого коханця.

– Якби ваша смерть могла зарадити лиху, – суворо промовив директор, – якби такою ціною можна було повернути посаг бідної дівчини, я б іще зрозумів ваше бажання померти... Але в даному разі це, власне кажучи, вихід тільки для вас самої. Становище інших не зміниться, а стане іще гіршим, ще похмурішим, тільки й всього.

– То що ж робити? – убитим голосом запитала вона.

І в тій непевності виявилась попередня Клариса – висока тендітна жінка, знеможена надмірною для неї внутрішньою боротьбою.

– Перш за все треба врятувати хоча б частину грошей. Можливо, ще щось лишилося.

Клариса похитала головою. Вона добре знала того запеклого гравця. Вона пам'ятала, яким чином він заволодів грішми, як він мало не через її тіло кинувся до шкатулки, і не сумнівалася, що він грав і програв усе до останнього су.

Директор подзвонив. Зайшов наглядач, колишній жандарм – заклятий недруг Белізера.

– Вам доведеться поїхати в Сен-Назер, – наказав директор. – Скажете Нантцю, що він мені терміново потрібен. Для певності не спускайте з нього очей.

– Нантець в Ендре, пане директор. Я щойно бачив, як він вийшов від пані Рудик. Він безумовно іще десь тут, недалеко.

– Дуже добре... Чимшвидше його знайдіть і приведіть сюди. Тільки не кажіть йому, що бачили пані Рудик у моєму кабінеті... Не можна, щоб він щось запідозрив...

– Розумію...– підморгнув проникливий наглядач, хоч насправді нічогісінько не зрозумів.

Він крутнувся на підборах і вийшов.

У кабінеті запала мовчанка. Спершись об кутик письмового столу, Клариса задумалась, безмовна й сувора; заводський шум, то благальні й жалібні, то погрозливі стогони і свист пари здіймали ще більшу бурю в її душі.